Реферат на тему:
Історико-культурна праця Олександра Грушевського
П л а н :
Олександр Грушевський – громадянський діяч, член Центральної Ради.
Навчання і викладацька діяльність.
Перші дослідження Олександра Грушевського.
Історичні та етнографічні дослідження.
Праці Олександра Грушевського.
Літературознавча діяльність.
Висновок.
Грушевський Олександр Сергійович народився 12 серпня 1877р., м.
Ставрополь – 1943р., с. Іртишськ ( тепер місто в Павлоградській області
Росії). В українську культуру ввійшов як історик, етнограф,
літературознавець, визначний суспільно громадський діяч, член
Центральної Ради.
Після закінчення гімназії у Владикавказі навчався на
історико-філологічному факультеті Київського університету, паралельно
слухаючи на першому й другому курсах лекції з права. У 1899р. О.
Грушевський закінчив університет з дипломом 1 ступеня і золотою медаллю
за дослідження “Турово-Пінське князівство”.
Молодий учений їде до Австрії та Німеччини, де працює над поглибленням
своїх знань з питань археології та до історичної доби середньої і
східної Європи, історії романського середньовічного життя. Пізніші
зацікавлення проблемою заселення Наддніпрянщини змусили О. Грушевського
переселитися до Одеси. Протягом 1909р. працював у Московському
університеті, а з 1910р. став викладати у Петрбурзькому університеті
історію України, читав лекції з соціально-економічного життя, вів
спецкурси.
Відтак був Київ ( з 1917р. – приват-доцент, а в 1918-1919рр. – професор
). Тут О. Грушевський працював у багатьох наукових товариствах,
комісіях, виданнях (з 1920-1936р. – голова Комісії АН УРСР по складанню
географічного словника України; з 1921р. – директор
історико-географічної комісії ВУАН, дійсний член археографічної комісії
ВУАН; був дійсним членом НТШ, членом Українського Наукового Товариства
(УНТ); входив до редакційного комітету Записок історичної і філологічної
секції УНТ; був співробітником та членом місячника “Шлях”; друкувався на
сторінках Літературно-наукового вісника, Записок НТШ, “України” інших
періодичних видань. У 1937р. О. Грушевського репресовано, вивезено в
чужину, де й зостався лежати по сьогоднішній день.
О. Грушевський утверджувався в науці і як історик, і як фольклорист та
етнограф, і як літературознавець.
З історичного пласта звернемося до серйозного дослідження “Пинское
Полесье: Исторические почерки (ХІ – ХІІІ вв.”). Неперехідна цінність
цієї двотомної праці криється передусім у документальній
історико-етнографічній базі, на якій власне, й вибудовується
науково-популярна розповідь, що охоплює ХІ-ХУІ ст. Пінського Полісся.
О.Грушевський розпочав цю роботу ще студентом Київського університету.
Розробляючи згадану тему далі, дослідник послуговувався новими даними
ряду наук, вдавався до гіпотез при трактуванні неясних положень.Тісні
зв’язки Турівської області з Києвом змушували автора звернутися до
подій та фактів київського політичного життя ХІ-ХІІІ ст.
У праці над першою частиною двокнижжя автор користувався цінними
порадами відомих істориків В.Антоновича, М.Грушевського, В.Іконникова.
Друга частина має вигляд самостійної праці; в ній автор аналізує
соціальні й економічні порядки в Турово-Пінському князівстві ХІУ-ХУІ
ст.., характеризує життя й побут різних верств населення, розкриває
механіку стосунків князів із місцевими правителями, а також зовнішню і
внутрішню політику тодішньої княжої держави.
Зазначимо, що друга частина дослідження О.Грушевського спочатку побачила
світ в “Университетских Известіях” (1902-1903).Потому автор значно
доповнив працю, додавши чимало нового матеріалу до характеристики
населення, місцевої адміністрації, єпископства й духовенства взагалом,
військово-служивого класу, міщан. До книги вчений включив 110 актів.
Цінність цих документів полягає передусім (автор зберіг мову
оригіналів) у точності відображення місцевого побуту й провінціального
життя в різних його проявах та сторонах.
Значний історіографічний матеріал міститься в таких студіях та
краєзнавчих нарисах, як “Розквартированє російських полків на Україні”
(1907), “Глухів і Лебедин (1708-1709)” (1907), “Луцьке міщанство”
(1908),”З життя української старшини ХУІІІ ст. (1908), інших
публікаціях. Нарис “З київського ратушного господарства ХУІ віку” (1909)
становить інтерес і для сучасних істориків та етнологів, оскільки в
ньому на базі величезної кількості документів про господарство міських
ратуш ХУІ ст., зокрема ратуші Києва, детально розповідається про
складники цього господарства, звернено увагу на побут, звичаєву культуру
воєвод, купців, міщан тощо. Не меншу зацікавленість викличе невелика
за обсягом студія “Гетьманські земельні універсали 1660-1670 років “
(1909), у якій автор робить висновок про те, що гетьманські земельні
універсали зазначеного періоду порівняно з попередніми виявляють дальше
вироблення земельної політики та викривають вплив зміни умов суспільного
життя, перехід від часів революційного руху до будування нового
державного ладу. Перше питання, що постає при з’ясуванні земельної
політики гетьманської влади, — це стосунки між гетьманською владою та
царським уядом. Аналізуючи численну кількість
Документів, О.Грушевський розкриває малознану сторінку з козацьких
часів, допомогає розібратися ще в одному з питань української державної
політики.
А ось згаданий історико-краєзнавчий нарис “Глухів і Лебедин
(1708-1709)”. Аналізуючи маніфести, універсали, грамоти, документи про
конфіскації, нагороди, про допити мазепинців, О.Грушевський заповнює
маловідому сторінку в історії складної боротьби за українську
незалежність від Росії, за державність. У нарисі міститься ряд
маловідомих листів Петра І та його сподвижників, які теж проливають
світло на проблему боротьби царської Росії з Мазепою та його
прихильниками.
Близькою до цього дослідження є праця О.Грушевського “Города Великого
княжества Литовського” (К.,1918.240 с.), у якій автор детально описує
побут великих і малих міст ХІУ-ХУ ст., намісників-державців у ХУ-ХУІ
ст., міщан.
Цінна й повчальна розвідка О.Грушевського “К характеристике взглядов
“Истории Руссов”. На думку дослідника, ця літописна книга користувалася
величезною популярністю, залишала сильне враження своєю рельєфно
відтіненою основною ідеєю, умілим добором фактів. О.Грушевський
підкреслює, що можна вести мову про певні запозичення з неї Т.Шевченком
(“Близнеци”), О.Пушкіним (Полтава”), М.Гоголем (“Тарас Бульба “),
І.Срезневським (“Запорожская старина”). Прямі впливи “Історії русів”
бачить історик і в етнографічних та етнологічних студіях М.Костомарова,
М.Макаровича, І.Баштиша-Каменського, Навіть у поетичних творах
Є.Гребінки (“Ніжин – озеро”, “Богдан Хмельницький”, ”Свирговський”) та
А.Метлинського (“Думки і пісні та ще дещо”).
Найважливішою думою в книзі О.Грушевський вважає ідею автономності.
Своєрідним продовженням роздумів О.Грушевського є стаття “К судьбе
«Исторіи Руссов: Эпизод из украинской исторіографіи XIX в.” У цій праці
автор також доходить висновку, що головна думка аналізованого твору – це
історія народу, а не провінції, що це ознака етнографічна, а не
географічна. Змістом “Історії русів” є доля корінного слов’янського
населення Малоросії, що давно поселився тут, займає сталу територію.
Автор, як пише О.Грушевський, викладає самостійну точку зору на
незалежну історію українського народу і займає таким чином буденне
уявлення, ніби історія Малоросії – то придаток історії Російської
держави.
Історичні студії О.Грушевського тяжіли до етнографічних досліджень, і
навпаки. Так, він створює оригінальну галерею портретів-есеїв про
визначних істориків, фольклористів і етнографів (М.Костомаров,
М.Максимович, М.Маркевич, І.Франко, П.Куліш ).
Характеризуючи п’єси М.Костомарова “Сава Чалий” та “Переяславська ніч”,
О.Грушевський відзначає їх добротну літературну форму. Одначе робить
закид авторові за значну кількість незрозумілостей, особливо це
стосується змалювання конкретних історичних постатей, як Гната Голого,
Сави Чалого (“Сава Чалий), Марини , сестри Лисенка, священика Анастасія
(“Переяславська ніч”).
Деякі доповнення подає вчений і в наступній студії “Рание
етнографические работы Н.И.Костомарова “.
У нарисі – дослідженні “Н.А.Макарович: Из прошлого украинской литературы
и историографии” О.Грушевський поєднав два підходи:
хронологічно-біографічний (поступово розкриває найважливіші віхи життя і
творчих здобутків літератора) та критично-аналітичний (дає аналіз
творів у власних доповненнях науковими фактами та в зіставленні з
працями інших дослідників). У цій праці вчений робить висновок про те,
що сильні українські враження М.Маркевич проніс через усе свідоме життя.
В основі тих вражень – гаряча й невгасима любов до рідного краю, його
природи, побуту, до минувшини. Зрозуміло, чому так наполягав
М.Максимович, щоб М.Маркевич “зайнявся детальною розробкою етнографії
Прилуччини: “… і хто ж дослідить і подасть нам у живій, повній картині
минуле життя Прилуцької України, як не той історик-поет котрий нам
колись наспівував у своїх “Мелодіях”: “Удай, Удай мне родной, я люблю
тебя, я твой!”.
Детально проаналізував О.Грушевський і суто історичні теми у творчій
біографії М.Маркевича. Він звертає увагу читачів на окремі статті
вченого про Тимора Хмельницького, Барабаша, гетьмана Мазепу, що
публікувалися у “Маяку” протягом 1840 – 1842 рр. Розглядає вчений і
п’ятитомну працю М.Маркевича “Історія Малоросії”. Загалом позитивно
оцінюючи цю працю, О.Грушевський допомагає читачеві розібратися в
позиції автора своїми критичними судженнями: нерідко історик,
характеризуючи того чи іншого діяча, політика (Хмельницького, Мазепу,
Полуботка, Петра I), переходить від аргументованого аналізу до
“загальних сентенцій про гуманність”; захоплюючись нерідко пошуком
літературного прийому, Маркевич – історик нерідко не аргументовано
стверджує своє бачення проблеми чи її складових (наприклад, про стосунки
українців і великоросів); М.Маркевич, будучи в полоні схем української
інтелігенції кінця XVIII – початку XIX ст., своїми історичними поглядами
примикав до традиційної історичної схеми. Тому і у своїй “Історії
Малоросії” виступає “не стільки дослідник-історик, скільки як
письменник”.
З багатогранної діяльності І.Франка О.Грушевський відокремлює його
етнографічні студії. Нарис ученого ”З етнографічних студій Ів.Франка”
свідчить про те, що мали рацію ті франкознавці, котрі початки серйозних
фольклорно-етнографічних зацікавлень І.Франка виводили з безпосереднього
впливу історико-порівняльної школи М.Драгоманова.
О.Грушевському належить ряд праць, написаних на стику фольклористики,
етнографії та літературознавства. Ось, наприклад, нарис “Із історії
української етнографії: Вивчення історичних пісень”. Це, по суті, огляд
фольклористичних досліджень Цертелєва (“Опит собранія старинних
малороссийских песем”), Максимовича (“Малроссійськія песни”),
Срезневського (“Запорожская Старина”), Костомарова (“Об историческом
значеніи русской народной поезіи”). Аналізуючи ці праці, О.Грушевський
підводить читача до висновку, що саме в основі інтересу до вивчення
української пісенної творчості лежало почуття захоплення народною
поезією, яке й було першим імпульсом до збирання та вивчення
фольклору.Синтезуючи різні погляди на функціонування пісенних зразків,
їх різновидів та варіантів, О.Грушевський саме на прикладі оцінок
етнологічних студій М.Костомарова та інших фольклористів доходить
висновку, що їх заслуга в студіюванні пісенної історичної творчості
якраз полягає в широкій постановці питання, що об’єднала в цілісну
закінчену схему поодинокі намітки, вказівки, починаючи з міфологічного
значення окремих символів і закінчуючи послідовністю побутових типів у
народних піснях.
В аналітико-полемічному огляді “З сорокових років П.Куліша “Україна.
Од початку Вкраїни до батька Хмельницького” автор розповідає про книгу,
в основу якої покладено народні думи, а “прогалини в хронологічному
зв’язку оповідання заповнено чи то прозаїчними, чи то віршованими
вставками від автора, що сполучають дійсні народні думи”. Високо
оцінюючи книгу, О.Грушевський відзначає ,зокрема, вдалий відбір
фольклорних текстів, які найяскравіше відображають основні прикмети
психічної вдачі українця, вміння автора “підвести під загально прийняті
норми естетики” відібрані народнопоетичні зразки.
Важливе спостереження робить О.Грушевський щодо Кулішевого дослідження:
“Щоб зрозуміти красу народної лірики пісень про нещасливе кохання або
сирітське бідування, треба знати українську мову і мати чуле серце. Щоб
відчути красу історичних пісень, треба окрім того любити рідну старовину
та розбиратися в ній, щоб не пустими лише звуками були ті ймення діячів
минулого часу, яких малює нам історична пісня. Кожному хоч трохи
ознайомленому з народними історичними споминами, легко було зауважити,
що пісні і думи становлять в порівнянню з іншими історичними джерелами
зовсім окрему групу, даючи подекуди цінні вказівки в доповненнє до
звісток письменної традиції… І уважному спеціалісту і звичайному
слухачу кидалася в вічі домінанта народної історичної поезії. Се
постійний глибокий сум, яким перейняті історичні пісні і думи”.
Помітний слід залишив О.Грушевський і на літературознавчому полі. Йому
належать і узагальнюючі праці критичного плану, літературно-естетичні
статті, портрети і розвідки , присвячені творчості Т.Шевченка, М.Гоголя,
І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненки, інших письменників.
Проектуючи концептуальні думки, передбачення О.Грушевського з його книги
“З сучасної української літератури: Начерки і характеристики” на
сучасний літературний процес, бачимо, що справді в історії народу
трапляються такі моменти, коли вся суспільність захоплена одним могутнім
змаганням і творить свій загальний світогляд. Тоді й література, що
покликана відтворити реальне життя, одностайна, з одним яскраво
вираженим напрямом, однією літературною школою. І такий період за
словами О.Грушевського, можна охарактеризувати одним видатним
письменником, можливо, навіть одним найвизначнішим твором. Але це буває
рідко. Звичайно ж у літературі існують і по-своєму проявляють себе різні
ідейно-естетичні напрями і школи. Отже, вибрати для характеристики
літератури щось одне було б хибним заняттям.
Тому О.Грушевський і розглядає літературу в постійному русі, еволюції, в
шуканні нових шляхів , у творенні нових поглядів і образів.
Характеризуючи літературу в той чи інший момент її розвитку, дослідник
простежує передусім її основний напрям, визначає коло ідей та образів.
Аналізуючи літературну діяльність окремих письменників, він відокремлює
типове від індивідуального. В пошуках загального, типового намагається
вийти за межі визначних ,талановитих творів, у яких, безперечно,
відбилася індивідуальність автора й неначе затьмарила загальні прикмети
життя, часу, буття. І щоб все ж таки підкреслити загальні спільні теми і
риси в усій літературі, вчений досліджує прояви індивідуальності в
обробленні сюжетів окремими письменниками, для чого відступає від
загальноприйнятого поділу письменників на більш і менш значних чи
визначних.
Підкреслимо, що дослідник розглядав творчість того чи іншого письменника
у загальних рисах. Потім у спеціальному розділі “Загальний погляд на
українську літературу ХІХ в.” Він зробив ряд важливих узагальнюючих
доповнень та висновків. О.Грушевський справедливо наголошує, що
читачеві слід мати на увазі постійну зміну літературних напрямів, течій
і впливів; будь-якого письменника слід розглядати в тісному зв’язку з
літературною традицією і не слід забувати про еволюцію поглядів та
оцінок на того чи іншого автора, його творчість взагалі.
Досить цінною є філософсько-критична розвідка О.Грушевського “М.Гоголь і
сучасна українська суспільність”. Умовно поділяючи творчість М.Гоголя на
два періоди, аналізуючи його прозу під кутом українського менталітету та
психологізму, О.Грушевський робить кілька важливих спостережень.
“…Палка любов до рідного краю, рідної природи, – пише дослідник, –
становить важливу рису в індивідуальності українця , і почуття і настрої
Гоголя поділяли сучасні йому українські інтелігенти. Через те, коли
північні читачі-росияне зачитувалися українськими повістями Гоголя,
упиваючись пишною красою далекої України та переносячись гадкою в сю
чарівну країну; українці знаходили в описах Гоголя своє рідне, близьке,
тільки змальоване великим артистом, відчували теж чуле відношення до
рідного краю, рідної природи”. Можемо без перебільшення говорити, що
саме мовна стихія разом з майстерним обробленням етнографічних деталей і
становили прикмети національної письменницької індивідуальності Гоголя.
Є у творчому доробку О.Грушевського кілька публікацій про Т.Шевченка
(“Шевченко і Кухаренко”, “Життє і творчість Шевченка (1814-1838)”,
“Історичні твори Шевченка на лекціях історії”). Ведучи мову про значення
історичних творів Т.Шевченка як цікавих і цінних ілюстрацій при
вивченні рідної історії, дослідник зауважує ,що “вони збуджують живі
симпатії до діячів минулої доби, до їх праці і діяльності ,викликають
сльози співчуття до їх страждань в неволі, в’язниці , до їх передчасної
або жорсткої загибели”.
О.Грушевський виявився серйозним бібліографом та книгознавцем. Так,
скажімо, видаючи книжку “Наукове Товариство імені Т.Шевченка і його
видання 1905-1909 рр.”, йому довелося не тільки описати всі публікації,
а й дати аналітичний огляд основних видань, доповнюючи ту чи іншу
публікацію відомими йому матеріалами й джерелами. Перед читачем, з
одного боку, хроніка видавничої діяльності Товариства, з іншого –
фаховий аналіз продукції.
ВИСНОВОК:
Таким чином, Олександр Грушевський, як і його брат Михайло, також
значною мірою прислужився українській науці, літературі, народознавству.
Довгі роки його прізвище було в числі тих, на кого наклали свого часу
ідеологічне табу. Нині ж ми маємо можливість прилучитися до його багатої
творчої спадщини.
Л і т е р а т у р а :
Качкан В.А.: Хай святиться ім’я твоє: студії з історії укр. літ. ХІХ –
ХХст.: кн. 2. – Коломия: Вік, 1996р. – 307с.
Качкан В.А.: Українське народознавство. – К.: Либідь, 1994р. – 336с.
Енциклопедія українознавства. – Т 5. – С. 1916-1917.
PAGE
PAGE 13
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
