.

Концепція української державності в Україні історико-політичній науці міжвоєнної доби (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4599
Скачать документ

Реферат

на тему:

Концепція української державності в Україні

історико-політичній науці міжвоєнної доби

Міжвоєнний період

Концепції державності України в українській політології міжвоєнної доби
обґрунтовували академіки ВУАН М. Грушевський, С. Дністрянський, С.
Рудницькии, професори В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський, В.
Старосольський, О. Ейхельман, Р. Лащенко, С. Шелухін, доцент О.
Бочковський.

У цілому за своєю методологією наукових досліджень, політичними
переконаннями вчені державницького напряму не складали єдиної наукової
школи, на зразок народницької. На основі дослідження критеріїв
історичної оцінки та методологічних підходів, які застосовували
українські політологи, автор пропонує диференціацію української
політології міжвоєнного періоду за трьома основними напрямами:
народницький (новонародницький), консервативний і
національно-державницький. Консерватори (В. Липинський, С. Томашівський,
В. Кучабський) повністю відмовляються від методів та ідей
учених-народників і намагаються перебудувати методологію політичних
досліджень на основі ідей національного консерватизму, вважаючи, що без
держави немає нації, а є лише народ в етнічному розумінні цього слова.
Обґрунтовуючи пріоритет інтересу держави над інтересом нації, вони
вважали найбільш сприятливою і придатною формою державного правління в
Україні консервативно-монархічну державу. Новонародники залишалися на
позиціях народництва, однак їхня ідеологія уже значно відрізнялася від
народництва XIX ст. і не лише намаганням обгрунтувати конкретні
концепції державного будівництва, але й наявністю інтересу до позитивної
культурної та державної творчості української нації, етнополітичних
характеристик українського і сусідніх з ним народів (М. Грушевський, Р.
Лащенко, С. Шелухін).

Націонал-державники (С. Дністрянський, В. Старосольський, О.
Бочковський, С. Рудницький, О. Ейхельман) займали ніби середню позицію
між новонародниками та консерваторами. Водночас вони демонстративно
відмежовувалися від обох цих течій, вважаючи основним критерієм
історичної оцінки інтерес нації і держави при домінанті пріоритету нації
над державою. Характеризуючи основні напрями української політології
міжвоєнної доби, вважаємо також за необхідне в даній лекції провести
порівняльний аналіз дореволюційного і міжвоєнного етапів в українській
політології, зокрема, порівняти концепції двох основоположників
української політології як науки — М. Драгоманова та В. Липинського.

Основні напрями української політології міжвоєнної доби. Для того щоб
з’ясувати теоретичні принципи усіх трьох напрямів української
політології міжвоєнної доби, необхідно перш за все визначити провідних
учених, які представляли кожен із цих напрямів, їхні основні ідеї, а
також притаманну кожному із напрямів методологію та структуру.

Концепції державності в українській політичній науці, як невід’ємна
складова частина світової інтелектуальної спадщини, виникли в результаті
розвитку зарубіжної та вітчизняної науки, були її органічним
продовженням.

Українська політична наука в період між першою та другою світовими
війнами отримала свій розвиток на території Австрії, Чехословаччини і
Німеччини. Народницький та національно-державиицький напрями
сформувалися на основі досліджень учених, які працювали в Австрії та
Чехословаччині, зокрема в Українському соціологічному інституті у Відні,
Українському вільному університеті в Празі, Українській господарській
академії в Подебрадах; представниками консервативного напряму були
вчені, які працювали в основному на території Німеччини, в Українському
науковому інституті в Берліні. Однак у 30-ті роки фактично єдиним
центром українського державознавства залишилась Чехословаччина, оскільки
саморозпуск (після повернення М. Грушевського в 1924 р. в Україну)
Українського соціологічного інституту у Відні і предметно-тематична
переорієнтація Українського наукового інституту в Берліні (з початку
30-х років) поставили Прагу в становище єдиного представницького центру
українського державознавства в еміграції.

Українські вчені-емігранти досліджували цілий комплекс проблем, які
ігнорувалися українською радянською наукою. У їхніх працях дається
аналіз історичних етапів становлення і розвитку української державності
в контексті зовнішньополітичних відносин України з іншими країнами і
народами. Розглядаючи український народ як окрему культурно-етнічну
одиницю, вони особливу увагу приділяли вивченню його соціальної,
національної і територіальної диференціації, визначенню
етнопсихологічних характеристик сусідніх народів, можливих форм
федерації і найбільш сприятливих для України як незалежної держави в
контексті геополітики зовнішньополітичних блоків, прогнозуванню можливих
процесів циркуляції елітних груп в Україні, визначенню носіїв
національної і соціальної свідомості.

Представниками народницького напряму в українській політичній науці були
М. Грушевський (до його повернення в Україну). Р. Лащенко і С. Шелухін.
Вважаючи найвищим критерієм історичної оцінки народний добробут і
народоправство, вони досліджували історію українського народу як окремої
культурно-етнічної одиниці, ідею можливих федерацій його з іншими
народами, питання демократичних традицій в Україні, історико-правних
підстав українського народу мати свою власну республіканську державу.
Народницька ідеологія учених-емігрантів відрізнялася від поглядів
народників XIX — початку XX ст. перш за все підвищеним інтересом до
історії української державності, форм українського державного
будівництва.

Учені-народники, розробляючи свої концепції державності України,
еклектично поєднали і методологічно трансформували на український грунт
методи пізнання, які використовували народники XIX ст. і М. Драгоманов,
соціальну теорію солідарності Е. Дюркгейма та психологічну концепцію В.
Вундта (М. Грушевський), ідеї російської філософії природного права,
ліберальної політико-правової школи в Україні та західноєвропейські
федералістичні теорії правової держави (Р. Лащенко, С. Шелухін).

Досліджуючи психологічні характеристики російського, українського,
польського та інших народів Європи, форми державних союзів стосовно
різних етапів життя України, вчені-народники обгрунтували теорії
федералістичної традиції в Україні і можливість федеральних об’єднань з
тими країнами, з якими вона підтримувала історичні зв’язки, зокрема з
Литвою та Білорусією (М. Грушевський), Росією (Р. Лащенко), з чехами,
словенцями, сербами, словаками, хорватами (С. Шелухін). Народники
вважали, що федерація у тій чи іншій формі лише сприятиме зміцненню
української державності. Основні підвалини, на яких має будуватися
українська державність, — це опора на власні, історично притаманні
українському народові цінності — народоправство, демократизм,
безкласовість, розуміння народу як територіального об’єднання усіх
громадян, що проживають в Україні, незалежно від їхньої національної,
партійної і класової приналежності, віросповідань і мов. Народники
вважали, що право народу взагалі і кожної окремої людини зокрема є вищим
від права держави, обгрунтовували примат інтересів трудового народу в
Україні, який, на їхню думку, був єдиним представником української
нації, домінанту визволення праці від експлуатації капіталу, переважання
соціальних інтересів мас над національними.

Орієнтуючись у справі побудови української державності в основному на
Наддніпрянську Україну, вчені народницького напряму в своїх концепціях
визначали людину як самостійну самоцільну вартість і звинувачували у
відсутності української державності сусідні країни (в основному Росію і
Польщу), доводили, що український визвольний рух, його історія є
неповторними, підкреслювали необхідність опори в майбутньому державному
будівництві в Україні на власний політичний досвід і власні традиції. Па
їхню думку, найбільш сприятливою формою державного правління в –
Україні, в силу історичних особливостей і традицій, психологічних
характеристик та орієнтацій українського народу, має бути президентська
або парламентська республіка.

Представниками консервативного напряму в українській політичній науці
були професори В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський.
Дослідження цих учених, які розробляли теорію державності України на
основі історичних екскурсів, бажаючи тим самим довести необхідність саме
монархічного ладу для України і обгрунтувати його правоправність,
оформились у науково завершені концепції вже переважно в еміграції.
Українські консерватори практично повністю відходять від методів та ідей
учених-народників.

Учені консервативного напряму, розробляючи свої концепції, методологічно
використали і трансформували на український грунт західноєвропейські
теорії еліти (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс). Разом з тим В.
Липинський при обгрунтуванні своєї теорії еклектично поєднав ідеї
польської консервативної історико-політичної школи (Й. Шуйський, В.
Калинка, С. Тарнавський, В. Яворський), німецької політичної історії (Л.
фон Ранке), ранні теорії соціального конфлікту (Л. Гумплович, Ф.
Оппенгеймер, Г. Ратценгофер), західноєвропейський раціоналізм кінця XIX
ст. (М. Вебер). Концепція С. Томашівського поєднала в собі, окрім
впливів М. Драгоманова, В. Липинського, і Л. фон Ранке, елементи
західноєвропейської прагматично -релятивістської філософії (У. Джеме, О.
Шпенглер), італійського національного клерикалізму (Г. Ферреро, Д.
Мацціні), теорію циклізму (Р. Віппер). На концепції В. Кучабського
позначилися ідейні впливи його вчителів В. Липинського і Ф. Мейнеке, а
також світоглядні позиції С. Томащівського, німецьких геополітиків Ф.
Рацеля та Р. Челлена.

Теоретики української консервативної держави дотримувалися різних
поглядів у питаннях, що стосувалися її майбутньої форми правління
(обгрунтовували концепції трудової легітимної (В. Липинський),
клерикальної (С. Томашівський), мілітарної (В. Кучабський) монархії),
геополітичної орієнтації майбутнього державного будівництва (В.
Липинський і В. Кучабський вважали, що його доля вирішуватиметься на
Наддніпрянщині, С. Томашівський — в Галичині). Незважаючи на ці
розходження, учених консервативного напряму об’єднувало те, що всі вони
сповідували однакові критерії історичної оцінки (самостійна самоцільна
вартість людини, етичні засади гідності і честі, ірраціональні впливи,
релігійний етос, українська держава з її конкретною формою правління).
Основні причини втрати Україною своєї державності вони вбачали у
внутрішній слабкості самого українського народу, підкреслювали особливу
роль провідної верстви — еліти. Слідом за вченими-народниками
консерватори вважали, що український рух є неповторний і має спиратися
на свій власний політичний досвід, традиції та історію.

Учених консервативного напряму в українській політичній науці
об’єднували три спільні ідеї: 1) критичне ставлення до
ліберально-демократичних засад суспільного ладу; 2) визнання домінуючої
ролі держави в суспільно-економічному житті; 3) пошуки нових методів
організації державного ладу та суспільних відносин, що спиралися б на
представництво усіх класів. Визначаючи націю як територіальне
згуртування усіх громадян (незалежно від їхньої національності), які
проживають на території України, навколо ідеї української державності,
вчені-консерватори будували свої концепції на основі дослідження історії
монархічних традицій у Галицько-Володимирській (С. Томашівський),
козацько-гетьманській (В. Липинський), українських державах 1917—1920
pp. (В. Кучаб-ський), аналізували причину утворення і занепаду
аристократичного ладу в різні періоди української історії. На їхню
думку, вирішення усіх державотворчих питань для України можливе лише за
умови створення суверенної незалежної держави, де єдиною спільною
ознакою для людей різного національного походження, різних релігій і мов
стане державна приналежність до України.

Національно-державницький напрям в українській політичній науці, що
базувався на ідеї беззастережного визнання права кожної нації як
історичної спільності на власну автономію і державну незалежність,
найбільш повно проявився у дослідженнях академіків ВУАН С.
Дністрянського та С. Рудницького, професорів О. Ейхельмана і В,
Старосольського, доцента О. Бочковського. Методологічною основою для
обгрунтування концепцій державності їм послугували: теорія соціальної
солідарності Е. Дюркгейма (О. Бочковський), ідеї російської філософії
природного права (В. Старосольський, О. Ейхельман), західноєвропейські
федералістичні теорії правової держави (С. Дністрянський, В.
Старосольський, О. Ейхельман), німецька геополітична школа Ф. Рацеля і
Р. Челлена (С. Рудницький, В. Старосольський)) ранні теорії соціального
конфлікту Л. Гумпловича, Г. Ратценгофера і Ф. Оппенгеймера (В.
Старосольський), ідеї Ф. Мейнеке, Г. Ферреро, Д. Мацціні (В.
Старосольський, С. Рудницький). Водночас учені
національно-державницького напряму методологічно використовували у своїх
концепціях теорії спілки і спільності Ф. Тонніса (С. Дністрянський, В.
Старосольський, О. Бочковський), авторитету, автономії і автаркії
держави В. Вундта (С. Дністрянський, О. Ейхельман), етичного мінімуму Г.
Єлінека (С. Рудницький, С. Дністрянський, В. Старосольський), живого
права Г. Ерліха (С. Дністрянський), історичних та неісторич-них народів
Г. Гегеля і Ф. Енгельса (О. Бочковський).

Учені національно-державницького напряму, обгрунтовуючи для України
концепцію національної держави і право народного самовизначення,
спиралися на свої дослідження історії національно-визвольного руху
українського народу, його давніх демократичних традицій. Концепцію
національної держави вони будували у формі внутрішньої сполуки народів
(С. Дністрянський), федерації земель (О. Ейхельман),
балтійсько-чорноморської федерації (С. Рудницький). Основним критерієм
історичної доцільності тієї чи іншої форми державного будівництва вони
вважали Інтереси нації і держави при домінанті суверенності .нації над
суверенністю держави. Захищаючи право українського народу на
самовизначення у межах своєї власної етнічної території, вони вбачали в
ідеях демократії та республікансько-демократичної державності основу
життя української нації, визначали національну ідею і національну
психологію як сутність нації, що скеровує народ на боротьбу з
територіальними зазіханнями іншої держави. Вважаючи український народ
окремою етнічною одиницею, вчені національно-державницького напряму
приділяли велику увагу державному будівництву України, використанню
досвіду національно-визвольних рухів у інших країнах, переорієнтації
національної свідомості, обгрунтуванню ролі Галичини як П’ємонту
України.

Розглянуті вище напрями в українській політичній науці, незважаючи на
притаманні їм особливості і розбіжності в теоретичних концепціях,
водночас мали й багато спільного. Так, представники народницького і
національно-державницького напрямів, розглядаючи український народ як
окрему етнічно-культурну одиницю, що має спиратися на власні
демократичні і романтичні традиції, водночас акцентували увагу на
необхідності для України федеративних зв’язків з іншими народами,
обстоювали демократичну форму правління.

Спільними для народницького і консервативного напрямів були ідеї
трактування людини як самостійної самоцільної вартості, розуміння нації
як територіального об’єднання усіх громадян, що проживають в Україні,
обгрунтування неповторності та своєрідності українського руху, опори в
державному будівництві на власний політичний досвід та історичні
традиції.

Учених — представників консервативного і національно-державницького
напрямів — об’єднувало розуміння національної ідеї як основи буття нації
та її боротьби за незалежність, необхідності побудови суверенної і
незалежної української держави, визнання особливої ролі в цьому процесі
Галичини як П’ємонту України.

Концепції українських політологів міжвоєнної доби збагатили світову
політичну науку. Своєрідність і складність державного будівництва в
Україні в 1917—1920 pp. змушувала їх звертатися до здобутків світової
політичної науки і, застосовуючи їх у нових умовах, відкривати нові
сторінки в політичній теорії та історії. Саме те, що Україна протягом
тривалого часу входила до складу інших держав і майже не мала власного
досвіду державного будівництва, спричинило топ факт, що українські
вчені-політологи багато в чому попередили цілий ряд рис ортодоксальної
та радикальної парадигм у світовій політичній науці, розробивши
відповідні підходи і концепції на грунті української науки вже в
20—30-ті роки.

Так, народники, зокрема М. Грушевський, орієнтувалися у своїх проектах
української держави здебільшого на методологію традиційної парадигми,
водночас застосовуючи психолого-антропологічні характеристики
російського, українського та польського народів, характерні для сучасної
політичної антропології і біхевіористського підходу в політичній науці.

Учені консервативного напряму, не відкидаючи традиційних підходів до
монархічної форми побудови української держави, вже орієнтувалися на
англо-американську державну модель, допускаючи неформальні (групові)
структури і функції, обґрунтовували необхідність взаємодії між різними
групами і класами суспільства у вирішенні політичних питань. Зазначені
характеристики, притаманні ортодоксальній парадигмі в сучасній,
політичній науці, особливо яскраво проявилися у теорії класократії В.
Липинського, де питання влади та управління розконцентроване і
раціонально розподілене між багатьма центрами влади.

Національно-державницький напрям увібрав у себе складники, що
характеризують сьогодні три існуючі парадигми світової політичної науки.
Орієнтовані на загальнолюдські цінності цивілізації концепції С.
Дністрянського та О. Ейхельмана сполучали в собі риси сучасного
біхевіористського і традиційного підходів. У теоріях О. Бочковського та
В. Старосольського, навпаки, яскраво виражені методологічні засади,
характерні для сучасної радикальної парадигми у світовій політичній
науці.

У цілому можна стверджувати, що завдяки зусиллям вітчизняних дослідників
українська політична наука у міжвоєнну добу досягла досить високого
рівня. У теоретичному і концептуальному відношенні вона наближалася до
рівня найбільш розвинених на той час німецької та італійської
політологій. Водночас, незважаючи на високий рівень європейської
політології як науки, саме в Німеччині та Італії у міжвоєнну добу
переміг фашизм, а в Україні, на терені Галичини,— найбільш близький до
нього інтегральний націоналізм. На нашу думку, феномен цього явища
пояснюється рядом причин: по-перше, Німеччина, Італія та Україна в
результаті першої світової війни почували себе обділеними. Україна не
досягла державності, Німеччина була переможена, а Італія, хоча й воювала
на-боці Антанти, після переможного завершення війни не одержала нічого з
того, на що вона розраховувала, навпаки, зазнала величезних матеріальних
і людських утрат; по-друге, повсюдне розчарування у цих країнах в
діяльності традиційних партій, які підтримували в Німеччині кайзера
Вільгельма, в Італії — Антанту, а в Україні програли справу державності;
по-третє, сприятливий грунт для постання нових ідеологій: расизм у
Німеччині, що еволюціонував від пангерманізму, теорія Риму в Італії та
інтегральний націоналізм Д. Донцова в Галичині; по-четверте, відомо, що
між теоретичною політологією і практичною політикою існують суттєві
відмінності, і, як свідчить досвід історії, нерідко високий теоретичний
рівень політології як науки служить ефективним засобом у руках спритних
політиків для вироблення власної стратегії і тактики, протидії реальним
політологічним прогнозам задля; досягнення своїх політичних цілей.

Попри трансформацію на український грунт основних теоретичних принципів
західноєвропейської, російської і польської, а також вітчизняної
політології, українські політологи міжвоєнної доби, як уже згадувалося
вище, внесли певний вклад у розвиток не лише вітчизняної, але й світової
політології. У цьому плані слід назвати насамперед теорію класократії В.
Липинського, концепцію органічних суспільних зв’язків С. Дністрянського,
концепцію геополітики С. Рудницького і подальшу розробку В.
Старосольським теорії німецької психологічної школи В. Вундта і Ф.
Тонніса.

Ряд концептуальних схем та політологічних теорій українських політологів
міжвоєнного етапу перекликаються із нашим сьогоденням. Це насамперед: 1)
дослідження народниками психологічних характеристик українськогої
російського та польського народів, їхні ідеї щодо можливої федерації
України з іншими народами, конкретні проекти цих федерацій, розроблені
ними питання народоправства та демократичних традицій в Україні; 2)
консервативні концепції української монархії, зокрема ідеї про-особливу
роль провідної верстви, територіальний патріотизм, а також державотворчі
характеристики народів Галичини та Наддніпрянської України, вироблені
консерваторами, визначення останніми типів, видів і форм держави; 3)
теорії суспільних зв’язків та національної держави,, дослідження
національно-визвольних рухів у інших країнах, аналіз соціально-класової
структури українського народу та визначення носіїв національної
свідомості і, нарешті, національно-державницькі проекти конституцій
України. Слід зазначити, що ряд ідей та концепцій В. Липинського,
зокрема, його концепція територіального патріотизму та ідея органічного
поєднання впливів Сходу і Заходу у власній нації, нині знаходять
практичне втілення у політичному житті сучасної України.

Порівняльний аналіз концепцій М. Драгоманова і В. Липинського. М.
Драгоманов і В. Липинський по праву вважаються основоположниками
української політології як науки. Політичні концепції цих учених, що
розроблялися па різних історичних етапах розвитку української
інтелектуальної думки, справили визначальний вплив на розвиток
політичної теорії українського державознавства і започаткували нові
напрями політологічних досліджень в Україні та в еміграції. Оскільки
обидва дослідники були ключовими фігурами дореволюційного та міжвоєнного
етапів у розвитку української політології, саме порівняльний аналіз
основних елементів їхніх політологічних концепцій дає можливість
найбільш точно охарактеризувати обидва ці етапи.

М. Драгоманов — типовий представник ідеї суспільного прогресу. Вихідний
пункт прогресу, за Драгомановим — це вільна людина, яка шляхом
добровільного об’єднання з іншими людьми у більші чи менші колективи
поступово приходить до вищих форм суспільного життя. Прогрес
відбувається неначе сам по собі, завдяки здоровим розумовим силам
людини. На думку вченого, наука, знання — це той світоч, що визволяє
людство з темряви і веде його до вершин розумової організації.

У В. Липинського вирішення проблеми політичного прогресу чи регресу
залежить насамперед від творчих якостей еліти. Еліта може бути
демократичною, класократичною і охлократичною, і такого ж характеру
набуває та держава або народ, де ця еліта приходить до влади. Тут
взаємовідносини будуються або на гармонійній співпраці еліти з масою
(класократія), або ж на підіграванні і пошуках спільного альянсу з
анархічними, руїнницькими інстинктами маси (демократія), або на
насильницькому пануванні над масою (охлократія).

Людство і нації — це два поняття, до яких В. Липинський по-різному
підходить у вирішенні проблеми прогресу в своїй фундаментальній праці
«Листи до братів-хліборобів» (Відень, 1926). Для В. Липинського нації не
вічні, і їхня доля цілковито залежить від того проводу, який їх очолює,
тобто від національної аристократії. В історії усіх націй завжди
точилася і нині точиться боротьба між будуючими і руйнуючими,
об’єднуючими і роз’єднуючими силами, оскільки сама нація за своєю
природою переживає добу організації, об’єднання або ж зазнає впливу
деструктивних сил, які обов’язково приводять її до роз’єднання.

Якщо у М. Драгоманова прогрес завжди був сталим, рухом уперед до вищих
щаблів суспільного життя, то у В. Липинського життя нації прямує або
конструктивним: шляхом, тобто вгору, або шляхом дегенерації, тобто вниз.
Сутність цього явища знаходить своє вирішення в тому, хто. саме отримує
провід усередині нації — організатори чи руїнники. Підкреслюючи, що
лінія розвитку може вест вгору або й униз, Липинський відзначав, що шлях
цієї лінії залежить виключно від співвідношення тих позитивна і
негативно діючих людських індивідів, які визначають зміст діяльності
національного колективу. Цей процес у житті нації, на нашу думку, можна
назвати просто еволюцією.

Якщо М. Драгоманов — прихильник ідеї лінеарного-прогресу, то у В.
Липинського лінія розвитку нагадує коло. В. Липинський говорить про три
вічні стадії, які наслідують одна одну і через які проходять у своєму
житті всі нації (вже згадувані класократія, демократія та охлократія).
Будь-який із цих типів панування врешті-решт неминуче приводить до
панування демократії, але й сама демократія у процесі дегенерації
викликає до життя елементи диктаторського характеру і грубої сили, тобто
охлократію. Охлократія — це механічний засіб панування, але її тверда
влада завдяки своїй прямолінійності і войовничості викликає до життя
таку ж безкомпромісну і тверду войовничу опозицію, однак з
конструктивними творчими якостями, тобто класократію. Крім цього
головного кола, В. Липинський припускає у своїй концепції існування й,
додаткового кола, яке складається уже з двох елементів — охлократії і
демократії.

Якщо М. Драгоманов, виходячи з реальних обставин абсолютистської Росії,
в умовах якої він виховувався, обстоював принцип свободи, то В.
Липинський висував на перший план принцип авторитету і позитивного
значення правдивої монархії, що, в свою чергу, пояснювалось його
походженням і вихованням, умовами життя та природними нахилами, а також
було реакцією на ліберально-соціалістичну Україну 1917—1920 pp.

У М. Драгоманова інтелігенція — визначальний елемент прогресу в його
ідеальному безкласовому товаристві людей, які користуються однаковими
правами і ведуть спільне господарство. У В. Липинського, навпаки,
інтелігенція стоїть надзвичайно далеко від керівництва держави. Він
уважає, що ті люди в нації, які не зайняті безпосередньо війною та
обороною своєї батьківщини або ж створенням матеріальних, необхідних для
життя цінностей, — де здекласована інтелігенція, якій можна довіряти
лише «праву допомоги національній аристократії і роль-опосередкованих
помічників.

Якщо у Драгоманова свобода і самоуправа — ідеали людського громадського
життя, а сама самоуправа має певну чудодійну силу, то в Липинського
державний принцип трудової монархії визначається формулою — авторитет і
відповідальність зверху, свобода — знизу. Липинський розглядав авторитет
і свободу як окремі сфери діяльності.

М. Драгоманов — еволюціоніст. Ідеальний безкласовий, самоуправний устрій
людського життя, на його думку, мав прийти вільно, сам собою, шляхом
еволюції. Його політична програма була ліберальною за своєю суттю, і
тому-то, особливо після царевбивства в 1881 p., він звертає свої погляди
до ліберально-конституційної платформи, покладаючи основні надії на
ліберальних земців. В. Липинський виходив із протилежності між творчою
меншістю і пасивною масою. Історичний процес, на думку вченого, залежить
від того, наскільки ця меншість зуміє, ведучи за собою масу, збудувати
національно-державне життя. Тут вирішального значення він надавав
моральному авторитету еліти та її провідним здібностям.

М. Драгоманов був інтернаціоналістом і розумів історичний процес як
процес універсальний, однаковий за своєю суттю і неоднаковий у формах
вияву. Суттю цього процесу, за Драгомановим, виступала абсолютна
всесвітня правда. Натомість В. Липинський захищав правду своєї землі —
традиційно історичної України. Його основна ідея полягала в об’єднанні
всіх людей незалежно від їхнього походження, усвідомленні приналежності
до спільної території. Він був територіальним патріотом і вірив, що
патріотизм, як усвідомлення своєї території, лежить в основі буття і
могутності держав.

Якщо, за Драгомановим, шлях до утвердження нації пролягає через
політичну автономію, яка безпосередньо залежить від загальної політичної
автономії, то Липинський вважає націю наслідком державності і
обгрунтовує думку, що лише через свою державу і безпосередньо в державі
формується нація. Позитивіст, раціоналіст, послідовник О. Конта і Г.
Спенсера М. Драгоманов вірив у соціальний прогрес, розум і науку, які
приходять на зміну релігії. В. Липинський, навпаки, кожне своє рішення
вивіряв па основі інтуїтивного, ірраціонального характеру думок і
релігійних принципів, які виходили з підсвідомого буття і
співвідносились із його власними аристократичними принципами.

Література:

Вступ до політології. В.Й.Схиба

Політологія. І.С.Дзюба

Політологія. О.І.Семківа

Історія української політології. В.А.Потульчицький

PAGE

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019