Гутництво
Гутою колись у багатьох країнах Європи називали конусоподібну будівлю зі
скловарною піччю. Тому скляне виробництво й нарекли гутництвом.
Гутне скло отримували шляхом сплавлювання при високій температурі у
великих глиняних горщиках (тиглях) піску, вапняку і поташу. Вироби з
гутного скла майстер-склодув створював безпосередньо біля скловарної
печі шляхом вільного видування або за допомогою форм. Кожний виріб
відзначався індивідуальністю і неповторністю. Гутне скло відрізнялося
кольором, прозорістю, полиском і чарівною здатністю передавати
заломлення, гру світла.
?????&?????????XVIII—XIX ст.). Скляні ємкості зовнішніми обрисами
нагадували ведмедів, баранів, коней, качок тощо. Пластичні форми тварин
мали узагальнюючий і гротесковий характер. Його витоки, мабуть, сягали
ранньослов’янських культів тварин і птахів, котрі, за віруваннями,
забезпечували людям добробут, захищали житло від нещастя. У першій
половині XIX ст. склоробні художні промисли в Україні поступово
занепали. Припинили діяльність дрібні осередки склярства. Великі гути
змушені були переходити на виробництво звичайного одноманітного посуду.
Поліхромні розписи замінювалися монохромними. їх виконували переважно
білою фарбою. У другій половині століття скляна промисловість остаточно
витіснила ручне склоробство.
У першій половині XX ст. скляний посуд та інші вироби виготовляли в
Україні на спеціальних заводах. Відродження національних традицій
гутництва почалося лише у повоєнний період. Так, у 40—60-х роках у
Львові працювали видатні майстри гутництва Петро Семенко, Мечислав
Павловський і Йосип Гуляпський. Вони першими почали відновлювати форми
давнього українського гутного посуду, започаткувавши, таким чином, у
сучасному склоробстві фольклорний напрям.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
