Реферат на тему:
Іван Матвійович Стешенко
Доля майбутнього України в руках нашого багатого й бідного духовно,
талановитого й непідготовленого українського вчителя.
Чи зможемо, чи зуміємо ми покласти в основу нашої школи національне
виховання? Чи прищепимо нашим дітям палку любов до рідного краю й
бажання наложити головами за щастя й долю його? Чи здолаємо ми виховати
не рефлексійно настроєну людину, а патріота з ясним розумом і, головна
річ, міцною, як криця волею?
І.Стешенко
Існують невблаганні історичні реалії: держава, яка руйнує власну освіту,
– не має майбутнього. На жаль, ці слова є актуальними і сьогодні.
Майже 90 років тому це зрозумів міністр освіти першого українського
уряду часів Центральної ради Іван Стешенко. Він намагався зробити усе
для того, щоб школа нової Української держави постала й зайняла гідне
місце у процесі державотворення.
Напередодні буржуазно-демократичної революції 1917 року середня освіта в
Україні була у занедбаному стані. Цьому сприяли накази Миколи II про
шкідливість культурної й освітянської діяльності в Україні (1908р.) і
скасування української преси (1914р.). Великодержавних ударів найбільше
зазнала українська педагогічна думка і практика. Школа перетворилася на
знаряддя обрусіння населення.
Відродження української державності у 1917 – 1920 рр. сприяло
відродженню національно-культурного життя українців. Найбільш свідомі
громадяни нової Української держави і насамперед інтелігенція активно
включилися в процес творення національної освіти.
Виразником інтересів та прагнень українського народу до створення
національної освіти і став Генеральний секретар освіти – Іван Стешенко –
педагог, літературознавець, письменник, активний громадський та
політичний діяч, член старої громади, УСДРП, ТУПу. Незважаючи на досить
важку політичну ситуацію в країні, він створив фундаментальні засади
розбудови національної школи – стрижень, на якому розвивалась
національна педагогічна думка. Послідовність цієї концепції та її
реалізація були зосереджені та здійснені наступними українськими
урядами.
При розробці концепції української школи І.Стешенко враховував стан
освіти і ті першочергові завдання, які поставила на порядок денний
передова українська громадськість, освітянські та учнівські колективи.
Так, у зверненнях та резолюціях з питань середньої освіти єпархіального
з’їзду законовчителів Полтавської губернії (6 червня 1917р.),
Українського національного з’їзду Київської губернії (19 – 20 серпня
1917р.), Всехолмського делегатського з’їзду (25 – 27 серпня 1917р.) мова
йшла про негайну українізацію освіти, про створення, особливо в селах,
народних українських шкіл усіх типів, про найскоріше запровадження
обов’язкового загального навчання, про звільнення від військової служби
учителів-українців.
Слід було визначити найголовніші засади освіти українського народу, на
яких базуватиметься подальший її розвиток. Основні положення освітньої
політики Іван Стешенко викладає у листі „До Губерніальних і повітових
земських управ, міських управ і вчительських організацій”: „Устрій школи
повинен відповідати устрою краю. Громадянами вільної Української
Республіки не можна правити згори, категоричними веліннями; так само й
школа повинна правитися самою громадою, в інтересах якої вона виховує
майбутніх громадян…”.
Отже, перед учителем середньої школи І.Стешенко ставив складне й
всеохоплююче завдання, розв’язання якого було ключем до створення
української держави. І розв’язувати повинен був лише він – “багатий і
бідний духовно, талановитий і непідготовлений український учитель”.
Щоб створити сприятливі умови для розвитку освіти в Українській державі,
І.Стешенко зумів налагодити освітні взаємини з російською та єврейською
культурою в Україні. Це сприяло відродженню покривдженої української
нації.
Найближчою та найпекучішою його турботою була освіченість учителя.
Втіленню цієї ідеї служить заснування Української педагогічної академії
– праобразу нинішнього міжрегіонального педагогічного університету та
інституту перепідготовки вчителів.
Більш як через двадцятиліття, 1 вересня 1939 року, ця ідея буде
реалізована завідувачем Київського міського виконавчого комітету
Лінійчуком у єдиному тоді в Україні Київському інституті удосконалення
вчителів, після чого й він зазнав гонінь та репресій.
Досить актуальними залишаються й сьогодні андрагогічні ідеї І.Стешенка
про постійне вдосконалення вчителів. Більше того, вони й у майбутньому
не втратять своєї цінності. Не на одне століття випереджаючи свій час,
І. Стешенко вважав, що необхідно створити й таку вищу школу, у якій
мають навчатися вчителі з вищою освітою.
Викладачі Академії становили цвіт тодішньої української наукової
інтелігенції. У ній викладали П.Зайцев, О.Музиченко, В.Зінківський,
Ф.Сушицький, О.Дорошкевич, І.Огієнко, В.Дога, С.Русова, О.Грушевський та
інші.
Важливим напрямом діяльності Івана Стешенка на посаді Генерального
секретаря освіти був також розвиток вищої української школи. Він
заперечував тим, хто казав, що теперішні „московські” університети треба
залишити, а поряд з ними відкривати українські, польські та єврейські
вищі школи. На його думку, усі школи, створені на кошт українського
народу, повинні бути українськими, а в них, у разі потреби, можна читати
лекції на кількох мовах, як це робиться в інших європейських країнах. З
ініціативи І.Стешенка було також створено Народний університет, щоб
забезпечити доступ до вищої освіти українською мовою тим, хто не мав
змоги закінчити російськомовні гімназії, встановлювалось також право
вступати до університету навіть з незакінченою середньою освітою.
Одночасно при Київському університеті та Ніжинському
історико-філологічному інституті були засновані українознавчі кафедри:
історії української мови, літератури, історії та географії України,
історії українського права.
Велику увагу приділяв І.Стешенко створенню українських гімназій у селах
і невеличких містечках. Прохання про їх заснування Генеральний секретар
освіти приймав особисто, надаючи допомогу кожному, хто звертався до
нього з цією проблемою. На державні кошти три українські гімназії
відкриваються в Києві, у селах Маслівка та Квітки, місті Ржищеві на
Київщині, три українські гімназії відкрились у Золотоніському повіті.
Педагогічні ідеї Івана Стешенка підкреслювали його прагнення підняти
інтелектуальні сили української нації для духовного відродження. Власне,
він був людиною всебічно обдарованою, яка досконало володіла
французькою, іспанською, німецькою, багатьма слов’янськими мовами. В
юності він переклав з французької Ф.Коппе, Беранже, з латинської
“Метаморфози” Овідія Назона, з німецької „Орлеанську діву” Ф.Шіллера.
Енциклопедичність його знань, широке мислення, висока чуйність та
прозорливість давали змогу створювати незнанні доти педагогічні
узагальнення, приймати на їх основі реалістичні рішення.
На думку І.Стешенка, „здобутками автономії України мають користуватися
всі народи, які мешкають на її території, але український народ має
забезпечити свої права як державний господар своєї землі. Виходячи з
цього, всі школи в Україні, задовольняючи сучасні потреби життя, не
можуть обходитися без знання того народу, який є державним на
українській території, без знання мови, історії, географії та літератури
його державного народу”.
Досвід І.Стешенка стає актуальним у наш час. Сьогодні ми лише починаємо
шлях формування національної системи освіти.
Як бачимо, основою національного виховання було знання України, її
історія, мова, література, географія і, насамперед, українознавство.
Якщо це розуміли в 1917 – 1920 роках, то чому сьогодні, коли мова
заходить про українознавство, більшість шкіл розглядають цей предмет як
щось другорядне, необов’язкове. Ні, саме українознавство і є основою
всіх основ, саме воно дає нам універсальні знання про український народ,
про його походження.
Розумів Генеральний секретар освіти Іван Стешенко, яке місце в
освітньому процесі займає вчитель, яким він має бути, які умови потрібно
створити для його ефективної педагогічної діяльності.
В основу розбудови середньої освіти були покладені такі загальні засади,
як принцип єдиної національної школи, у якій діти шкільного віку мали б
можливість одержувати безплатну загальну освіту, виховання в молоді
творчих здібностей, надання ініціативи педагогічним радам в організації
навчально-виховного процесу.
Як і сьогодні, розвитку освітнього середовища мають сприяти не лише
учителі, а й громадськість. Громадськості у своїй Концепції
національного виховання І.Стешенко приділяв особливу увагу. Вона мала
забезпечувати постійний взаємозв’язок з школою, підтримувати її
матеріально, допомагати вирішувати нагальні проблеми.
Досвід І. Сошенка та педагогів періоду Центральної ради заслуговує на
увагу, ми маємо вивчати його і використовувати усе найкраще для розвитку
національної освіти. Адже історія – вчителька життя, тож давайте
вчитися.
Література:
Рада. – 1909. – 20 травня.
Український педагог Іван Стешенко: Посібник для вузів / Київський
міжрегіональний ін-т удосконалення вчителів ім. Б.Грінченка. – К., 1994.
С. 7.
Київська Земська Газета. – 1917. – № 171. – 11 грудня. – С. 2;
С. Болтівець. Педагогічні погляди та ідеї Івана Стешенка // Історичний
календар. – К., 1993. – С. 369;
Український педагог Іван Стешенко: Посібник для вузів / Київський
міжрегіональний ін-т удосконалення вчителів ім. Б.Грінченка. – К., 1994.
– С.31.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
