Реферат на тему:
Кількісний вимір учасників українського національно-визвольного руху на
Чернігівщині на зламі ХІХ – ХХ ст.
Хоча ще у ХVІІІ ст. (якщо вірити максимі А. де Рівароля) знали, що “у
державі слід чітко розрізняти арифметичну більшість і більшість
політичну” [1, 507], але очевидно, що й кількісних вимірів факторів
розвитку того чи іншого явища уникати не варто. Спроба встановлення
загальної кількості учасників українського руху має за мету досягти не
тільки суто статистичного результату, але й принаймні частково виявити
конкретних осіб, причетних до цього вельми складного й суперечливого
процесу. Не зайве нагадати, що йдеться про сотні у всеукраїнському
масштабі і десятки невідомих діячів, якщо спуститися до регіонального
рівня. Проте, за скромними цифрами ховаються яскраві особистості, які й
творили своєю діяльністю власне сам рух.
На жаль, за царату про персоналії та їхню роль писати було неможливо.
Автори передмови до першого видання “Українського питання” дають
вичерпну відповідь на питання про причини такого стану: “А оскільки
націоналістичний погляд на український рух як на явище протидержавне
здавна слугує вихідним пунктом і для урядової політики, то в результаті
довкола українського питання в Росії створилася вкрай тяжка атмосфера
ворожості, підозрілості та адміністративних діянь, спрямованих на
найчутливіші сторони національного життя українців…” [2, 34].
Природно, що за таких умов називати прізвища людей означало би
полегшувати життя як жандармам, так і російським націоналістам, які з не
меншим запалом вистежували і переслідували “сепаратистів-мазепинців”. Як
наслідок, ми втратили безліч дорогоцінної інформації з перших рук. Чи не
першим, хто спробував порахувати кількість учасників руху, був М.
Шаповал. Він писав: “Національно-українською свідомою частиною
суспільства на Україні була тільки інтелігенція, в інших групах
суспільства українці рахуються одиницями (3 – 4 поміщики, 4 – 5 міських
домовласників, 200 – 300 робітників, кількасот селян). Українська
інтелігенція, хай її було стільки, як рахували московські чорносотенці,
числила 30 000 душ, тобто 1% від всієї етнографічної маси, коли її
рахувати за 30 мільйонів (під Росією)” [3, 32]. Вже в сучасну добу
значний внесок у розв’язання проблеми зробили Б. Кравченко, Я. Грицак,
Г. Касьянов, В. Сарбей [4 – 7]. В їхніх монографіях систематизовано
чимало даних для розуміння питання та подальшої роботи над його
вирішенням. Найповнішою розвідкою, на нашу думку, є стаття А.Каппелера,
спеціально присвячена аналізу багатого статистичного матеріалу,
дотичного до теми дослідження. Заслуговують на увагу висновки і
спостереження вченого, які проливають світло і на регіональний аспект.
Відібравши для аналізу 209 (207) “активістів українського національного
руху”, автор підкреслив, що з Полтавської, Чернігівської та Київської
губерній, на які припадає 40% власне українського населення, походять
2/3 активістів і 35% керівників руху [8, 52]. Ці статистичні викладки не
можна вважати остаточними, бо той самий автор указує на стрімке
зростання кількісних показників учасників національного руху за доби
першої російської революції: “У 1906 – 1907 рр. товариство “Просвіта” та
УСДРП нараховували близько 1000 членів, поширюючи свою діяльність на всю
Україну” [8, 55]. Таким чином, певні параметри щодо числових показників
явища в загальноукраїнському масштабі вже встановлені і можуть слугувати
відправною точкою для розгортання регіональних досліджень. Щодо
Чернігівщини нам невідомі праці, в яких би аналізувалися статистичні
дані про учасників національного руху. Між тим, потреба в студіюванні
даної теми назріла хоча б з огляду на нагальну потребу скласти
бібліографічний довідник чернігівців, які проявили себе на цьому терені.
Відтак, метою нашої розвідки є виявлення, використовуючи термінологію А.
Каппелера, “активістів українського національного руху” у даному регіоні
та хоча б приблизне обчислення їхньої кількості на зламі століть. Ми
певні того, що далеко не всі вони здобули визнання у всеукраїнському
масштабі, але залишили слід на Чернігівщині, подекуди помітний і тепер,
і вже тому заслуговують на пам’ять нащадків. Поняття “регіон” ми
вживаємо у класичному розумінні як “гомогенний простір, що
характеризується фізико-географічною, етнічною, культурною спільністю, а
також спільністю господарських структур та історичної долі” [9, 62].
Завдання це не з легких, бо тільки-но ми сходимо з уторованої дороги
всеукраїнської історії на місцеві манівці, відразу стикаємося з масою
труднощів. Насамперед – це фрагментарність біографічної інформації. В
окремих випадках не встановлено навіть місце народження досить відомих
постатей. Так, у всіх довідниках говориться, що М. Ковалевський
народився на Чернігівщині, у Сосницькому повіті. Ми переглянули всі (а
вони збереглися напрочуд добре) метричні книги повіту за 1892 р., але не
знайшли запису про хрещення. Відсутні також дані про соборування
батька М. Ковалевського, який помер наприкінці ХІХ ст. [10, 15]. Брак
інформації дає підстави для багатьох припущень. Ще важче встановити
біографічні дані менш відомих діячів. А без наявності достовірної
біографії важко твердити про причетність до руху саме в даному регіоні.
Тому наші підрахунки мають попередній характер. З іншого боку, очевидно,
що хоча дана проблема не може бути розв’язана без залучення
біографічного матеріалу, але й останній може бути скомпонований тільки
за наявності відповідної бази даних. Тож розпочнемо з легшого –
встановлення імен.
Важливим є питання вироблення критеріїв зарахування до адептів саме
українського національно-визвольного руху. Складові їх визначаються не
досить чітко. На нашу думку, до ознак приналежності треба віднести:
1) власне визнання того чи іншого діяча (самоідентифікація);
2) оцінки людей, які добре його знали саме з цього боку;
3) участь в організаціях, товариствах, акціях, партійних заходах;
4) участь в українській пресі;
5) наукові праці;
6) контакти з діячами руху;
7) інтерес до українських проблем;
8) ставлення до Української революції 1917 – 1921рр., участь у її
подіях;
9) історіографічна традиція.
До того ж, треба враховувати можливість еволюції у той чи інший бік. У
цьому контексті цікаві спостереження В. Масненка стосовно відомих
істориків. “Андрій Стороженко, – наголошує він, – від поміркованого
українофільства еволюціонував до відвертого великодержавного російського
націоналізму й, зрештою, зайняв виражену антиукраїнську позицію. Його
брат Микола, натомість, від великодержавних симпатій повернувся до
українства” [11, 93]. На нижчому інтелектуальному рівні подібних
переходів, відходів, переоцінок було значно більше.
Джерельна база для виявлення персоналій та аналізу їхніх поглядів і
діяльності у форматі наведених вище критеріїв достатньо велика. Вже в
перші роки радянської влади у Чернігові були оприлюднені деякі документи
губернського жандармського управління. Зокрема, у формулярі І. Шрага за
1911 р. вказано, що він підтримує зв’язки з “особами піднаглядними і
сумнівної політичної благонадійності, а саме: Ніколаєвим, Хижняковим,
Пухтинськими, Сотниковими, Дроздовим, Коваленком, Могилянськими,
Коцюбинськими, Чижовою, Вербицьким, Конопко, Камінером, Сацом, Селюком
В’ячеславом, Шкуркіною” [12, 21]. Піддаючи аналізу цю оперативну
інформацію, зауважимо, що виокремити прихильників української справи з
даного списку непросто. Складається враження, що до нього потрапили й
зовсім випадкові люди. А серед відомих чернігівців далеко не всі
виявляли елементарний інтерес до українства, тільки прізвища
Коцюбинських, Коваленка і Шкуркіної мають відношення до теми
дослідження.
Значно більше у цьому розумінні дають документи особового походження.
Це, передусім, епістолярій М. Коцюбинського, який нещодавно побачив
світ [13], частково оприлюднене листування І. Шрага та деякі інші його
документи [14]. Велику роль у встановленні приналежності до руху
відіграють щоденники корифеїв української науки, культури, журналістики
[14 – 16], особливо треба відзначити у цьому плані спогади [10; 18 –
26]. З-поміж джерел мемуарного характеру чільну роль відіграють: спогади
М. Грінченко С. Русової, А. Верзилова. Ці люди мають сталу репутацію
справді помітних, а то й видатних постатей національного українського
руху; окрім того, вони – безпосередні учасники чернігівських осередків
та заходів українського спрямування. Саме у М. Грінченко та А.Верзилова
ми знаходимо загальне число учасників “Громади”, які, згідно
підрахунків мемуаристів і складали кістяк українців, – 22 особи за
період з 1893 р. до середини 1902 р. [24, 467]. Подаємо їхні прізвища,
включно з авторськими, в алфавітному порядку: 1) Г.
Андрієвська-Кейданська, 2) В. Андрієвський, 3) С. Василівський, 4) А.
Верзилов, 5) М. Вороний, 6) О. Глібов, 7) Б. Грінченко, 8) М. Грінченко,
9) Глядиківський, 10) М. Жук, 11) Г. Коваленко, 12) І. Коновал, 13) В.
Коцюбинська, 14) М. Коцюбинський, 15) А. Ліхнякевич, 16) І. Руденко, 17)
О. Русов, 18) С. Русова, 19) В. Самійленко, 20) В. Степаненко, 21) Є.
Тимченко, 22) О. Тищинський, 23) М.Улезко, 24) В. Харченко, 25) М.
Чернявський, 26) А. Шелухин, 27) Ф.Шкуркина, 28) О. Шликевич, 29) І.
Шраг, 30) [Л.] Шрамченко [24].
Чому насправді членів “Громади” виявилося більше, ніж 22, сказати важко.
Дехто, можливо, мало ходив на зібрання, дехто недовго попрацював, бо
змушений був залишити Чернігів (О. Шликевич виїхав до Петербурга, бо
жінка “примусила”) [24, 467]. На жаль, фрагментарність інформації не дає
змоги встановити дату вступу до товариства тих чи інших осіб. Центром
тяжіння для всіх, хто прилучався до українського руху, незмінним на
протязі майже чверті століття авторитетом був у місті Ілля Шраг, за яким
практично всі визнавали право зватися “одним з найактивніших,
послідовніших працівників на полі національного відродження українського
народу” [18, 312].
Проте, заслуга мемуаристів полягає в тому, що вони створюють свого роду
матрицю для визначення “справжніх” українців. Це резюме до біографії
О.Тищинського (1835 – 1896), до речі, єдиної, вміщеної у тексті. Отже,
він міг слугувати взірцем українського діяча кінця ХІХ ст., бо “ ще з
часів студентських став свідомим українцем. Він товаришував з
В.Б.Антоновичем, П.П.Чубинським, П.С.Єфименком, Л.І.Глібовим, писав до
“Основи”, до Глібовського “Черниг[овского] Листка”, мав зносини з
Галичиною, добував звідти книжки, давав гроші на закордонні видання. І
тільки через його старання Глібов за останні роки свого життя, бувши вже
сліпим, чимало написав для дітей “Загадок”, які Тищинський посилав до
Львова” [24, 465]. Якщо керуватися цими критеріями, то треба визнати, що
число “свідомих українців” у губернії було значно більшим. Так, у 1913 –
1914 рр. “Черниговская земская газета” помістила некрологи на смерть
братів Никодима [27, 9] і Григорія Никодимовичів Вовків-Карачевських
[28, 7], які мешкали у с. Британи Борзенського повіту. Вони мали великі
заслуги перед краєм, вшановувалися як земські діячі, але про їхні
українські симпатії не йшлося. Між тим, вони, безсумнівно були. Г.
Вовк-Карачевський у листі до І. Шрага повідомляв, що отримав запрошення
від галицького товариства “Сокіл-Батько” “прибути на постанову прапора в
пошану Т.Г.Шевченка” і шкодував, що не зможе поїхати через похилий вік
[29]. Їхній старший брат Василь – активний член Київської громади,
близький до В.Антоновича, О.Кониського [19, 201], а племінник – теж
Василь – Вовк-Карачевський (до речі, посол до Другої Державної думи)
запам’ятався Ю.Колларду як людина, котра стояла “на чолі руху за
українську школу” в цьому повіті Чернігівської губернії [22, 70].
Lрукопису НБУВ. Ширшої інформації не вдалося знайти, але, принаймні,
деяким вимогам щодо приналежності до руху він відповідає. У Борзні
мешкала родина Ферапонта Саєнка – батька відомого українського митця
Олександра Саєнка. Він походив із місцевої козацької родини, був
народним учителем, а на початку ХХ ст. – директором Борзнянської школи
садівництва, на яку земство покладало великі надії, в роки першої
російської революції опинився на засланні. Українська спрямованість його
світогляду теж поза всяким сумнівом: у 1917 р. він очолював Борзнянську
земську управу, яка чи не першою в губернії підтримала Українську
Центральну Раду [32, 27]. Відтак тільки в одному повіті ми нарахували 5
діячів, яких із більшою чи меншою мірою вірогідності можна віднести до
адептів саме українського руху. Не треба також скидати з рахунку потужне
українське підґрунтя: селянство, мешканців невеликих містечок, де
потужний вплив русифікації нівелювався національною стихією. Так було у
містечку Ічня – волосному центрі Борзнянського повіту. У щойно виданому
історичному нарисі [33], знаходимо чимало переконливих прикладів, як
сільська інтелігенція “поширювала національне надбання думки серед
селян” [8, 53].
Нескладні арифметичні підрахунки показують: губернія поділялася на 15
повітів. І якщо на півночі українство як рух було представлено слабо, то
центральні і й південні повіти в цілому, без особливих перебільшень,
могли дати півсотні осіб, а якщо додати до них 30, котрих визначили
М.Грінченко та А.Верзилов, то маємо 80 душ. Ще раз підкреслимо, що
критерії визначення приналежності до національно-визвольного руху досить
розмиті, проте формалізувати їх іще більше недоцільно. Справа в тому, що
чимало громадсько-активних діячів у провінції не завжди чітко
ідентифікували себе в національному відношенні, не конкретно визначали
сутність своїх ідейних переконань, і, залишаючись на засадах
“общеруссизма”, водночас не цуралися також участі в українських справах.
Свого часу безпосередні учасники руху були достатньо суворі до своїх
соратників по боротьбі з царатом із інших таборів. Автори вище згаданих
мемуарів чітко відмежовували прибічників ліберальної чи радикальної
загальноросійських течій. Так, досить різко М.Грінченко оцінювала
діяльність В.Хижнякова: “українська справа його не обходила. Він міг
злегенька “украинофильствовать” серед українців, любив українські співи
і театр з корифеями української сцени, міг згодитися на друкування в
“Земском сборнике” українських етнографічних записів; задовольняючи
прохання Шрага та домагання Шликевича, давав у земстві роботу українцям,
але до живої реальної роботи українців серед українського народу був
майже не байдужий, а ворожий…” [24, 467]. Повне неприйняття, відкрите
обурення відчуваються і в позиції Є.Чикаленка щодо представників
дворянства: “Раболіпіє нашого дворянства доведене до такого гидкого
приниження, далі якого вже не можна йти”, – записує він у щоденнику. І
як зразок називає В.Тарновського: з одного боку, він визнає, що цей
“український магнат багато зробив для українства, зібравши великий і
цінний український музей в Чернигові”, але з іншого, підкреслює “робив
він це не як патріот, а просто як аматор рідкостей. Він навіть і
говорити не вмів по-українськи” [16, 70]. Значно м’якшою і людянішою
виглядає у своїх судженнях про чернігівських діячів С.Русова. “Щодо мого
брата, – відверто заявляє вона, – то національна боротьба була йому
цілком чужа. Його захоплювала політична діяльність, боротьба за земську
автономію проти централізації, проти насилля, що чинив петербурзький
уряд над громадськими організаціями”, водночас О.Ліндфорс “заступався за
всі українські справи і був завжди в найкращих стосунках із усіма
українцями чернігівськими та київськими…” [25, 42 – 43]. Такі ж
доброзичливі характеристики давала мемуаристка й іншим діячам. У даній
ситуації доречно підкреслити, що навіть особи, які мало переймалися
проблемами українства, належали до інших народів, через дружні стосунки
зі своїми українськими колегами об’єктивно сприяли поширенню ідей
національного визволення. Одним із найяскравіших прикладів може
слугувати постать О.Свєчина – друга й колеги І.Шрага по роботі у
земстві, Державній думі. У спогадах М.Могилянського про нього сказано,
що він, “не вміючи вимовити жодного українського слова, був полум’яним
українським патріотом” [34, 137]. Це означає, що насправді коло
симпатиків та осіб ситуативної поведінки було значно ширшим, ніж
зафіксовано у мемуарній літературі, його легко можна розширити до 100
осіб.
Ставлення до української справи почало змінюватися в ході першої
російської революції, яка уможливила, за висловом М.Грушевського,
“пролом” у до того майже цільній обороні самодержавної імперії. Група
національно свідомої еліти порівняно швидко поповнювалася вихідцями із
селянства, нижчих верств міст та містечок, родин сільських священиків.
Показовим у цьому плані є список членів Чернігівської “Просвіти”, яку
заснували вже згадувані громадівці – А.Верзилов, подружжя Коцюбинських,
І.Руденко, І.Шраг, Л.Шрамченко. Упродовж першого року діяльності
товариства до нього записалося 323 особи, серед них, за неповними
даними, 114 жінок. Судячи з прізвищ та імен, можна твердити, що до
“Просвіти” належали й росіяни, євреї, поляки. За місцем проживання
переважали чернігівці, проте, чимало було мешканців міст і сіл губернії,
особливо, Глухова, Кролевця, Ніжина, Сосниці, Козельця, Борзни, Конотопу
[35, 35]. Були засновані дві філії Чернігівської “Просвіти”: у Ніжині
(приблизно 40 осіб) і Козельці (відомі прізвища 5 активістів) [36, 237].
Маємо, таким чином, 380 чернігівців, які, принаймні на формальному
рівні, задекларували свій інтерес до українських справ. Добре розуміючи,
що для більшості з них, цей крок був тільки даниною революційній моді,
зауважимо, що сам вибір місця прикладання своєї революційної енергії
показовий.
Найбільш симптоматичною ознакою перспектив для розвитку національних
ідей у губернії є зацікавленість українськими справами з боку молоді.
Другий розділ мемуарів М.Ковалевського, невипадково названий “Чернігів”,
містить значну кількість інформації щодо процесу прилучення підлітків і
юнаків до національно-визвольного руху. Крім добре відомих в історії
українських осередків – родин Коцюбинських, Шрагів, автор знайшов добрі
слова і для “політичного салону” Масютиних: “Їхній дім у Чернігові …
був завше відкритий для молоді. Софія Іванівна Масютина мала надзвичайні
прикмети – вона так добре розуміла психологію і переживання молоді, що
кожний з нас уважав її за найближчого приятеля” [10, 59]. Із цих гуртків
у великий світ вийшло чимало переконаних українців, які засновували вже
свої власні організації, гуртки, товариства. Щоправда, подальші їхні
дороги могли розходитися аж надто далеко. Цікавим у цьому відношенні є
спостереження І.Дзюби: “Настільки різні (під оглядом дальшої долі) люди
гуртувалися в тогочасних [йдеться про передреволюційну добу – Т.Д.]
українських осередках, можна бачити на прикладі чернігівського
Самостійницького Братства: його очолював майбутній комуніст (з
боротьбистів) і діяч Радянської України Василь Еллан-Блакитний, серед
членів були Павло Тичина і… майбутній діяч УНР Євген Онацький” [37,
31]. Цей список чернігівських українців, які, звичайно, не обов’язково
входили до братства, можна продовжувати нескінченно довго: Можна
згадати ще одного діяча УНР Миколу Шрага, і лідера українських есерів
Миколу Ковалевського, українського історика й переконаного націоналіста
Романа Бжеського (Млиновецького), поета трагічної долі Аркадія Казку,
журналіста Федора Коломийченка, відомого бібліографа Юрія Меженка
(Іванова), здібних працівників на ниві українського культурного
відродження Миколу Саєнка і Сергія Устименка, Юрія Масютина…
Ця юна поросль за доби визвольних змагань здобула місту авторитет
революційного центру, помітного культурного осередку у 20-х роках
минулого століття. Як сучасно звучить оцінка їхньої діяльності, яку дав
С.Єфремов у 1927 р., коли говорив про працю людей, які: “працюючи на
місцях, думками обіймали всю Україну, головою були в Європі і спільні
думки загальнолюдського поступу прищеплювали до рідного ґрунту…” [17,
476]. Проблема зміни поколінь у національно-визвольному русі заслуговує
на окрему розвідку. Процес, природно, не був суто механічним,
безболісним, і аналіз його чернігівського аспекту дає тому багато
підтверджень. Але спостерігалася, безумовно, і наступність поколінь.
Інша річ, що радянська влада не була сприятливим середовищем для розвою
саме національно орієнтованих осередків громадського руху. Про це із
граничною відвертістю йдеться у спогадах М.Грінченко й А.Верзилова:
“Якось дивно подіялося, що з смертю І.Л.Шрага [1919 р. –Т.Д.] остаточно
вмерла, зникла мовби тінь тої старої Чернигівської Громади, та й зникли
всі нові трансформовані й диференційовані партійні українські групи. І
самих людей у Чернигові не стало: деякі померли, деякі повиїздили, а хто
тут живе, ті стали в буквальному й точному розумінні сього слова
безпартійними, бо Жовтнева революція так радикально змінила ґрунт і
обставини соціяльно-політичного й культурного життя, що тим старим
Громадам не було вже місця…” [24, 469].
Таким чином, зазначивши загальне число діячів українського національного
руху на зламі ХІХ –ХХ ст. Чернігівщині у 100 душ, ми обумовили
можливість його збільшення приблизно до чотирьох сотень за рахунок
зовнішніх впливів, зміни поколінь, прилучення осіб, які вагалися або
ситуативно підтримували українські домагання. Безумовно, дана проблема
потребує подальшого вивчення на основі пошуку нових біографічних даних,
виявлення дотичної інформації у документах особового походження,
тогочасній пресі, наукових розвідках тощо.
Література:
Размышления и афоризмы французских моралистов ХVI – XVIII веков:
Сборник. – Ленинград, 1987.
Українське питання / Пер. з рос., упоряд., передм. та прим.
М.С.Тимошика. – К.,1997.
Шаповал М. Соціологія українського відродження. – К., 1994.
Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. –
К., 1997.
Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації.
– К., 1996.
Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ – ХХ століть:
соціально-політичний портрет. – К., 1993.
Сарбей В.Г. Національне відродження України. – К., 1999.
Каппелер А. Структура українського національного руху в Російській
імперії // Сучасність. – 1992. – № 7.
Верменич Я. Теоретико-методологічні проблеми історичної регіоналістики в
Україні. – К., 2003.
Ковалевський М. При джерелах боротьби: Спомини, враження, рефлексії. –
Інсбрук, 1960.
Масненко В. Самоідентифікація українських істориків у контексті
становлення національної історичної думки (брати А.В та М.В.Стороженки,
І.А.Линниченко, Д.І.Багалій) // Київська старовина. – 2002. – № 6. – С.
92 – 106.
З.Д. И.Л.Шраг по материалам Черниговского жандармського управления //
Просвещение (Чернигов). – 1919. – № 2.– С.20 – 22.
Див.: Листи до Михайла Коцюбинського / Упор. та ком. В.Мазного. – Київ –
Ніжин, 2002 – 2003. – Тт. 1 – 4.
Див.: І.Л.Шраг: Документи і матеріали / Упор. В.М.Шевченко та ін. –
Чернігів, 1997.
Кістяківський О.Ф. Щоденник (1879 – 1885): У двох томах. – К., 1994. –
Т. 1: 1874 – 1879; К.,1995 – Т. 2: 1880 – 1885.
Чикаленко Є. Щоденник (1907 – 1917). – Львів, 1931.
Єфремов С.Щоденники. 1923 – 1929. – К., 1997.
Чикаленко Є. Спогади. 1861 – 1907. – Нью-Йорк, 1955.
Лотоцький О. Сторінки минулого: Ч. ІІІ // Праці Українського наукового
інституту: Серія мемуарів. – Варшава, 1934. – Т. ХХІ. – Кн..4.
Дорошенко Д. Мої спомини про давнє-минуле (1901 – 1914). – Винипег,
Манітоба, 1949.
Лазаревський Г. Чернігів за часів Коцюбинського // Українська
література. – 1943. – № 3 – 4. – С. 211 – 222.
Коллард Ю. Спогади юнацьких років. – Торонто, 1972.
Верзилів А. Мої спогади про чернігівських археологів // Український
історик. – Нью-Йорк – К. – Торонто – Мюнхен – Львів, 1991. – Ч. 1-2. –
С. 150 – 167.
Грінченкова М. і Верзилів А. Чернигівська Українська Громада: Спогади //
Чернигів і Північне Лівобережжя: Огляди, розвідки, матеріяли / Під ред.
М.Грушевського. – К, 1928. – С. 463 – 487.
Русова С. Мої спомини. – К.,1996.
Спогади про Михайла Коцюбинського. – 2 вид., доп. – К, 1989.
Черниговская земская газета. – 1913. – № 32.
Черниговская земская газета. – 1914. – № 46.
Чернігівський історичний музей. – АЛ – 59 – 26 / 603.
Інститут Рукопису НБУВ. – І, 33852. – Арк. 3.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
