Реферат на тему:
І.Я. Франко про перспективи буття української мови
І.Франко належить до фундаторів, основоположників і творців української
літературної мови. Послідовник діяльності І.Котляревського, Т.Шевченка,
він належить до кола тих українських письменників, які вирішували
фундаментальні питання функціонування мови рідного народу в літературі,
письменстві, освіті, визначали критерії, принципи та засади
нормативності української літературної мови, окреслювали стилістичні
можливості побутування української літературної мови, поряд з
оригінальними творами, знайомили рідний народ, зі світовими шедеврами
працюючи над перекладами.
Мовознавчі інтереси І.Франка досить широкі й багатопланові. Відомо
більше 20 лінгвістичних праць, заміток та рецензій І.Франка українською,
польською, німецькою мовами, а також майже 150 праць, які мають
безпосередню дотичність до українознавчих питань. Серед найбільш відомих
і значущих мовознавчих праць І.Франка можна виокремити статті:
“Етимологія і фонетика в южноруській літературі” (1894), “Азбучна війна
в Галичині 1869 році” (1912), “Літературна мова і діалекти” (1907),
“Причини до української ономастики” (1906), “Дві замітки до тексту
найдавнішої літописі” (1908), “Двоязичність і дволикість” (1905).
“Питання мови для І.Франка становить собою один з аспектів дослідження
життя народу, його суспільної організації, духовного світу, морального
стержня” [1]. І.Франко завжди виступав на захист української мови як
мови великого народу, що має право на власне духовне, культурне,
економічне й державне життя. Він гостро критикував побутування й
утвердження двомовності з боку австрійської влади; наголошував на тому,
що двомовність є причиною внутрішнього роздвоєння людини. “Двоязичність
і дволикість” – саме таку назву має праця І.Франка 1905 р. де він,
критикуючи москвофільство як явище, зауважує: “Отеє внутрішнє роздвоєння
було також, можна сказати, трагедією нашого галицького москвофільства.
Люди, що могли б бути зробитися пожиточними діячами на рідній ниві, люди
талановиті і працьовиті, перенявшися нещасною манією – міняти свою рідну
мову на чужу, раптом робилися мов духовно в части спаралізовані, тратили
живе чуття до живих потреб рідного народу і вимогів сучасності” [2].
“І дев’яносто п’ять років тому, і в наш час є актуальною проблема
дуалізму в мовному житті багатьох українських інтелігентів. Іван Франко
тоді, в умовах поширення химерної мішанини церковщини, російщини й
польщини, розведеної на галицько-руськім діалекті, побачив у цьому
язичії деструктивну загрозу не лише для української мови, що само по
собі було величезним злом, а й для національної духовності” [3].
І.Франко був ревним захисником української мови, відстоював її право на
побутування у різних сферах і галузях життя українців, прагнув, щоб
українська мова стала мовою освіти, науки, церкви, виступав проти
утисків та переслідувань українського слова.
“Хоч українців близько тридцяти мільйонів (З мільйони у Галичині і на
Буковині, пів мільйона в Угорщині та близько 27 мільйонів у Росії), вони
можуть лише в Галичині та на Буковині користуватися своєю мовою в
установах, судах, школах та пресі, але й тут на їхньому шляху стоять
часто перешкоди й обмеження. В Росії українська (малоруська) мова
вилучена з шкіл – від університету до початкової, із церковних
проповідей, установ, українською мовою нині там не дозволено видавати
жодного журналу, не можна друкувати популярних, наукових книг, ані
перекладів”.
У поезії “Антошкові П. (Азь покой)” Франко-поет вступає у гостру
дискусію з Петрушевичем Антонієм Степановичем – українським істориком та
етнографом, який належав до кола тих, хто заперечував самостійність
української мови, називав її діалектом і по суті тим самим ставив під
сумнів існування українців як окремого етносу.
У відповідь на закиди щодо української мови усім українофобам Франко
категорично і стверджувально запевняє:
Хай та мова вбога в славнім роді,
Хай московська, польська, чеська краща –
Поки служить Матері в пригоді,
То вона культурі не пропаща.
Діалект, а ми його надишем
Міццю духу і огнем любови
І нестертий слід його запишем
Самостійно між культурні мови.
(“Азь покой”)
Поет відстоює абсолютну рівність усіх мов у природі, запевняє, що не від
того, як назвати – чи “діалектом” чи “жаргоном” ту або іншу мову,
залежить її доля, а лише від того, які культурницькі, духовні, суспільні
функції вона виконує, – буде залежати також доля її носія – народу.
?????????¤?¤?$?????????A?а і здібна до життя, доки має можність, з
одного боку, всисати в себе всі культурні елементи сучасності, значить,
збагачуватися новими термінами та висловами відповідними до прогресу
сучасної цивілізації, не тратячи при тім свойого основного типу і не
переходячи в жаргон якоїсь соціальної верстви чи купи людей, а, з
другого боку, доки має тенденцію збагачуватися чимраз новими елементами
з питомого народного життя і з відмін та діялєктів народного говору”
[4].
З особливою вдячністю і пошануванням звертається поет до постаті
основоположника української літературної мови – І.Котляревського в
однойменному вірші, що підніс вагу і значення українського народного
розмовного слова й довів світові право української мови виконувати
мистецькі й естетичні потреби:
Так Котляревський у щасливий час
Вкраїнським словом розпочав співати,
І спів той виглядав на жарт не раз
Та був у нім завдаток сил багатий.
(“Котляревський”)
Іван Франко засуджував утиски, заборони і цькування українського слова.
Звертаючись до народного співця – Тараса Шевченка у вірші “В ХХІІІ-ті
роковини смерті Тараса Шевченка” письменник наголошував на вкрай
незадовільному становищі української мови наприкінці XIX ст.:
І мову, на котрій співав і плакав,
І кляв ти кривду, й віщував любов,
Вони цькують, мов оленя собака,
Донощиків і брехунів юрбов.
(“В ХХІІІ-ті роковини смерті Тараса Шевченка”)
Особливу місію у збереженні, примноженні та ствердженні української мови
І.Франко покладав на письменство: “Писатель мусить поперед усього
владати добре мовою свого народу, і то не мовою одного села, одного
повіту або одної губернії, але мовою такою, котра була б однаково своя,
зрозуміла і люба всім повітам, губерніям та селам, мовою літературною,
мовою школи і інтелігентного товариства”. [29,9]
Франко запевняв, що мова може розвиватися лише тоді, коли для вислову
своїх думок нею користується не лише простий народ, а власне його
передові культурні верстви. Він завжди виступав проти витворення штучної
“російсько-церковно-галицької мови”, так званого “язичія”, оскільки
розумів, що це веде до спотворення народної мови, відречення від
природної мовної стихії українців, що у свою чергу призводить до
асиміляції й деградації національної інтелігенції й розпорошення
українського народу як такого.
Не залишався байдужим дослідник і до тогочасних правописних питань
української літературної мови. “І.Франко аналізує складність і
дискусійність правописних питань для літературної мови, що лише
визначається в колі слов’янських народів (“Етимологія і фонетика в
южноруській літературі”) та аргументує логіку фонетичного правопису.
Правописна непримиренність, на думку дослідника, є шкодою для розвитку
літературної мови, а праця “Азбучна війна в Галичині 1869 р.” є
обґрунтуванням авторської позиції щодо тяжкого удару, якого зазнала в
результаті цієї війни не лише національна мова, але й українська
культура в цілому. Парадокс, але думка дослідника актуальна і сьогодні,
коли правописні проблеми знову поставлені в центр уваги і дискусій
української інтелігенції” [5].
Мовознавча і художня спадщина І.Франка і по сьогодні залишається
актуальною. Ігнорування рідної мови, вилучення її зі сфери повсякденного
життя у різних сферах та галузях функціонування нашого суспільства є і
сьогодні актуальним і болючим питанням. Варто згадати слова І.Франка :
“Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпше для мене від усякої іншої
і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку іншу? Практик,
утилітарист, не задумуючись ані хвилини скаже: пусте питання! Мова –
спосіб комунікації людей з людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка
дає можливість комуні куватися з більшим числом людей. А тим часом якась
таємна сила в людській природі каже: Pardon, ти не маєш вибору, в якій
мові вродився і виховався, тої без скалічення своєї душі не можеш
покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою” [6].
Поки кожен українець не буде керуватися тією загадковою “таємничою
силою”, імення якій національна свідомість, патріотизм, генетична
пам’ять і громадянська позиція, доти ми будемо підривати престиж не лише
української мови, але й авторитет Української держави.
Література:
Панько Т. Мова і нація в естетичній концепції І.Франка. – Л.: Світ,
1992.
Франко І. Двоязичність і дволикість // ЛНВ. – 1905. – Т. 30. – Р. 8. –
Кн.6. – С. 233 – 234.
Жулинський М. Двомовність? Ні – загроза дволикості // Українська мова й
література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2000. –
№ 1. – С. 6.
Франко І. Літературна мова і діялєкти // Літературно-науковий вісник. –
1907. – Т. 37. – С. 226.
Шевченко Л. Концепція розвитку української літературної мови у
дослідженнях І.Франка // Літературознавчі студії. -К .: Видав. –
поліграф центр “Київський університет”, 2002. – С. 390.
Франко І. Двоязичність і дволикість // ЛНВ. – 1905. – Т. 30. – Р. 8. –
Кн.6. – С. 233.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
