.

Історіософський підхід до етнічного розвитку України в системі індивідуальне-суспільне (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1774
Скачать документ

Реферат на тему:

Історіософський підхід до етнічного розвитку України в системі
індивідуальне-суспільне

Специфіка розвитку регіонів України, буреломі події, які визначили
сьогоднішній шлях національного історичного розвитку, певним чином
сформовані стандартами й нормами життєдіяльності українського
громадянства у ХХ ст. складають перехідний етап вирішення генезису
комплексу тих світоглядних засад, що є ключовими у структуризації
суспільного бачення національного поступу. На думку В.Литвина, “за
сучасних умов чи не найгострішою для нас є потреба в історичному
усвідомленні самих себе як народу, нації й держави…”(1). У такому
самоусвідомленні не може бути однобічного вирішення на кшталт реалізації
тільки політичного, економічного, соціального чи культурного чинників
історичного поступу. Як зауважує Л.Ракитянський, “важливо досліджувати
генезис громадян України на рівні взаємодії усіх визначальних факторів –
онтогенезу, історії і дійсності, буття і психіки людини, людини і
суспільства…” (2). Їх розуміння, доведене до рівня причетності
будь-якого індивідуального уявлення про національний розвій
загальносуспільної політики, державницького бачення суспільного поступу,
дасть змогу подолати обмежене, побутове уявлення про витоки
громадянськості, національні традиції тощо. Досягнення такої причетності
є баченням “суспільного поступу як процесу самоорганізації людей, в
якому в переломні моменти буття вирішальну роль відіграють два фактори –
усвідомлення історичного досвіду та правильне розуміння суспільного
інтересу,” – зауважують автори підручника “Основи етнодержавознавства”
(3). Такі фактори обов’язково мають у своїй основі “інтегруючу матрицю,
яка б несла на собі відбиток дії головних вищеназваних факторів”.

Такою матрицею суспільного життя, в якому реалізуються як індивідуальні,
так і громадські інтереси, виступає співвідношення особистісного й
колективного, індивідуального й загального. Перекладене на ґрунт
історичного життя, воно дає повноцінне розуміння національного,
державотворчого генезису і є прилученням індивідуальної свідомості до
суспільних відносин.

 Таке прилучення є нічим іншим як доведенням національної ідеї до
свідомості громадянства, розкриттям у ній особистісних відчуттів. При
такому підході, на думку Ю.Римаренка, “…у центрі уваги опинилися
перспективи становленого, захищеного у соціальному відношенні простору
самореалізації особи ( а не просто приватної “ділянки життєдіяльності
людини”) і також його зв’язку з іншими такими ж особистісними просторами
заради спільного пошуку можливостей і перспектив національного
розвитку”(3).Найкраще вирішення діалогу індивідуальної ідентичності й
комплексу етнічного буття як оптимальної реалізації національної ідеї
відбувається саме через такий зв’язок. Як зазначає О.Нельга,
“індивідуальна етнічна самосвідомість як духовне породження є здатністю
ідентифікувати себе з певним етносом. Етнічне ж еволюціонує від
гарантування своєму індивідуальному етнофору соціальної захищеності,
цілісності та всталеності духовного самовизначення, самовираження й
самоствердження до асиміляції, яка перетворює його (індивідуальний
етнофор) на індивідуальність нового типу” (4). Тобто у процесі
національної етнічної ідентифікації особистість як втілення
громадянської традиції українського суспільства обов’язково розвиває
інтегруючу матрицю суспільного поступу – співвідношення індивідуального
й суспільного. З іншого боку, на думку В.Лутая, “…у кожному суспільстві
закладено прагнення до кращого поєднання суспільних та індивідуальних
інтересів. Найважливіше завдання панівних у суспільстві правил і норм
завжди пов’язане з намаганням розв’язати суперечність між
індивідуалістично-егоїстичною і колективістською тенденціями. Коли воно
значною мірою досягається, система ідей, яка виражає загальні інтереси
даного соціуму, стає об’єднувальною силою для всіх, консолідує,
забезпечує кращу форму співпраці” (5).

 Отака суперечність, що лежить в основі будь-якої соціальної дії, визнає
хід суспільного процесу. Коливання останнього від авторитаризму до
демократії, від тоталітаризму до лібералізму показує, що вирішення такої
взаємодії у певних соціальних умовах знаходиться у межах постійного
чергування індивідуалістичної та колективістичної тенденції. розуміння
цього закладає підвалини дослідження суспільного руху, діяльності
особистості в системі соціальних відносин. Від його результатів
залежить, у свою чергу, суспільний процес.

 Дослідження української специфіки в реалізації взаємодії таких
тенденцій сьогодні є стрижнем визначення доведення національної ідеї до
суспільної й індивідуальної свідомості. Яким чином, на думку
В.Підтиченко, “.. і в якій формі цей синтез може здійснитись, сказати
важко. Можливо, що для України це буде свій “український шлях”,
побудований на засадах лібералізму і авторитаризму” (6).

 Звернемося далі до витоків такого розуміння.

 Ясно, що такі витоки знаходяться в річищі історіософських концепцій,
які тим чи іншим чином відображають дію відомого співвідношення в
українській історії. У розкритті останнього можуть відіграти непересічне
значення положення, висловлені М.С. Грушевським: “Все більш укріплююся в
переконанні про рішаючу роль у вічних змінах людського життя неустанної
конкуренції індивідуалістичних і колективістичних тенденцій і
періодичного чергування переваги то одних, то других. Се чергування
уявляється як основа ритму, соціальної еволюції, основа усіх соціальних
наук…” (7). Систематичне застосування цих положень дає можливість більш
глибоко зрозуміти специфічну сутність будь-якої історіософської
концепції, яка намагається розкрити провідні тенденції соціального
розвитку. Тому саме таким чином можна класифікувати останні й досягти
об’єктивного погляду на рух історії. Вже існує пропозиція назвати ці
положення “принципом М.С.Грушевського” (8). Доведення його до змісту
історії дає змогу зрозуміти хибність абсолютизації тієї чи іншої
тенденції соціального руху; оптимізувати їх співвідношення у будь-якому
історичному факті таким чином, щоб, з одного боку, підкреслити його
унікальність, а з іншого, класифікувати в загальносуспільному контексті.

. державної влади повинні бути не шляхта й козацька старшина, а середнє
й дрібне селянство. І в часи соціалістичної України такий варіант
розвитку історії вбачався реалізацією пріоритету колективницьких
інтересів над індивідуальними. Останні були протиставлені волі безмовної
більшості і саме з такої позиції передбачалося вмирання держави.

На відміну від “народництва”, “державницько-елітарний” напрям
української історіософії головну увагу звертає на участь у соціальному
творенні еліт, чиї дії є основою українського державотворення. На думку
Л.Винара, “історики державницького напряму вважали рушійною силою
українського історичного процесу українську еліту – провідну верству,
яка розуміла вагу державності й тому була державотворчим чинником у
історії України (12). Представники державницько-елітарної школи
акцентували навіть на виключності відбірної меншості нації, яка визначає
державницький поступ українського суспільства.

 С.Томашівський, В.Липинський, Д.Донцов та інші представники останнього
напряму покладали змагання українських еліт на ґрунт націоналізму –
провідну ідею української державності. Радикальні історики, публіцисти
національного напряму – С.Дніпрянський, С.Рудницький, О.Ейхельман,
Ф.Тоніс, В.Старосольський, О.Бочковський, Г.Елінек, Д.Донцов основою
соборної України вбачали не широкий демократичний загал (соціалістичного
штибу “народників”), а сукупність вільних індивідуальностей, не
переобтяжених масовим волевиявленням. Роль окремих представників
українських еліт – державних, військових, політичних, соціальних –
адепти “державницько-елітарної” школи зображують як уособлення вільного
громадянства, абсолютизуючи їх індивідуальний характер. На думку
С.Томашевського, “говорячи про історичних героїв нації, треба мати на
увазі ті виїмкові постаті, що являють собою головні моменти зросту
даного громадянства” (13). Таких індивідуальностей Д.Донцов зображував
як представників української еліти, наголошуючи її виключну роль у
державотворенні. Запорукою національного розвою може бути лише
вирівнювання “по типу найвищому”, якщо взагалі неможливо позбутися
непереборного потягу до зрівняння, – так В. Липинський розумів
максимальне напруження спільних зусиль демосу, визначаючи й вшановуючи
непереборний авторитет національної аристократії: “… Без такої
меншості, яка б була настільки активна, сильна та авторитетна, щоб
зорганізувати пасивну більшість нації внутри немає і не може бути нації”
(14).

З позиції “народників” (М.Драгоманова, Т.Рильського, П.Куліша)
українська еліта не відстоювала корінні інтереси української нації – у
найактивніші моменти історії вона переходила на бік тієї чи іншої
зовнішньої впливової сили імперського характеру. В українській історії
такими силами вбачалася Речь Посполита, Росія, Туреччина, Швеція тощо.
Тому, з точки зору дії принципу М.С.Грушевського, можна відзначити
однобокість як однієї, так і іншої концепції у зображенні суспільних
рушійних сил української історії. Подолання такої однобокості як
магістральний шлях відтворення об’єктивної істини, в якому б діалектично
сполучалися навіть щонайменше тотожні позиції, вимагає досягнення
поліфакторності у визначенні сутнісного співвідношення вище згаданих
тенденцій. На думку О.А.Удода, протягом тривалого часу викладання
історії продукувало й нав’язувало імперський варіант трактування
історичного процесу. Відповідно до нього, історичні події розглядалися
як об’єктивно однозначна, лінійно-детермінована схема (15). У сучасних
умовах доведення тих чи інших пріоритетів до їх більш чи менш
толерантного погодження протиставляється однобокості їх розміщення як
визначальних. Елементи індивідуального й загальносуспільного сьогодні
повинні бути так погоджені, щоб, з одного боку, виразити унікальність
історичної події, участі в ній особистості, а з іншого, втілити
цивілізаційну єдність будь-якої соціальної дії і з загальноісторичним
середовищем, без однобокого виділення пріоритетності тієї чи іншої
тенденції.

 Вираження належності українського етносу до цивілізаційних вимірів
історії підкреслює дієвість співвідношення індивідуалістичної й
колективістичної тенденцій, які склали загальносвітове бачення
української історії. На думку Ю.Римаренка, перспективи побудови
“української національної соціальної держави – це питання про можливості
і перспективи її становлення як культурно-цивілізаційного феномена, що
реалізується іншими, ніж на Заході, методами, і в іншій, ніж класична
західна “формаційній” системі координат” (16). Підкреслюючи
“громадський” характер української цивілізації, автори навчального
посібника “Життя етносу: соціокультурні нариси” зазначають, що
“українське суспільство вижило морально й фізично саме завдяки
політичній, соціальній, морально-психологічній й військовій консолідації
“громади” для ефективного протистояння завойовникам… Домінанта
колективу у греко-візантійсько-слов’янській культурній лінії породжує
функціональний пріоритет у процесі життєдіяльності глобальних розумових
конструкцій, ідеологем та утопій. Західний же, латинський світ
орієнтований більше на прагматизм життєвого досвіду людини, який включає
в себе як раціональні, так і ірраціональні моменти” (17).

 У специфіці української історії, зазначає О.Корх, має місце
“розгортання …двох багато в чому принципово відмінних культур, що
нав’язували українцям часто взаємовиключні парадигми поведінки –
раціональну або емоційно-почуттєву, екстравертивну, спрямовану на
опанування зовнішнього світу, або інтровертивну, зорієнтовану на
самозаглиблення і втечу від дійсності, прагматично-активістську або
аскетично-споглядальну, толерантно-плюралістичну або
нетерпимо-ортодоксальну” (18). Такий підхід дає змогу відчути
визначальність відомих тенденцій відносно співвідношення індивідуальних
і колективістичних цінностей в українському житті. Досягнення
толерантного консенсусу їх у реалізації співпричетності індивідуальної
свідомості сьогоднішнім суспільним інтересам в Україні як втілення
національної ідеї є глибинною сутністю сучасної трансформації нашого
суспільства. І “… пошук нових можливостей для виживання і розвитку
визначає основний напрямок соціогенезу, його органічну сумісність з
етикою індивідуалізму, економічною і політичною свободою особистості”
(18), тобто найкращий синтез індивідуальних і суспільних інтересів як
втілення гармонійного суспільного поступу.

Література:

Литвин В. Хто має вибір, той має і муки // Віче . – 1994. – №5. –
С.6,11.

Ракитянський Л. Розвиток українознавства як науки. Українознавство на
сучасному етапі. Гуманітарна підготовка // СІЧ. – 1998. – 03.06. – С.3.

Основи етнодержавознавства. Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. – К.:
Либідь, 1997. – С.289,425,428.

Нельга О.В. Теорія етносу. Курс лекцій: Навч. посібник. – К.: Тандем,
1997. – С.18,77.

Лутай В. Основне питання сучасної філософії і реформування освіти //
Освіта і управління. – 1998. – Т.2. – Число 3. – С.9.

Підтиченко В.І. Багатомірний світ / Totallogy. Постенкласичні
дослідження. – К.: ЦГО НАН України, 1995. – С.149.

Грушевський М.С. Початки громадянства: (генетична соціологія). –
Український соціологічний інститут. – Прага: Друкарня “Vernay”, 1921. –
С.4.

Лутай В.С. Соціальний принцип Михайла Грушевського // Вибір. – 2000. –
№1 – 2. – С.215 – 220.

Шлемкевич М. Українська синтеза чи громадянська війна // Ґенеза:
Філософія. Історія. Політологія. – К.: Ґенеза, 1997. – С.78.

Яковенко Н До питання про методологію вивчення історії України //
Генеза: Філософія. Історія. Політологія. – К.: Ґенеза, 1997. – С.119.

Дорошенко Д.І. Огляд української історіографії. Державна школа: Історія.
Політологія. Право. – К.: “Українознавство”, 1996. – С.VII.

Винар Л. Михайло Грушевський: Історик і будівничий нації (Статті і
матеріали). – К.: Вид-во ім. О.Теліги, 1995. – С.84.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020