.

Історія України в науковій спадщині євразійців (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2461
Скачать документ

Реферат не тему:

Історія України в науковій спадщині євразійців

За останні п’ятнадцять років українські історики досягли великих
здобутків у переосмисленні багатьох проблем історії України, хоча
залишається ще низка білих плям. Ретельного дослідження потребує і
висвітлення історії України в історіографії зарубіжних країн, особливо в
Росії. Все частіше заходить мова про необхідність зусиллями істориків
держав, пов’язаних спільною історією, виробляти узгоджений погляд на
події, які відігравали вирішальну роль у відносинах цих держав. Велику
активність виявляють історики Росії на противагу українським, які
ризикують залишитися поза світовою історією. Останнім часом у Росії все
популярнішими стають праці євразійців [10, 7]. Тому вважаємо за
необхідне зупинитися саме на їх інтерпретації української історії.

Привертає увагу праця Л.М. Гумільова (який продовжив і розвинув традиції
євразійства) “От Руси к России”, що рекомендована Міністерством освіти
РФ як навчальний посібник, тобто вона матиме безпосередній вплив на
формування свідомості нового покоління росіян [6, 3]. Українська історія
стає наріжним каменем, який виявляє чинність тих чи інших теорій, навіть
якщо безпосередньо вони не стосуються України [3, 7].

Щодо євразійства, то маємо зазначити, що засновниками цього
історіософського напряму 20 – 30-х років ХХ ст. були М. Трубецькой, П.
Савицький, Георгій (Джордж) Вернадський, які розвинули наукову спадщину
М.Данилевського, К.Леонтьєва (зокрема, подолали європоцентризм, звернули
увагу на ландшафт як фактор історичного процесу та ін.), а також
узагальнили досягнення європейської наукової думки того часу.
Передісторією євразійства стали дві публікації: книга М. Трубецького
„Европа и человечество” (София, 1920) і рецензія на неї П. Савицького
під назвою „Европа и Евразия” (Русская мысль. – 1921. – №1 – 2). Першим
маніфестом євразійського руху став збірник „Исход к Востоку” (София,
1921). В Берліні вийшли збірники „На путях” (1922), „Россия и латинство”
(1923), видавались „Евразийский временник” (1923, 1925) і „Евразийские
хроники” (1925, вип.1 – 5) [9, 236]. Останніми значними інтелектуальними
акціями євразійців стали „Евразийский сборник” (Прага, 1929) и збірник
„Тридцатые годы” (Париж, 1931) [9, 237]. Однак органам НКВС у ході
здійснення операції „Трест” вдалося внести розкол у рух євразійців [9,
238] („Из докладной записки помощника начальника КРО ОРГПУ В.Стырне
начальнику КРО ОГПУ А.Артузову о контрразведывательных операциях
«Ярославец» и «Трест»” [9, 249 – 251]; „Постановление «Совета пяти» об
отношениях с «Трестом»” [9, 251 – 254]; „Заметки П.Савицкого о «Тресте»”
[9, 254 – 255]).

При дослідженні наукової спадщини євразійців варто особливу увагу
звернути на один з головних постулатів, проголошений П. Савицьким:
“Євразія як географічний світ ніби „створена” для утворення Єдиної
держави” [12, 339]. Далі його розвинув Г.Вернадський: „Великим
місце-розвитком є вся Євразія як цілий географічний світ” [2, 27]. Слід
додати, що євразійці розглядали Україну як частину євразійського
простору, розвиваючи ідею возз’єднання російських і українських земель.

На нашу думку, особливий інтерес для українських учених становить
наукова спадщина Г.Вернадського, який розробив схему періодичності і
ритмічності державотворчих процесів Євразії (згідно якої народи Євразії
мали проходити фазу об’єднання в єдину державу, потім розпаду на систему
держав, після чого відбувається нове об’єднання):

І а) єдина державність (скіфська держава);

б) система держав (сармати, готи);

ІІ а) єдина державність (Гунська імперія);

б) система держав (авари, хазари, камські болгари, Русь, печеніги,
половці);

ІІІ а) єдина державність (Монгольська імперія);

б) система держав – перша ступінь розпаду Монгольської держави (Золота
Орда, Джагатай, Персія, Китай);

в) система держав – друга ступінь розпаду Монгольської держави (Литва,
Русь, Казань, киргизи, узбеки, ойрати-монголи);

ІV єдина державність (Російська імперія – СРСР…?) [2, 34].

Ми можемо побачити, що проголошення незалежності України в 1991 р.
цілком відповідає наведеній схемі, згідно якої наступним етапом мало
стати утворення системи держав. Але Г. Вернадський по-іншому оцінював
перспективу створення нової системи держав в євразійському просторі: „З
точки зору прямолінійної схеми, у багатьох читачів може виникнути
спокуслива думка – чи не має вслід за періодом державницької єдності
Євразії знов наступити період розпаду державності? Треба згадати те, що
було сказано вище про створення російським народом цілісного
місця-розвитку. Умови історичного розвитку змінились, бо нині Євразія
являє собою таку геополітичну і господарську єдність, яку раніше вона не
мала. Тому тепер очевидні такі умови для всеєвразійської державницької
єдності, яких раніше бути не могло» [2, 34]. У даному випадку не можна
сказати, що Г.Вернадський припустився помилки, оскільки він, таким
чином, по-своєму інтерпретував розвиток глобалізації. Та варто звернути
увагу і на інше положення, яке стосується історії України, у науковій
спадщині Г. Вернадського: „Підкорення Південно-Західної Русі державам
латинської віри являло собою для російського населення набагато більшу
небезпеку культурного обезличування, ніж підкорення Північно-Східної
Русі монголам, які не переслідували православ’я і не знищували
російської народної самобутності” [2, 105]. Як було зазначено вище,
євразійству притаманне подолання європоцентризму, частиною якого є
антизахідницькі настрої. Тож для євразійців є характерним заперечення
прозахідної орієнтації народів, які входять до євразійського простору.

Окрім Г.Вернадського, виклад історії Євразії спробував зробити
Л.Гумільов, який творчо переосмислив спадщину євразійства і розглядав
її, перш за все, як історію етносів у поєднанні з принципом
компліментарності (згідно якого міжетнічні процеси ґрунтуються на
підсвідомому ставленні одного етносу до іншого) і пасіонарності
(специфічного виду енергії, яка впливає на поведінку людей, а саме – їх
прагнення боротися за певну ідею навіть ціною власного життя; пасіонарна
активність розпочинається внаслідок пасіонарного спалаху, після якого
відбувається його затухання). Говорячи про висвітлення історії України у
працях Л.Гумільова, ми маємо зазначити, що найбільшу увагу він приділяє
2-й половині ХVІІ ст., на яку припадає період „національно-визвольної
війни українського народу” [6, 240].

Керуючись власною історіософською системою, Л.Гумільов робить висновок,
що релігійні мотиви не були причиною польсько-української ворожнечі.
Вчений вказував, що в католицькій Польщі православні були лише
схизматиками, що є значно меншим гріхом порівняно з протестантизмом,
який вважався єрессю. При цьому про соціальний гніт і обмеження
реєстрового війська як фактори, що сприяли розгортанню війни, Л.Гумільов
згадує лише раз [6, 257]. У той же час Г.Вернадський пояснює
національно-визвольну війну українців саме як наслідок релігійного,
соціального і політичного гноблення [2, 219]. Критично слід осмислити й
інше твердження Л.Гумільова про те, що кріпацтва в Польщі не існувало,
проте, на його думку, це мало гірші наслідки для селян, ніж кріпацтво на
Русі [6, 259].

Така інтерпретація історії України суперечить новітній українській
історіографії, яка розглядає події 1648 – 1676 рр. як
національно-визвольну революцію [14, 7]. Крім того, на думку сучасних
істориків, вона мала виразні елементи буржуазної (ліквідація земельної
власності польських і ополячених українських феодалів, а також станового
устрою суспільства, повалення кріпосницького ладу, завоювання селянами
особистої свободи, встановлення дрібної земельної власності селян,
козаків і міщан, масове використання вільнонайманої робочої сили тощо)
[1, 192].

Очевидне і нехтування Л.Гумільовим політичного і соціально-економічного
чинників: українська політика польського уряду мала яскраво виражений
шовіністичний характер (тобто була типово імперіалістичною),
спрямовувалася на позбавлення української національної самобутності, на
асиміляцію [13, 15]. Ігнорує Л.Гумільов і створення на півдні Київського
воєводства зародку національної державності, розвиток державницької ідеї
[13, 15], а також протиріччя між козацьким господарством (фермерського
типу) і фільварковою системою господарювання, що ґрунтувалася на праці
закріпачених селян; антагоністичну суперечність соціальної організації
козацького устрою та існуючих середньовічних суспільних відносин [13,
16].

У Запорізькій Січі Л.Гумільов вбачає лише притулок для пасіонаріїв,
внаслідок чого, як стверджує вчений, сформувався новий етнос –
запорізьке козацтво. Однак найбільше суперечностей ми знаходимо у
твердженнях Л.Гумільова, згідно з якими в середовищі козацтва у мирний
час панувала анархія, у військовий – жорстка дисципліна [6, 254];
козаки, на думку Л.Гумільова, були безграмотними [5, 9]. Звичайно, це
суперечить доведеним фактам щодо демократичних традицій козацтва і
високого рівня освіченості на Україні в ХVІ – ХVІІ століттях.

Варто звернути увагу й на те, що Л.Гумільов знаходить позитивні стосунки
у православних і протестантів, зокрема німців і шведів, і негативні – у
православних і католиків [6, 263], ілюструючи це участю Московщини у
Тридцятилітній війні на боці протестантських держав, але забуває про
перемир’я Москви з католицькою Польщею в 1656 р., коли Швеція також
виступила проти Польщі. Отже, тільки компліментарністю пояснити процеси,
які відбувалися в Європі 2-ї половини ХVІІ ст., неможливо. Швидше, це є
недооцінка геополітичного фактора.

???????¤?¤?$???????i?Розглядаючи період Руїни, Л.Гумільов вважає, що
гетьман Ю. Виговський терпіти не міг московітів і мріяв „віддатися”
полякам [6, 265]. На нашу думку, відносини Ю. Виговського з Польщею слід
розуміти як можливість збереження влади, а також більш вигідний, але
нереалізований проект Юрія Немирича [1, 231].

Потребує переосмислення і твердження про те, що турки не змогли
закріпитися на Правобережжі через пасіонарність його населення [6, 267].
На нашу думку, Україна була виснажена довготривалою війною, і тому
рівень пасіонарності просто не міг бути високим. Крім того, козацьку
старшину почали все більше цікавити землі, а не військові походи, що
швидше підпадає під фазу обскурації (згасання пасіонарної активності,
перехід до спокійного способу життя).

Звичайно, Л.Гумільов не міг оминути факт об’єднання України з Росією.
Він зазначає: “Першочергове значення в об’єднанні України і Росії мала
суперетнічна приналежність Росії і України, масова підтримка своїх, які
були єдиновірцями… Вибір здійснений на основі природного
світосприйняття народу виявився вірним” [6, 267]. На нашу думку,
аргументи на користь цього твердження слід сприймати критично, бо в ХVІІ
ст. зріс інтелектуальний вплив України на населення Росії [6, 211].
Зауважуючи про “відсутність дискримінації українського народу”, та що “з
приходом на історичну сцену імперської політики українці також не
програли” [6, 3], Л.Гумільов змушений визнати, що входження України до
складу Росії відбувалося не тільки на ґрунті позитивної
компліментарності. Описуючи Переяславську раду, він звертає увагу на
інцидент з відмовою присягати від імені царя і зазначає, що в козаків не
було іншого виходу, що вони були змушені присягти. В той же час
Л.Гумільов не звертає уваги на загострення відносин України і Росії, на
політичне зближення російського уряду в кінці 1655 р. з Польщею, на
оголошення війни Швеції у травні 1656 р., що викликало справжнє
незадоволення козацької старшини [1, 227].

Спромігшись створити одну з найоригінальніших наукових концепцій,
Л.Гумільов, на жаль, не зміг вийти за межі традиційного погляду росіян
на українську націю. Він упевнений, що українська мова виникла внаслідок
злиття російської і польської мов. При цьому проблема державних мов у
республіках, що відокремилися, має неординарне пояснення: “Керівництво
довело людей до того, що вони роблять що завгодно, аби насолити
керівництву. І якби їм заборонили вивчати російську мову, вони б її
вивчили самостійно” [4, 214].

Важливо відзначити, що зовсім в іншому аспекті показали наслідки
входження України до складу Росії Г.Вернадський і М.Трубецькой. Так, у
„Нарисах російської історії” Г.Вернадський вказує: „Велика кількість
південноруської інтелігенції (головним чином, духовенства) вирушила до
Москви… Ця південноруська інтелігенція здійснила величезний вплив на
весь розвиток російської державності і культури. З уродженців Малої
Росії набирали головні кадри церковних, а частково і державних
адміністраторів, частково й офіцерські кадри армії протягом всього ХVІІІ
століття” [2, 295]. М.Трубецькой присвятив цій темі спеціальну статтю і
зробив певні висновки:

– стара великоруська московська культура при Петрі І померла; культура,
яка з часів Петра І існує і розвивається в Росії, є органічним і
безпосереднім продовженням не московської, а київської (української)
культури [15, 365];

– при Никоні київська редакція старослов’янської мови витіснила
московську в богословських книгах. В основу слов’янсько-російської
культурної мови була покладена церковнослов’янська мова київської
редакції [15, 365];

– з часів Петра І російська поезія старого великоруського зразка пішла
„в народ” для вищих (в культурному сенсі) прошарків суспільства, і
віднині стали існувати лише поетичні традиції, які ведуть свій початок
від західноросійських (мається на увазі – українських) силабічних віршів
слов’янською мовою [15, 366];

– російська оповідально-прозаїчна література після петровського періоду
примикає саме до західноросійської традиції перекладних повістей;
тубільна московська традиція загинула, так і не розвинувшись [15, 366];

– вся російська риторика післяпетрівського періоду, як церковна, так і
світська, виходить з українських традицій [15, 366];

– в Росії не було драматичної літератури. При дворі ставили лише твори
С. Полоцького. Російська драматична література післяпетрівського періоду
генетично пов’язана саме з українською шкільною драмою. Таким чином, ми
бачимо, що в усіх видах післяпетрівська російська література є прямим
продовженням західноросійської (української) літературної традиції [15,
366];

– та ж картина спостерігається і в інших видах мистецтва: музиці,
вокальному співі, живопису (іконопису, портреті), церковній архітектурі
[15, 366];

– ставлення до релігії і напрямки розвитку церковної і богословської
думки природно мали примкнути саме до західноруської традиції [15, 367];

– нарешті, характерно, що і погляд на стару великоруську культуру,
засвоєну в післяпетрівську епоху, був за походженням своїм
західноросійським: про культуру допетрівської Московської Русі було
прийнято висловлювати ті судження, які в ХVІІ ст. висловлювали „вчені”
українці [15, 367].

М.Трубецькой підкреслює, що на межі ХVІІ – ХVІІІ ст. відбулась
українізація великоруської духовної культури. Відмінності між
західноросійською і московськими редакціями російської культури були
стерті шляхом викорінення московської редакції, і російська культура
стала єдиною [15, 367]. Він зазначає, що українізація була містком для
європеїзації [15, 368].

Однак при цьому треба враховувати думку Д.Дорошенка, який,
проаналізувавши погляди М. Трубецького, вказував, що українська культура
не була пересаджена Петром І на великоруський ґрунт, бо він запозичив
від неї лише окремі, так би мовити, формальні сторони, так само, як із
Заходу він брав не внутрішній зміст європейської цивілізації, а зовнішні
практичні досягнення [8, 384]. Д. Дорошенко вказує на негативний
результат цього процесу для України, на який М. Трубецькой не звернув
увагу: „Для України відплив культурних сил мав негативні наслідки…
Україна ставала глухою провінцією, втрачала конкурентоздатність поряд з
досягненнями, які почала здобувати нова українська культура” [8, 385].

Особливо актуальним на сьогоднішній день є твердження Д. Дорошенка, що
не можна все звужувати до літератури: українська література – це не все
те, що писалось на народній українській мові, яка поступово
перетворилась на літературну мову. Російська мова у 1-й половині ХІХ ст.
ще більшою мірою, ніж мова українська, слугувала знаряддям для поширення
ідей українського сепаратизму [8, 385]. Д.Дорошенко зауважує, що
Д.Велланський, В.Лесевич, К.Остроградський, М.Костомаров, О.Потебня,
В.Антонович, О.Кістяковський, М.Ковалевський, К.Ушинський,
М.Туган-Барановський, Овсяненко-Куликовський – це ті українці, яких
князь М.Трубецькой міг віднести до числа російських вчених лише на тій
підставі, що вони писали свої праці російською мовою, але це продукт
творчості українського генія, і ми не маємо права від них відмовлятися
[8, 384].

Таким чином, можна зробити висновок, що представники євразійського руху,
з одного боку, розробили оригінальну історіософську концепцію, а з
іншого – зосередили головну увагу на проблемах сходознавства і
номадології, частково виявивши нехтування таких факторів історичного
процесу, як політичний, соціальний, економічний (це можна побачити на
прикладах різних інтерпретацій історії України), що зробило їх
історіософські погляди вразливими, такими, що потребують переосмислення
і більш детального вивчення історії кожної країни, до якої вони мають
бути застосовані.

Література

Борисенко В.Й. Курс української історії. – К.: Либідь, 1998. – 616с.

Вернадський Г.В. Начертания русской истории. – М.: Абрис-пресс, 2004. –
368с.

Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації
ХІХ – ХХ ст. – К.: Ґенеза, 1996. – С.7.

Гумилев Л.Н. Биография научной теории, или Автонекролог // Знамя. –
1988. – №4. – С.214.

Гумилев Л.Н., Панченко А.М. Чтобы свеча не погасла. – Л.:Советский
писатель, 1990. – 128с.

Гумилев Л.Н. От Руси к России. – М.: Абрис-пресс, 2004. – С. 320.

Гумилев Л.Н. “Искать то, что верно” // Советская литература. – 1990. –
№1. – С.70 – 75.

Дорошенко Д. К украинской проблеме // История. Культура. Язык. – М.:
Прогресс, 1995. – С.384 – 385.

Политическая история русской эмиграции 1920 – 1940 гг.: Документы и
материалы. – М.: Гуманитарный издательский центр “ВЛАДОС”, 1999. – 776с.

Потульницький В.А. Україна і всесвітня історія: Історіософія світової та
української історії ХVІІ – ХХ століть. – К.:Либідь, 2002. – С.480.

Савицкий П.Н. Геополитические заметки по русской истории // Начертания
русской истории. – М.: Абрис-пресс, 2004. – С.303 – 339.

Смолій В., Степанков В. Українська національна революція середини ХVІІ
ст.: проблеми, пошуки, рішення. – К.: Інститут історії України НАН
України, 1993.

Смолій В., Степанков В. Українська національна революція ХVІІ ст. (1648
– 1976 рр.). – К.: Альтернативи, 1999. – 352 с.

Трубецкой М.С. К украинской проблеме // История. Культура. Язык. – М.:
Прогресс, 1995. – С.362 – 380.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020