.

Хода руйнації, чи новітня історія київської школи художнього скла (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
288 1967
Скачать документ

Реферат на тему:

Хода руйнації, чи новітня історія київської школи художнього скла

Київський завод художнього скла, гігант та унікальне виробництво, у
нестабільній економічній ситуації країни погасив свої печі. Зараз
останнім форпостом заводу залишився музей, який, без сумніву, є
національним надбанням. Проте загроза його знищення – ймовірна. Про це
говорять самі працівники заводу.

В’ячеслав Дудін, головний художник заводу: “Без допомоги державної
влади, лише силами заводу, музей врятувати неможливо. Усе, що робиться
на заводі останні п’ять років, навертає мене на думку, що владі не
вигідний розвиток власної промисловості, тим більше її унікальних форм.
Але дуже важко повірити у реальність, що нависла над музеєм, і яку можна
сформулювати приголомшуючим діагнозом: смерть найближчим часом”.

Іван Зарицький, у минулому головний художник, пропрацював на виробництві
більше сорока років: “Коли я заходжу на територію заводу, у мене виникає
відчуття, близьке тому, коли йдеш на цвинтар, до могил близьких. За
музей заводу ще поборемося трохи, поки на ногах стоїмо”.

На такій сумній ноті спробуємо розібратися в хитросплетіннях питання.
Спочатку, аби наочніше окреслилась картина того, що втрачаємо, трішечки
заглибимося в історію.

У “Повному зібранні законів Російської імперії” за 1720 р. читаємо:
“Великий Государ наказав: Дзеркальні, скляні заводи завести у Києві в
пристойному місці; і на тих заводах робити дзеркальне скло й кришталевий
посуд”. В архівах Київської губернської канцелярії зберігаються
матеріали, що підтверджують факт реалізації цього наказу. Але за браком
фактичного матеріалу немає можливості скласти достатньо повну уяву про
асортимент та характер виробів цього заводу. Більш чітка картина
розвитку скляного виробництва постає завдяки щорічним звітам
статистичного комітету (з 1868 р.) та описам старшого фабричного
інспектора Київської губернії (з 1887 р.). У ІІ пол. ХІХ ст.
найпотужнішим серед усіх склозаводів Київської губернії було
підприємство на Деміївці. У 1914 р. цей завод (тодішня назва –
Південно-Російський склозавод) стає одним з провідних у галузі на
території Російської імперії, безперервно працюючи до 1917 р.4 Пройшовши
через лихоліття революції, громадянської війни, зазнавши інтенсивного
зростання в добу індустріалізації, переживши евакуацію в Ашгабад під час
Великої Вітчизняної війни, завод відроджувався, працював, нарощував свої
оберти.

У 1960 р. відбулось докорінне оновлення матеріально-технічної бази
заводу, відсоток сортового посуду та унікальних виробів мав сталу
тенденцію до зростання, що спричинило останнє його перейменування –
Київський завод художнього скла, на базі якого й виникла мистецька
школа.

Своєрідні та самобутні художньо-сти-льові риси київського скла
сформувались та розвинулись завдяки таланту та творчості ряду
непересічних індивідуальностей, які складали колектив митців-однодумців
та водночас солістів-фахівців Київського заводу художнього скла.
Наявність сильного і стабільного колективу художників, здатного
генерувати ідеї та реалізовувати їх у матеріалі, давало стабільну,
сприятливу для розвитку модель стосунків на підприємстві. На заводі
працювали художники: П. Авірков, І. Аполлонов, А.Балабін, В. Геншке, С.
Голембовська, В. Дудін, І. Зарицький, В. Затинайко, Л.Митяєва, С. Сміян;
віртуози-склодуви – В. Погрібний, П. Галкін, Л. Касаткін, В. Філіппов,
В. Пахалович; майстри алмазного гранування – В. Залізко, В.Домановський,
А. Жуков; майстри матового гравірування – А. Буров, І.Ковалишин.

Інтенсивне виставкове життя 1960-1980-х років, безсумнівно, сприяло
акумуляції нових задумів, стимулювало художників на адекватне втілення
власної творчої ідеї. Це був час тріумфу київської школи художнього
скла, де кожна виставка (в тому числі й міжнародні) приносила їй
визнання.

Виконуючи план виробництва, завод опинився поміж “двох вогнів”: з одного
боку, виготовлення та постійна розробка нових форм сортового та
асортиментного посуду, а з іншого, збереження статусу заводу художнього
скла, що передбачав творення унікальних, виставкових речей. У цьому,
мабуть, полягав один із головних компромісів художньої промисловості
радянського зразка, коли дистанція між естетичним рівнем масових виробів
та рівнем, власне, художніх творів із скла постійно збільшувалася. Для
художніх творів перевага віддавалась кольоровому склу та гутним технікам
декорування, тоді як для сортового посуду головним матеріалом стає
кришталь з алмазним грануванням. Так намітилась тенденція, зворотна до
взаємовпливу та взаємостимулювання, а скоріше – навіть відокремленість
цих двох сфер діяльності заводу, з гальмуванням саме художньої. Але
наслідки цього процесу проявилися, з усією хворобливістю, тільки
наприкінці 1980-х років.

Випускаючи постійний вал продукції великою кількістю та низької якості,
що виправдовувалось дешевою собівартістю і підтримувалося його
керівництвом, завод поступово втрачав внутрішній ринок збуту. Через
неконкуренто-спроможність з масовою продукцією закордонних підприємств,
що досить стихійно потрапляли на український ринок, та економічною
незахищеністю з боку законодавчої влади, завод задихався у полоні
власної хибної маркетингової політики.

Під час проведеної приватизації у 1994 р., з порушенням багатьох правил,
контрольний пакет акцій був переданий компанії “Бешлі Холдинг Лімітед”
(Кіпр), іншу частину акцій було розподілено між Фондом державного майна
України та Відкритим акціонерним товариством “Київський завод художнього
скла”. Заводчанам, яким належить чверть пакета акцій, виявилось щось
зробити не під силу, бо жодний банк у такій ситуації не давав кредиту,
який би міг витягнути підприємство з кризи.

За величезні рахунки по опаленню, електроенергії, борги перед пенсійним
фондом, податковою службою, в грудні 1997 р. завод тимчасово
призупинився. Зрозуміло, що це відбулось у скрутній економічній ситуації
в країні, але є указ Президента України щодо легалізації тіньового
бізнесу з метою відродження виробництва. Людям, які порушували закон,
вибачили несплату податків! Виникає запитання. А чому так неможливо було
поступити з унікальним підприємством – Київським заводом художнього
скла? І тоді ще надія була, а також була ще реальна матеріальна база та
головне – досвідчені фахівці. Бо відродити школу набагато складніше,
аніж відремонтувати приміщення. Але склоробів почали відправляти у
примусові відпустки, заробітну плату не виплачували, або її компенсували
кришталем зі складу.

Щось близьке до компромісної реанімації відбулось у 1999 р., коли зі
складу заводу відокремилась фірма “Художнє скло”, що варила смальту для
відбудованого Михайлівського собору. Здавалось би, можна використати
нову юридичну особу – “Художнє скло”, куди увійшло 39 відсотків акцій,
для відро-дження заводу. Але на перешкоді став позов на підприємство до
Вищого арбітражного суду від Генеральної прокуратури. Боргова яма,
судові тяжби, відсутність зацікавленості з боку влади зробили свою
“темну справу”.

Після завершення робіт для відбудови Михайлівського собору почався, у
буквальному розумінні цього слова, розгул вандалізму. Скловарні печі
загасили з порушенням усіх технологічних нормативів, що призвело до їх
повного знищення. Автогеном зрізалось рідкісне спеціальне обладнання.
Цей же безжалісний каток пройшовся й по долях художників, гутників,
майстрів. Була порушена традиція та зв’язок поколінь, бо робота у гуті
потребує безперервного процесу практичного оволодіння ремеслом.

На сьогодні, після проведення аудиторських перевірок, завод остаточно
визнано пов-ним банкротом. З серпня 2002 р. на підприємстві діє комісія
з страшною назвою – ліквідатори. Зняті всі повноваження заводської
адміністрації. Уже є всі підстави, щоб написати для нащадків епітафію –
“Київський завод художнього скла, заснований Петром І, помер, і
можливостей його відродити немає”. Київ втратив унікальне виробництво,
чий статус виявився крихкіший за скло.

За роки безвладдя заводські приміщення здавались в оренду, проте
найближчим часом вони будуть продані. Тим більше, що є досить
зацікавлений сусід – Міжрегіональна академія управління персоналом, яка
вже потроху отримує у власність корпуси та території.

У цій ситуації є ще одна дуже важлива проблема – музей заводу, який
збирався ретельно протягом останніх п’ятдесяти років. Це була краса й
гордість заводу, де представлені найкращі твори всіх художників. Його
площа – 150 м2, кількість експонатів – більше 3,5 тисяч одиниць
збереження. Але твори зареєстровані без відповідності музейним правилам,
до того ж ще відсутня картотека до колекції. За одиницю збереження взяті
цілі набори. Таким чином, реальна кількість експонатів налічує більше 12
тисяч.

За роки існування при заводі асортиментного кабінету, а саме так
значився музей, його експонати реєструвались як залишки виробництва!
Були у цих залишків і фонди, які зараз повністю пограбовані, розібрані,
розпродані. Черга за музеєм.

Невизначеність статусу колекції історичних раритетів та мистецьких
творів зі скла, досить ускладнює юридичну процедуру оформлення музею.
Ускладнює ситуацію й незаконна приватизація колекції, як частини
заводського майна.

Існує Розпорядження Кабінету Міністрів від 31 травня 1994 р., де
записано: “Міністерствам, відомствам, установам та організаціям, які
мають зібрання, колекції, місцевим державним адміністраціям вжити
заходів до забезпечення належного режиму збереження, охорони, захисту їх
від крадіжок, пожеж, пошкоджень, актів вандалізму, незаконного
переміщення за межі України, маючи на увазі, що в разі приватизації
майна державних установ, підприємств та організацій, зазначені цінності
залишаються у державній власності”.

Знову глуха стіна, могутніша за китайську. Закон ніхто не відміняв. Але
у конкретному випадку, з колекцією Київського заводу художнього скла,
він не спрацьовує. Хоча принаймні можна було б скористатися досвідом
Росії, де вирішені подібні прецеденти.

Ленінградський завод художнього скла мав таку ж сумну долю закриття й
нищення обладнання. Але вони змогли вирішити питання з колекцією, яка
була передана в Єлагієновський палац. Колекція імператорського
фарфорового заводу, яким зараз володіє американська сторона, залишилась
на території заводу, але передана на баланс збереження до Ермітажу.

Уже зібраний цілий пакет листувань художників та заводської
адміністрації до Міністерства культури, органів державної та міської
влади. Їх, звичайно, до справи пришити можна, але захистити ними
колекцію не вдається. Іноді листи з безрадісною інформацією повертаються
до адресатів. У відповіді Управ-ління культури за 27 червня 2000 р.,
читаємо: “До прийняття Фондом державного майна відповідного рішення,
вирішення питання щодо створення Музею художнього скла у Києві не бачимо
за можливе”.

Але начебто з’являється поки що досить ефемерна надія. У серпні 2002 р.,
паралельно з комісією ліквідаторів КЗХС, було сформовано експертну
комісію для визначення художньої цінності виробів зі скла. У даному
випадку дуже важливим є необхідність забезпечити цілісність та
недоторканість колекції з подальшим її перевезенням у приміщення,
забезпечити яким взялося Міністерство культури та мистецтв України.

Це вже останній шанс на порятунок. Якщо в даному разі щось не спрацює й
колекцію не врятують, то буде дуже соромно за владу, яка поки що
навчилась лише декларувати гуманістичні цінності, і буде соромно за
себе, громадянина держави, якого використовують за німого свідка
руйнації, хода якої не припиняється.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020