.

Іван Огієнко і вітчизняна наука: епістолярні свідчення (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 5980
Скачать документ

Реферат нa тему:

Іван Огієнко і вітчизняна наука: епістолярні свідчення

5 січня 2002 року виповнилося 120 років від дня народження визначного
українського вченого, громадського і політичного діяча митрополита
Іларіона – Івана Огієнка. Для сучасних науковців важливим є його
теоретичний і практичний внесок у вітчизняну науку взагалі й
педагогічну, зокрема.

Вагомі факти його наукової діяльності допомагають встановити епістолярні
та інші архівні джерела, серед яких особливе місце займають спогади.
Вони сприяють глибокому розкриттю основних аспектів життєдіяльності
вченого, дають змогу реально оцінити маловідомі ситуації, пов’язані з
його науковою творчістю, розкрити суть проблем щодо напрямів наукових
пошуків.

Епістолярна спадщина Івана Огієнка викликає на сьогодні немалий інтерес
у багатьох науковців. В Україні видруковано його окремі листи до
М.Грушевського, М.Шаповала, Л .Білецького, О.Маковея, І.Франка та інших
визначних діячів українського народу. Для написання цієї статті автором
проаналізовано 144 епістолярних джерела, невідомих широкому загалу:
одинадцять листів до І.Свенцицького; чотири листи до В.Гнатюка; дев’ять
листів до В.Пеленського; одинадцять листів до М.Возняка; три листи до
І.Раковського; один лист до А.Шептицького; дев’яносто два листи до
К.Студинського на 139 аркушах; чотири листи до Й.Скрутеня. Крім того, в
її тексті процитовано уривки звернень Андрія Шептицького та Павла
Скоропадського до Івана Огієнка, які черговий раз засвідчують його
високий авторитет як науковця і духовної особи.

В автобіографічній хронологічній канві «Моє життя» Іван Огієнко вказав,
що у 1905 – 1914 рр. розпочалась його «початкова наукова й громадська
праця» [1, с. 447]. У названій роботі вченого знаходимо інформацію і про
його педагогічну діяльність, яка розпочалась у дуже ранні роки як
репетиторська практика. Про це Іван Огієнко не один раз повторює: «1895
– 1896. Навчає селянських дітей грамоти й молитов за малу плату. 1895 –
1896. Навчає дітей (Станислава і Владислава) родини Стаховського,
співвласника парового млина в Брусилові, а це дає змогу самому вчитися.
1903 – 1909. Безперервна репетиторська праця для прожиття й науки в
Києві, а літом у м. Брусилові, та для утримання матері» [1, с. 446]
тощо.

1905 – 1914 роки можемо характеризувати як вирішальні у його
професійному становленні, оскільки у цей період він інтенсивно
підвищував рівень своєї освіченості в Острозькій класичній гімназії
(1900 – 1903), Київському університеті ім. Св. Володимира (1903 – 1909),
на Вищих педагогічних курсах у Києві (1911 – 1912); набував наукового
досвіду в «Семінарі російської філології» екстраординарного професора
кафедри російської мови та письменства В.Перетца (1907 – 1914);
філологічній секції Наукового Товариства ім.Тараса Шевченка в Києві,
заснованого 1907 року М.Грушевським (1907 – 1910), товаристві «Просвіта»
(1908 – 1910); оволодівав кваліфікацією учителя російської мови та
літератури в Комерційній середній школі «Товариства поширення освіти»
(1908 – 1909), гімназії О.М.Стельмашенка (1914); укладав методичні
посібники для шкільного вжитку.

Відшукані й проаналізовані автором статті листи Івана Огієнка до
М.Грушевського, І.Франка, В.Гнатюка, М.Возняка, І.Свенцицького,
О.Маковея засвідчують високий творчий потенціал і різнобічність таланту
молодого на той час ученого.

У листах до Михайла Грушевського вияскравлюються ділові якості Івана
Огієнка-коректора, перекладача і неофіційного редактора «Записок
українського наукового товариства в Києві», вказуються наукові праці,
написані ним і ті, які цікавили його у 1907 – 1908 роках. Наприклад,
лист від 4 листопада 1907 року містить інформацію про те, що в п’ятій
книзі «Записок…» за цей рік почала друкуватись стаття «Огляд
українського язикознавства» Івана Огієнка, який на той час був студентом
Київського університету імені Св. Володимира.

У листі від 28 лютого 1909 року Іван Огієнко вказує, що в четвертій
книзі «Записок…» за цей рік «починається мій словник – готовий до
друку» [2]. Проаналізувавши ряд тогочасних видань, ми дійшли висновку,
що у названому джерелі йдеться про його працю «Українська граматична
термінологія: Історія граматичної літератури, термінології та історичний
словник граматичної термінології», опубліковану в І і IV книгах
«Записок…» за 1909 рік [3, с. 63]. Крім того, на сторінках
«Записок…» поміщено такі публікації Івана Огієнка, як «Двійне число в
українській мові» (1910), «Історія граматичної літератури» (1908),
«Історія української граматичної термінології» (1909). Названі праці є
першими розвідками вченого в галузі українського мовознавства, зокрема
термінології, категоріального апарату.

З досліджених автором джерел відомо, що Іван Огієнко співпрацював з
членами шкільно-лекційної комісії очолюваного Борисом Грінченком з весни
1906 року в місті Києві товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка,
основними завданнями якого було видання різноманітної літератури
українською мовою, організація бібліотек, проведення заходів,
спрямованих на популяризацію і поширення знань з української мови серед
населення.

У книзі «Українська мова: Бібліографічний покажчик літератури до
вивчення української мови: Порадник студентам, учителям і всім тим, хто
бажає найкраще вивчитись української мови» (1918) є примітка Івана
Огієнка про видання «Українська граматична термінологія. Історія
граматичної літератури, термінології» (1909): «Граматична термінологія і
правопис, ухвалені комісією при Українському товаристві шкільної освіти
в Києві. Термінологія дуже непевна. Про правопис – 1 – 1/2 сторінки»
[20, с. 63].

Як бачимо, співпрацюючи з названою комісією товариства «Просвіта»,
вчений досить самокритично підходив до виконаної роботи. Водночас,
аналізуючи букварі та граматики П.Залозного, А.Кримського, Г.Шерстюка,
Є.Тимченка, він вказував на шкідливість дотримання ними старих
термінологічних норм, закликав до впорядкування неусталеної української
термінології та правопису.

У період 1905 – 1914 років, окреслений Іваном Огієнком як час початкової
наукової і громадської праці, розпочалось його довготривале листування з
Іларіоном Свенцицьким, директором Національного музею у Львові. Листи
Огієнка до Іларіона Свенцицького підтверджують факт тривалої роботи
вченого над дослідженням спадщини визначного письменника, філософа,
проповідника, полеміста, професора, ректора Києво-Могилянської Колегії
Іоаникія Галятовського. «Дуже просив би Вас, чи не дішлете мені «Науку
про способ зложеня казаня», що мені так потрібна і що без неї «Ключ…»
виходить не «Ключ Разумєнія», – знаходимо у листі вченого від 18 червня
1911 року до директора музею [2].

На жаль, не зберігся рукопис монографії, створений Іваном Огієнком
завдяки знанню автором староукраїнської книжної мови, історії України та
її Церкви, над яким він працював з 1907 року.

Наслідком дослідницької роботи молодого вченого в означений період є
опубліковані ним праці: «Издание «Ключа Розумения» Иоанникия
Галятовского, южно-русского проповедника ХУІІ в.» (Варшава: Тип.
Варшавского учетного округа, 1910), «Отражение в литературе «Неба
нового» Иоанникия Галятовского, южно-русского проповедника ХVІІ в.»
(Воронеж: Тип. Т-ва Н.Кравцова, 1912), «Проповеди Иоанникия
Галятовского, южно-русского проповедника ХУІІ в.» (Харьков: Тип.
Печатное дело, 1913), «Легендарно-апокрифический элемент в «Небе новом»
Иоанникия Галятовского, южно-русского проповедника XVII в.» (Киев: Тип.
Т.Г.Мейнандера, 1913), «Отголоски современности и местные черты в «Ключе
Разумения» Иоанникия Галятовского, южно-русского проповедника ХVІІ в.»
(Из филологического семинара проф.В.Н.Перетца).

За свідченням А.Нестеренка, автора монографії «Митрополит Іларіон –
служитель Богові і народові» (Вінніпег, 1958) та самого І.Огієнка на
сторінках автобіографічної хронологічної канви «Моє життя» (1935), у
1909 році вчений одержав «диплом першого ступеня, – написавши
кандидатську працю «Ключ розуміння «Іоаникія Галятовського» й склавши
державні іспити» [1, с.448] в Київському університеті імені Св.
Володимира.

Після закінчення вищого навчального закладу Іван Огієнко продовжив
наукову діяльність, вивчаючи публікації високошанованих в Україні
вчених: І.Франка, В.Гнатюка, М.Возняка та ін. Він звертався до них за
допомогою у придбанні окремих видань. Це засвідчують листи, писані ним у
грудні 1911 року. У листі до Івана Франка від 14 грудня 1911 року
знаходимо рядки: «Ніде не можу знайти Вашої розвідки про Івана
Вишенського» [4]. 15 грудня 1911 року він пише до Володимира Гнатюка:
«…звертаюсь до Вас з проханням не забути й про мене, коли у Вас єсть
щось нового, або лишнього, якого я не маю» [5]. Тоді ж Іван Огієнко
писав аналогічне Михайлові Возняку: «Коли маєте щось нового, не
забувайте про мене. З Ваших праць маю тільки «Галицькі граматики» [6].

Завдяки природним якостям, товариству, в якому він обертався, у молодого
науковця виробилися стійкі риси характеру: наполегливість,
відповідальність за виконувану справу, потяг до тих, хто мав чесну
наукову думку. Це допомогло йому в учительській роботі і
науково-педагогічній діяльності.

Вчителюючи, Іван Огієнко видав ряд педагогічних праць, необхідних для
якісного забезпечення навчального процесу. В їх числі п’ять словників;
«Словарь неправильных, трудных и сомнительных слов, синонимов и
выражений в русской речи: Пособие по стилистике русской речи для
учащихся и самообразования» (Киев, 1912. – 182 с.), «Словарь
общеупотребительных иностранных слов в русском языке: Пособие для
учащихся и самообразования» (Киев, 1912. – 190 с.), «Словарь ударений в
русском языке и правила русского ударения: Пособие для учащихся и
самообразования» (Киев, 1912. – 176 с.), «Орфографический словарь:
Справочная книжка по русскому языку» (Киев, 1914. – 195 с.), «Словарь
неправильных, трудных и сомнительных слов, синонимов и выражений в
русской речи: Пособие по стилистике русской речи для учащихся и
самообразования» (Киев, 1914. – 288 с.);

чотири посібники: «Где писать два «н», а где одно: Пособие для учащих и
учащихся» (Киев, 1912. – 112 с.), «Об ударений в географических именах:
Пособие для преподавателей географии, для учащихся и самообразования»
(Киев, 1912. – 64 с.), «Об ударений в собственных именах исторических
лиц, писателей, деятелей и т.п.: Пособие для учащих, учащихся и
самообразования» (Киев, 1912. – 88 с), «Русское литературное ударение:
Правила и словарь русского ударения: Пособие при изучении русской речи
для учащих, учащихся и самообразования» (Киев, 1914. – 245 с.);

п’ять таблиць: «Наглядная таблица для изучения и построения придаточного
предложения: Пособие для экзаменов» (Киев, 1912), «Таблица коренных и
производных слов с буквою ь: Пособие для экзаменов» (Киев, 1912),
«Наглядная таблица для изучения русской орфографии: Пособие для изучения
и повторения» (Киев, 1912), «Наглядная таблица для расстановки знаков
препинания: Пособие для изучения и повторения» (Киев, 1912), «Наглядная
таблица для изучения и постановки знаков препинания: Пособие для
учащихся» (Киев, 1912);

одна розробка. «Тетрадь для литературного разбора и записывания
прочитанных книг: Пособие для домашнего и классного чтения» (Киев,
1914).

У додатку до «Наглядной таблицы: для изучения и построения придаточного
предложения» (Киев, 1912) під назвою «Педагогические труди И.И.Огиенко»
вказана вартість реалізації кожного з названих видань. Це засвідчує, що
вони поширювалися через торгівельну мережу. Крім того, в ньому зазначено
про допуск Вченим Комітетом при Священному Синоді педагогічних праць
Івана Огієнка до шкільного вжитку.

Словники, посібники, таблиці, розробки вченого не один раз доповнювались
і перевидавались.

У статті С.Русової «О национальной украинской школе прежде и теперь»
аналізується українська освіта на початку XX століття. Дослідниця,
зокрема, наголошує, що «… для возрождения национальной педагогики у
народов России на первом месте стоит составление азбук, грамматик,
арифметик и хрестоматий для первоначального чтения, а затем и учебников
по другим предметам элементарных знаний. Для украинской начальной школы
в этом отношении заготовлено уже достаточно, что можно видеть из того,
что недавно И.Огиенко издал особую книгу, рассматривающую все вышедшие в
последнее время грамматики украинского языка» [7, с. 34].

У 1912 році С. Н. Щоголев у книзі «Украинское движение как современный
этап «южно-русского сепаратизма» вдало, на наш погляд, охарактеризував
Івана Огієнка, вказавши, що:

а) «Научные силы Киевской «Просвиты» представлены: профессором
А.Крымским, прив.-доц. А. Русовым и И.Огиенко, проф. стипендиатом
Киевского университета по кафедре русского языка» [8, с. 197];

б) «И. Огиенко – патентованный украинец» [8, с.217];

в) «Очевидно, г. Перетц готовит себе сотрудника, а со временем и
преемника. Выбор нельзя не признать удачным. Достаточно прочитать ряд
статей И.Огиенко в «Раде» под недвусмысленным заголовком«Вчімося рідної
мови», чтобы признать у него не только задатки, но и рвение к
украинизаторской деятельности» [8, 445].

З цитованого вище можна зробити висновок: перебуваючи з 1 січня 1911
року на кафедрі російської мови і літератури університету імені Св.
Володимира, Іван Огієнко працював над проблемою відродження рідномовної
освіти в Україні. Про це свідчить загальна назва вказаних С.Н.Щоголевим
статей молодого вченого, опублікованих в «Українській музі» за 1908 рік
та ряду його віршів, таких як «Могутній орел», «Не питай».

З початку 1914 року Іван Огієнко готувався до складання магістерського
іспиту в університеті ім. Св. Володимира. Програму цього іспиту 21
травня 1914 року затвердив професор Володимир Перетц. Рукопис «Програми
іспиту на ступінь магістра російської мови і словесності професорського
стипендіата Івана Івановича Огієнка» [9] з церковної давньослов’янської
мови розкриває високий рівень кваліфікаційних вимог до спеціалістів
такого рівня. Тобто Іван Огієнко мав вивчити праці найдосвідченіших
представників описової, історично Історико-порівняльної і неограматичної
галузей: Й.Добровського, О.Востокова, Ф.Буслаєва, І.Срезневського,
М.Колосова, П.Фортунатова, О.Шахматова, В.Ягича, В.Щепкіна, Б.Ляпунова.

Йому потрібно було познайомитись з такими пам’ятками давньої
церковнослов’янської мови, як: Києвська Миссаль – видання Срезневського
та Ягича; Зографське Євангеліє – видання Ягича; Маріїнське
Четвероєвангеліє – видання Ягича; Ассіманове Євангеліє – видання Рачкого
і Чернігича; Глаголиця X ст. – видання Копитара; Сінайський Требник –
видання Тейтера; напис царя Самуїла – видання Успенського та
Флоринського; Саввина книга – видання Срезневського та Щепкіна;
Хілендарські Листки – видання Григоровича та Кульбакіна; Листки
Ундольського – видання Карського; Македонський кирилівський листок –
видання Ільїнського.

Крім того, молодий учений повинен був опрацювати окремі праці В.Ягича,
Флоринського, П.Фортунатова, О.Соболевського, Ф.Міклошича, Кульбакіна та
ін. з «Питання про батьківщину церковнослов’янської мови і питання про
походження слов’янських азбук» [9].

Серед іншого довелось простудіювати таку навчальну дисципліну, як
«Сполучення глухих із плавними в церковнослов’янській мові». У списку
рекомендованої літератури до неї перераховувалися праці О.Шахматова,
В.Щепкіна, А.Соболєвського, О.Потебні, П.Фортунатова, С.Обнорського2 та
інших.

Успішно склавши магістерський екзамен, Іван Огієнко став викладати в
університеті. Розпочалася його науково-педагогічна діяльність у вищій
школі.

В автобіографічній хронологічній канві «Моє життя» (1914 – 1918 роки)
вчений характеризував як період «професорської праці в Києві» [1, с.
450]. У цей час він працював приват-доцентом університету Св.
Володимира, професором Українського Народного університету, професором
кафедри української мови Вищих жіночих курсів (Жекулиної), лектором
курсів підвищення кваліфікації учителів та Вищих педагогічних курсів,
курсів для урядовців Міністерства закордонних справ, учителем російської
мови та літератури VI державної гімназії у Києві, членом Комісії з
вироблення нового Статуту для українських університетів, головою
Правописної комісії. Вже тоді Іван Огієнко виявив себе сформованим
науковцем.

Окремі факти листів від учителів селища Брусилова, зібраних у папці під
назвою «Очерк Огиенко об истории г.Брусилова и письма к нему от учителей
этого города и знакомых об открытии вьющего начального училища, о
содействии в укомплектований библиотеки, о выработке программы по
украинизации училища» [10], вказують на вагомість його тогочасної
педагогічної діяльності. Так, в одному з них від 30 жовтня 1917 року
інспектор Брусилівського вищого початкового училища І.Мислинський пише:
«Укажіть докладніше мені, які твори і які вчені праці потрібно для
ознайомлення з українською мовою з наукового боку, себто виробіть мені
короткі програми» [10]. Далі дописувач висловлює бажання придбати для
школи праці Івана Огієнка, а також поспілкуватися з ним про створення
фундаментальної бібліотеки.

Означений період життя Іваном Огієнком, охарактеризований як час
«професорської праці в Києві», ознаменований створенням вагомої за
змістом, пізніше доопрацьованої і виданої 10-тисячним тиражем
академічної промови «Українська культура», що була вперше виголошена
вченим на відкритті Українського народного університету 1917 року в
місті Києві.

Доповіді Івана Огієнка «Рідна мова в рідній школі» 10 – 12 серпня 1917
року на другому Всеукраїнському учительському з’їзді та «Найперші
завдання української філології» 12 серпня 1917 року на з’їзді діячів
вищої школи (головував М.Грушевський) вказують на мовознавче спрямування
його педагогічної діяльності й глибоку переконаність у необхідності
дерусифікації освітніх установ України [1, с. 452].

Автобіографічна канва «Моє життя» та матеріали архівів дають підстави
для висновку про те, що в український період життя в
науково-педагогічному плані для Івана Огієнка найпліднішими були 1918 –
1920 роки. За хронологією, представленою ним у вказаному джерелі, у 1918
– 1919 роках він був міністром освіти в уряді УНР, міністром сповідань
(1919), головноуповноваженим уряду УНР (1919 – 1920) і одночасно
ректором Кам’янець-Подільського університету.

У праці Леоніда Бачинського «Найкращі хвилини мого життя» знаходимо таке
свідчення про перебування Івана Огієнка на посаді ректора
Кам’янець-Подільського університету: «Професор І. Огієнко – це був
ректор з творчою організаційною силою, що вмів сам робити, а зроблене
перевірити» [11, с. 766]. Його справжньою заслугою було забезпечення
лекційних викладів висококваліфікованими кадрами професорів, доцентів,
асистентів, створення цінної наукової бібліотеки, нетрадиційне вирішення
управлінських проблем.

Водночас при Кам’янець-Подільському університеті була створена гімназія
для дорослих та курси українознавства, які функціонували під
керівництвом ученого.

Обов’язки міністра освіти УНР Іван Огієнко почав виконувати з 6 січня
1919 року. У наказі № 6 по Міністерству освіти і мистецтва зазначалося:
«Згідно з постановою Директорії УНР, я 6 січня вступив до виконання
обов’язків на посаді міністра народної освіти і мистецтва. Професор І.
Огієнко» [12].

Серед високогуманних за своїм змістом документів, підписаних міністром у
цей час, знаходимо такі: «Про українізацію середніх шкіл: Про вільний
вступ до V класів гімназії із вищих початкових шкіл»; «Про визнання в
Україні закордонних докторантів»; «Початок плану єдиної школи» [1, с.
68] тощо. Вони свідчать, що робота очолюваного ним Міністерства освіти
була спрямована на творення української системи освіти та визначення
шляхів її реалізації.

Праця Івана Огієнка на посаді міністра в Уряді УНР не була тривалою,
оскільки Український Уряд змушений був постійно змінювати місце свого
перебування. Гнаний більшовиками, він зупинявся у Рівному, Радзивилові,
Золочеві, Тернополі, Волочиську, Чорному Острозі і знову повертався до
Кам’янця-Подільського.

В історичних джерелах, у тому числі й автобіографії «Моє життя»,
наголошується, що Іван Огієнко заглиблювався у проблеми Української
Академії Наук, дбав про поліпшення її матеріальної бази.

У праці «Рятування України» (1968) вказана дата призначення професора на
посаду головноуповноваженого українського уряду. Це відбулося 15
листопада 1919 року. На той час Іван Огієнко не належав до жодної з
існуючих партій і був переконаним патріотом України.

У надзвичайно тяжких економічних та політичних умовах Іван Огієнко
піклувався про розвиток вищої школи. 9 лютого 1920 року з його
ініціативи при правничому факультеті Кам’янець-Подільського університету
були засновані дві кафедри: кооперації та місцевого самоврядування.
Професор клопотав про передачу Українською державною гімназією ім.
Степана Руданського університетові «більше тисячі цінних старих книжок,
серед яких багато українських стародруків» [13, с. 51].

Праця Івана Огієнка на посаді головноуповноваженого уряду УНР сприяла
розквіту національних талантів, їхньому стажуванню за кордоном. У лютому
1920 року дістав матеріальну допомогу співак Михайло Гоменський «на
науку співу в Італії» [13, с. 52], до самого виїзду його в еміграцію
державним коштом утримувався український театр на чолі з Миколою
Садовським.

Протягом 1918 – 1920 рр. вчений видав три посібники і два підручники,
підготовлені давніше. Про це свідчать написи на кожному з них: «Іван
Огієнко. Приват-доцент Київського університету» або «Професор Іван
Огієнко». У видавництві Є.Череповського вийшли книги Івана Огієнка
«Українська мова. Бібліографічний покажчик літератури до вивчення
української мови: Порадник студентам, учителям і всім тим, хто бажає
найкраще вивчитись української мови» (1918), «Вчімося рідної мови.
Нариси про мову вкраїнську» (1918), «Українська граматика: Підручник для
1-го року навчання в народних школах та для підготовчого класу шкіл
середніх» (1918), «Рідне писання: Українська граматика. – 4.2. Основи
вкраїнського правопису: Підручник для 2-го й 3-го року навчання в
народних школах та для підготовки 1-го класу шкіл середніх» (1918),
«Курс украинского языка (Из лекций по истории украинского языка):
Пособие для студентов, учащих и учащихся старших классов средних учебных
заведений. – Изд. 2-е., доп.» (1918).

phT з сім’єю в Західній Україні, яка на той час перебувала під окупацією
Польщі. Своїм моральним обов’язком професор вважав продовжити наукові
дослідження. Одним із завдань було створення журналів, де б друкували
статті вчені-українознавці. У перші роки еміграції з’явилося кілька
педагогічних праць Івана Огієнка, серед яких: перекладені вченим
«Українські шкільні молитви» (Тарнів, 1921); складений професором
«Православний молитовник» для початкових шкіл мовою церковнослов’янською
й українською» (1922); «Українська граматика. – 4.1. Основи вкраїнського
правопису: Підручник для першого року навчання в народних школах та
підготовчого класу середніх шкіл» (Відень, 1921); «Головніші правила
українського правопису» (Тарнів, 1922); «Наглядна таблиця українського
правопису: Для школи і самонавчання» (Жовква, 1923); «Український
стилістичний словник: Підручна книга для вивчення української
літературної мови» (Львів, 1924); «Чистота і правильність української
мови: Підручник для вивчення української літературної мови: Популярний
курс з історичним освітленням» (Львів, 1925) тощо.

Про невтомну працю професора як педагога-дослідника в еміграції свідчать
його листи до відомих в Україні діячів І.Свенцицького, В.Гнатюка,
О.Барвінського, К.Студинського, О.Маковея, Е.Пеленського та ін. З них
дізнаємося, що після переїзду вченого на Захід у нього виникли труднощі
з проведенням нових досліджень: було втрачено власну бібліотеку, доступ
до книгозбірні Кам’янець-Подільського університету, яка нараховувала
6000 видань.

Листування Івана Огієнка з першим директором Національного музею ім.
А.Шептицького у Львові І.Свенцицьким засвідчує факт постійного
користування музейними літературними джерелами. «Пройшов уже термін, на
який я взяв у музеї книжки. Щиро прошу вибачити мені, що не вертаю
книжок, в скорому часі буду у Львові і завезу їх», – писав професор до
директора музею 17 серпня 1921 року [2].

«Духовний голод» [14] і безмежне прагнення до пізнання нового з багатьох
галузей знань спонукали вченого до вивчення і популяризації книг, які
видавались Національним музеєм міста Львова. Цей факт підтверджують
записи у «Книзі Контовій Українського Національного музею ім. А.
Шептицького від 1.01.11». Так, 4.12.23 Іваном Огієнком взято з музею 17
видань Іларіона Свенцицького «Прикраси рукописів Галицької України 16
ст.» та 3 примірники його праці «Музей і музейництво»; 22.12.23 – 15
книг «Початки книгопечатання на землях України. В пам’ять 350-ліття
першої друкованої книжки України у Львові 1573 – 1874 рр. із 560
зразками друку і прикрас давньої книги України замислом, трудом,
заходами І.Свенцицького: Накладом наукової фундації Галицького
митрополита Андрея Шептицького».

У бібліотеці Національного музею м. Львова знаходимо «Спис книжок № 1 –
942», у числі яких є назви праць Івана Огієнка , вилучених у 1950 – 51
роках з фондів бібліотеки і переданих до спецсховів [15, с. 220]. Отже,
зазначимо принагідне: до праць ученого з особливою увагою ставилися не
тільки учні, послідовники, друзі, а й представники відповідних органів,
котрі вбачали в ньому особу, творчість якої має великий вплив на маси.

Попри тяжкі соціальні умови наукова праця професора давала вагомі
здобутки. Світ побачив нові видання Івана Огієнка та коментарі до них, у
яких висвітлювалися найактуальніші проблеми функціонування мови,
історії, культури України у слов’янському світі.

У 1924 – 1928 роках учений читав курс української мови та літератури в
учительській коедукаційній семінарії, з якої його було звільнено «за
національно-українське виховання учнів» [16, с. 170]. У вересні 1926
року вчений переїхав з родиною до Варшави, де дістав призначення
заступником декана та професором кафедри старослов’янської мови й
Кирилівської палеографії при Варшавському православному богословському
відділі (фактично Духовній Академії).

З нагоди працевлаштування Іван Огієнко звернувся до Кирила Студинського:
«Високодостойний пане Президенте! Щоб Ви не подумали, що я, ставши
професором у столичному місті, вже заспокоївся і нічого не роблю: тому
вважаю своїм обов’язком скласти на ваші руки, яко Президента
Західноукраїнської Академії наук, свою нову працю: «Костянтин і Мефодій,
їх життя та діяльність», яко перший том моєї більшої праці – «Історія
церковнослов’янської мови». Вважаю це за обов’язок свій ще й тому, що
маю високу честь і сам бути членом Вашого Наукового Товариства (20
вересня 1926 р.)» [17].

Працюючи на науковій ниві, Іван Огієнко продовжував перекладати Біблію
українською мовою, для чого, безсумнівно, потрібно було вивчати
староєврейську та старогрецьку мови. Біблія рідною мовою необхідна була
українцям як джерело вивчення тієї ж мови та підвищення духовності
народу.

З метою порівняння вивчав переклади своїх попередників Івана Пулюя та
Пантелеймона Куліша, збирав матеріали про їх перекладацьку діяльність,
робив наукові виступи у студентських аудиторіях про працю цих
перекладачів, аналізував їх переклади на сторінках періодичних видань.

У його листах до О.Барвінського знаходимо: «…Прислані Ваші матеріали
про Івана Пулюя та Пантелеймона Куліша, як перекладачів Письма Святого
на мову вкраїнську я отримав і приношу за них свою сердечну подяку»
(21.111.1922 р.) [18]; «Сердечне буду дякувати Вас і в боргу не
залишуся, коли отримаю від Вас так потрібні мені матеріали для статті:
«…П.Куліш як перекладник Письма Святого на мову вкраїнську»
(15.111.1922 р.) [4]; «В роковини смерті П.Куліша прочитав я в Тарнові
для нашої еміграції лекцію…» [17]. І в цьому ж листі запитання
О.Барвінському: «Де спомини Пулюя про Куліша? Де його переписка з
Кулішем? Чи скоро буде її видрукувано?» (22.111.1922 р.) [4].

За А.Нестеренком, Біблія, перекладена рідною мовою, «створює головні
моральні й етичні підвалини для життя-буття народу» [19, с. 166]. її
переклад «відкриває перед людьми широкі шляхи» [19, с. 169], оскільки
уможливлює усвідомлення українцями важливості процесу самовдосконалення,
відданості своєму народові та необхідності праці для його добра.

Одночасно з перекладацькою діяльністю Іван Огієнко займався
громадсько-політичною, спрямованою на об’єднання українців-емігрантів,
забезпечення їх необхідними джерелами підвищення освітнього та наукового
рівня, підтвердження чого знаходимо у документах.

Вагомим є звернення культурно-освітньої комісії Тарнівської філії
«Товариства допомоги збігцям з України» у Польщі від 16 грудня 1921
року, адресоване колишньому ректорові Кам’янець-Подільського державного
університету. У ньому йдеться про організацію культурно-освітньої
комісії, яка поставила перед собою завдання створити в м.Тарнові
бібліотеку для емігрантів-українців, взявши за основу бібліотеку
Кам’янець-Подільського університету. Лист-відповідь надіслано на адресу
«Тарнів, Готель «Бристоль», помешкання №З”. В ньому зазначалось:
«Погоджуючись на прохання культурно-освітньої комісії, ласкаво прошу
Вас, пане міністре (мається на увазі міністр внутрішніх справ. – А.М.),
дати свій дозвіл на тимчасове користування цієї комісії книжками
переважно простого письменства з бібліотеки Кам’янецького університету,
що знаходиться за кордоном. Ректор університету професор І.Огієнко»
[20].

Іванові Огієнку в еміграції у Польщі, як і в роки УНР, доводилось
поєднувати в екстремальних ситуаціях декілька посад. У 1930 році його
було обрано заступником Голови Собору Православної Церкви і Головою
освітньої комісії цього зібрання. Однак скликання Собору було заборонене
польською владою.

Через рік за працю «Українська літературна мова і Крехівський апостол
1560 року» Чехословацький університет у Брно присвоїв ученому звання
доктора філософії. Про це він писав Кирилові Студинському: «…Мушу
подорожувати: Масариків університет у Боні надав мені ступінь доктора
філософії 18 січня цього року, і на той день мушу поїхати до Бона, щоби
подякувати за високу честь» (5.01.1932 р.) [17]. Однак цього ж року за
його патріотичну діяльність в українській студентській громаді, зокрема
за відкриті виступи проти «полонізації православних студентів»,
професора було звільнено з університету [19, с. 154].

Продовжуючи спілкування з українською студентською громадою у Варшаві,
Іван Огієнко надавав окремим студентам педагогічні консультації, сприяв
поповненню лав української свідомої інтелігенції.

У цей період свого життя учений вирішив здійснити давню мрію – видавати
науково-популярний місячник «Рідна мова». У листі до Е.Пеленського від
28.12.1933 р. читаємо: «Ви добре розумієте, як потрібний такий журнал»
[21]. З його допомогою професор прагнув піднести престиж свого народу,
його дух, основу його культури – рідну мову.

Серед завдань філологічного спрямування, розрахованих на висвітлення
досліджень з історії української мови, діалектології, палеографії,
палеотилії, загального мовознавства – є чимало суто педагогічних. Вони
знайшли своє висвітлення у багатьох публікаціях, поданих у місячнику за
такими напрямами:

а) впорядкування науково-педагогічної термінології;

б) впровадження рідномовних обов’язків у всі освітні структури та
громадські організації, причетні до них;

в) вдосконалення виховання молоді засобами рідної мови, починаючи з
раннього віку; г) впорядкування підручників для учнівської молоді; д)
аналіз процесу виховання в умовах еміграції та шляхи його поліпшення.

Журнал «Рідна мова» приніс Іванові Огієнку, за його власним висловом,
«багато праці, стільки ж клопоту й жодного заробітку» [7]. Перебуваючи
на посаді головного редактора «Рідної мови», Іван Огієнко продовжував
науково-дослідну працю. «На жаль, не маю в себе потрібних матеріалів для
написання «Історії української філології», – писав він до редактора
Української Загальної Енциклопедії (м. Львів) І.Раковського 8 грудня
1933 року. – Редакція «Рідної мови» завжди потребує мати під рукою Вашу
цінну «УЗЕ», але на жаль, як видавництво початкуюче й матеріально зовсім
слабе, не має її. Листом цим сердечно просимо прислати нам цінну Вашу
працю, про що вмістимо на неї не одну рецензію, цебто з свого боку
попрацюємо для 2 видання цієї корисної книжки» [4].

Між редактором журналу, читачами і дописувачами було цілковите
взаєморозуміння. Професійні і непрофесійні автори мали можливість на
сторінках журналу вміщувати свої пропозиції, діставати кваліфіковані
пояснення й поради. «Бібліотека рідної мови», створена при місячнику,
видавала праці окремих учених, котрі були постійними його дописувачами.
Із листів, розісланих багатьом ученим, дізнаємося, що у 1935 році Іван
Огієнко заснував ще один місячник «Наша культура». Він розумів вагу і
значення наукового та ілюстративно-пояснювального друкованого матеріалу,
а тому навколо нового журналу об’єднав найвизначніших українських
діячів. За період 1935 – 1937 років доробок щомісячника становив 31 том.

В одному з листів, адресованому директору Національного музею у Львові
Іларіону Свенцицькому 7.09.1935 р. знаходимо імена професорів
К.Студинського (академік-педагог, історик літератури, професор, декан,
проректор Львівського університету, голова НТШ), О.Колесси (мовознавець,
дослідник староукраїнських текстів, історик літератури, громадський і
політичний діяч, фольклорист, поет, дійсний член НТШ, професор
Львівського Віденського, Карлового університетів у Празі), Л.БІлецького
(історик української літератури, член НТШ, віце-президент ВУАН, доцент
Кам’янець-Подільського університету, професор Українського університету
у Львові, директор Українського Високого Педагогічного інституту в
Празі), Д.Дорошенка (історик, історіограф, публіцист, професор, дійсний
член НТШ), М.Кордуби (історик, бібліограф, публіцист, письменник,
професор, дійсний член НТШ), І.Крип’якевича (історик, дійсний член НТШ,
професор Львівського університету, директор Інституту суспільних наук у
Львові, академік АН УРСР), Ф.Колєсси (музикознавець, фольклорист,
етнограф, композитор, літературознавець, дійсний член НТШ, академік
ВУАН), Д.Антоновича (історик, політичний діяч, засновник УРП, міністр
Центральної Ради, один з організаторів Українського Вільного
Університету у Празі й Відні, директор музею визвольної боротьби України
у Празі, голова Українського історико-філологічного товариства у Празі,
В.СІчинського (архітектор, графік, мистецтвознавець, дійсний член НТШ),
В.Залозецького (історик мистецтва, викладач вищих шкіл у Празі, Берліні,
Відні, професор, член НТШ), Д.Чижевського (історик, славіст, професор
УВУ та педагогічного інституту ім. М.Драгоманова у Празі), І.Зилінського
(фонетист, діалектолог, професор Краківського і Віденського
університетів, дійсний член НТШ), І.Панькевича (мовознавець, педагог,
етнограф, громадський діяч), З.Лиська (композитор, мистецтвознавець,
фольклорист, професор Львівської консерваторії, редактор ж. «Українська
музика» і збірника «Співанок Червоної Калини»), І.Бочковського
(соціолог, публіцист, громадський діяч, професор Української
Господарської Академії у Подебрадах), С.Шелухіна (правник, громадський,
політичний діяч, педагог, член Центральної ради, професор карного права
в УВУ та Українському педагогічному інституті ім.Драгоманова у Празі),
О.Мицюка (економіст і соціолог, громадський діяч, за Директорії Міністр
Внутрішніх справ, професор Української господарської Академії і УВУ,
дійсний член НТШ), О.Олеся (український поет), Б.Лепкого (письменник і
літературознавець, дійсний член НТШ, професор Краківського
університету), С. Черкасенка (український письменник), Ю.Липи
(письменник, публіцист, лікар УПА), Є.Маланюка (поет), Е.Леленського
(науковий співробітник Національного Музею у Львові, бібліограф),
П.Зленка (бібліограф, співробітник «Книголюба»), Я.Пастернака (археолог,
директор музею НТШ).

Освітньо-педагогічна діяльність Івана Огієнка періоду 1920 – 1940 років
була досить плідною. Про її історичне значення йдеться в матеріалах,
присвячених 20-й і 30-й річниці його наукової праці. Свідчення цього
знаходимо у багатьох джерелах. Так, В.Заїкін у доповіді «Професор Іван
Огієнко як церковний та громадський діяч і як учений: 3 приводу
20-літнього ювілею української наукової праці 1905 – 1925 рр.» називає
його «педагогом-теоретиком і практиком» [22, с. 16]. Д-р Є.Грицак у
статті «Професор І. Огієнко як популяризатор мовознавства» аналізує його
ранню педагогічну діяльність і стверджує, що Іван Огієнко на посаді
гімназійного вчителя у Києві «видає деякі самоосвіти, а ще більше працює
в цій ділянці в часі революції 1917 року, коли всі кинулись вивчати
українську мову» [23, с. 7].

У бібліотечній колекції НТШ м.Львова зберігаються «Материалы о
деятельности президиума Юбилейного Комитета по празднованию юбилея
профессора Огиенко Ивана (протоколы заседаний, переписка,
пригласительные билеты, списки организаций комитета и др.)» [17]. З них
довідуємось про дату засідань Ювілейного Комітету (08.11.35) [17], дату
проведення запланованого заходу (1 червня 1936), час його проведення
(19.30), адресу проведення (вул. Перацького, 19, Варшава). У
«Запрошенні» на цю подію вказується: «Перед початком ювілейної програми
ювілят почитає доклад на тему «Наша літературна мова» [17].

Маючи авторитет серед учених, Іван Огієнко творив нові видання та плекав
наукові задуми. «Якщо потягну «Нашу культуру» і в 1937 році, то розпочну
як додаток до «Н.К.» ще одне видання – «Бібліотека українознавства» [2].
У ті часи він планував організувати видання журналів «Рідна мова» та
«Наша культура» при Національному музеєві ім. А.Шептицького у Львові.

Окремі свідчення про роботу над перекладом Біблії знаходимо у його
пізніших листах. «Я невпинно сиджу над перекладом Нового Заповіту,
закінчив уже Євангелію. Дуже трудна ця праця, але єдина, що дає мені
кусок хліба». (21.09.1936 р.) [2]. А через 4 місяці він уже писав: «Мій
переклад «Нового заповіту» відіслано на рецензію німецьким богословам,
чекаємо їхніх зауважень» (1.01.1937 р.) [2]. Згодом учений відчув
результат своєї роботи: «Думаю, що мій переклад – подія літературна»
(4.07.37) [2].

Спогади Анатоля Івановича Огієнка про переклад його батьком Біблії
логічно доповнюють інформацію архівних джерел: «…ввесь переклад не
пройшов так гладко. До помочі батько найняв у Варшаві молодого раввіна,
який, на наше (моє і брата) здивування знав Новий заповіт надзвичайно
добре» [24]. Це сприяло прискоренню справи перекладу. Увесь «Новий
заповіт» з додатком «Псалтиря» загальним тиражем 50 000 примірників був
видрукуваний 1936 року у Стокгольмі (Швеція).

У жовтні 1940 року Іван Огієнко прийняв монаший сан і став ченцем
Іларіоном у честь київського митрополита Іларіона з XI століття. Учений
був морально готовий до духовної праці, оскільки мав уже понад сотню
друкованих творів з церковної тематики, шість років працював професором
вищої богословської школи. З цією подією його листовно (14.10.40)
привітав гетьман Павло Скоропадський, висловлюючи надію, що «тепер
будуть покладені тверді підвалини для встановлення свого власного
міцного і тривалого духовного проводу» [25].

Перебуваючи на високих духовних посадах, Іван Огієнко не відмовився від
науково-педагогічної праці. Про це свідчать його публічні виступи,
написані ним та перекладені українською мовою проповіді (всього 48
одиниць). Серед них є праці педагогічного характеру, такі як «Плекаймо
духа свого найперше», «Бережіть свою рідну мову», «Горе зрадникам
рідного народу» (всі – 1943), «Живімо правдою» (1944).

Під керівництвом професора духовенство сприяло піднесенню
національно-релігійного світогляду народу і покращенню тяжкого життя
українців у Польщі. Владика Іларіон домігся, щоб представники
духовенства працювали в усіх початкових і середніх українських школах і
займались культурно-освітньою діяльністю у вільний від роботи час.

А.Шептицький у листі від 21 жовтня 1941 року до архієпископа Іларіона
писав: «Надіюсь, що Вашому преосвященству Бог дасть ту велику благодать,
що зможете українську церкву очистити з тих усіх наук, противних вірі і
неканонічних, накинених волею установ чи законів, а може перед усім з
тієї чисто московської нетерпимості, яка рідного брата зненавидить, коли
інакше думає» [26].

З епістолярної спадщини Івана Огієнка довідуємося, що у роки війни він
надіслав список своїх друкованих праць І.Свенцицькому та, як і раніше,
звертався до нього з проханнями «випозичити потрібні книжки» [2].

У листі від 20.12.1941 р. за підписом «Іларіон, архієпископ Холмський і
Підляський» учений просить директора Національного музею у Львові
І.Свенцицького уточнити «коли саме канонізовано київського митрополита
Іларіона» (що з 1051 р.) і чи канонізовано». Іван Огієнко наголошує:
«Мене особисто цікавлять старі джерела» [2].

Звідси робимо висновок про зацікавленість ученого тими матеріалами, які
становлять архівну цінність і несуть найточнішу інформацію, а також про
продовження ним наукової праці після постригу, під час служби на
духовних посадах.

Він також дбав про створення холмської Православної Духовної Академії
для підготовки українського духовенства. Вища духовна православна
освіта, на його думку, мала розвиватись у всіх місцях поселення
українців. Запрошуючи на роботу до названого закладу професора
Л.Білецького, який на той час мешкав у Празі, Іван Огієнко (митрополит
Іларіон) у листі наголошував: а) «Крім відповідного утримання, кожен з
професорів матиме ще на Святій Даниловій Горі безплатне помешкання»; б)
«Бібліотека для професорської праці на початку складається з приватних
бібліотек самих професорів. В основу її ляже моя бібліотека, що має
понад 9000 томів»; в) «Основа для наукової праці самих професорів буде
забезпечена» [27].

На схилі віку Іван Огієнко багато вдавався до аналізу власної праці на
життєвому шляху, часто фіксуючи свої думки у поетичних рядках. Його
останні праці пов’язані з самовдосконаленням особистості, виробленням
терпимості, вмінням бути щасливим, стабільною позицією у ставленні до
національної ідеї.

Незадовго до смерті він склав заповіт, який сьогодні свідчить про його
віру в майбутнє української науки і перемогу української ідеї. 15 квітня
1967 року цей документ підписано Іваном Огієнком та представниками
Колегії св. Андрія і скріплено печаткою юриста (суддя Соломон) в
присутності свідків С.Савчука та В.Черевика. У ньому наголошено, що
бібліотека, архів і колекція Івана Огієнка – митрополита Іларіона будуть
передані Україні Колегією св. Андрія (Вінніпег, Канада) тоді, коли у
Києві буде засновано богословський факультет Української
Греко-Православної Церкви «у вільній, незалежній, суверенній державі
Україні» [28].

Література

Огієнко Іван. Моє життя: Автобіографічна хронологічна канва // Наша
культура. – 1935. – №. 7. – С. 433 – 452; 1936. – №1(10). – С.64 – 70;
№8 – 9 (11) – С.634; № 10(18). – С.711 – 712; № 3 (12). – С.233; №
7(16). – С.554.

Листи І.Огієнка до І.Свенцицького. Національний музей ім. А.Шептицького
у Львові. Відділ рукописів і стародруків, ф. І.Свенцицького, од. зб.
119,арк. 4. 357, 18.

Огієнко 1.1. Українська мова: Бібліографічний покажчик літератури до
вивчення української мови. Порадник студентам, вчителям і всім тим, хто
бажає найкраще вивчитися української мови. – К., 1918. – 88с.

Листи І.Огієнка до О.Барвінського (1921, 1922,1923 рр.). ЛНБ. Відділ
рукописів, ф.1997, од. зб. 126,арк. 1, 9, 14.

Листи І.Огієнка до М.Возняка (1911, 1921, 1928,193о, 1932, 1933 рр.).
ЛНБ. Відділ рукописів, од.зб.104,арк.1.

Листи до Е.Пеленського (1933 – 1939 рр.). ЛНБ. Відділ рукописів,ф.232,
оп. 85, спр. 2, арк. 1.

Русова С.Ф. О национальной школе прежде и теперь // Русская школа. –
1908. – № 1 . – С. 34.

Щоголев С.Н. Украинское движение как современный этап южно-русского
сепаратизма. – К., 1912. – С. 197.

Програма іспиту на ступінь магістра російської мови і словесності
професорського стипендіата І.Огієнка. Державний архів м. Києва, ф. 16,
оп. 474, спр.88(а), арк. 17.

Очерк И.Огиенко об истории Брусилова и письма к нему от учителем этого
города об открытии высшего начального училища, о содействии в
укомплектований библиотеки, о выработке программы по украинизации
училища. Нач. 19 января 1914 года. Законч. 30 декабря 1917 года. арк. 1.
П.Бачинський Л. Найкращі хвилини мого життя / / Наша культура. –
Варшава. – 1936. – № 2 (19). – С. 766.

12.Листи І.Огієнка до Л.БІлецького. ЦДАВО, ф. 3876, оп. 1, спр. 52, арк.
3. 32.

Огієнко 1.1. Рятування України: На тяжкій службі своєму народові. –
Вінніпег: Видання тов. Волинь, 1968. – 96с.

Листування І.Огієнка з І.Франком, інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка
НАН України. Відділ рукописів, ф. З, од. зб. 163, арк.1.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020