.

Київ – головний державотворчий центр України, осердя формування і становлення національного війська (від княжих часів до сьогодення) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 5073
Скачать документ

Реферат

не тему:

Київ – головний державотворчий центр України, осердя формування і
становлення національного війська (від княжих часів до сьогодення)

Вибір теми дослідження зумовлений недостатнім станом вивчення цієї
проблеми, а саме місця і значення Києва як найголовнішого
державотворчого центру України і осердя формування і становлення
національного війська. Утвердження Києва як столиці Київської, чи як ще
пишуть, Давньоруської держави та його подальшій історії розвитку
присвячено багато наукових досліджень. Зокрема це: Берлинский М.Ф.
Краткое описание Киева… СПб., 1802; Закревский Н.В. Описание Киева. Т.
1 – 2., М., 1868; Грушевский М.С. Очерк истории Киевской земли от смерти
Ярослава до конца XIV в. К., 1891; Петров Н.И. Историко-топографические
очерки древнего Киева. К., 1897; Грушевський М.С. Історія України-Руси.
Т. 1 – 10., К. 1913 – 1936; Хвойка В.В. Древние обитатели Среднего
Приднепровья и их культура в доисторические времена. (По раскопкам). К.,
1913; Греков Б.Д. Культура Киевской Руси. М. – Л., 1944; Гуслистий К.Г.
Героїчне минуле Києва. К., 1945; Довженок В.Й. Військова справа в
Київській Русі. К., 1950; Греков Б.Д. Киевская Русь. М., 1953; Тихомиров
М.Н. Древнерусские города. М., 1956; Каргер М.К. Древний Киев. Т.1 – 2.
М. – Л., 1958 – 1961; Історія Києва. Т.1 – 2. К., 1959 – 1960; История
Киева. Т.1 – 2. К., 1963 – 1964; Брайчевський М.Ю. Коли і як виник Київ.
К., 1963; Рыбаков Б.А. Древняя Русь. М., 1963; Шевченко Ф.П. Роль Києва
в міжслов’янських зв’язках у ХVIІ – ХVІІІ ст. К., 1963; Брайчевський
М.Ю. Походження Русі. К., 1968; Історія міст і сіл Української РСР.
Київ. К., 1968; Фроянов Й.Я. Киевская Русь: Очерки
социально-политической истории. Л., 1980; Толочко П.П. Киев и Киевская
земля в эпоху феодальной раздробленности ХІІ – ХІІІ в. К., 1980; История
городов и сёл УССР. Киев. К., 1982; Історія Києва: У 3-х т. К., 1986 –
1988; Толочко П.П. Древняя Русь: Очерки социально-политической истории.
К., 1987; Історія українського війська. Львів, 1992; Котляр М.Ф.
Утворення Давньоруської держави. К., 1993; Залізняк Л.Л. Нариси
стародавньої історії України. К., 1994; Кононенко П.П. Українознавство.
К., 1996; Кононенко П.П. “Свою Україну любіть…” К., 1996; Залізняк
Л.Л. Походження українського народу. К., 1996; Толочко П.П. Київська
Русь. К., 1996; Історія українського війська. Львів, 1996; Котляр М.Ф.
Полководці Давньої Русі. К., 1996; Якимович Б.Б. Збройні Сили України:
Нарис історії. Львів, 1996; Залізняк Л.Л. Від склавинів до української
нації. К., 1997; Пріцак О. Походження Русі: стародавні скандинавські
джерела (крім ісландських), Т.1 К., 1997; Залізняк Л.Л. Первісна історія
України. К., 2000; Залізняк Л.Л. Україна серед світових цивілізацій. К.,
2000; Франклин С., Шепард Д. Начало Руси 750 – 1200 /пер. с англ. СПб.,
2000; Котляр Ю.В. Військова історія України. Миколаїв-Одеса. 2000; Баран
В.Д., Баран Я.В. Походження українського народу. К., 2002; Кононенко
П.П., Кононенко Т.П. Український етнос: ґенеза і перспективи. К., 2002,
Рукопис, тощо.

Проте у переважній більшості цих праць Київ не розглядається як
політичний і військовий центр українського народу, а лише як столиця
Давньоруської (а не української!) держави, населеної міфічною
давньоруською народністю. Автор вирішив надолужити цей недолік,
ліквідувати це неподобство і, в міру своїх сил і можливостей, розпочати
знищення ще однієї білої плями в києвознавстві зокрема, і в
українознавстві взагалі.

Треба зауважити, що в НДІУ МОН готувалася до друку колективна монографія
про Київ, з урахуванням багатьох нових підходів, відкриттів і сучасних
переосмислень в археології, етнології, історії, філології, лінгвістиці,
філософії, культурології, екології, геополітиці зокрема, і в
українознавстві в цілому. Але через нестачу фінансових коштів,
реалізація цього проекту, на превеликий жаль, була призупинена, хоча
цілий ряд розділів вже були авторами підготовлені. Ця розвідка теж була
написана до цієї важливої і необхідної українознавчої праці. Тепер вона
виноситься на широкий читацький загал як стаття в журнальному варіанті.

Головною метою дослідження є аналіз сукупності державотворчих і
мілітарних елементів, які не тільки дали можливість Києву стати столицею
нашої Батьківщини, але й зробили його символом самобутності,
волелюбності, незнищенності, сакральності і соборності України.
Центральним аспектом наукової праці є, насамперед, комплексний і
систематичний підхід щодо вивчення феномену Києва в
націє-державотворчому і мілітарному процесах. Автор намагається це явище
не просто описувати, чи інформувати читача, перераховуючи ті чи інші
факти і події, а дослідити, як в часопросторовому континуумі зростав
Київ і врешті-решт став тим, чим він є зараз – уособленням України і
українців, їх надією і вірою.

Вважаємо за необхідне наголосити, що у своїй українознавчій розвідці
послуговуємося, насамперед, одним з основних наукових методів –
принципом історизму, себто об’єктивним дослідженням витоків історичного
явища, а саме феномену Києва, і не лише як міста, чи навіть формальної
столиці української держави, а передусім його місця в національному
етно-державному процесі, у зародженні і становленні вітчизняних збройних
сил тощо. Цим самим зберігається тяглість і тісний взаємозв’язок між
минулим і сьогоденням, а також сподіванням на краще майбуття для України
і українців. Науковці і, насамперед, українознавці, теж повинні докласти
всіх своїх зусиль на цьому тернистому шляху.

Недаремно вчені Петро Кононенко і Тарас Кононенко вважають:
“М.Грушевський і його послідовники невідступне дотримувалися історизму
та всебічності вивчення як джерельної бази певних явищ, так і етапів та
форм розвитку самих явищ. Тому закономірно, що їхнє око сягало глибин
тисяч років, фіксувало характер еволюції природи й людини в органічному
контексті з розвитком культурно-цивілізаційних процесів та формації”.

Також ми використовуємо порівняльно-історичний метод, а саме, коли
зіставляються особливості зародження, становлення і формування Києва як
вітчизняного державотворчого і мілітарного центру із
загальнонаціональними та світовими тенденціями розвитку
націє-державотворення.

Окрім того, нами застосовується метод структурно-функціонального
аналізу, а саме, коли досліджуваний феномен Києва як головного
державотворчого центру України і осердя формування й становлення
національного війська, розчленовується на складові, а потім виявляються
співвідношення між цими його елементами, закономірностями їх розвитку і
утвердження на їх основі певних історико-культурних реалій.

В науковій праці ще залучається системний метод, а саме, коли і
державотворчі, і мілітарні аспекти Києва розглядаються в їх нерозривній
взаємодії і взаємозв’язку, та як підґрунтя, на якому з часом було
збудовано Українську Державу.

Виклад матеріалу передбачає наявність п’яти головних блоків, де
досліджується феномен Києва як головного державотворчого центру України
і осердя формування і становлення національного війська. Перший –
Київська Русь-Україна. Другий – литовсько-польська доба. Третій –
козацька держава Гетьманщина. Четвертий – колоніальний період
бездержав’я кінець ХVІІІ – ХІХ ст. П’ятий – буремне XX ст. Саме таке
структурування наукового тексту дає нам змогу повніше і послідовніше
викласти свої задуми і особисте бачення місця Києва в
націє-державотворчому і мілітарному процесах.

У кожного народу є священні поняття, які уособлюють собою його єство,
душу, сподівання, любов… Одне з них – центр (політичний, релігійний,
торгівельно-ремісничий тощо), навколо якого відбувається консолідація
етносу і перетворення його в державну націю. В процесі історичного
розвитку їх може бути декілька (окремо адміністративний, окремо
сакральний), але врешті-решт серцем Держави і Нації залишається один:
для древніх греків це були – Афіни, для римлян – Рим, для французів –
Париж, для німців – Берлін, для поляків – Варшава, для росіян – Москва,
а для українців віками є Київ.

Це не випадковість, це закономірність. Київ розташований на берегах
головної материнської річки України – Дніпра. Ця водна артерія немовби
розділяє Вітчизну на дві частини – правобережну і лівобережну, живлячи
життєдайними соками її землі та народ, а Київ – як міст, що з’єднує їх,
як серце, що відчуває їх, як мозок, що керує ними, як символ
незборимості і наснаги України та українців.

Так, Київ – політико-адміністративний, релігійний, науково-освітній,
культурний, торгівельно-економічний (бізнесовий) центр України, але
насамперед він є державотворчим державницьким стрижнем української
нації. Одним з головних і важливих засад державності є військо –
захисник і гарант недоторканності її кордонів і територій, а нехтування
мілітарними аспектами державного будівництва може призвести країну і її
мешканців до статусу колонії, як це трапилось у вітчизняній історії в
першій чверті XX ст. в добу Визвольних змагань. Тому українській нації
треба мати не лише державу з потужною економікою, наукою, освітою,
культурою, політичною стабільністю, але й дбати про власне національне
професійне військо, оснащене найсучаснішим озброєнням і технологіями,
розвивати своє військове мистецтво, вивчаючи для цього як світовий, так
і національний бойовий стратегічний і тактичний досвід. Нам, українцям,
треба обов’язково пам’ятати і знати про власні помилки і невдачі, а
також про успіхи і перемоги, щоб не тільки в майбутньому, але і в
реальному сьогоденні постати поміж світовою спільнотою, маючи фахову і
боєздатну армію, та Українську Самостійну Соборну Державу зі столицею
Києвом – символом могутності і незборимості нації!

Розпочинаючи досліджувати значення Києва як державотворчого центра
формування і становлення українського війська, треба зазначити, що
мілітарна вітчизняна культурна традиція постала не в Х\/ – Х\/ІІ ст.
(козацтво) і навіть не в ІХ – ХІ ст. (Київська Русь-Україна), а її
витоки та історичне коріння сягають V – I тис. до н.е. Тому що
національна військова традиція є невід’ємною частиною індоєвропейської
мілітарної культури. А остання складалася не одне тисячоліття й увібрала
в себе здобутки у військовій сфері багатьох індоєвропейських народів (в
тому числі і українського) за останні 6 – 7 тисяч років. Окрім того,
слід зауважити, що автор притримується концепції неперервності розвитку
українського етносу протягом багатьох тисячоліть приблизно в межах
території сучасної України.

Дослідники вважають, що Київ як місто виникло в результаті поступового
перетворення древньослов’янських (праукраїнських) поселень ІІ – І ст. до
н.е. – І – ІІ ст. н.е. в поселення міського типу. Цей процес був
складним і тривалим, і завершився, можливо на рубежі V і VI ст. н.е.
побудуванням на території Старокиївської гори найдавнішого городища. Ця
фортеця свідчила про новий етап військово-політичного розвитку
Полянської землі, що стала в майбутньому ядром Києворуської державності.
А ймовірним її фундатором, згідно літописних свідчень, виступає Кий –
князь полян. Багато науковців, у тому числі й академік Борис Рибаков, в
особі Кия бачать реальну історичну постать, яка жила і діяла в XVI ст.
Треба наголосити, що це була видатна особистість і визначний політичний
і військовий діяч, який жив і творив у бурхливі історичні часи. Кінець V
– початок VI ст. характеризується великими вторгненнями слов’янських
племен на землі Візантії. За свідченням історика Прокопія Кесарійського,
слов’яни майже щорічно робили набіги на імперію, іноді навіть досягаючи
передмість Константинополя. Це змушувало візантійських імператорів
вживати енергійних заходів для зміцнення своїх кордонів і разом з тим
приймати на службу слов’янських вождів. Тому слова літописця Нестора про
прийом Кия візантійським Цесарем не є вигадкою, а реальною історичною
подією.

Можливо, Кий деякий час і перебував на службі у ромеїв, а потім,
збагатившись військовим і політичним досвідом, повернувся на Вітчизну,
де став засновником Київського князівства на землях полян. Ймовірно, це
князівство, чи точніше полянське племінне об’єднання входило до великого
антського союзу племен. Проте з часом, використовуючи вигідне
стратегічне (політичне, економічне) становище, воно на рубежі VIII – IX
ст. в умовах послаблення Хозарського каганату стало центром одного з
трьох політичних об’єднань східних слов’ян. В арабських писемних
джерелах столиця одного з них фігурує під назвою Куйаба (Куйава),
безсумнівно це є Київ – політико-адміністративний,
ремісничо-торговельний, військовий, релігійний центр. Свідчення арабів
про те, що він є резиденцією володаря (кагана, конунга), і з нього
вивозять багато якісних товарів, у тому числі й цінні мечі, дають нам
змогу стверджувати про пристойний рівень як князівської влади, так і ЇЇ
військових формувань (дружин).

Вченні вважають, що до складу середньодніпровської держави «Руська
земля» чи Куявія ввійшли, мабуть, полянське, сіверянське і древлянське
князівства. Спостерігалося це в період подальшого зростання політичного
значення Києва. Безсумнівно, що він опинився в центрі інтенсивного
процесу об’єднання багатьох східнослов’янських племен, який завершився в
кінці IX ст. утворенням єдиної держави Київська Русь-Україна. Князь
Куявії виступає в цей час як збирач південноруських земель, поступово
поширюючи свою владу на усе Середнє Подніпров’я. В цьому процесі він
опирається на власне військо (дружину), яка складалася з вільних
чоловіків-воїнів. Спочатку дружина була тимчасовим (тільки на час
ведення воєнних дій), а потім стала постійним військовим формуванням,
яке було ядром (гвардією) праукраїнського війська, де поряд з
дружинниками (воїнами-професіоналами) було і народне ополчення (селяни,
ремісники, купці). Дружинники постійно вдосконалювали свою майстерність
щодо володіння зброєю, вміння їздити верхи, фізичну витривалість. Князь
і його дружинники були пов’язані взаємними обов’язками. Так дружина
повинна була захищати князя та його владу, а він утримувати і дбати про
воїнів.

Дружинники були озброєні мечами, списами, дротиками, бойовими сокирами,
кистенями, булавами, луками і стрілами, мали також захисний обладунок
(щит, шолом, кольчугу (панцир). Щодо мечів, то в той час це була
надзвичайно ефективна і дорога зброя. Але на території Куявії мечі були
широко розповсюдженні. Про це ми дізнаємося з літописної легенди про
намагання хозар встановити свою владу над полянами. Так, на вимогу хозар
сплачувати їм данину, поляни відправили їм у відповідь по мечу від
«диму» (господарства), одержавши таку дорогу данину, хозари зрозуміли,
що не довго їм залишилося панувати над праукраїнцями, тому що народ,
який володіє такою зброєю, зуміє за себе постояти. Так і сталося. Про
високий рівень військового мистецтва воїнів Куявії свідчать морські
походи на Візантійську імперію. Перший такий похід за літописом відбувся
у 860 р. Ці морські експедиції підтверджують наявність великої флотилії,
досвідчених моряків, фахових воїнів, вмілих воєначальників і загальний
потужний рівень князівських збройних сил та вміння ними керувати. Це все
і послугувало в майбутньому міцним підґрунтям для створення Київської
Русі-України і її військових формувань.

Отже, сам час виникнення і появи на історичній арені Києва безпосередньо
пов’язаний із зародженням могутньої східноєвропейської києворуської
держави. А князь Кий, засновник цього міста, виступає не тільки як
володар Полянського племінного об’єднання, але й освічений політичний і
військовий діяч, знаний і в себе на Батьківщині, і далеко за її межами,
зокрема у Візантії. З часом правлячий рід Києвичів перетворює полянську
племінну спілку (одну з багатьох у великому антському союзі) в одне з
трьох головних політичних об’єднань східних слов’ян т.зв. Куявія.
Києвичі, опираючись на військові загони (дружини), проводили політику
збирання земель Середнього Подніпров’я, а також здійснювали морські
походи на візантійців. Все це сприяло посиленню їхньої політичної влади,
військового, економічного і культурного потенціалу. Хоча в майбутньому,
в боротьбі за лідерство поміж двома головними східнослов’янськими
центрами Куявією (Києвом) і Славією (Новгородом), переміг останній на
чолі з його регентом – норманським (варязьким) конунгом Ольгердом
(Олегом), тому саме Київ, а не Новгород став центром формування і
становлення могутньої східноєвропейської імперії – Київської
Русі-України! Проте в цій жорстокій борні (прихід Олега не був палацовим
переворотом – а це було справжнє завоювання мечем і вогнем) був повністю
винищений місцевий праукраїнський князівський рід Києвичів, і на чолі
об’єднаної країни стали варяги Рюриковичі, але через деякий час вони і
їх співвітчизники майже повністю розчинилися в праукраїнському –
українському етносі.

Київська Русь – перша ранньосередньовічна українська держава. За своєю
сутністю це феодальна імперія, яка утворилася в кінці IX ст., а саме в
882 р. і фактично розпалася на незалежні князівства в першій чверті XII
ст. (1132). Радянські, сучасні російські і деякі теперішні українські
науковці (зокрема Петро Толочко, Михайло Котляр) стверджували, що
Київську Русь (Давньоруську державу) населяла давньоруська народність,
на базі якої сформувалися етноси росіян, українців, білорусів. Отже,
Давня Русь зі столицею в Києві, на їх думку, колиска трьох братніх
народів, серед яких російський найперший. Автор не поділяє цю точку зору
і вважає Київську Русь – українською державою, де вирішальним
прискорювачем її утворення стали варяги (вікінги), а головним
державотворчим стрижнем – автохтонне місцеве населення – українці. Щодо
росіян і білорусів, то вони були на околицях цієї багатоетнічної
імперії, і лише з її руйнацією, змогли створити свої власні державні
об’єднання, найбільш могутньою їх спадкоємицею була Московська Русь
(Московія).

????¤?¤?$???????O?али велику роль у заснуванні найдавнішої нашої
держави, але і суттєво вплинули на розвиток українських збройних
формувань і національного військового мистецтва. Варязькі мілітарні
частини складалися з професіональних вояків, для яких військова справа
була єдиним і постійним заняттям. Керівником війська був конунг (князь),
він сам його організовував, споряджав і забезпечував зброєю і харчами.
Ядром військових загонів була дружина. До неї належав сам конунг, його
рід, близькі друзі та інші вибрані люди. Члени дружини складали
ватажкові присягу на вірність і між собою вважалися за побратимів.
Дружина йшла з князем в похід і була головною ударною силою в бойових
діях. Як зазначалося раніше, схожі військові загони на чолі з
вождем-князем існували і в праукраїнців (взагалі це дуже давня загально
індоєвропейська мілітарна традиція), але поєднання шведських,
норвезьких, українських, псково-новгородських (північно-руських)
елементів породило визначний феномен – києво-руську дружину, гвардію
українських князівських збройних формувань, з-за допомогою якої і була
побудована національна держава.

Взагалі, військові сили імперії складалися з дружин київського великого
князя і місцевих князів, загонів, які приводили вельможі, а також з
пішого ополчення селян, ремісників і торговців. Організаційно військо
ділилося на тисячі, сотні, десятки, їх загальна чисельність під час
найбільших походів наближалася до 40 – 50 тисяч, але зазвичай не
перевищувала 15 – 20 тис. вояків. На озброєнні дружинників були мечі
(близько 1 м довжини), шаблі, бойові сокири, чекани, списи, луки і
стріли (наступальне озброєння), щити, шоломи, кольчужні сорочки
(панцири) – захисне озброєння. Прості воїни з ополчення були оснащені
гірше. Все впиралося в їх статки. Слід зауважити, що шабля (прийшла до
нас зі Сходу) з’явилася в Київській Русі на 200 років раніше ніж у
Західній Європі.

Іван Крип’якевич вважав, що саме під впливом варягів сформувалася нова
мілітарна тактика. Військо йшло в бій упорядкованою лавою (а пізніше
членувалося на окремі підрозділи), а не безладно, як це було в давніх
слов’ян. Вікінги привчили воїнів до послуху та дисципліни, давали зразок
солідарності, побратимства і товариського життя. На його думку, їх
завзяття, рухливість, одчайдушність, витривалість – ці дорогоцінні
прикмети доброго вояка увійшли в кров нашого народу. Варяги вивели наші
воєнні сили з далеких лісових пущ і кинули їх на широкі степові
простори, на далекі моря й у чужі країни. Те, що у давнього нашого
війська розвинувся дух ініціативи, самопожертви, лицарства – це у
значній мірі заслуга цих скандинавських завойовників.”

Збройні сили Київської Русі-України складалися з піхоти (важко озброєна
і легко озброєна), кінноти (теж саме) і флотилії. Якщо в Західній Європі
в цей час – головною і вирішальною ударною силою була важко озброєна
лицарська кавалерія, то в Східній Європі взагалі, і в Київській Русі
зокрема, важко озброєна піхота була основою всього війська (ймовірно, це
було наслідком того, що так воювали праукраїнці й вікінги). І лише в XII
ст. важко озброєна кіннота висунулася на перше місце і почала
відігравати головну роль в битвах і сутичках з ворогом. Українська
флотилія займала почесне місце в державній військовій структурі.
Вітчизняні мореплавці, маючи власний досвід і використовуючи варягів за
добрих вчителів і наставників, гарно опанували морську справу.
Свідченням цього є цілий ряд блискучих військово-морських походів в IX –
X ст. по Чорному та Каспійському морях, які успішно здійснила флотилія
Київської Русі-України.

Основою князівських збройних формувань були військові ватаги
дружинників-лицарів. Взагалі лицарство є характерним явищем для
середньовічної Європи. Справжніми європейськими лицарями були дружинники
та князі Київської Русі-України.

У військових походах князів Олега та Ігоря не тільки загартовувалася
лицарська дружина, але зростала і зміцнювалася молода держава. Особливо
зріс ї авторитет під час князівських морських походів на Візантію, і
укладання з ромеями мирних договорів.

Яскравим і типовим представником українського дружинного лицарства став
князь Святослав. Він був природженим воїном, який блискуче здійснював як
тактичні операції, так і розробляв і втілював у життя стратегічні плани.
Ось так його описав український літописець: «Святослав був хоробрий,
легкий на ходу як барс, у походи не возив з собою ні казанів, ні
наметів, нарізував конину, яловичину або звірину тонкими шматками,
смажив на вугіллі і так їв її, спав на повсті, підмостивши у голови
сідло і, як ішов з ними воювати, то посилав перед себе своїх послів, щоб
вони оповістили про те ворогів, кажучи: «Іду на ви». Слова і дії
київського князя Святослава повністю відповідали європейському кодексу
лицарської честі. Його основними засадами були: війна – як спосіб життя,
неприйняття мирного існування, готовність в будь-який момент до
самопожертви, цінування понад усе на світі лицарської честі, рівність і
побратимство між лицарями-дружинниками, взаємодопомога в бою.

Недаремно перед битвою під болгарською фортецею Доростолом у 971 р. (де
українці були обложені візантійцями), великий київський князь Святослав
так звертається до свого війська: «Вже нам нікуди дітися, – волею чи
неволею мусимо стати на них. Але не осоромимо руської землі, а ляжемо
тут кістками. Бо мертвим нема сорому, а як відступимо, соромом
укриємось. Не звертаймо, а станьмо кріпко: а як моя голова поляже, ви
самі думайте про себе».

Як полководець київський князь Святослав посів чільне місце в історії
світового військового мистецтва. Слід зазначити його вагомий внесок в
скарбницю індоєвропейської мілітарної культури, а саме його оригінальний
принцип ведення війни: «Хочу йти на ви (на вас)». Цим повідомленням про
початок бойових дій великий київський князь намагався примусити ворога
зібрати все своє військо в одному місці, а потім нанести по ньому один
потужний удар і розбити супротивника в одній прикордонній битві. Окрім
того, бойовий клич «Хочу йти на ви», мав також велике моральне значення,
страхав ворога силою могутності українського війська. Разом з тим,
Святослав, як справжній політичний і військовий діяч завжди залишався
непередбачуваним для ворогів, і коли вони звикали до його манери ведення
війн, він міг їх здивувати своїм вчинком. Так під час військової
компанії в Болгарії в 967 р. київський князь дотримувався принципу
прихованості своїх задумів і дій, щоб нанести раптовий знищуючий удар по
ворогу, що він і зробив. Отже, князь Святослав не тільки був одним з
найкращих військових і політичних діячів Київської Русі-України, але і
збагатив своїм стратегічним і тактичним доробком світове мілітарне
мистецтво.

Треба відзначити, що Київська Русь як складова і невід’ємна частина
Європи завжди виступала її передовим східним форпостом у боротьбі з
кочовим тюркомовним Степом. Ці змагання на багато століть визначили
наперед долю України та її збройних формувань. Проблема протистояння
демократичної (більш-менш) Європи і деспотійної (тоталітарної) Азії та
доля України як вагомого чинника в цій боротьбі протягом століть
потребує окремого фундаментального дослідження. А поки ми зазначимо, що
це протиборство суттєво позначилося на українському державотворчому
процесі та на її військових силах.

В збройній борні з кочовиками (печенігами, половцями тощо) військовики
Київської Русі-України зробили вагомий внесок у розвиток світової
військової культури. Насамперед, це стосується форм і методів захисту
землеробських (осілих) цивілізацій від кочових. Українські полководці в
боротьбі з помадами застосовували пасивні й активні засоби. Все залежало
від військового хисту князя-воєначальника і кількості та якості збройних
підрозділів і політико-економічної ситуації в державі. Так Святослав
майже завжди воював з ворогом на його території, але його відсутністю
користувалися інші супротивники і нападали на міста і села країни, як це
зробили в 968 р. печеніги, вперше атакувавши Київ.

А ось його син і спадкоємець київський князь Володимир поєднував активні
і пасивні форми боротьби. За роки правління Володимира Святославовича
(980 – 1015) Київська Русь досягає нових успіхів у зовнішній і
внутрішній політиці, це був час богатирських і героїчних звершень.

Це знайшло своє відображення в українському билинному епосі, т.зв.
володимирівському циклі билин кінця X ст. Київський князь Володимир
Красне Сонечко не тільки був центром тієї епохи, навколо нього
гуртувалися наймогутніші його дружинники-лицарі (богатирі) Ілля
Муромець, Добриня, Олексій Попович та багато інших.

А бенкети великого князя Володимира зі своїми дружинниками-богатирями,
мали, ймовірно, сакральне значення і символізували ритуальний зв’язок
між битвою і бенкетом. Ця традиція була успадкована українськими
козаками.

Саме київський князь Володимир Великий почав будівництво довгих ліній
валів з частоколами й іншими оборонними засобами, щоб з’єднати
прикордонні міста в одну монументальну фортифікаційну систему. Тут він
не був першовідкривачем, так вперше в світовій історії оборонний проект
під назвою «Велика китайська стіна» для захисту від кочовиків здійснили
військові будівничі Китайської імперії – це в Азії. А в Європі могутня
Римська імперія на вершині (й с ходячи з неї) своєї могутності створює
цілу мережу прикордонних валів, т.зв. «лімес», для захисту своїх
територій від варварів. Пізніше подібне будівництво продовжила одна з її
спадкоємиць – Східна Римська імперія (Візантія).

Можливо, саме контактуючи (штурмуючи візантійський лімес) з ромеями
предки українців взяли до уваги таку цікаву ідею і те, як вона була
реалізована. Підсумовуючи сказане вище, констатуємо, що такі
монументальні фортифікаційні системи були під силу тільки могутнім
державам-імперіям з міцною економікою, саме такими і були китайська і
римська імперії, але і для них вони вимагали максимальної напруги. Але
головне те, що врешті-решт ні римський лімес, ні Велика китайська стіна
не порятували їх від ворогів. А, отже, треба шукати і знаходити краще
вирішення цієї проблеми, що і було зроблено українськими
воєначальниками. А саме, поєднання пасивних (будівництво фортифікаційної
лінії – валів) і активних (ведення бойових дій на ворожій території,
т.зв. тактика нанесення превентивних (попереджувальних ударів) форм
боротьби з кочовиками. Це було зумовлено насамперед тим, що хоча
Київська Русь-Україна, як зазначалося вище, і була імперією, але не
такою могутньою, як римська чи китайська, тому і задумана Володимиром
Великим цілісна монументальна фортифікаційна система, реально не могла
бути побудованою. Так і сталося, над її спорудженням працювали військові
будівничі і за Володимира Святославовича, і за Ярослава Володимировича,
і за їх наступників – а вона так і не була завершена. Але попри все, ця
оборонна лінія відіграла свою позитивну роль, оскільки вона була
розташована на самих небезпечних від нападів кочовиків місцях, а також
не давала змоги “почивати на лаврах”, а стимулювала до проведення
військових походів на землі номадів. Окрім того, для захисту Київської
Русі-України великий князь Володимир знайшов союзників серед самих
кочовиків – тюрків, берендеїв, ковуїв, яких використав у боротьбі
супроти болгарських, половецьких орд. Пізніше частина цих тюркомовних
кочових племен, під загальною назвою «чорні клобуки» («чорні шапки»),
перейшла до осілого життя і, перебуваючи на службі у київських князів,
оберігали південні кордони.

Також Володимир Великий, усвідомлюючи велике політичне, сакральне
військове і економічне значення Києва в ранньосередньовічній українській
імперії, в кінці X ст. почав потужні фортифікаційні роботи, які
завершилися спорудженням нової міської фортеці, т.зв. «міста
Володимира». Вона мала високі земляні вали, добре захищені ворота.
Головні з них – Софіївські, навіть мали кам’яну башту.

Продовжував дбати про столицю син Володимира, Ярослав Мудрий (1019 –
1054). Захисні вали «міста Ярослава» відзначалися міцністю і потужністю,
і за свідченням археологів, вони простяглися по периметру більш ніж на
3,5 км, мали висоту до 14 м, а товщину біля основи близько 30 м. Отже,
оточена новими захисними укріпленнями міська територія в 7 разів
перевищувала по площі дітинець Володимира і досягала 72 га. В багатьох
місцях перед валами були викопані глибокі рови. На валах були побудовані
стіни з дубових стовбурів. Нова лінія міських укріплень мала кілька
воріт. Найголовнішими з них були Золоті ворота (за переказами саме на
цьому місці військо Ярослава перемогло печенігів), через які відбувалися
парадні в’їзди до міста. Це була складна споруда, що мала два яруси.
Нижній ярус становила власне брама – дві кам’яні стіни з аркою, до яких
з обох боків прилягав вал. Цей ярус закінчувався нагорі майданчиком з
парапетом, як і звичайна оборонна башта, а над ним підносився другий
ярус – Благовіщенська церква. Ймовірно, купол церкви був вкритий
позолоченими мідними листами, звідки і походить назва споруди. Окрім
того були ще ворота Південні (Лядські) і Західні (Львівські). Археолог
Михайло Каргер вважав, що вали «міста Ярослава» за своєю грандіозністю
не мали собі рівних в історії древньоруської фортифікації.

Отже, величезний обсяг будівельних робіт, проведених князями Володимиром
і Ярославом щодо захисту як усієї української ранньосередньовічної
держави, так і її столиці Києва, незаперечне свідчить про міць і
військово-політичну могутність Київської Русі-України і високий розвиток
національної фортифікаційної справи, щодо захисту її кордонів і
населення від набігів кочовиків.

Після знищення печенігів, українська держава почала страждати від
нападів нових степових номадів-половців, які з’явилися в середині XI ст.
і почали робити спустошливі набіги на міста і села. Цьому сприяло і
послаблення влади великих київських князів в другій половині XI – на
початку XII ст. В багатьох випадках самі князі сприяли половецьким
набігам, тому що намагалися їх залучити на свій бік в жорстокій
міжусобній боротьбі за владу. Але, коли великим київським князем став
внук Ярослава і син Всеволода – рішуча і вольова людина – Володимир
Мономах (1113 – 1125), українська держава знову посилилася і змогла дати
достойну відсіч степовим нападникам.

Князь Володимир Мономах став справжньою карою Божою для половців. В
«Поученії» своїм дітям він повідомляв, що всіх його походів було 83, а
не важливих і не згадати, з половцями він уклав 19 мирних договорів,
полонив 100 найкращих їх князів і випустив їх з неволі, а більше 200
князів стратив і потопив у ріках. Слід окремо зупинитися на тактичних
діях українських воєначальників у походах половців. Так Володимир
Мономах створював сильний авангард, який знищував передові загони
ворога. Захопивши ініціативу в свої руки, тим самим забезпечував собі
моральну і військову перевагу. В бою київський князь намагався охопити
фланги і оточити супротивника. Заслуговує на увагу зближення його
війська з ворогом вночі і раптова атака українців в бою з половцями 1102
р. Також слід відзначити його бій в оточенні під час походу 1111 р.,
який закінчився повним знищенням переважаючих ворожих сил. В цій битві
Мономах зберіг найкращі свої сили в резерві, могутній і несподіваний
удар яких розірвав оточення і призвів до повної поразки половців.

Політику Володимира Мономаха успішно продовжив його син, великий
київський князь Мстислав Великий (1125 – 1132), який за свідченням
літописця своїми вдалими військовими експедиціями загнав половців за
Дон, за Волгу, за Яїк, і таким чином порятував руську землю від ворога.
Але з його смертю фактично припинила існування ранньосередньовічна
українська імперія Київська Русь, активно тривали децентралізовані
процеси (т.зв. федеральна роздробленість XII – перша половина XIII ст.)

Вони призвели, врешті – решт, до завоювання українських земель
монголами, а пізніше литовцями і поляками, та й втратою на багато
століть поспіль національної державності, руйнацією і знищенням власних
збройних сил, зведенням Києва до статусу другорядного міста.

Отже, поки існувала ранньофеодальна імперія Київська Русь – Україна, і
нею керували могутні великі князі з необмеженою політичною, військовою,
економічною владою, то, використовуючи активну (напади на ворожі землі)
і пасивну (фортифікаційна система) форми боротьби, вона успішно
протистояла Дикому Степу (печенігам, торкам, половцям), знищуючи одних,
нейтралізуючи других, підкоряючи інших. Так тюркські племена чорних
клобуків після ряду битв з лицарськими дружинами стали вірними
охоронцями кордонів української держави. Коли ж Київська Русь-Україна
внаслідок князівсько-феодальних чвар і уособиць (которів) перестала
існувати і розпалася на десятки великих і малих удільних князівств, то
проблема кочовиків знов набула гостроти і актуальності. Якщо половцям
князівські дружини більш-менш ще давали раду, то монгольська навала
остаточно підкорила землі колишньої української імперії степовому
євразійському світу.

Таким чином, починаючи з часу свого заснування, приблизно в кінці V ст.
н.е. Київ стає не просто містом, адміністративним пунктом князівської
військово-політичної влади, а державотворчим центром становлення молодої
ранньосередньовічної імперії – Київської Русі-України, і також осердям
навколо якого формуються національні збройні сили під успішним
керівництвом великих київських князів. Українське дружинне лицарство
Київської Русі розвивалося в контексті і під впливом євразійського
мілітарного мистецтва і не тільки активно вбирало в себе його найкращі
військові досягнення, але і продукувало свої оригінальні напрацювання. А
саме: лицарський виклик ворогові-володарю “Хочу йти на ви” київського
правителя Святослава Ігоревича, а також використання його князем в
залежності від обставин, поєднання пасивної (будівництво оборонних
фортифікаційних споруд) і активної (ведення ціле направлених бойових дій
на ворожій території) форм боротьби з кочовим Степом. Все це свідчить
про вагоме місце, яке займав Київ як столиця могутньої української
ранньосередньовічної імперії зі своїми потужними збройними силами серед
інших європейських столиць.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020