Реферат на тему:
Історичні засади українознавства як науки і навчальної дисципліни
Подальший розвиток українознавства як комплексної системи знань,
підвищення його ролі як навчальної дисципліни в усіх ланках освіти, як
незамінного світоглядного чинника державотворчих процесів і формування
національної свідомості людей, об`єктивно диктує необхідність
опрацювання методологічних засад українознавчих досліджень. Недостатня
їх розробка, зокрема принципу історизму, історичних методів пізнання,
специфіки їх функціонування в українознавстві, породжують нігілістичне
ставлення, або й неприйняття окремою частиною суспільства, особливо
тією, що інфікована бацилами імперського мислення, українознавства як
науки. У кожного непересічного українця виникає природне питання: чому
на десятому році незалежності України доводиться все ще доказувати,
переконувати, аргументувати важливість українознавства як системи
наукових знань, необхідність запровадження його як окремої навчальної
дисципліни? Відповідь на це питання треба шукати в драматичній
минувшині, в нашій суперечливій історії, в особливостях української
ментальності. Тільки на засадах історизму можна з`ясовувати, як могло
так трапитися, що українці – один із найдавніших і найбільших
європейських народів – щонайменше п’ять разів, починаючи з
середньовіччя, втрачав свою державність, розчленявся між двома, а то і
п`ятьма сусідніми країнами, століттями будував чужі держави. Та й нині
кожен четвертий українець живе за межами України. Словом, універсальним
інструментом українознавчого пізнання і наукового осмислення будь-якого
явища, події, факту, особистості є історизм.
Ось чому видається актуальною пропонована тема: історичні засади,
історичні основи українознавства, взаємоув’язуваність історії і
українознавства. Деякі аспекти цієї проблеми дістали часткове
висвітлення в літературі, однак принцип історизму, специфіка історичних
методів в українознавстві окремо не досліджувались. Завдання даної
статті полягає в тому, аби з`ясувати саму суть історичних засад
українознавства, їх зміст і значення як для науково-дослідної, так і
навчально-виховної роботи, розкрити діалектичний взаємозв`язок історії
та українознавства і на цій основі обґрунтувати ряд пропозицій щодо
посилення співпраці істориків та українознавців (які часто виступають в
одній особі), підвищення ролі українознавства в усіх сферах суспільного
життя, насамперед у формуванні світоглядно-ціннісних орієнтацій
українських громадян, їх національно-державницької свідомості, високих
моральних чеснот.
Що ми розуміємо під історичними основами українознавства? Який зміст
вкладаємо у це поняття? Як реалізується в конкретно-історичному,
науково-педагогічному і виховному процесі оця взаємодія історії та
українознавства? Стислі відповіді на ці питання можна звести до
наступних положень: по-перше, українознавство як комплексна система
знань про Україну, про українство має власну історію. Історія є
складовим компонентом, або одним з концентрів українознавства.
Непродуктивною була б полеміка, яка з цих наук старша, яка з них
важливіша. Річ у тому, що знання про Україну і українців, починаючи з
античних часів, з літописів Київської і Галицько-Волинської держав,
продовж козацько-гетьманської доби і до наших днів розвиваються
паралельно і як історичні, і як українознавчі. Усі найвидатніші наші
історики від Нестера і Сельвестра, С.Величка і Г.Граб`янки, О.Марковича
і Д.Бантиш-Каменського, М.Максимовича і М.Костомарова, В.Антоновича і
М.Драгоманова, М.Грушевського і Д.Дорошенка до чесних сучасних
служителів богині Кліо – були насамперед українознавцями. Акцентуючи на
чесності дослідників, зверстаємо тим самим увагу на те, що не чисті на
руку історики у минулому і тепер нерідко вдавались до спотворення
історичної правди. Адже фальшування української минувшини почалося ще з
часів переписування на московський лад наших київських і
галицько-волинських літописів.
Понад 300 років тому світ побачив “Синопсис” Іннокентія Гізеля (вперше
виданий між 1670 – 1674 рр.). З одного боку, це по суті був перший
підручник з української історії, але методологічно він спрямовувався на
її органічне пов`язання з історією Московщини. Це було своєрідне
замовлення Москви, яка претендувала на статус спадкоємця Риму і всієї
київської спадщини. Як справедливо вказує Зенон Когут, І.Гізель
замовчував, що московські царі вже не були Рюриковичами, тобто не
виступали продовжувачами династії київських князів. Він стверджував,
ніби “Росія” успадкована від Русі Київської і географічно включає і
Україну і Московщину – як спільне спадкове володіння царської династії.
І.Гізель розглядав православ’я як спільну релігію усіх східних слов`ян,
а Московську митрополію як поборника її чистоти. У такий спосіб
закладався історичний фундамент будівництва Російської імперії,
формування імперського мислення, а далі в нього поклали свої цеглини
Карамзін, Татіщев, Погодін, Соловйов та інші великодержавники. Трагедія
полягала в тому, що все це відбувалося на тлі московщення і полонізації
України, згортання, а згодом і відкритого переслідування української
історичної думки. Не є випадковістю, що частина сучасних
великодержавників так подають історію українського народу, що вона
набуває не українознавчого, а українофобського звучання.
По-друге, кожен концентр українознавства: українська нація, мова,
українська земля, українська держава, духовність та ін. мають власну
історію. Вони можуть бути пізнаними, дослідженими, з`ясованими і
синтезованими в поняття “Україна” лише історично. Скільки інсинуацій
поширюється, наприклад, навколо питання, чи мала Україна свою власну
державність, чи є наш народ за своєю природою державотворчим,
державобудівним. Українознавство, спираючись на здобутки істориків,
правників, політологів та ін., не тільки синтезує їх трактування
державотворчих тенденцій українського народу, але й на підставі принципу
історизму надає їм системного характеру, розглядає їх у контексті
світових державобудівних процесів. Це й дозволяє українознавству виявити
витоки української державності в дослов’янські та ранньослов`янські
часи, в Антському державному союзі, а Київську державу розглядати як
першу державу українського народу. Галицько-Волинська держава
трактується не лише як спадкоємиця і продовжувач державницьких традицій
Києва, а як перша українська держава. Українська державність зберігалася
як руський елемент у Великому князівстві Литовському. Естафету
безперервності української державності підхопило українське козацтво, що
проросло з насіння, посіяного київськими та галицькими князями Ольгою,
Володимиром, Ярославом, Романом, Данилом та ін. Воно стало творцем
Запорозької Січі, козацько-гетьманської держави Богдана Хмельницького,
Гетьманщини. Не стало “пропащим часом” і перервою у державотворчому
процесі й ХІХ ст., яке підготувало нову генерацію політиків і
державотворців, інтелектуалів і патріотів, нові політичні партії, що
відтворили національну державність України в 1917 – 1920 рр. Сучасне
українознавство розглядає як специфічну і суперечливу форму радянську
державність України, опозиційні сили якої в 1990 – 1991 рр. відновили
самостійну, незалежну Україну. Іншими словами, історичний підхід
дозволяє українознавству досліджувати державотворчий процес в Україні як
безперервний, а український народ як історичний і державобудівний.
По-третє, будь-яке українознавче дослідження може бути успішно
реалізоване лише за умови послідовного, ретельного дотримання принципу
історизму, тобто неодмінного правила: до кожного явища підходити
конкретно-історично. Історизм є опорним пунктом українознавства як науки
і навчального предмету. Зупинимось докладніше на історизмі як принципі
українознавства, домінуючому правилі українознавчого дослідження. Що
означає це правило для дослідника і для викладача українознавства? Тут
доцільно нагадати, що марксистська методологія теж сповідувала принцип
історизму, але трактувала його через призму партійно-класового підходу,
протиставлення історизму буржуазного і пролетарського, внаслідок чого
історичне минуле або очорнювалось, або фільтрувалось і все, що не було в
інтересах комуністів, що не вписувалось у догматичну схему класової
боротьби, оголошувалось шкідливим, ворожим і, або замовчувалось, або
спотворювалось і фальшувалось. Так продукувалась псевдоісторія, за якою
виходило, що українці – це лише гілка іншого народу, або його молодший
брат. Дотримуватись принципу історизму значить постійно і неухильно
встановлювати, як, коли і за яких обставин виникло кожне явище, які
причини і обставини його зумовили, які етапи в своєму розвитку воно
пройшло і чим стало. Іншими словами, який би концентр українознавства ми
б не взяли: етнос, мову, націю, державу, він може бути науково пізнаний,
досліджений, осмислений і правдиво висвітлений лише з позиції історизму.
Історизм пронизує всі розділи українознавства, включаючи як теоретичну
частину, так і його методологічні засади. На підставі історичного
підходу вдається предметно з`ясувати витоки українознавчих знань, процес
їх приросту і збагачення, їх трансформацію в науку, тобто в систему
знань, виявити внесок в його розвиток провідних українознавців,
представників галузевих наук – істориків, філософів, правників,
етнологів, філологів і т.д., наукових шкіл, інститутів. Історизм
допомагає осмислити вплив конкретної епохи, її духовних цінностей і
орієнтирів на розвиток українознавства, дати відповідь на питання, чому
деякі стереотипи і міфологеми минулого продовжують побутувати в нашому
суспільстві сьогодні. Історичний підхід застерігає як від “поліпшення”,
прикрашування минулого, так і від його очорнювання, паплюження. Сучасна
наукова практика має справу з обома цими негативними і шкідливими
явищами: фальшуванням української дійсності і міфотворчістю. На засадах
історизму науково вирішується ще одна важлива проблема українознавства –
співвідношення минулого і сучасного, чому особливо сприяє метод
ретроспективи.
Історизм надає українознавству довершеності як наукової системи,
підвищує його дидактичні можливості, викликає зростаючий інтерес до всіх
його компонентів. І в цьому величезна заслуга розвитку історичної науки.
Як зазначає І.Колесник, сталий інтерес українського народу не тільки до
політичної, але й соціальної та побутової історії, проблем мови,
фольклору, піснетворчості, духовності становить генетичну рису
української історіографії. Не випадково, що всі антиукраїнські сили на
перше місце своєї злочинної діяльності ставлять паплюження, фальшування
або замовчування історії українського народу. Як образно висловлювалась
Ліна Костенко, нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирають
мову, а потім історичну пам`ять, а далі запускаються зловісно відомі
гасла і “такого народу, такої мови не було, нема і бути не може”.
По-четверте, серед чисельних методів, якими послуговується
українознавство, чільне місце посідали і продовжують займати історичний,
хронологічний, джерелознавчий, порівняльний, ретроспективний та інші
методи пізнання, властиві, насамперед, історичній науці. Всі ці методи
тісно пов`язані між собою, і тільки їх комплексне застосування дозволяє,
з одного боку, встановити засобами джерелознавчої критики ідентичність,
достовірність джерел, на яких провадиться українознавче дослідження, а
значить з`ясовувати правдивість фактів, а з другого боку, знайти
відповіді на класичні питання наукового дискурсу: коли, як, за яких
умов, під чиїм началом те чи інше українознавче явище виникло, які
основні етапи в своєму розвитку пройшло, порівняти чим це явище, подія
чи особа були в минулому і чим стали сьогодні.
???????¤?¤?$???????u?Українська історична думка, починаючи з княжих
часів середньовіччя, органічно поєднувала в собі не тільки відомості з
історії, а й знання з права, військової справи, етнографії, релігії,
космології, культурного, господарського життя, дипломатії, а згодом до
її орбіти стали долучатись мовознавчі, літературознавчі, археологічні,
антропологічні знання. Синтез цих, а також природничих, географічних,
демографічних та інших знань призвів у ХІХ ст. до появи українознавства
як цілісної, комплексної системи наукових відомостей про Україну і
українців, домінуюче місце серед яких залишалось за історією.
Поява українознавства дала поштовх зростанню національної самосвідомості
українців, їх самоідентифікації, розгортанню соборницького опозиційного
національно-визвольного руху, який на рубежі ХІХ – ХХ ст. набув
державно-самостійницького характеру. З`ясування історичних аспектів
цього процесу дає ключ до розуміння того, чому в умовах бездержавності
українства, розділення між двома імперіями, продовжувало сприйматися як
історична спільність людей, сформована на українських етнічних землях,
тобто в певних географічних, природних, лінгвістичних, етнографічних,
антропологічних параметрах, незалежно від політичних кордонів цих
земель. Перша світова війна виокремила українське питання, надала йому
міжнародного характеру і започаткувала політичну, етнічну, ідейну
інтеграцію українців Наддніпрянщини, Слобожанщини, Півдня України,
Галичини, Буковини і Закарпаття в єдину модерну націю, політичним
оформленням якої мало стати утворення в ході Української революції 1917
– 1920 рр. Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної
Республіки, Акт їх соборності.
Наукове осмислення усіх цих подій на тлі використання методів
історичного дослідження підводить нас до відповіді на питання, чому саме
з відновленням національної державності України в добу Української
революції 1917 – 1920 рр. українознавство інституювалось в окрему науку,
було включене до навчальних планів і виявило себе як могутній чинник
українського націотворення та державного будівництва 20-их рр., хоча й
зазнало певної метаморфози по мірі утвердження влади більшовиків.
Українознавство стали використовувати як ідеологічний засіб
“радянизації” суспільства, а починаючи з кінця 20-их – початку 30-их рр.
воно було оголошене “ворожою вигадкою українських націоналістів”, а на
сам термін українознавство тоталітарний режим наклав репресивне табу.
Тільки завдяки ученим Західної України і української діаспори традиції
українознавства не переривалися, а з ІІ пол. 80-их рр. вони відродилися
на материковій Україні і відіграли важливу роль у русі за суверенізацію
та унезалежнення України.
І, нарешті, по-п’яте, історизм забезпечує органічний взаємозв’язок
викладання українознавства та історичних дисциплін в усіх ланках освіти.
Безпідставними або упередженими є висловлювання окремих авторів, їх
“побоювання” про те, що українознавство спроможне витіснити історію з
шкільних і вузівських навчальних планів. Опрацьована інститутом
українознавства навчальна програма, яка вже апробована в багатьох
закладах освіти, переконливо доводить, що історія і українознавство не
тільки не “конкурують” між собою, не підміняють і не дублюють одна
одного, а взаємно доповнюють, збагачують суміжні, або порубіжні знання.
Українознавство, виходячи з свого предмету вивчення, опирається на
знання з історії, як і, до речі, інших дисциплін, додає до них новий,
невідомий пласт знань про ті сторони буття і суспільного розвитку, які
ні історична, ні інші науки не вивчають. Ось чому переважна більшість
українських істориків є самі українознавцями, або бачать в
українознавцях своїх союзників і соратників.
Батько української національної історіографії, автор славнозвісної
“Історії України-Руси” М.Грушевський був водночас фундатором багатьох
програм українознавчих досліджень. Він першим підсумував розвиток
українських вивчень ХІХ ст. і проаналізував висвітлення у них вузлових
питань українознавства. Історіографічні дослідження вчений розглядав як
ідеологічне ядро українознавства, а літописні традиції Київської держави
оцінював як такі, що закладали історичну цілісність всієї України-Руси.
На його думку, український народ вже в романтичну добу національного
відродження виявився власником найбагатшої високопоетичної мови, яка
ставила його в рівень із сербським народом серед слов`янства і на одне з
перших місць серед тогочасних народів взагалі.
Саме органічний зв`язок і взаємозумовленість історії та українознавства
дозволяють повною мірою зреалізувати їх аксіологічну, тобто
світоглядно-виховну функцію, осмислити науково і впровадити на практиці
духовні цінності українського народу. Забезпечуючи послідовне дотримання
аксіологічної функції науки історики і українознавці реалізують головний
критерій її цінності та корисності. Тут ми і підходимо до ключового
питання про роль історизму в піднесенні світоглядного значення
українознавства як науки і навчальної дисципліни. Практика засвідчує, що
чим ґрунтовнішим є історичний фундамент українознавства, тим повніше
вдається зреалізувати його потенціал світоглядних можливостей для
виховання нового покоління українських патріотів. На цей бік історії
звернув увагу свого часу М.Грушевський, підкреслюючи, що саме завдяки їй
забезпечується солідарність поколінь. Вивчаючи українську історію з
методологічних позицій українознавства, а українознавство на ґрунті
історії, кожне нове покоління ніби солідаризується з своїми
попередниками, звичайно не з зрадниками і відщепенцями, не з
пристосуванцями і прислужниками чужої влади, а з справжніми патріотами,
нескореними героями, для яких Україна завжди була понад усе. В такий
спосіб досягається спадкоємність поколінь, передається естафета високих
чеснот, ідеалів та історичних традицій, оживає тяглість історичної
пам`яті народу.
Очевидно, не випадково, “будівничі” тоталітарної системи досить таки
результативно експлуатували виховні можливості сфальсифікованої ними ж
історії, аби на її підвалинах клонувати кілька поколінь безбатченків,
байдужих космополітів, яничарів, сформувати антиісторичний тип мислення,
нігілістичне або меншовартісне ставлення до історії свого народу. Такими
людьми легко було маніпулювати, пристосовувати їх до умов репресивного
режиму.
Нарешті, ще одна грань взаємодії історії і українознавства. Вона
актуалізується в світлі визначення ролі історії, яке дав І.Франко. Він
розглядав вивчення історії як засіб політичного думання. Власне тут
українознавство своїм історико-філософським компонентом відкриває
колосальні можливості для виховання політичної зрілості громадян,
національно-державницької свідомості, надає йому статусу філософії
державотворення. Ситуація ускладнюється тим, що важливі рекомендації і
пропозиції, які виробляються науковими українознавчими конференціями,
ігноруються владними структурами. Ми ще і сьогодні не маємо дійових
державних інституцій, які б по-справжньому опікувалися національними
духовними цінностями українців, на правових засадах протидіяли
нав`язуванню чужих ідеалів, чужого способу життя, чужої віри, чужої
мови, поставили заслін моральному розбещенню молоді. Без українознавчої
історії та історизму в українознавстві, поставлених на рейки державної
підтримки, неможливо сформувати національний характер, почуття
національного патріотизму, а саме з ними пов`язане відчуття
приналежності до української нації, до українського громадянства,
гордості за свою державу.
У сучасних умовах появився ряд нових чинників для тіснішої співпраці
істориків і українознавців. Українські історики і українознавці
пострадянської доби, звільняються від пут партійно-класової методології,
об`єднуються з представниками української діаспори, з дослідниками в
Австрії, Польщі, Чехії, Словаччини, Німеччини, Угорщини, Росії, а
головне прилучаються до модерних історіософських течій, інтегруються у
світовий інтелектуальний простір. Змінюється стиль мислення та науковий
інструментарій дослідників. Вони опановують нові методологічні
настанови, проблемний, персонологічний синтез, роблять акцент на
вивчення соціальної та інтелектуальної історії. Українська історіографія
з другорядної, маргінальної перетворюється у компонент європейського
історіографічного процесу. Чим вагомішими стають здобутки українських
істориків, тим багатшого і різноплановішого характеру набуває
українознавство, тим більшим стає його значення в усіх сферах
суспільного розвитку України, консолідації світового українства.
Сучасна концепція українознавства розглядає його як цілісну систему
знань, яка склалася історично. Це зумовлюється тим, що всі його об`єкти:
Україна, українці, українська нація, українська земля, українська
природа, українська духовність є явищами історично цілісними. Наші
вороженьки завжди замахувалися на соборність України:
природньо-географічну, етнічно-національну, духовно-церковну,
політично-державну. Насторожує, що й сучасна російська історіографія не
тільки не розірвала з імперською традицією, а й продовжує оплакувати
унезалежнення України як спробу “резать по-живому”, як
“противоестественный процес отрыва украинских земель”. Будьмо свідомі й
того, що претензійні аргументи щодо приналежності наших етнічних земель
висловлюють деякі історики і політики в Польщі, Румунії, Молдові,
Угорщині. Чого вартий, наприклад, міф про добровільне входження України
до складу Великого Князівства Литовського і до Польщі. Якою має бути тут
стратегія і тактика істориків-українознавців? Насамперед, вся наша
робота й надалі має ґрунтуватись на засадах науки, об`єктивного і
правдивого використання джерел, аргументованого їх трактування. Ми не
повинні вдаватися до спортивного прийому “перетягування канату”, а
залишатися справжніми науковцями, адже історизм дозволяє здобути не
тільки правду, але й істину.
Таким чином, ретроспективний погляд на генезу українознавства
переконливо засвідчує, що воно з самого початку формувалося як цілісне
уявлення про Україну і українців в історичному розвитку. Такою була
усна, народна історія, тобто фольклор, такими були наші дані княжі і
козацькі літописи, такою була “Історія Русів”, історіософія Григорія
Сковороди, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Міхновського,
Бориса Грінченка, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Вернадського,
Івана Багряного, Василя Симоненка, такими є погляди Івана Дзюби, Миколи
Жулинського, Ліни Костенко, Петра Кононенка і багатьох інших наших
сучасників.
Водночас із відмежовуванням окремих галузей знань, формуванням
спеціальних наук йшов двоколісний процес нагромадження історичних і
загальукраїнознавчих набутків. Сьогодні наука знову повертається до
цілісності, до комплексності, до синтезу знань. Практика суспільного
прогресу переконує в тому, що будь-яке людське суспільство, у тому числі
й українське, розвивалося у взаємодії з природою, з космосом, з
всесвітом, що воно органічно поєднує і мертвих, і живих, і ненароджених,
а тому не може бути пізнаним окремими науковцями, які здатні може більш
глибоко оглянути лише його відповідні грані. Синтез знань про Україну
дає нові знання, якісно новий їх рівень і тут ніщо не може замінити
українознавства, науковість і виховні функції якого оптимально
реалізується завдяки його історичним засадам, принципу історизму.
Література:
Див.: Кононенко П.П. Українознавство. – К., 1996; Токар Л.К. Проблеми
теорії і методології українознавства в дослідженнях українознавців ХХ
ст. // Україна, українці, українознавство у ХХ ст. в джерелах і
документах. – Ч. 2. – К., 1999 та ін.
Когут З. Формування української національної історіографії // Четвертий
міжнародний конгрес україністів. Історія. – Ч. 2. – Одеса; К.; Львів,
1999. – С. 3.
Колесник І.І. Українська історіографія (ХVІІІ – початок ХХ століття). –
К., 2000. – С. 6.
Див.: Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української
нації ХІХ – ХХ століття. – К., 1996.
Грушевський М.С. Развитие украинских изучений в ХІХ в. и раскрытие
основных вопросов украиноведения // Украинский народ в его прошлом и
настоящем. – Т.1. – СПб., 1914. – С. 4,15.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
