.

Григорій Сковорода і Лев Толстой (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 7285
Скачать документ

Реферат на тему:

Григорій Сковорода і Лев Толстой

І

Нерідко буває, що певні історичні факти чи явища залишаються цікавими
лише (чи переважно) для усвідомлення й характеристики минулого.

По-справжньому вагомими є ті, що екстраполюються і в майбутнє.

Саме до таких належать філософсько-мистецька та педагогічно-етична
парадигма “Григорій Сковорода і Лев Толстой”.

Для постановки цього питання є й історико-документальні підстави: ще
1861 року, коли вийшов толстовський журнал “Ясная Поляна”, його появу
найприхильніше зустріла українська громадськість. Зокрема, його
позитивно схарактеризовано в журналі П.Куліша “Основа” за 1861 рік, той,
до речі, рік, коли у світ вийшов і “Буквар” Тараса Шевченка, призначений
для народних шкіл.

А потім творчість Л.Толстого прихильно висвітлювалася Лесею Українкою й
В.Стефаником, Ольгою Кобилянською і М.Коцюбинським, С.Васильченком,
найавторитетнішими митцями XX ст., для яких інтерпретаторським
орієнтиром був Іван Франко, який, окрім постійних принагідних звертань
до творчості, написав ще й статті “Лев Толстой” і “Лев Толстой і
земства”.

Природно, що 1928 року український уряд, зважаючи на подання
мистецько-культурницької громади, виніс ухвалу про видання творів
Л.Толстого у 90 томах.

Це було й даниною шани за взаємність, адже й Лев Толстой особисто
засвідчив свою високу повагу як до України, її народнопоетичної
творчості, так і до особи та спадщини Григорія Сковороди. Зокрема,
Л.Толстой ще в юності бував в українському містечку Летичів, 1879 року –
в Києві, 1884 р. – на Чернігівщині, жив у Криму. Л.Толстой знав і високо
цінував творчість, філософсько-естетичну та громадсько-педагогічну
позицію Тараса Шевченка.

Цілком логічно, що все те відбилося і в його зв’язках з українськими
діячами культури, літератури, театру, і в судженнях про Україну та її
митців-виразників образу й долі, і в його творчості. Так, Л.Толстой
листувався зі славетною письменницею Марко Вовчок, захоплювався
легендарною акторкою Марією Заньковецькою, цінував М.Кропивницького. Під
час зустрічі зі студентами Київського університету російський письменник
з надзвичайним захопленням говорив про світовий рівень української
народної творчості та про народ, який, давши людству нетлінні духовні
творіння, має не тільки славне минуле, а й велике майбутнє. Мірою того
минулого та гарантом майбутнього і поставали для Л.Толстого Т.Шевченко
та Г.Сковорода, якого, наголосимо, сам Л.Толстой атестував ще й як свого
духовного метра.

Розуміємо, що навіть сьогодні можуть знайтися ті, для кого позиція
“Г.Сковорода – метр для Л.Толстого” може здатися неймовірною. Виховані
на теорії впливології, заквашені на ідеології імперського штибу: є
процеси не взаємодії, а впливу, а впливати могли лише великоросійські
чиновники, – вони схильні навіть очевидні факти та хронологію підганяти
під свої екзерсиси. Тому без тіні ніяковості готові й сьогодні говорити
не лише про вплив малолітнього О.Добролюбова на визнаного світом
Т.Шевченка, а й про вплив ще не розвинутої російської культури доби
Середньовіччя на українську культуру й мистецтво XVII – XVIII століть,
поорієнтованих на грецьку, римську та середньоєвропейську культуру
Реформації, Гуманізму, Відродження. Нагадаємо, тієї епохи бароко, що
піднеслася у величі української національно-визвольної революції та
розквіту Києво-Могилянської академії, а породила вершинні явища не лише
поезії та архітектури, музики, живопису і театру, гуманістичних
історичних пісень та народних дум, козацьких літописів та
риторико-естетичних праць, а й філософію, етику, педагогіку та естетику
Г.Сковороди. І тому для адептів такого роду “компаративістики” вже
апріорі неможливою є навіть така парадигма: Г.Сковорода – один з
багатьох орієнтирів філософії та етики Л.Толстого.

Однак наука – це сфера пошуку істини, а не утвердження догм, особливо –
месійно-імперських. Тому заради істини звернемося до самого Льва
Миколайовича.

ІІ

І тоді без великих зусиль одразу ж помітимо дві красномовні реальності:
першу – що Л.Толстой написав не тільки працю “О воспитании”, ядром якої
є і педагогіка Г.Сковороди, а й нарис “Г.С.Сковорода”; і другу –
непослабну увагу до української тематики в художній творчості
російського письменника.

На доказ другої позиції, з огляду на можливості статті, лише
конспективно зауважимо: увага Л.Толстого до образів українського світу
не послаблювалася майже упродовж усього його творчого життя.

Початки цього процесу – ще в оповіданнях “Рубання лісу” та “Севастополь
у серпні 1855 року”, у яких постають рельєфно виписані образи українців.
Оповідання “Два діди” відбиває картини побуту українського села.
Спеціально для народного читання спільно з В.Чертковим та М.Озмідовим
Лев Толстой переробляє легенду М.Костомарова “Сорок років”, а на основі
сюжету іншої української легенди – “Святий і чорт” – пише народницьке
оповідання “Старий у церкві”.

Коли зважити на вибір і сюжетів, і образів, і спорідненої з
народно-етичним життям проблематики творів Л.Толстого, стане зрозумілим
неминучий внутрішній поштовх душі письменника до принципової переробки
ним популярного тоді нарису (написаного секретарем Л.Толстого М.Гусєвим)
про Г.Сковороду та до написання надзвичайно шанобливої щодо українського
філософа і поета статті та включення до збірника “На кожен день” аж 13
висловлювань Г.Сковороди.

Нам уже довелося говорити про те, що ще в XIX ст. деякі засліплені
месіонізмом російські інтерпретатори творчості Г.Сковороди (як те бачимо
в уміщеному в “Истории С.-Петербургской Духовной Академии”, виданій 1857
р., у тлумаченні І.Чиставича) дозволяли собі відмовляти
загальновизнаному українському мислителю навіть у праві… належати до
філософів. Вправи подібного плану спонукали до шукання зів’ялих лаврів і
в XX ст. О.І.Введенського, О.Ф.Лосева, Є.А.Радпова, Г.Г.Шпета, які в
“очерках развития русской философии” (Урал, у.-т, 1991) зважились
заявити: “Задача и пределы этой науки – истории философии точно
определены, и трудно уже, не подвергаясь опасности, показаться
несвоевременным, ввести в нее философов вроде Сковороды”.

І не станемо зауважувати, що авторам хоча б на межі ХХ – ХХІ століть
принаймні бажано розрізняти українську й російську філософію, а тому не
важитись привласнювати собі ще й Г.Сковороду.

Але не можемо не вказати на прикру тенденцію певної категорії
дослідників історії філософії, котрі, по-перше, не навчилися розрізняти
праці з історії філософії від власне філософії, а по-друге, досі
неспроможні осягнути справжньої величі і Л.Толстого, і Г.Сковороди, а
отже й причини поваги до філософа з боку письменника, а точніше – одного
мислителя до іншого.

Нагадаємо: ще в Київській Русі розрізняли любов до філософії та
філософію як природну здатність до категоріального мислення (яке тоді
називали любомудрієм), і вміли поєднувати філософію з творчістю та
педагогікою, яскравим доказом чого є “Поучення дітям” великого князя
Володимира Мономаха. Це він, слідом за Ярославом Мудрим, розвинув такий
український феномен, як “філософію серця” – синтез любомудрія і
людяності, етики і естетики, пізнання (чи знаєш ти, як небо створене, і
зорі, і риби, і земля”) із самопізнанням (чи знаєш ти, що є людина?”
“Хвалімо Бога за те, що створив безліч людей, і кожного з своїм
обличчям”; “будь природним і людяним, а в життєдіяльності завжди радься
із своїм серцем”). То був заповіт, написаний на основі багатогранного
власного досвіду, помноженого на філософсько-педагогічні роздуми та
повчання греків і римлян, візантійців, англійців і арабів, вміщені тоді
в оригінальній і перекладній літературі.

Григорій Сковорода опанував знання, якими володіли попередники, утому
числі класику славетної античності з її філософсько-педагогічними
теоріями, але не зупинився на тому. Допитливий обсерватор доби
принципових перемін у житті й суспільно-гуманістичному мисленні Європи,
він умножив свій досвід філософією Польщі й Угорщини, Німеччини й Італії
та інших країн (у яких він бував!), завдяки чому піднісся до вершин
світової культури. Сталося закономірне: істинний українець (співець
свободи, демократизму, гуманізму та філософського патріотизму, єдності
Людини, Світу і Слова, природного громадянина з рідним Тереном, Григорій
Сковорода постав і як істинний європеєць, котрий прагнув піднести своє
суспільство до висот тогочасної цивілізації і культури як вченістю
(проповіддю, творами), так і прикладом власного життя. На цій основі і
сформувалася концепція його філософії та педагогіки: істинне життя –
лише природне; природне – це включене в систему єдності Макро-,
Мікросвіту (людини) і Біблії (слова, що є і виразником, і деміургом
життя); кожна людина від природи талановита й народжена для щастя (в
“Слові про закон, благодать та істину” митрополита Іларіона – соратника
Ярослава Мудрого) та для благодаті, але шлях до нього реалізується лише
через самопізнання та самовиховання (самовдосконалення). Тільки пізнавши
свою сутність, дістанеш змогу самореалізуватися і тим самим найвищою
мірою прислужитися іншим людям. Отже, поєднати природне, духовне й
інтелектуальне, свободу й обов’язок, етичне і естетичне.

Відомо: Г.Сковорода міг зробити блискучу і світську, й церковну кар’єру.
Та даремне, як здавалося обивателям, не зробив з двох причин: через
культивування ідеалу свободи (він підносив свободу і політичну,
пов’язану з діяльністю “отця вольності”, “мужа обраного” гетьмана
Б.Хмельницького; і свободу внутрішню: в почуттях, помислах, діях,
світосприйнятті і світорозумінні, наголошуючи: “світ ловив мене, але не
впіймав”) та через реакційність політики царизму як у питаннях
гуманізму, так і стосовно українського суверенітету.

Тому Г.Сковороду принижували як у царській, так і в більшовицькій
імперіях, зокрема, безцеремонне спрощуючи та примітивізуючи як його
образ, так і його філософію, етику, педагогіку та естетику. Особливо –
стосовно концепції виховання людей, піднесення свідомості суспільства,
пишучи, як це бачимо навіть в енциклопедіях: “…С. избрал образ жизни
странствующего философа. В мировоззрении С. отразились настроения
угнетенного украинского крестьянства и рядового казачества. Одним из
первых в истории украинской мысли С. выступил против официальной религии
и церковной схоластики, но, будучи связан религиозными предрассудками
своего времени, не дошел до атеизма. Материю он считал мертвой и
преходящей, а “духовное” начало – божественной сущностью, “миром
первородным”. Вместе с тем он заявлял, что материя не исчезает, а лишь
“в различные формы преобразуется”, и высмеивал “смешные вздоры” и
“суеверные сказки”, отрицающие силу человеческого разума. Будущая жизнь,
согласно С., должна быть основана на равном труде всех людей сообразно с
их естественными склонностями; не должно быть праздности и тунеядства,
богатых и бедных, “рабского ига” и “тяжкой работы”, вражды и раздоров
между народами, войн и столкновений. Спасение народных масс С. видел в
“самопознании”, в просвещении и моральном самоусовершенствовании.
Представлення о грядущем общества С. нередко облекал в теологическую
форму”.

Навіть із цього уривка помітно, що Г.Сковорода був всебічно освіченим,
водночас оригінальним і глибоким мислителем, педагогіка якого базувалася
на цілісній етично-гуманістичній і демократичній концепції. Однак
прибічники “класовості” і “комуністичної партійності” філософії,
зведення народності лише до ідеології найнижчих верств суспільства,
вульгарної війни з елітою та приниження філософського ідеалізму перед
метафізикою й войовничим атеїзмом не зупинилися перед спробами звести
Г.Сковороду (а тим самим і велику світову традицію від античності до X
VIII ст.) лише до ролі мандрівного холопствуючого мудреця – провідника
“равного труда” (у Сковороди – “сродної” сутності людини праці) та
деперсоналізованого “самовдосконалення”. Зрозуміло, що тим самим і
Г.Сковороду, як В.Ленін Л.Толстого, а В.Бєлінський М.Гоголя, почали
третирувати як мало не гріховних, реакційних проповідників, педагогів,
“юродствуючих у Христі”.

Та Л. Толстой не міг мислити категоріями новочасних прокрустів! Гігант
мисленням, воістину народний педагог-просвітитель визнав Г.Сковороду
серед своїх духовних предтеч, бо бачив його зовсім в іншому ряду
попередників.

Думаючи про шлях суспільного поступу, соціально-політичні чинники
розвитку, він не протиставляв їх народному просвітництву та не
применшував їх першорядного значення, хоча, дбаючи про фундамент
загальнонародного розвитку, не міг не надати належної ваги й формуванню
світоглядних засад мільйонних мас.

Тому й наголошував: “Я вважаю, що перше і головне знання, яке належить
передусім передавати дітям та дорослим учням, – це відповіді на вічні та
неминучі питання, котрі виникають у душі кожної людини, що стає на шлях
пізнання.

Перше: що я таке і яке має ставлення до безкінечного світу? І друге, що
випливає з першого: як мені жити, що вважати завжди, за будь-яких
обставин, гарним і що завжди й за всяких умов поганим? “(“О
воспитании”)”.

Для відповідей на питання Л.Толстой вважав абсолютно необхідним
використання реального життєвого досвіду – соціального й національного
(у тому числі – найнижчих і найзабитіших суспільних верств – селянства,
ремісництва), але так само необхідним – і загальнолюдський
інтелектуально-філософський та педагогічний досвід. Тому наголошував:
“Відповіді на ці питання завжди були і є в душі кожної людини,
роз’яснення ж відповідей на ті питання не могло не бути серед мільярдів
тих, що жили, і мільйонів тих, що живуть тепер. І воно дійсно є у
вченнях релігії та моралі; не в релігії і повчанні моральності якогось
одного народу певного часу і простору, а в тих основних релігійних і
моральних ученнях, котрі суголосне висловлені кращими мислителями світу
від Мойсея, Сократа, Кришни, Епіктета, Будди, Марка Аврелія, Конфуція,
Христа, Іоанна Апостола, Магомета – до Руссо, Канта, перського Баба,
індійського Вівсканда, Чаннінга, Емерсона, Рескіна, Сковороди та ін.”.

Неважко помітити, що звернення Л.Толстого до “юродствующего во Христе”
було вульгарним блефом В.Леніна та дійсно “юродствующих” в
псевдокомуністичному фанатизмі його відданих класово-партійній
ідеології. Тій ідеології, однодумців, що претендувала заступити собою
релігію як наукою, але навіть науку перетворила в псевдорелігію.

ІІІ

Аналогічна метаморфоза і зі справжнім ставленням Л.Толстого до
Г.Сковороди: як бачимо, російський мислитель ставив українського
філософа в коло незаперечних світових авторитетів.

І це природно й тому, що Г.Сковорода добре знав і попередню вітчизняну
філософію та педагогіку, і зарубіжну – від еллінської до
центральноєвропейської, представленої, зокрема, й працею Йоганна Андта
“Чотири книги про правдиве християнство” (1735). А також тому, що
Л.Толстой знаходить у Г.Сковороди не лише по-слов’янському споріднені, а
й універсально-гуманістичні філософсько-педагогічні ідеї, що й
виразилося і у власних настановах Л.Толстого: основою всякого знання є
“учення про релігію і моральність”, однак учення не
абстрактно-вселюдські, а наближені до життя; і не релігійні не в
фанатичному, “темному” поклонінні вигаданим “богам”, а в спрямуванні до
святості, ідеалу. “Дуже вірогідно, що при такій організації справи
першими після релігії і моральності предметами стануть ті, що спрямовані
на вивчення життя людей щонайближчих: свого народу, багатих, бідних
класів, жінок, дітей, їх занять, засобів до існування, звичаїв,
вірувань, світосприйняття. Після вивчення життя свого народу, гадаю, що
за правильної постановки справи освіти, настільки ж важливим предметом
буде вивчення життя інших народів, більш віддалених, їхніх релігійних
вірувань, державного ладу, правів та звичаїв” (“О воспитании”).

Відомо, подібно В.Мономаху, мислителям-педагогам Києво-Могилянської
академії, в якій Г.Сковорода дістав універсальну освіту, він сам не лише
складав філософські та поетичні твори, а й готував навчальні “посібники”
з географії та біології, малюючи тварин і рослин, повчально-алегоричні
картини побуту й міжлюдського спілкування. Його “Байки харківські ” були
яскравим зразком педагогічних творів. І закономірно, що їх, як і пісні
типу “Всякому городу нрав і права, всяка іміє свій ум голова”,
виконували не лишенародні читці та співаки, а й кобзарі. А також що й
Тарас Шевченко зважив за необхідність створити не лише “Кобзаря”, а й
“Букваря”, вважаючи своїм ідейним учителем саме “мандрівного філософа”
Г.Сковороду, який, крім усього іншого, сам був моральним прикладом:
писав, як жив, і жив, як учив інших.

Тож цілком логічно, що Л.Толстой побачив і в особі, і в ученні
Г.Сковороди і споріднену душу, і не спрощену, а воістину народну
філософію та педагогіку. Тому в своїй праці “Про виховання” й
рекомендував для засвоєння аж 13 повчань Г.Сковороди, пишучи: “Без
малого 200 лет тому назад в Полтавской губернии, в селе Чорнухах у
казака Савелия Сковороды родился сьш Григорий… (он) прожил 72 года и
оставил по себе и своей жизни добрую память в народе и мудрое учение о
том, как надо жить для того, чтобы получить истинное благо”. Суть того
вчення: “Для того, щоб людині знайти благо, їй необхідно пізнати Бога.
Бога ж людина може пізнати лише у самій собі. Коли ж людина може пізнати
Бога в самій собі, вона побачить те, що справжнє благо її у тому, щоб
втілювати волю цього духу. А воля цього духу завжди суголосна з волею
Бога. І тому духовні бажання людини завжди здійснюються. І людина, котра
живе духовним життям, завше щаслива і врівноважена. Така людина зливає
свою волю з волею Бога й вважає, що життя її належить не їй, а богу, і в
усьому, що з нею трапляється, бачить волю Бога”.

Чи не стає людина безвольним знаряддям чужої волі (як те ревно
відстоював екзистенціалізм), піщиною у вирі буття? Аж ніяк! “Для того,
щоб не помилитися в тому, що є волею Божою, – наголошує Л.Толстой за
Г.Сковородою, – кожна людина має слухатися свого внутрішнього голосу,
котрий підказує їй, що добро і що зло. Людина має жити не за власними
забаганками і не за порадами інших людей, а за вимогами того голосу духу
божого!”

Чи не кличе той дух до чогось поганого і по-рабському нікчемного та
мізерного? Аж ніяк! “Дух Божий закликає людей до спільної для всіх та
радісної роботи: встановлення царства Божого на землі”.

Відомо: “царство Боже” розуміли по-різному. Тут і спроби тлумачити його
лише як світ непривабливого спокоєм існування, або, як те показували
Д.-Г.Байрон та І.Франко в драматично-філософській поемі “Смерть Каїна”,
лише як царство торжества “дерева пізнання” над “деревом життя”. Тому
часом і нині жартують: у раю спокійніше, а в пеклі краща компанія…

Ні Г.Сковорода, ні Л.Толстой не могли опускатися до
обивательсько-люмпенського сервілізму. “Царство Боже” для них починалося
з гармонійності Всесвіту, а відтак гармонійності у Всесвіті між
“макросвітом” (природою), “мікросвітом” (людиною) і “Біблією” (Словом,
яке є Бог і, таким чином, початком світу), а в людині – між емоціями й
досвідом та інтелектом, бажаннями й ідеалами, правами й обов’язками,
словами й ділами, природною наперед визначеністю та духовною наснагою і
свідомо спрямованою волею.

“Кожному городу нрав і права”, бо ж кожна голова має свій розум; але
свій нрав і права не як протиставлення іншим, а тим більше не проти
інших, не в ущерб іншолюдським інтересам, а навпаки: на гармонізацію з
інтересами інших, бо ж самореалізуватися і тим досягти свого блага можна
лише в середовищі інших і для інших, адже й Світ єдиний своєю безмежною
різноманітністю (як у “Поученії Володимира Мономаха”: хвалімо Бога за
те, що створив безліч людей та народів, і кожне – зі своїм обличчям).

“О муже ізбранне – герою вольності отче Богдане!” (Dе Libertate) – ось
людський орієнтир Г.Сковороди, бо ідеал – не рабство, а внутрішня
свобода, як і свобода соціальна та національна.

Ось чому в усіх творах Л.Толстого герої борються за універсально мислиму
свободу, а найпривабливіші з них і в “Севастопольських оповіданнях “, і
у “Війні і мирі” – це ті, що борються за свободу, за волю навіть від
привабливого авторитету Наполеона, за жагучу можливість пізнати потаємні
секрети життя і смерті, добра і зла (як Андрій Волконський на полі бою).

“Вірити в Бога, – наполягає Л.Толстой, – це означає вірити в те, що він
існує, а отже – покластися на нього й жити по його закону”.

Увесь закон його виражається в одному: любити ближнього.

Той, хто багато знає, але не вірить в закон Бога – любити ближнього, той
всі знання свої застосовує на шкоду людям. Щоб любити людей, людина має
передусім відректися від любові до себе.

Лише життя, в основу якого покладено любов до Бога і ближнього, має
розумний сенс. Життя, котре спрямоване на задоволення похоті тіла, не
може мати розумного змісту, тому що тіло наше повинно неминуче і при
тому скоро розкластися.

Тіло людини розкладається, але дух Божий у людині вічний. І тому, якщо
людина живе життям духу (звернімо увагу: не церковної духовності, а –
Духа, якого, до речі, славить Франко: “Голос Духа чути скрізь: по курних
хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких, по місцях недолі й сліз”;
тож треба плекати Дух і “не ридать, а здобувати, хоч синам, як не собі,
кращу долю в боротьбі” – Авт.), – то вона має життя вічне. Те, що люди
звуть смертю, є не знищенням життя, а тільки переміною форм життя,
переходом в нове життя” (Т.С. Сковорода”).

Так розкриває зміст 13 рекомендованих позицій учення Г.С.Сковороди Лев
Толстой. Як бачимо, без всякого “юродства во Христі”, тим більше, що
Л.Толстой, як показують деякі дослідники, подібно Гете виявляв чи не
більші симпатії, ніж християнству, релігії мусульманській і знову-таки:
не в плані схиляння перед творцем тієї системи, а в плані філософії віри
– Віри в мир і злагоду, в добро і людяність, природну самодостатність і
готовність бути корисним для всіх, готовим до активного гуманізму.

IV

Цілком закономірно, що питання “Г.Сковорода і Л.Толстой” звернуте не
тільки до минулого, а й до теперішнього та майбутнього. Зокрема – в
плані традицій та інновацій на ниві філософії педагогіки.

Ще в першій чверті XX ст. вождь більшовиків Ленін, критикуючи Толстого –
педагога, на з’їзді вчителів наголошував: “Ми, комуністи, в стару мораль
не віримо; для нас моральним є те, що вигідне нашій партії…”

Під впливом державної політики і самі педагоги стали на шлях нігілізму
щодо морально-духовних та етичних основ виховання й навчання. Деким
хвалений і досі підшефний Ф.Дзержинського А.Макаренко з похвальбою
заявляв: у вихованні – ніяких сентиментів! Я виховую чекістів…

Нині відомо, що чекісти (від “Чрезвычайной Комиссии” – найрепресивнішого
органу совіцької влади) не милували не тільки поглядів Л.Толстого, а й
самого Л.Толстого. Більше: оголосили війну всій класичній педагогіці, а
з 30-х років потягли на гільйотину і педагогів гуманістичної орієнтації.
На кін були виведені як герої дня доктринери, войовничі безбожники,
антипатріоти, недоучки пролетарського призову,” котрі, як лідер
пролеткультівців А.Богданов у літературі, і в педагогіці вимагали рішуче
порвати з виховною системою, поорієнтованою на особистість (і вчителя, і
учні), очистити її від селянських, солдатських і інтелігентських
впливів”… й орієнтуватися на “колектив”, на державу з її класовими
інтересами (насправді – партійно-клановими). На започатковану етапі
тоталітарна система влади зумовлювала жорстоку кризу виховання й освіти,
а згодом уже й школа закладала підвалини кризи антидуховності,
антилюдяності, деперсоналізації та денаціоналізації, а тим самим і
деморалізації в комуно-імперській системі влади.

Розвиток України як суверенної держави диктував необхідність формування
і відповідного типу філософії життя та виховання.

Логічно, що ще 1990 р. була опублікована стаття П.Кононенка “З’їзд
відбувся – проблеми залишаються”, написана після Всесоюзного з’їзду
освітян у Москві (1988 р.), у якій аналітичне розглядалася педагогіка
совєтизму та ставилася вимога творити школу демократичну, правову,
гуманістичну, національну. Адепти “найпередовішої у світі – радянської
школи” досі або захищають її, або зводять інноваційний процес лише до
зміни прийомів навчання й виховання, силкуючись зберегти підвалини
(фундамент) старої системи; отже – до модифікації лише в царині
методики.

Це спричиняє ще глибшу кризу, бо посудина принципово не впливає на
якість напою, а інноваційне не є тотожним новому.

І справжні новатори шукають основу інноваційного процесу в оновленні не
так прийомів, як філософії освіти, фундаментом якої має поставати
філософія буття і свідомості, життя і смерті, добра і зла, прекрасного і
потворного, і тим самим, у системі освіти – щонайперше її змісту.

Цілком природно, що з потоком відкриттів у сферах біології і психології
людини, природничих, суспільствознавчих і гуманітарних наук припливають
і досвідні потоки [“.Сковороди та Л.Толстого – тих, хто відкривав
глибинні шари філософської концепції виховання, помножені на досвід
тисячолітньої народної педагогіки.

Це – реальність не тільки України та Росії. Після Другої світової війни
для всіх постала проблема осмислення шляхів поступу. І якщо “переможець”
– СРСР обрав варіант тотальної максималізації розвитку
військово-промислового комплексу, ставлячи за мету світове панування,
але обґрунтовуючи власний інтерес вульгарно тлумаченим ідеалом
інтернаціоналізму, то переможені Німеччина і Японія зробили вибір на
користь синтезу системи національної освіти з найновішими технологіями
розвитку всіх сфер суспільного життя.

Парадоксально, але ті позиції були близькими концепціям Г.Сковороди і
Л.Толстого, однак у своїх батьківщинах вони були відкинуті як “старі” й
“реакційні”. Інерційно продовжувалася теорія “колективізму” як
загальногромадянського ідеалу, а тому навіть при теоретичній орієнтації
на особистісне виховання – практично зациклювалися на уніфікації і
почуттів, і мислення, і життєдіяльності.

Розвиток освіти у Франції, Великій Британії, Канаді. США, Китаї,
Голландії, де також в основу було покладено пріоритет органічного
зв’язку виховання й навчання з національно-природними традиціями
педагога Я.Коменського (вальдорфської школи…), спонукав до повернення
традицій зарубіжних мислителів та ідей Володимира Мономаха, Г.Сковороди,
Л.Толстого, С.Русової, К.Ушинського і в Україні та Росії, – але значна
частина наших “новаторів”, вражених метастазами лукавого
“інтернаціоналізму”, вхопилася як за панацею лише за варіацію старого
інтернаціоналізму – глобалізм. Виховані в дусі байдужості до гуманізму
та патріотизму, цього типу реформатори хапалися лише за модні понятійні
нововипадки, а тому так і не осягнули проблеми самопізнання й
самотворення як запоруки пізнання та творення світу, як і того, що
глобальні процеси в економіці, технологіях, торгівлі не усувають ще
проникливішого піклування про особовість людей, націй, культур, навпаки
– зобов’язують дбати про самодостатні сутності, інакше матимемо як норму
те, проти чого вже протестують далекоглядніші розуми: “одноразову”
роботу, сім’ю, психіку, культуру та їхній наслідок – “одноразову”
людину.

Нагадаємо: Г.Сковорода і Л.Толстой віч-на-віч бачили світ, до того ж – і
очима, і серцем, і розумом, а тому – не одномірне, а системно. Тому
системно, в усій його багатогранності бачили й “мікросвіт” – людину. І
розуміли та доводили: багатогранність явища неможливо розкрити методом
однолінійного підходу: наслідком будуть одномірність і однозначність,
шкідлива підсумками деформація спочатку людини (її світосприйняття,
ідеалів, етики, принципів життєвого вибору, шляху самореалізації й
окремого індивіда, і цілих поколінь), а далі й навколишнього світу, адже
не тільки природа впливає на людину, а й людина на природу.

Нові гілки і плоди зростають на стовбурі “старого” дерева, нові
покоління людей – на “старій” землі і під “старим” небом.

Потрібно, дивлячись уперед та думаючи про майбутнє, йти і до авторитетів
минулого, адже, як писала Ліна Костенко, “при майстрах якось легше: вони
– як Атланти: держать небо на плечах і від того бува висота”.

Необхідно дбати про висоту наших помислів і критеріїв. Освіта – деміург
поколінь, а тим самим і нашої долі. Станьмо і будьмо Людьми! Адже мірою
буття є люди; люди є дзеркалом і різного роду педагогік, етик та
філософій.

Література:

Шпет Г.Г. Очерк развития русской философии. – Русская философия. Очерки
истории. А.Й.Введенский, А.Ф.Лосев, З.Л.Радлов, Г.Г.Шпет. – Урал, у-т,
1991. – С. 292.

Тимошик М. Українська книга в Німеччині. – Див.: Зерна.
Літературно-мистецький альманах українців Європи. – 2002. – Ч. 6 – 7 –
С. 380.

Див.: Кононенко Т. Г.С.Сковорода – приятель мудрості українського
терену. – // “Українознавство”. 2003. Ч. 1 (6). – С. 40 – 43.

Малая Советская Энциклопедия. Т. 8. – 1960. – С. 552 – 553.

Толстой Л. Г.С.Сковорода. – О воспитании. – ПСС. – Т. 38.

Див.: Григорій Сковорода. Твори у 2-х т. – Т.1, К., 1961; Т. 2. – К.,
1961. – С. 511.

Див.: Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Освіта XXI століття. Філософія
родинності. – К.,2002.

Див.: Кононенко П.П., Кононенко Т.П.Українська освіта і наука на
сучасному етапі: проблеми і перспективи. – // “Українознавство” – 2003.
– №1(6). – С. 69 – 75.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019