Реферат на тему:
Григорій Логвин і його дослідження Суботова та Чигирина
Доктор мистецтвознавства, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка
Григорій Никонович Логвин (1910-2001) був феноменальним довгожителем на
ниві українського мистецтвознавства. Досі такими вважалися старші колеги
Г. Логвина – Степан Таранушенко та Павло Жолтовський. Вони ще й сиділи.
Логвина ця чаша якось минула. Він узагалі прожив багато літ: бачив
народження і смерть комуністичного тоталітарного режиму й устиг
дочекатися прижиттєвого визнання в Україні. Не всім його колегам так
пощастило, особливо тим, хто обороняв пам’ятки від знищення, вивчав
українську мистецьку спадщину. У 1993 році Г. Логвин став лауреатом
Державної премії України імені Т. Шевченка, 1992 року – лауреатом Премії
ім. М. Грушевського, 1997 р. – Премії Фундації О. і Т. Антоновичів. Він
був Заслуженим діячем мистецтв (1996 р.) і Заслуженим архітектором
України (1999 р.).
Ми, його учні й послідовники, тільки починаємо усвідомлювати “феномен
Логвина”, добре розуміючи, що повноцінне й об’єктивне осмислення цього
феномена – справа майбутнього. Біографія вченого – у його працях, кожна
з яких була новим словом у науці. Це дослідження Андріївської церкви в
Києві, ратуші в Бучачі, будинку Мазепи в Чернігові (1959 р.),
Києво-Печерської лаври (1958 р.), архітектурного комплексу
Святогірського монастиря в Зимному на Волині (1950 р.). Остання праця з
перелічених стала кандидатською дисертацією Г. Логвина. Він був автором
важливих розділів у таких епохальних працях як “Нариси історії
архітектури Української РСР” (1957 р.), “Історія українського мистецтва”
(1968 р.), “Всеобщая история архитектуры” (1968 р.). Уже за часів
незалежності в Санкт-Петербурзі 1993 року було опубліковано
фундаментальний багатотомник “Русское градостроительное искусство”,
підготовлений ще в “застійні” часи. Проте розділи, написані Г. Логвином
для 1-го тому “Древнерусское градостроительство Х-XV веков”, витримали
випробування – і часом, і нашою незалежністю. Ці розділи (“Київ –
столиця давньоруської держави” і “Міста “Руської землі”) можна хоч зараз
перекладати українською мовою і публікувати в Україні.
Вищеперелічені фундаментальні наукові праці на сьогодні формують
підмурок українського архітектурознавства як невід’ємної складової
історії української культури.
Окрім участі в численних колективних працях, Григорій Никонович за своє
довге життя написав і видав чимало власних авторських робіт з історії
українського мистецтва. Серед них вирізняється книжка “Украинское
искусство” (Москва, 1963 рік) – перший за радянської влади авторський
нарис історії українського мистецтва від Княжої доби до кінця XVIIІ ст.
Згодом, 1968 року, в Ленінграді Г. Логвин захистив докторську дисертацію
про українське мистецтво XІV-XVI ст.
До найславетніших праць ученого належить книга “По Україні”, видана 1968
року київським видавництвом “Мистецтво”, що стала своєрідним Євангелієм
для всіх, хто любив Україну, її історію та культуру. Уперше мистецтво
всіх історико-етнографічних регіонів України було розглянуто як
цілісність. Це як великий здобуток підкреслив у своїй рецензії на книгу
славнозвісний російський мистецтвознавець Микола Воронін, назвавши “По
Україні” енциклопедією українського мистецтва. А загалом, ця книга стала
етапною в українському шестидесятництві. Нещодавно стало відомо про
наміри перевидати “По Україні” в новій, сучасній редакції. Це,
безумовно, дуже потрібна справа, бо книга вже стала бібліографічним
раритетом. Але щодо сучасної редакції – виникають серйозні сумніви. Адже
та книга – документ своєї доби. І саме як документ епохи її слід
перевидати без редагування, хіба що поповнивши ілюстративний ряд і
додавши науковий апарат і покажчики, вилучені 1968 року.
Перелік визначних праць ученого можна продовжувати: це монографія
“Киев”, видана в Москві трьома виданнями (1960, 1967, 1982 рр.),
“Чернигов, Новгород-Северский, Глухов, Путивль” (1965, 1980 рр.), “Софія
Київська” (1971 р.), в якій уперше з такою повнотою і якістю
репродуковано мозаїки та фрески собору. Подіями стали й праці Г. Логвина
“З глибин” (два випуски: 1974 р. – про мініатюри української рукописної
книги; 1990 р. – про гравюри українських стародруків). 1976 року він
спільно з Ладою Міляєвою та Вірою Свєнціцькою підготував і видав книгу
“Український середньовічний живопис”, присвячену іконопису ХІ-ХVІ
століть.
Після смерті вченого його праці продовжують виходити у світ: журнал
“Пам’ятки України: історія та культура” у 2001 році опублікував
принципового значення статтю “Етика реставратора й науковця”, а
видавництво “Мистецтво” того ж року перевидало наукову монографію “Собор
Святої Софії в Києві”. На черзі – ще низка публікацій. Вони, як світло
погаслої зірки, ще довго приходитимуть до нас, пов’язуючи покоління,
утверджуючи спадкоємність культурної традиції і неперервність золотої
нитки національного мистецтва.
Нижче ми подаємо одну з праць ученого, що досі не публікувалася. Вона
стала даниною поваги і пам’яті своїй малій батьківщині (вчений походив з
Чигиринщини). 1954 року було видано архітектурно-історичний нарис Г.
Логвина “Чигирин і Суботів” , в якому представлені результати перших в
історії наукових досліджень гетьманської столиці та резиденції Богдана
Хмельницького. А в Архіві пам’яткоохоронної документації Державного
комітету України з будівництва та архітектури нам пощастило розшукати
дивом збережену (навіть не зареєстровану !) папку з матеріалами
наукового звіту Г. Логвина про польові дослідження, проведені ним у
Чигирині й Суботові у травні й жовтні 1953 року, перед написанням
зазначеного нарису.
Загальноісторичний і політичний контекст цих архітектурознавчих
досліджень зрозумілий: комуністичний режим готувався відзначити у 1954
році 300-річчя так званого возз’єднання України з Росією. Під цю дату
готувалися не тільки сумнозвісні “Тези ЦК КПРС”, а й проводилися
конференції, видавалися книжки, дозволялося навіть здійснити деякі
наукові дослідження. Цією можливістю й скористався Г. Логвин.
Папка з матеріалами його звіту містить 13 сторінок машинописного тексту,
21 сторінку з наклеєними фотографіями та два дозвільні документи. Обидва
текстові матеріали (короткий “Науковий відчит” та поширений “Відчит”) у
кінці завізовані Г. Логвином. Усі фотографії зроблені й проанотовані ним
же.
Хронологія цих досліджень така. У травні 1953 року протягом тижня
старший науковий співробітник Інституту історії і теорії архітектури
Академії архітектури УРСР Г. Н. Логвин провів попередні обстеження в
Суботові й Чигирині на предмет з’ясування можливості й доцільності
проведення ширших досліджень решток і пам’яток доби Хмельниччини. Судячи
з першого короткого звіту, дослідник увесь час провів у Суботові, бо про
дослідження в Чигирині не згадано жодним словом.
З’ясувавши перспективність проведення подальших досліджень й
відзвітувавши про це (див. “Науковий відчит”), Г. Логвин 25 вересня 1953
року отримує в Управлінні в справах архітектури при Раді Міністрів
Української РСР два дозволи за №№ 108 і 109 на проведення обстежень
Іллінської церкви в Суботові з улаштуванням шурфів і зондажів та на
проведення розкопів будинку Богдана Хмельницького в Суботові. Дозволи
підписала Євгенія Горбенко, відомий український архітектурознавець,
кандидат мистецтвознавства, котра тоді працювала начальником відділу
охорони пам’яток архітектури Управління в справах архітектури при Раді
Міністрів УРСР. 2 жовтня того ж року в Черкасах ці дозволи погодив
заступник начальника обласного відділу в справах архітектури І.
Калиниченко. Найімовірніше, вже наступного дня Г. Логвин розпочав
дослідження на місці. Цього разу він попрацював і в Суботові, і в
Чигирині, про що свідчить “Відчит”, що друкується нижче. Після
завершення досліджень ілюстрований звіт про них учений здав до відділу
охорони пам’яток архітектури Управління в справах архітектури при Раді
Міністрів УРСР 5 квітня 1954 року.
Ці матеріали польових досліджень, які послужили основою нарису “Чигирин
і Суботів”, добре ілюструють специфіку дослідницького “почерку” автора.
У науковій діяльності Г. Логвина є вельми прикметна особливість, яка
виділяє його серед інших українських мистецтвознавців. Він один з
небагатьох, хто вмів бачити і показати іншим українське мистецтво “з
висоти пташиного польоту”. Більшість його колег усе життя опрацьовують
якийсь один вид чи жанр мистецтва, одну добу чи стиль, одну групу
пам’яток, одного майстра, іноді – навіть один твір. Логвин же бачив шлях
українського мистецтва від Х до початку ХІХ століть, усі його види і
жанри. І це – не поверхове ковзання понад банальностями. Це – рідкісні
нині (і завжди) енциклопедизм й універсальність. Бо своїми науковими
працями Логвин ще в 1950-х роках довів, що він уміє прецизійно, у кращих
академічних традиціях науково дослідити одну пам’ятку чи групу пам’яток.
Під час архітектурно-археологічних досліджень Чигирина 1953 р. Г. Логвин
розкопав оборонні мури замку Богдана Хмельницького і Петра Дорошенка,
виявив так званий бастіон Дорошенка на південно-східному розі замку
(дослідник у звіті назвав його вежею), розвідковими шурфами встановив
напрямок міського кам’яного муру XVII ст., який охоплював місто зі сходу
й півдня. Фундаменти цього муру були досліджені у дворі будинку
теперішньої райдержадміністрації та ще на двох садибах. Ці мури були
збудовані з ламаного каменю-пісковику. Замкову Миколаївську церкву
дослідник на підставі текстових та іконографічних матеріалів XVII ст.
вважав мурованою, за типом подібною до Покровського собору в Харкові. На
основі цих досліджень, залучаючи матеріали іконографії, Г. Логвин
виконав гіпотетичну реконструкцію архітектурно-містобудівного устрою
Чигирина станом на літо 1678 р., яку він опублікував у згаданому нарисі
1954 року.
Цікаво порівняти тексти, що публікуються нижче, з нарисом “Чигирин і
Суботів”. Більшість матеріалів польових досліджень 1953 року
представлені у тому виданні, проте в дуже препарованому й ідеологічно
спотвореному вигляді. Відповідальним редактором нарису був авторитетний
мистецтвознавець М. Цапенко, автор відомої в ті часи книги про
реалістичні засади радянської архітектури, один з ідеологів сталінізму в
архітектурі. Немає сумнівів у тому, що крім названого відповідального
редактора, нарис мав і численних неназваних ідеологічних редакторів і
цензорів. Відтак суттєву наукову інформацію з того нарису треба
буквально по крихтам визбирувати серед розлогих текстових пасажів про
“навіки з російським народом”, “бойовий авангард російського робітничого
класу – Комуністичну партію”, про “Велику Жовтневу соціалістичну
революцію”, “нерушиму дружбу народів”, які ми виписали з однієї тільки
сторінки. У такому контексті “непричесані” матеріали перших в історії
польових історико-архітектурних досліджень Чигирина і Суботова набувають
особливої ваги. Тому ми й вважали за потрібне опублікувати їх та ввести
до сучасного наукового обігу.
Після досліджень Г. Логвина Іллінська церква в Суботові була
реставрована в 1977 та 1995 роках за проектом архітектора С. Кілессо.
При цьому було розібрано критий перехід від церкви до дзвіниці, який був
прибудований 1861 року.
Чигиринський замок став об’єктом ширших архітектурно-археологічних
досліджень у 1989-1992 роках, коли українські археологи під керівництвом
П.Горішнього повторно, після Г. Логвина, розкопали на Замковій горі
рештки так званої вежі й з’ясували, що це залишки мурованого наріжного
“бастіону Дорошенка”. Науковцями Державного НДІ теорії та історії
архітектури й містобудування (С. Кілессо, М. Андрущенко, Т. Бажановою,
В. Ленченко, О.Кобенко) опрацьовано графічну реконструкцію замку, яка
дещо відрізняється від реконструкції Г. Логвина 1953 року (передовсім –
відсутністю високих мурованих башт та наявністю бастіонів), а також
проект відтворення бастіону, який реалізується з 1995 року. Фрагментарне
відтворення Чигиринського замку передбачене урядовою Програмою
відтворення визначних пам’яток історії та культури, ухваленою 1999 року.
Проте й досі, через 10 років після розкопування, практичні роботи з
архітектурної реставрації бастіону – цієї невеликої за об’ємом споруди –
не завершені. Це нехлюйське ставлення до такої унікальної в
загальнодержавному масштабі та єдиної в Чигирині автентичної па-м’ятки
часів Богдана Хмельницького виявляє нам не декларовану на словах, а
справжню політику цієї держави стосовно української національної
спадщини:
“Чигрине, Чигрине,
Все на світі гине,
І святая твоя слава,
Як пилина, лине.
За вітрами холодними,
В хмарі пропадає.
Над землею летять літа,
Дніпро висихає,
Розсипаються могили,
Високі могили –
Твоя слава… і про тебе,
Старче малосилий,
Ніхто й слова не промовить,
Ніхто й не покаже,
Де ти стояв? Чого стояв?
І на сміх не скаже!!”
(Тарас Шевченко)
Тексти дослідження Г. Логвина друкуються з певними редакторськими
правками. При цьому збережено мовний стиль автора. Матеріал ілюструють
вибрані фотографії, зроблені автором, з його ж текстівками.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
