Реферат на тему:
Калина – символ України (Українознавство в школі. Фольклорно-літературна
секція)
”Хто не знає свого минулого, той не вартий щасливого майбутнього”, –
писав відомий український поет Максим Рильський. І це справді так. Учні
нашої школи свято бережуть пам’ять про своїх предків. Шанобливе
ставлення дітей до предметів народної старовини, бажання прилучитися до
прадавніх національних витоків вилилось у рішення створити шкільний
музей.
Шкільний музей побуту й етнографії був створений у 1996 – 1997 роках на
основі матеріалів, зібраних під час учнівської експедиції в рамках руху
“Моя земля – земля моїх батьків”.
Активну участь у поповненні музею експонатами взяли не тільки учні,
педагоги, а й жителі мікрорайону Клокучка та села Біла. Кожна нова
зустріч із цікавими людьми збагачувала школярів духовно. Зібрані
матеріали класифіковані: жіночий одяг (сорочки), глиняний посуд,
предмети побуту, вироби ткацтва.
При музеї створені різні секції: пошуково-краєзнавча,
фольклорно-етнографічна, літературно-фольклорна.
Так школярі з пошуково-краєзнавчої секції збирають різні легенди про
походження назви району Клокучка, де розташована наша школа та
сусіднього села Біла.
Робота фольклорно-етнографічної секції спрямована на вивчення пісенної
творчості рідного краю. Юні краєзнавці записали від місцевих жителів на
магнітофонну стрічку весільні пісні, які стали основним матеріалом для
підготовки до виступу фольклорного колективу нашої школи на міському
конкурсі.
Літературно-фольклорна секція досліджує культуру та історію українського
народу.
Ми зібрали зразки усної народної творчості та літературні твори про один
із найважливіших символів українського народу, української мови та
літератури – калину.
Науковий керівник Демчук Н.М., вчитель – літератури.
У поезії „Символи України” В. Бутріма читаємо про калину:
Криниця з журавлем і кущ калини –
Безсмертя символ, символ батьківщини,
Це символ вірності, це символ чистоти,
Людського милосердя й доброти.
Калину і до столу подавали,
Весільні короваї прикрашали.
Як символ долі і краси,
І чистої дівочої коси…
Ми живемо у тривожний, але прекрасний час, у час, коли відроджуються
національні традиції,
відроджується все те, що було забуте з роками. Кожний народ має свої
святині, свої символи, опоетизовані образи дерев, квітів, рослин,
птахів, тварин. Є вони і в нашого українського народу. Калина, верба,
тополя, дуб, чорнобривці, мальви, барвінок, червона рута, волошки…
Вони віддавна уособлюють красу України, духовну міць її народу,
засвідчують любов до рідної землі.
“Без верби і калини нема України”, – каже народне прислів’я. Росте
калина по тінистих лісах, у гаях і дібровах, на схилах, на узліссі, на
лісових галявинах. Садять калину і біля хат, щоб весною білим цвітом
милувала, а зимою від застуди лікувала.
А ще в народі кажуть: “Червона калина від ста хвороб лікує”, лікувальні
властивості калини відомі людям здавна. Описані вони в перших
українських травниках – збірниках рецептів і описів в XVI столітті.
(Ягоди покращують роботу серця, заспокоюють). П’ють її від кашлю, при
судинних недугах, високому кров’яному тиску.
Калина – символ України, вірна супутниця людини від народження до
останніх днів. Вона була потрібна в різних обрядах, коли приходили
вітати батьків з народженням дитини, приносили хліб, як символ достатку,
корінь життя, гроші, як символ багатства і обов’язково калину, як символ
краси, здоров’я рідної землі.
Використовують калину й у весільному обряді: кетягами прикрашають
коровай, заквітчують гільце молодої. Калина біля материнської хати – не
тільки краса, а й наша берегиня. Є прислів’я : „Мамина калина росте біля
хати – сюди прилітають зозулі кувати”. Матері привчають дітей саджати
калину, доглядати за нею.
Василь Скуратівський згадує: “Мама казала: посади, сину, калину, щоб
гарний спомин був тобі і мені. А тепер дивлюсь на кущ, що розрісся біля
маминої хати. Неньки нема, але є калина – її мудрість, її безсмертя”.
Без образу калини не можна уявити собі пісенної народної творчості. Не
злічити пісень про цю рослину. Одні назви які барвисті, милозвучні: “Ой
у лузі червона калина…”, “Ой у лузі при долині зацвіла калина”,
“Червоная калина, похиле деревце”, “Ти, червона калино, чого листя
опускаєш?”, “А в лузі калина весь луг прикрасила”, “Ой зацвіла
калинонька, а з неї листок спав “, “Три поради” (Не ламай калини біля
хати…). Співають про калину і на Буковині. Нам відомі такі буковинські
пісні:
“Чи я в лузі не калина була”, “Червона калина, а листя зелене”, “Червона
калина білим цвітом цвіла”, “Калино-малино, чого над водою стоїш”,
“Долинов, долинов у гай по калину”, “Калинко моя, де ж ти виросла”, “При
долині кущ калини”. У національній українській символіці калина уособлює
дівочу красу і вроду, жіночість, сімейне благополуччя й достаток. Може,
саме звідси і народні епітети та порівняння: “Дівчина, як у лузі
калина”; “гарна, як калина”; “дівча виростає, як калина розквітає”;
“стоїть, як калина при дорозі”; “калина в цвіту – дівчина у вінку”;
“калинові луки”; “калинова сопілка”; “калиновий двір”; “калиновий лист”
тощо.
А зараз ми згадаємо легенди, які дійшли до нас з давніх часів. У них
розповідається про живі символи Вітчизни, як про живі істоти, вони
розмовляють, відчувають біль, радість, просять допомоги.
Є легенда, що калина така цілюща тому, що виросла з великої дівочої
любові. А було це так… Один парубок кохав вродливу дівчину Калину. Але
батько не дозволив її брати, а посватав синові багачку Ганну.
На весілля прийшла й Калина. Запросила коханого до танцю і непомітно
завела у сад, а тоді – до пічки. Тут їх і застала Ганна. Калина
вигукнула: „Нехай же не буде і тобі життя з моїм коханим!” – і потягнула
Ганну у воду… потонули обидві. Ганну поховали на цвинтарі, а Калину,
як душогубку, – на кручі. І виріс там кущ з гіркими червоними плодами.
Назвали його люди калиною. І стала вона уособленням дівочої краси і
нещасливого кохання.
Відома інша легенда про калину.
Давно жила в оселі бідна родина: батько, мати і син. Коли син підріс, то
пішов по світу щастя-долі шукати. Йшов він і йшов, бачить, що росте при
дорозі на узліссі кущ калини. Сів він під ним відпочити. А калина так
ласкаво шепоче гілочками, наче хоче щось розповісти. Юнак вирізав з
калини сопілку і заграв. Як же він здивувався, коли заговорила сопілка
людським голосом:
Ой помалу-малу, юначе, грай.
Та не вразь мого серденька вкрай.
Мене сестриця зі світу згубила.
В моє серденько гострий ніж устромила.
Коли юнак дійшов до села, то розповів людям про дивну пригоду. І вони
повідали йому про ту страшну трагедію, що трапилась тут, де виросла
калина. Бабина дочка, заздрячи красі дідової дочки, убила її і закопала
в лісі. На місці, де пролилася кров бідної дівчини, виріс кущ калини,
навесні він зацвітає білим цвітом, улітку ховає подорожніх від спеки і
дощу. А восени і взимку пломеніє червоними кетягами.
Калинова сопілка в народі оспівана як казковий образ. У легендах і
казках сопілка чує і бачить те, що люди від інших хотіли приховати. У
казці про дивну сопілку тужливо співає сопілка, розповідаючи про тяжкий
злочин, коли брат брата через заздрощі вбив.
Було таке повір’я, що коли з калини зробиш сопілку, то в родині
з’явиться син – продовжувач роду. А тому, хто не посадив калини на
своєму подвір’ї, а ще гірше – викорчував її – ні йому, ні його дітям
ніколи не почути найніжнішої в світі пісні, її може подарувати сопілка з
маминої калини.
Існує ще така легенда. Утік козак зі своєю милою, та ніде не міг знайти
притулку. Після поневірянь і багатьох пригод обернувся він тереном у
лузі, а дівчина – калиною.
Рубінові плоди калини здавна символізують мужність людей, які проливали
кров за Батьківщину в боротьбі з ворогами. Насіння ягід калини схоже на
серце. У народі живуть легенди про сміливих дівчат, які заводили у
непрохідні хащі загони татаро-монгольських ординців, прирікаючи їх на
загибель. Саме з крові цих патріоток нібито і зросли калинові кущі. У
легенді „Дівочий ліс” розповідається, як мужня дівчина Марійка завела
турків у непрохідні хащі, і вони там загинули. А султан стяв за це
Марійці голову. І там, де падали краплі крові, виростала калина.
Живе образ калини не тільки в піснях, казках, легендах, а й у прислів’ях
та приказках. Ми знаємо їх чимало:
“Весною калина білим цвітом квітує, а восени червоні ягідки дарує”.
“Запишалася калина, наче красная дівчина”.
“Який кущ, така й калина, яка мати, така й дитина”.
“Пам’ятай, дитино, що сказала мати. Посади калину в себе біля хати”.
“Нема цвіту білішого, як цвіт на калині, нема в світі ріднішого, як мати
дитині”.
“Без верби і калини нема України”. Надзвичайно образні і барвисті
загадки про калину.
За хатою у садочку,
У зеленому віночку
Та в червоних намистах
Стала пава молода.
І збігаються всі діти,
Щоб на неї поглядіти.
За намисто кожен – смик,
Та й укине на язик. (Калина)
Оспівано калину й у віршах українських поетів.
У безлічі поезій Тараса Шевченка оспівана калина – і як дівчина-краса,
неодмінна деталь рідного пейзажу, і як матір-Україна.
Тече вода з-під явора
Яром на долину,
Пишається над водою
Червона калина.
Своєю красою зворушила калина серце Івана Франка (поезія „Червона
калино, чого в лузі гнешся?”)
Присвятила вірш калині й Леся Українка. Написала вона його в тяжку
годину, коли померла близька їй людина – Сергій Мержинський (вірш
“Калина”).
Прекрасно оспівали калину і відомі буковинські поети. Серед них Анна
Дущак, Михайло Ткач, Степан Кириляк.
У Анни Дущак знаходимо такі рядки:
Не печалься, я край свій не кину,
Бо без нього не жити мені,
Біля балти тоненьку калину,
Що так гарно цвіте навесні…
“Не печалься, я край свій не кину…”
Є згадки про калину і в інших віршах Анни Дущак: “А я таки прийду до
тебе…”, “Розвалилася затишна хата…”, “Уже весна, виспівують пташки”.
У поета-пісняра Михайла Ткача читаємо:
Білий цвіт на роси сині
Рясно обліта,
Вже зозуля на калині
Роздала літа.
“Не збивай, зозуле, цвіту”
Степан Кириляк написав чудовий вірш “Яка краса – калина і зима”.
Поет Юрій Петричук, життя якого пов’язане з Буковиною, присвятив свою
поезію “Я з лісу додому калину приніс…” цій рослині-символу.
Ще порівняно недавно на наших лугах і узліссях можна було побачити
суцільні калинові гаї. Мабуть, саме цим і пояснюється безліч населених
пунктів в Україні з поетичною назвою: Калинівка, Калинове, Калиновий гай
Назви залишились, а самої калини не стало.
Виростають високі паркани. Перегороджуються, заростають споришем
навпростець і стежки до сусідів. Затихає колективна пісня й забувається
солов’їний спів у калиновому гніздечку.
Але ж кущ калини побіля материнської чи бабусиної домівки – це не тільки
окраса. У ньому глибинний зміст. Це наш символ. Наш духовний світ. Наша
спадщина, яка опредметнює духовний потяг до рідної землі, свого берега,
своїх традицій.
Тож бережіть калину, любуйтеся її цвітом і плодом. І пам’ятайте, що у
злих, недобрих людей калина не росте.
Будьте добрими і чуйними, посадіть біля своїх осель калину. Хай цей
диво-кущ прикрасить ваш дім, хай у ньому соловейко зів’є собі гніздечко
і співає вам пісню про незнищенність нашого українського народу.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
