.

Козацькі кургани в тривожному сні… (портрет нашої культури) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1946
Скачать документ

Реферат

не тему:

Козацькі кургани в тривожному сні… (портрет нашої культури)

Культура людини – це її внутрішній світ, сформований вихованням, світ,
до ідеальних обрисів якого людина прагне наблизити реальне життя своєю
діяльністю. Тобто це – дух, переконання, уподобання, мрія, віра,
уявлення про Добро, Красу, справедливість. Це – кодекс честі.

Життя тим діалектичніше, чим кодекс честі чи духовність, чи культура
однієї людини відрізняється від іншої, перекидаючись на суспільні
категорії та народи. Тоді міжособистісні незгоди, узагальнюючись,
переливаються в суспільні рухи і навіть війни.

Побутує думка, що про смаки, тобто переконання, не сперечаються, однак
уся історія міжлюдських конфліктів, великих малих, виросла на цих
суперечностях, бо саме дух людський ініціює дію: дух, духовність,
культура прагне матеріалізуватися. Тобто все рукотворне, що нас оточує,
є матеріалізованою в різний час культурою. До сфери ж культури входять і
етика і естетика, і філософія, і мистецтво, і політика, і ідеологія, і
мораль… Культура як пересічної, так і непересічної людини може бути і
високою, і низькою залежно від виховання, отриманого з дитинства. Як
суспільна істота, людина має і різні можливості культивування духовних
потреб власного рівня, які їй забезпечують внутрішній комфорт. Виникають
корпорації різної людської, інформаційної, матеріальної потуги. Хтось
починає домінувати.

Нинішній стан української культури ознаменований ослабленням
національного начала; пануванням субкультури і обмеженням доступу
широких верств до класичного мистецтва; героїзацією злочинця, агресії,
насилля, розбещеності; усе більшим відходом пересічної людини від
власної художньої творчості; усе більшою залежністю від засобів масової
інформації, а значить, і від маніпулювання суспільною свідомістю;
потужною експансією російського, на жаль, модерного не кращими якостями
мистецтва та літератури; невтручанням (а то й потуранням) у ці негативні
процеси державної волі на захист та примноження національних культурних
надбань.

Дозволю собі викласти власну точку зору на окремі аспекти нашого
культурного життя.

Звичайно, коли заходить мова про стан нашої культури, зразу ж аргументом
стає економіка як першопричина наших негараздів. Хоча, як уже мовилося,
дух у діяльності людини все ж є первинним, тобто саме від рівня нашої
культури залежить рівень нашої економічної спроможності. Слово відомому
у світі провідному російському економістові Миколі Шмельову: «З віком, з
досвідом, я все ясніше розумію, що економічний успіх, соціальні
досягнення далеко не у всьому залежать від чисто економічних факторів.
Вирішальну роль відіграє суспільна мораль, дуже важлива психологія:
твоя, моя, перехожих на вулиці, керівників держави. Не забувай про
традиції, а також про те, що поєднується об’ємним словом КУЛЬТУРА.»

Згадаймо і ленінське: «Моралі в політиці (тобто і в культурі – А.М.)
немає, а є лише доцільність». Зловісна хибність цієї тези доведена
історією. На жаль, по інерції вона ще у нас подекуди живе. Та й не лише
у нас, а й у глобальному вимірі. Адже, за свідченням одного
культуролога, свого часу Пушкін щодо неймовірної краси коранічної
структури світу вигукнув: «Погана фізика, але ж зате яка смілива
поезія!» А через століття один з творців атомної бомби Енріко Фермі
сказав про останню: «Можливо, це погана етика, але ж зате яка фізика!»
Так розколовся світ по серцю Фермі та його сучасників. Для бази наших
подальших міркувань про нашу сучасну культуру не зайвим буде навести
роздуми ще одного відомого мислителя – покійного Миколи Амосова: «Людина
так змінила свою природу, що це стає небезпечним… В принципі, інтелект
її здатен вирішити всі глобальні проблеми. Та ми можемо загинути від
глупоти. Нам заважають ідеологія, жадність, сексуальність.»

Звичайно, на даному етапі державотворення понад усім домінує політика,
тобто ідеологія. Політична боротьба захоплює в своє річище і всю
культуру, прагнучи у кращому разі або нейтралізувати її, або перетворити
її у служницю-пропагандистку. Величезна кількість партійних утворень
свідчить про хворобу отаманства та домінування вторинного над первинним,
розмежовуючого дрібного над єднаючим загальним, державної тактики над
стратегією. Згадаймо, що саме нездатність українців-консерваторів та
українців-соціалістів домовитися та поступитися одні перед одними в ім’я
любої і тим і іншим держави України згубила і УНР, і Гетьманщину, і
Директорію. І нині ще ми не можемо міцно стати на патріотичну твердь:
політичний ринок лихоманить і економіку і всю культуру. Суспільного
спокою немає. Якесь зависле очікування перемін.

У той же час життя триває; людина живе не хлібом єдиним. Чим же?

Почну з того, що мені професійно найближче.

Пісня – найдемократичніший, найдоступніший і найбільш запитаний
суспільством жанр – переживає свої і організаційні, і кадрові, і
технологічні, і моральні метаморфози. Як уже згадувалося, значні зміни
останніх років майже ліквідували художню самодіяльність широких мас від
школи до клубу: на утримання осередків немає коштів.

Узагальнено пісня, що творилася колись для народу, для співу пересічної
людини, твориться нині для умовного професіонала. Панує аудіозапис та
виконання під фонограму – цей аморальний сурогат виконавства. Пересічна
людина відмежована від сучасної пісенної творчості і економічно (закриті
осередки), і технологічно (апаратура), і домінуванням у пісні не
мелодії, а ритму.

Дане Богом благо – співати, тим самим очищаючи, зміцнюючи власний дух,
полишає людину, її піснею (та й не тільки!) нині насильно годують, бо
основне джерело пісні для широких мас – радіо й телебачення, а там ніхто
тих мас не питає. Раніше, коли людина була сама собі творцем, вона
співала те, у чому знаходила потребу для душі, нині пасивно мусить
споживати те, що дадуть. Це кардинально змінило співвідношення та живу
сув’язь Людина-Пісня.

????¤?¤?$???????Ue?к не дивно самі естрадні співаки. По-друге, до пісні
та її виконавця обов’язково додається антураж з майже голими
танцівницями й танцюристами. Щоб люд не скучав від співака. Пісня
перестала бути сповіддю, думою, мрією, врешті – болем душі. Пісня
кохання майже повністю вкладається в примітивно-тривіальне
«кохання-бажання».

Просто дивуєшся бездумності і пісень, і співаків. Ніби життя – суцільний
тобі кафе-шантан, до якого змалів цілий світ з його проблемами,
трагедіями і красою.

Показовим для мене є недавній виступ у пресі сучасного відомого
поета-пісняра Вадима Крищенка, якого турбують ті ж самі проблеми,
особливо ж агресія російської попси на наші сцени, майже недоступні
нашим виконавцям. Так і спливає поняття «орда» в інтерпретації Євгена
Гуцала. І свідчить це не стільки про вільний ринок, скільки про наше
невпевнене державницьке начало: наша українська душа незахищена й після
12 років нібито незалежності, як і наша земля без кордонів з Росією. Як
через відкриті кордони пливуть маси мігрантів, наркотики та контрабанда,
так і в душу нашу заходять, не питаючись, за висловом славетного Леоніда
Собінова, «в грязных калошах» – кому не ліньки.

Погано ми створюємо свій духовний простір і в інших аспектах культури.
Взяти хоча б фольклор – цю базову товщу нашої культури, оберіг нашої
душі. Для прикладу візьмімо хоча б два наймогутніші колективи: народний
хор ім. Г.Вірьовки та народний ансамбль танцю ім. П.Вірського. Чи їх
бачить, чи їх чує наш народ? Навіть у столиці їх не видно, а Україна ж
велика.

Не видно їх по телебаченню. Немає коштів на гастролі, на оренду залів. А
хто ж і як служитиме своєму рідному народові на його ж таки кошти? Хто ж
наповнюватиме душу України Україною? Щоб душа ставала державою!

Зате – рік Росії в Україні, бо України бач в Україні надто багато.
Лужков, бач, співає уже не лише про Крим, а й про Дніпро… То добре, що
він співає, але ж він не лише співає. А українських шкіл для українців
ні в Москві, ні в Росії, як не було, так і немає. Зате у нас російських
шкіл більше ніж треба.. Це називається «паритетними началами»,
«традиціями дружби» і т.п.

Література? Преса? Та ж історія. А 67% населення України вважає навіть
після всіх фальсифікацій перепису українську мову рідною. Парадокс цей
випирає з усіх щілин того відведеного Україні в Україні обмеженого в
культурі простору.

Телебачення? А хіба воно українське є? Хіба там наша душа? Немає там
нашої душі. Хіба ви стрічали її там хоч під Новий рік? Виметено було
все. І це було вперше, як і вперше починався рік Росії в Україні. Все
правильно. «А ми стояли і мовчали і мовчки чухали чуби», як дорікав
Тарас.

Отаке маємо телебачення. Можна б і не говорити про нього взагалі, якби
не та шкода, яку від нього маємо. Здається, затялося воно на місії
робити людей гіршими, ніж вони є. Куди вже там принцип древніх аріїв:
живи просто, думай піднесено. Нині телебачення посилає нам сигнал: живи
багато, думай приземлено. Для мене особисто критерієм є таке: Чи можете
ви зі своєю дитиною чи онуком сісти перед телевізором і пошукати разом
цікаву передачу? Чи можете ви разом подивитися кінофільм? Ні, не можете.
Бо раз-по-раз смакуються епізоди, що дитину розбещують: жорстокість,
якій немає виправдання, дикий садизм і обов’язковий голий секс як
нагорода за жорстокість і садизм, як необхідна приправа до кожного
епізоду. Згадаймо М.Амосова з його засторогами! Герой-бандит і
розпусник, людське життя – ніщо. Чоловіче лицарство? Жіноча чистота?
Високе кохання? То не потрібні анахронізми запевняє Ваших дітей та
онуків наше неукраїнське телебачення – і то переважно чужою мовою.

А що означають іноземні ведучі наших (не наших!) програм: Молчанов,
Кисельов, Якубович? Лише одно: нам втовкмачують людці без роду-племені,
що в Україні немає і не може бути майстрів таких, як у Росії, навіть
якщо в Росії вони вже не потрібні, що наша другосортність очевидна.

У 1993 році у бутність мою генеральним директором – художнім керівником
Національної опери такий же керівник Большого театра Росії говорив мені
буквально таке: нам, мовляв, тепер (по незалежності! -А.М.) треба
особливо дружити, адже 75% співаків Большого театра – з України, саме
Україна, мовляв, дає співочу природу, а не хтось інший. Це – щодо
другосортності, як нас хочуть переконати. І це стосується не лише
співочого мистецтва: імперія завжди викачувала наш інтелектуальний
потенціал. А щодо другосортності навпаки, то хто дивився та слухав
концерт-відкриття Року Росії в Україні, у того виникли питання і щодо
другосортності, і щодо провінційності представленої російської програми.

Ми маємо великий культурний потенціал, та як уже вказувалося, не
користуємося ним на ділі. Класичне мистецтво – то вікові безцінні скарби
людської духовності та краси. Чи служать вони народові? Дуже обмежено. І
тут я знову повернуся до висновків Миколи Шмельова, які ще пряміше аніж
щодо економіки характеризують наш культурний процес. Логіка проста.
Заклади класичного мистецтва – у бюджетній сфері. Залишковий принцип
фінансування їх – це відбиття залишкового принципу культури в душах
людей, які на цей процес впливають у масштабі державному. За роки мого
керівництва Національною оперою (1991-1999) змінилося сім
прем’єр-міністрів. Жоден не був на жодному спектаклі одного з кращих
оперних театрів світу. Про що це свідчить? Про особисту непотрібність
цього високого мистецтва найвищій нашій державній еліті. Відсутність
особистої потреби величезною мірою означає і державну неувагу до
високого мистецтва. Психологія проста: мені, що досягнув високого
державного щабля це непотрібно, а значить, непотрібно й іншим. Бо,
повторюся, кожен реалізує лише свій внутрішній світ, тобто свій рівень
культури: висококультурний чиновник воліє підтримати культуру
суспільства, малокультурний утруднювати себе увагою до високих
культурних запитів інших себе не буде. Так само чиновник чи депутат,
який інколи читає виключно детективи , не буде стурбованим відсутністю
на ринку класичної чи історичної книги. Цей перелік можна продовжувати.
Точною моделлю ситуації в культурі можна подати реальний випадок
апріорного неприйняття опери одним шофером таксі:

– Куди вас відвести?

– Будь ласка, до оперного театру.

– А ви що, там, може, працюєте?

– Так.

– Ненавиджу оперу…

– А що це в опері вам так не сподобалося?

– Та ні, я ніколи там не був і ніколи не піду…

Отже, реалізується рівень культури не лише в культурі, а, як мовилося, і
в економіці, на яку так часто кивають культурно обмежені діячі.

Що вже говорити про державну нашу мову – основу саме української
культури! Якщо без знання української мови можна посідати навіть найвищі
пости в державі – навіщо вона? Досить і російської. Буде такий чиновник
сприяти розвою задушеної за імперії нашої стражденної мови? Що для нього
ст. 10 Конституції? Пусте місце, бо йому особисто ця мова не потрібна, а
отже, гадає такий діяч, не потрібна вона й іншим. Тим то й потрібні
національні кадри, які в цих питаннях мають особисту, а не абстрактну
потребу, яких мучать ці дефіцити національної української духовності,
яку називають державною мовою. Коли двомовний парламент, двомовний Уряд,
двомовне телебачення, двомовні школи, двомовна преса, то ст. 10
Конституції перетворюється на красиву фікцію, на дулю, вибачте, в
кишені, для одних, на щем у серці для інших, хто вважає землю, на якій
живе вічно, і її вічний народ своїми. Коли це майже 70% населення, цей
індивідуальний щем перетворюється у великий народний біль за потоптану
гідність України. Чи стане закон Законом, чи стане Україна Україною?
«Борітеся – поборете!» нагадує нам шевченківський клич заморський
президент посеред української столиці. Борімося ж – поборемо! За всіма
канонами геополітики, імперії вороття не буде, і все буде залежати лише
від нас. Чи станемо гордими вільними українцями, залежатиме від сили
нашого духу, від нашого завзяття обороні нашої національної культури.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020