Хліборобські обряди та трудові традиції

Український хлібороб створив цілу низку своєрідних ритуалів заорювання,
завершення польових робіт, зажинок тощо. Нам достовірно невідомі
дохристиянські ритуали заорювання, однак ретроспективний аналіз окремих
фрагментів уже християнських ритуалів свідчить про наявність двох
світоглядних позицій — магічної конкретно-речової і магічної
абстрактної. У світоглядних уявленнях хлібороба органічно сплелись
народні й культові елементи: бодай чимось зарадити хліборобській праці,
не дати їй змарнуватися. Випікання свіжої хлібини, «хрестиків», з тіста
ритуальних коржів, якими здійснювали заорювання, частування робочої
худоби — все це не що інше, як продовження дещо зміненого ритуалу
жертвопринесення. Можливо, давніша спільна основа ритуалу з хлібиною
мала аналогічне сценічне втілення на всій етнічній території, оскільки
ремінісценція хлібини зустрічається і на Лівобережжі, і на Поліссі, і на
Поділлі, Волині, в Карпатах, — але вже у локальному сценічному втіленні.
З часом у цих ритуалах залишилася лише їхня естетична функція. Зокрема,
наприкінці XIX ст. ритуал заорювання ще зберігся на Поліссі, частково на
Поділлі та на Лівобережжі, а також у Карпатах.

На Вінничині для заорювання пару, або новини («новоріллі»), пекли
хлібину, яку брали з собою в поле. Поклавши на розстелену на майбутній
ріллі хустку, хлібину розрізали і кожному з присутніх давали по
шматочку. На Полтавщині перед першою оранкою пекли «хрестики» з тіста,
які з’їдали у полі. У цьому епізоді простежується злиття дохристиянської
речової магії тіста і християнського символу — хреста. Саме ця первісна
магічна основа ритуалів у XIX ст. у деяких місцевостях була забута, а її
місце посів церковний обряд з церковно-християнською атрибутикою —
свяченою водою, магічним знаком хреста тощо. Повсюдно зустрічалися
тотожні перекази дії виряджання на першу оранку: свяченою водою кропили
і робочу худобу, і знаряддя, й поле.

Отже, дотримання ритуалів містико-культового змісту стало переконанням
селянина, традиційним атрибутивним елементом усього агротехнічного
процесу. Однак уже наприкінці XIX — на початку XX ст. свідома потреба у
виконанні магічних дій перед оранкою дещо ослабла, хоча світоглядна
рефлексія зобов’язувала хліборобів це здійснювати. Таким чином.
переконання у необхідності саме такого роду процедур було на рівні
технологічних операцій. Обидві форми – світоглядна (духовна) і
технологічна (матеріальна) сприймалися рівнозначно, можливо, навіть із
деякою перевагою світоглядної наприклад, у випадку сезонної невдачі з
урожаєм причини шукали насамперед не у об’єктивних факторах
природно-кліматичного стану, агрономічній якості механічного обробітку
ґрунту тощо, а в недотриманні магічних ритуалів.

У процесі формування трудових навичок відбувається їхня диференціація на
індивідуальні та колективні, на суто чоловічі и жіночі. Усі важкі роботи
(організація пасік, оранка, молотьба тощо), як правило, виконували
чоловіки, залучаючи до цього дорослих синів (метод передачі трудових
традицій). Жінки утримували городці, вирощували льон, коноплі, городину
та ін. Поратися матерям допомагали дочки.

?????&???????o?ереважно індивідуальними. А такі агротехнічні і стадії,
як садіння картоплі, жнива, сінокоси тощо, належали до
колективно-сімейних, на яких були задіяні усі працездатні члени сім’ї.
Можна ще виділити мішану групу робіт (догляд за картоплею, віяння зерна
та ін.), якими займались лише дорослі члени сім’ї обидвох статей.

В українському селі був високий ступінь синтезу трудових традицій,
технічних прийомів на рівні громади, які проявлялися у різних формах,
однією з яких була толока. Цей звичай бере початок у далекому минулому.
Його знають усі слов’янські народи й іменують його так, як він називався
у старослов’янськый мові: «толока» в українців та росіян, «талока» у
білорусів, «тлака» у болгар, «тлука» у поляків. Найчастіше
горяни-українці проводили толоку при збиранні хліба, при сінокосі та
ін., під час якої громада виділяла кращих працівників, відбувався обмін
найпродуктивнішими технічними прийомами, навичками.

Дещо зараджувала селянинові й широко розповсюджена в Україні традиція
взаємодопомоги, що звалася супряга. Як соціальна форма колективної
праці, сусідської товариськості, супряга водночас виражала статус
моральних, етичних і виробничих взаємовідносин українського селянства. У
цьому соціально-культурному феномені закладено віковічні традиції
доброзичливості, взаємовиручки тощо. Саме він неодноразово рятував сім’ї
від матеріальної скрути, був певною психологічною рівновагою, особливо
поміж біднішого селянства. Селянська виробнича спілка базувалась
насамперед на взаємній повазі, довір’ї і, найголовніше, — на паритетних
засадах. Перш за все дотримувалися правила: пропорційно до вкладеної
частки — і виробнича віддача. Проте частіше діяв принцип доброчинності:
якщо спрягалися, то завершували кожному усі визначені землевпорядні
роботи.

Супрягу умовно можна поділити на однофункціональну (здійснення однієї
технологічної орної процедури) і багатофункціональну (виконання усіх
видів хліборобських робіт). Саме цей елемент було покладено в основу
спрягання господарств: ті, що мали три-чотири голови робочої худоби, як
правило, спрягалися для одноактної дії — з оранки новини. Така супряга
була спорадичною. Більш тривалими і масовими були ті, що укладалися між
селянами з однією чи двома тягловими тваринами. Якщо у першому випадку
до спілки ставали два господарі, то у другому — переважно три, а деколи
й чотири.

Двокінні чи двоволові господарства вкладали між собою угоду на
проведення усіх видів оранки, а дообробіток здійснювали самотужки,
оскільки для запрягання у спушувальні знаряддя достатньо було двох чи
навіть однієї робочої тварини, переважно коня. Господарства з одним
волом чи конем виконували значно більше спільних технологічних операцій
щодо повної підготовки ґрунту.

Народна агротехніка — це своєрідне історико-культурне,
господарсько-виробниче явище, зміст якого охоплює як сферу матеріальної,
так і духовної культури. Їх взаємозв’язок і взаємовплив відбувається у
процесі тотожного пізнання природних явищ і ефективного застосування
набутих раціональних знань. Народна аграрна культура — це органічно
вмотивована цілість технологічних навичок і духовних форм культури.

Похожие записи