.

Головні убори та прикраси українських жінок. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
18 10080
Скачать документ

Реферат на тему:

Головні убори та прикраси українських жінок.

Перш ніж приступити до цієї теми, слід зупинитися на дівочих та жіночих
зачісках, які, до речі, помітно різнилися між собою.

За часів Київської Русі дівчата ходили з розпущеним волоссям, розділеним
посередині. Ця традиція протягом століть зберігалася в побуті
українських дівчат. Однак для кінця XIX — початку XX ст. це явище вже
становить виняток і найчастіше пов’язується з весільною обрядовістю. У
цей час найпоширенішою дівочою зачіскою є заплітання волосся у коси.

Для дівчат лівобережної Наддніпрянщини типовим у святкові дні було
заплітання волосся в одну косу, яка вільно звисала на спину, а в будень
— у дві, що закладалися вінком навколо голови. На Правобережжі і на
свято, і в будень дівчата заплітали волосся здебільшого у дві коси, які
у свято вільно спадали на спину, а в будень закріплювалися навколо
голови. На Полтавщині дівчата інколи заплітали волосся в одну велику і
кілька маленьких кіс. Зафіксовані й більш складні види зачісок,
наприклад, у зв’язку, коли частину волосся спереду відділяли, розділяли
на прямий проділ та напускали на обидва боки чола, утворюючи так звані
начоси, кінці яких закладали за вуха. У коси вплітали кісники у вигляді
вузенької яскравої стрічки, шнурка, стьожки.

З давніх-давен східні слов’яни накидали на голову дівчині, яка виходить
заміж, покривало. Український звичай не заплітати заміжній жінці волосся
в коси також дуже давній і сягає, мабуть, тих часів, коли слов’янські
дівчата взагалі не заплітали волосся в коси, а, виходячи заміж, просто
підбирали його. «Засвітити волосся», тобто ходити з непокритою головою,
було великим гріхом для заміжньої жінки навіть на початку XX ст. (за
народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка накликала неврожай,
хвороби та пошесті). Зачіска жіночого волосся у XIX — на початку XX ст.
зводилася до простого закручування його у вузол і підтикання під
головний убір. Інколи жінки розділяли волосся на дві половини і,
скрутивши кожну з них у жгут, намотували на невелике луб’яне кільце —
кибалку.

Із глибини віків веде свій відлік і історія головних уборів, які
виконували не лише утилітарні, а й більш широкі функції, в тому числі
прикрашання голови та всього комплексу вбрання. Проблема їх класифікації
дуже складна й до кінця не розв’язана.

Так, Д. Зеленій усі головні убори поділяв на такі типи: рушникові,
чепці, шапки та дівочі вінки. К. Мошинський дає іншу
порівняльно-класифікаційну схему: перев’язь — пов’язка, чільце — діадема
і корона з пір’я. Г. Маслова розподіляє дівочі головні убори на смужки
тканини, обручі з твердою основою, вінці, вінки, уплітки, налобники з
металевими підвісками; жіночі — на рушникові, кичкоподібні, кокошники,
самшури, ковпаки, шапки. У кожному випадку, як бачимо, в основу
класифікації головних уборів покладені різні ознаки: матеріал, форма,
конструкція тощо.

На нашу думку, успішна спроба в цьому плані належить Я. Прилипку. Він
виділяє необхідні для класифікаційного поділу ознаки різних груп
головних уборів, знаходить єдину класифікаційну основу для виділення цих
груп, підкреслює генетичну послідовність їхнього розвитку 17. В
характеристиці дівочих та жіночих головних уборів ми виходитимемо з
принципів саме цієї класифікації.

Стародавні дівочі головні убори, залишки яких віднайдені у слов’янських
курганах, були зроблені з тканини або шнурка з нанизаними на них
скляними або металевими намистинами чи пластинами. Форми стародавніх
головних уборів в основному були такі ж, як і у XVIII—XIX ст., про що
свідчить чимало етнографічних матеріалів.

За способами пов’язування-носіння можна виділити дівочі налобні
вінкоподібні головні убори. Вони у свою чергу поділяються на
вінки-шнури, вінки площинні та вінки звиті. Матеріали (стрічки, плетені
шнури, шовкова тканина, пір’я птахів, штучні та живі квіти),
конструкція, форми й техніки виготовлення таких головних уборів були
надзвичайно різноманітними.

Поширений тип вінків-шнурів — тоненькі яскраві стрічки, які
пов’язувалися навколо голови і закріплювалися ззаду, стримуючи розпущене
волосся. За таку стрічку, наприклад, на Чернігівщині з обох боків голови
затикали штучні або живі квіти, а на Київщині нашивали задрапіровану
різнокольорову тканину, що імітувала плетений вінок. На півдні Київщини
був зафіксований дівочий головний убір, котрий являв собою дві зшиті
впродовж стьожки, між якими вставлялося зелене хвостове пір’я селезня
(інколи таке пір’я опускали у розтоплений віск). Цей елемент дівочого
вбрання, який за формою нагадував гуцульське чільце, пов’язувався на
чолі нижче вінка з квітів.

За допомогою різнокольорових стрічок-бинд дівчата прикрашали весь
комплекс убрання, прикріплюючи їх у великій кількості до стрічки чи
вінка на потилиці або пришиваючи до стрічки, яку пов’язували на шиї
(Чернігівщина, лівобережна Київщина та Черкащина).

Площинне вінкоподібне вбрання дівочої голови було також характерне для
різних місцевостей. Воно робилося обов’язково на твердій (іноді
картонній) основі, яка або має суцільну циліндричну форму, або
складається з окремих колоподібних елементів (наприклад, лопа-тушка на
Полтавщині). Іноді на неї у багато рядків нашивали вузенькі
різнокольорові стрічечки, закладені у дрібні збори, частіше ж основу
обтягували шовковою тканиною, а зверху прикріплювали квіти. Цей тип
головного убору, що був особливо характерний для молодої, являє собою
ніби перехідну форму від дівочого до жіночого вбрання.

Звиті вінки були, очевидно, наступною стадією розвитку дівочих головних
уборів після простого закладання квітів за стрічку або за коси. Взагалі
звичай прикрашати голову квітами (квітчатися) був дуже поширений. На
Середній Наддніпрянщині розміри квітів поступово зменшуються в напрямку
потилиці, в той час як в інших місцях (наприклад, на Поділлі)
«квітчалися» у протилежному напрямку. Така ж побудова й так званих
чубатих вінків, композиційний акцент в яких був спереду. Залежно від
призначення звитий вінок міг бути більш або менш нарядним і складним за
конструкцією, а також робився з різних сортів живих (чорнобривців, рожі,
васильків, маку, жоржини, барвінку) або штучних (воскових чи паперових)
квітів, прикрашався сусальним золотом, пір’ям птахів, пофарбованим у
яскраві кольори. Ззаду на спину вільно спускалися барвисті стрічки.

Носили вінкоподібні убори так, щоб зверху голова дівчини (маківка)
залишалася відкритою. Те ж саме простежується і в способах носіння
дівчатами хусток, які дедалі більше поширюються починаючи з другої
половини XIX ст. Зокрема, на Лівобережжі складену у кілька разів хустку
пов’язували навколо голови таким чином, щоб було видно тім’я. Інколи
складену хустку закріплювали на картонній основі. На Київщині хустку
пов’язували так, щоб спереду на тім’ї лишалися стирчати два довгих
кінці. Поряд із цим чимдалі частіше практикувалося зав’язування хусток
під підборіддям.

На всій території Середньої Наддніпрянщини аж до кінця XIX ст. зберігся
стародавній звичай покривати заміжній жінці голову полотнищем тканини,
що з часом перетворилося на різні форми жіночого вбрання голови. Це
вбрання, умовно назване платовим, можна поділити на дві великі групи:
прямокутне і квадратне. Кожна з цих груп за способами пов’язування чи
запинання має безліч локальних варіантів.

Прямокутний платовий жіночий головний убір називався наміткою. Це лляна,
рідше конопляна тонка або взагалі прозора, часом підкрохмалена тканина,
що має довжину приблизно 5 м, а ширину 50 см. Кінці її прикрашали
нескладним орнаментом здебільшого червоного кольору. Найхарактернішим
способом пов’язування цього типу вбрання на Середній Наддніпрянщині було
обгортання навколо очіпка та пов’язування пишним бантом ззаду. Цей бант
разом із кінцями намітки спускався на спину.

По всій Україні жінки залюбки носили таке квадратне вбрання голови, як
хустки та шалі. Різними були способи пов’язування хусток, які частково
наслідували способи пов’язування наміток. На півночі Чернігівщини хустку
пов’язували під підборіддям, а кінці її зав’язували на маківці (цьому
способу передувало зав’язування двох невеликих платків, один з яких
проходив під підборіддям). На Київщині кінці хустки обгортали навколо
шиї і зав’язували на потилиці. На правобережній Черкащині хустку
драпірували в особливий спосіб навкруги очіпка, закриваючи потилицю. На
Лівобережжі вона також драпірувалася довкола голови, але залишала
відкритим денце очіпка.

Не менш поширеним типом жіночих головних уборів був шапкоподібний, який
є дальшим ступенем розвитку цього вбрання. За функціональним
навантаженням у ньому виділяються дві основні підгрупи: ftякі чепці
(чушки), призначення яких збирати і старанно закривати волосся; тверді
шапкоподібні головні убори. Чушка-збірник (м’який очіпок) одягалася під
платове вбрання задовго до появи твердих очіпків, а після їх зникнення —
під домоткану та фабричні хустини. Твердий очіпок — шапка — шився з
парчі та шовку, був утеплений і виразно прикрашався вишивкою.

На Середній Наддніпрянщині за формою, яка утворюється кроєм та різними
технологічними прийомами (картонні, ватяні прокладки, різні способи
стягування у збори), а також за способом носіння можна виділити проміжні
варіанти: очіпки з твердою основою (денцем) і м’якими крилами,
напівтверді очіпки-збірники. Це дає підставу для визначення за
вищеназваними ознаками таких підгруп шапкоподібного жіночого вбрання:
збірники, очіпки з твердою основою, очіпки-збірники й шапки.

Щодо чоловічих головних уборів, то вони не потребують такої детальної
класифікації, хоч і були досить різноманітними.

Спочатку декілька слів про чоловічі зачіски. Взагалі для зачісок
українських селян XIX ст. було характерне високе підрізання волосся
навколо всієї голови; верхнє ж волосся біля маківки прикривало підголені
місця.

З-поміж видів зачісок виділимо два найтиповіших. По-перше, це підворота,
коли волосся підрізали навколо голови, а на потилиці залишали дещо
довшим. Гуцули ж залишали його досить довгим, іноді навіть заплітаючи
його в одну чи дві коси. По-друге, це під макітру, або в кружок,—
спосіб, відомий з XVII ст., коли за краєм накладеної на голову макітри
рівно відтинали волосся довкола голови. Ця зачіска збереглася на Поділлі
до початку XX ст. Гй передувала традиція голити всю голову, залишаючи на
маківці довгий чуб (оселедець), який закручували за вухо. Ця традиція
побутувала переважно серед запорізького козацтва.

(Чоловічі головні убори робили з різних матеріалів — від соломи до
хутра. Солом’яні брилі, дуже популярні влітку, плели у декілька
способів: рівною широкою стрічкою, у зубчики, в луску, косичкою тощо.
Найпоширенішими були брилі з широкими крисами й головкою у вигляді
зрізаного конуса. На відміну від них буковинські брилі мали високе дно
та вузькі загнуті догори криси; їх облямовували чорною стрічкою,
оздоблювали квітами, герданами (прикрасами з бісеру) та півнячим пір’ям.

Найдавнішими типами чоловічих головних уборів були капелюхи та шоломи
(магерки). Капелюхи робили з овечого хутра або сукна з хутровою опушкою,
а носили залежно від місцевих звичаїв — прямо на всю голову, заломлюючи
посередині, зсуваючи на потилицю чи набакир. Шоломи шили з коричневої
або сірої повсті. За формою вони були напівсферичні або конусоподібні,
без крис або з високо загнутими крисами.

На Гуцульщині взимку чоловіки носили клепані — шапки з червоного або
темно-синього сукна, підбиті овчиною та облямовані лисицею. Кінці
клепані можна було стягнути догори й зав’язати на тім’ї. Чорний фетровий
капелюх гуцулів називався кресанею і був пишно оздоблений золотавим
галуном, візерунчастою бляхою або різнокольоровими шнурками. Підтримував
такий убір ремінець (підборідь) із червоного сап’яну, вибитий
мусянжовими заклепками. Прикрашали кресаню пір’ям глухаря або павича, а
також кулястими вовняними китицями — бовтщями.

На всій території України була відома висока переважно циліндрична шапка
з овчини або іншого хутра — кучма; на Поділлі та півдні Волині носили
великі чорні смушкові шапки з суконним дном — мазниці. Збоку в них був
розріз, куди вставлялася кольорова стрічка. На Чернігівщині переважали
круглі хутряні шапки з навушниками — малахаї.

ПРИКРАСИ.

Яскравим та художньо виразним доповненням до українського народного
одягу виступали зйомні прикраси. Це здавна відомі діадеми, браслети,
сережки тощо — привізні та місцевого виробництва, їх охоче
використовували як жінки, так і чоловіки, хоча з часом прикраси стали
привілеєм жіночого костюма.

Зйомні прикраси протягом віків виконували захисну функцію — амулетів,
талісманів, оберегів. Ця традиція виявилася настільки стійкою, що навіть
у XIX ст. в ювелірних виробах поруч з естетичними втілювались і
релігійні уявлення, а такі прикраси, як хрест, панагія, образок, узагалі
були символами християнської віри. Разом із тим благородні матеріали
дорівнювалися до засобів грошового обігу, і прикраси з них виступали
показниками майнового статусу. Бажання надати прикрасам більшу
матеріальну вартість часом порушувало їхню художню цілісність; створення
дешевих копій дорогих прикрас також губило їхні естетичні якості.

Та все ж основне призначення традиційних ювелірних виробів зводиться
головним чином до прикрашання костюма. Звідси й їхня високоемоційна
художня виразність, багатство форм і технічних прийомів, які
відшліфовувалися народними майстрами протягом століть.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. серед українського селянства
побутували вушні прикраси {сережки, каблучки) та велика група шийних та
нагрудних виробів. Останні, що складалися з багатьох компонентів,
гармонійно пов’язаних між собою, були обов’язковими в оформленні Всього
комплексу вбрання, надавали йому локальну специфіку, композиційну
рівновагу та довершеність. Зйомні прикраси були продукцією місцевих
ремісників або завозилися з інших країн, продавалися на сільських
ярмарках та у спеціальних торгових рядах у великих містах. Селянські
«коштовності» — коралі, бурштин, дукач, сережки тощо — збирали протягом
поколінь, передавали від покоління до покоління як сімейні реліквії.

Сережки-ковгки — один із найдавніших видів жіночих вушних прикрас, який
широко побутує й дотепер.) Майже з дворічного віку українським дівчаткам
проколювали вуха. Діти носили мідні, а дівчата й молодиці — срібні,
позолочені, зрідка золоті сережки, форми яких були дуже різноманітні.
Найбільше поширення мали невеликі дуті каблучки або площинні у формі
напівмісяця калачики з нескладною різьбленою орнаментацією. На
Полтавщині вдягали так звані п’явочки (у вигляді кільця), уточки (кільце
з зображенням качки), метелики, ягідки (з тонкого обідка з великим
червоним камінцем — вічком), маківки — у вигляді квітки з блакитним або
червоним камінцем посередині. До сережок часом кріпили привіски — бовти,
теліпони 20. На Харківщині сережки виробляли у вигляді розширеного
спереду кільця з прикріпленою до нього пластинкою з трьома вузькими й
довгими підвісками, що імітували намистини. На Чернігівщині осередками
виготовлення металевих ювелірних виробів були Ніжин, Батурин, Глухів,
Березна. Навіть у 20-х роках нашого століття тут виробляли рифи
(пугвиці), якими перенизували коралі, а також персні й сережки. Останні
мали такі назви: бовтуни, жолудки, реп’яшечки з незабудкою, змійки,
книшики тощо. На Гу-цульщині широко побутували сережки грушоподібної
форми.

На давнє походження сережок вказує значна кількість повір’їв, пов’язаних
з ними: сережки могли знімати головний біль; загубити ж їх вважалося
нещастям. За традицією, на піст або під час трауру вдягали найпростіші
сережки у вигляді кільця, а в першу шлюбну ніч молода обов’язково мусила
зняти сережки.

Як уже зазначалося, особливим художнім явищем були шийні та нагрудні
прикраси, які мали локальні риси щодо властивостей матеріалів, техніки
виготовлення окремих елементів, характеру їх поєднання.

Так, у Центральній Україні носили багато разків різнокольорового або
червоного намиста, монети-дукачі, ланцюжки з хрестиком або так званими
бовтунцями чи дармовисами. На Лівобережжі шию та груди прикрашали одним
великим дукачем із багато оздобленим металевим бантом. На Правобережжі
частіше носили три — п’ять невеликих з’єднаних між собою монет. На
Гуцульщині збереглися такі давні металеві прикраси, як згарди у вигляді
нанизаних мідних хрестиків. Крім того, гуцули широко використовували
намисто з рівнобарвного венеціанського скла, а також прикраси, плетені з
бісеру (силянки, гердани).

Найдавнішою складовою жіночих нагрудних прикрас, поширеною по всій
Україні, було намисто. Воно різнилося як матеріалом, кольором, формою,
так і способами носіння. Найбільше цінувалося намисто з дорогих
природних матеріалів — коралів, бурштину, перлів, гранатів, скла,
смальти. У деяких районах Західної України зберігалась архаїчна традиція
прикрашатися намистом із плодів — клокічкою.

Коралеве намисто мало в Україні найширше розповсюдження, хоча й було
малодоступне для біднішого населення. Ставлення до нього відбилося в
таких

назвах: добре намисто, справжнє намисто, щирі коралі, мудре намисто.
Коралі були різними за якістю, розміром, обробкою, кольоровими
відтінками. Більш дешеві коралі — це нарізані у формі трубочок маленькі
циліндрики — так зване колюче намисто. Дорогі червоні коралі оброблялись
у вигляді овалів чи барилець; високо цінувалися разки з великими
намистинами у центрі. На Правобережжі такі намистини стягували срібною
обручкою, на Лівобережжі між коралями нанизували срібні бусини (рифи,
пугвиці). Кількість разків коралевого намиста (до 25) та характер
обробки свідчили про добробут жінки. Крім того, кількість разків була
пов’язана і з певними особливостями вбрання. Так, на території, де була
поширена вишивка на комірі та грудях сорочки (Київщина), кількість
разків менша, ніж там, де вишивки не було (Лівобережжя). На Полтавщині
навіть верхній одяг робили з глибокою горловиною, щоб було видно
прикраси.

Кінці кількох разків коралевого намиста зв’язували докупи. Часом до них
кріпили плетені з різнокольорової вовни саморобні шнури, які
закінчувалися великими китицями (Правобережжя), або прив’язували одну —
три кольорові стрічки (Лівобережжя), котрі зав’язувалися на шиї та
звисали по спині.

Коралевому намисту народ приписував особливі лікувальні властивості. У
траур та піст замість червоного намиста одягали скляне — молочне або
прозоре. Під час весілля — від вінця до обряду вдягання очіпка — на
молодій не було ніякого намиста. Після ЗО років жінки частіше
відмовлялися від носіння намиста, в деяких випадках носили й до 40 років
(Як якій добре жити, то й довше носить намисто). Жінки похилого віку
якщо й носили намисто, то у незначній кількості й темне. Дівчата ж
полюбляли яскраві кольори, серед яких перевагу віддавали червоному. У
будень, особливо під час польових робіт, дівчата вдягали небагато
намиста, боючись його розірвати; на свята, ідучи до церкви або «на
музики», всі груди завішували різнокольоровим намистом. Добре коралеве
намисто було в заможніших; бідні купляли намисто з різнокольорового
скла.

Крім коралів, на Наддніпрянщині було поширене намисто з «щирого»
бурштину, який добували в околицях Києва й шліфували у вигляді пласких
намистин. За стародавніми повір’ями, бурштин приносив здоров’я та щастя.
На Чернігівському Поліссі частіше носили одну довгу й масивну низку
бурштину, іноді у поєднанні з коралевим намистом.

У XIX ст. серед заможніших верств населення побутувало привізне намисто
з гранатів та кольорової смальти. Залежно від кольору воно мало різні
назви: кровавниці, блискавки, перли. Дорого цінувалося й відоме нам
гуцульське намисто з різнокольорового скла, яке спеціально завозилося з
Венеції.

Із середини XIX ст. серед сільського населення поширилося різнокольорове
скляне (не дуте) або камінне намисто фабричного вироблення. Воно було
білого, блакитного, зеленого, жовтого, червоного, вишневого, чорного
кольорів. У різних місцевостях спостерігалися різні кольорові поєднання;
іноді на одну нитку нанизували різнокольорові намистини. Наприкінці XIX
— на початку XX ст. у центральних областях з’являються різнокольорові
скляні, іноді типу ялинкових, буси, які органічно доповнювали
декоративні особливості вбрання цього періоду.

Намисто з доброго натурального каміння хоча й вийшло на початку XX ст. з
ужитку, проте ревно зберігалося селянами впродовж десятиліть, завдяки
чому різні його види були придбані багатьма музеями. У 60—70-ті роки
стародавнє селянське намисто, особливо коралеве, було високо оцінене за
своїми художніми якостями міським населенням і широко використовувалось
як прикраса сучасного одягу.

Крім поширеного по всій території України намиста з натуральних і
штучних матеріалів, на Прикарпатті, Закарпатті, Буковині та Поділлі
побутували шийні прикраси з бісеру. Різнокольоровий бісер нанизували на
шовкову або волосяну нитку, плели або ткали, утворюючи мальовничий
геометричний, іноді рослинний орнамент. Бісерні прикраси могли бути у
вигляді смуги або опліччя і мали локальні особливості форми, способу
плетіння, малюнка, колориту. Від техніки нанизування (силяння) бісеру
походять і назви цих виробів — силян-ки, сильованки, силенки, а від
переплетення ниток між собою — плетенки, плетінки. Ткані нашийні бісерні
прикраси у вигляді досить вузької смуги називалися гердани, герданики,
герданки, гарди, крайки, ланцки, драбинки, рядки, пупчики. Бойківські
нагрудні прикраси з бісеру — міци, шлейки — мали форму двох смуг,
з’єднаних спереду. Візерунчасті шийні прикраси, ткані з бісеру,
побутували, крім північно-західних областей, також на Правобережжі
Дніпра під назвою лучка.

Виробництво прикрас із бісеру триває й посьогодні в Західній Україні,
становлячи цілу галузь художнього промислу, продукція якого має великий
попит.

До традиційних шийних та нагрудних прикрас належать і ювелірні вироби з
металу, походження яких дуже давнє. Особливе місце серед них посідають
монети (дукати, дукачі). У XIX — на початку XX ст. в Україні побутували
різні способи використання монет як прикрас: три — п’ять — сім і більше
монет скріплювалися між собою у вигляді намиста; монети прикріплялись до
коралевого намиста тощо. Особлива виразність та художня довершеність
притаманні такій своєрідній прикрасі, як дукач (личман), що складався з
великої монети — дуката — і прикріпленого до неї металевого,
прикрашеного камінням так званого банта. Дукач займав центральне
композиційне місце в усьому комплексі нагрудних прикрас.

У XIX — XX ст. дукачами називали дуже різні за матеріальною та художньою
цінністю жіночі прикраси — від грубого, але старанно виготовленого
ювелірного виробу до копійчаної фабричної штампованої бляшки. Відповідно
до цього в одних місцевостях України дукачі використовували як святкову
прикрасу, а в інших носили щодня не лише дорослі, а й діти. Дукачі
цікаві як пам’ятки народного мистецтва, що донесли до нас десятки
найрізноманітніших і часом зовсім не властивих селянському побутові
композицій та сюжетів. Для дукачів використовували австрійські дукати, а
пізніше російські рублі та їхні підробки з будь-якими зображеннями.
Особливий інтерес становлять дукачі місцевого виготовлення.

Найскладнішою формою дукача є позолочена карбована або лита кругла
медалеподібна підвіска діаметром 45— 55 мм, оправлена плетеним дротяним
шнурком або крученою пружиною і прикріплена вушком чи двома-трьома
короткими ланцюжками до декоративного, часом позолоченого банта.

В етнографічній літературі XIX ст. описаний звичай носіння намиста з
золотих і срібних монет. Зокрема, він відомий в Західній Україні. Дукачі
ж у власному розумінні цього поняття більш характерні для Лівобережжя:
Чернігівщини, Полтавщини та Слобожанщини. При цьому традиції носити
намисто з дукатів та один медалеподібний дукач не виключали одна одну:
комплекс прикрас включав намисто з монет, яке облягало шию, а нижче, на
грудях, на червоній стрічці красувався центральний медальйон — дукач.
Коралеве намисто чергувалося з рідко розкиданими металевими бусинами,
котрі разом із ланцюжком і хрестиком композиційне зрівноважували великі
металеві дукачі. В західних областях дукачі часом замінювали металевими
чи фініфтяними іконками або хрестиками.

Культові елементи — один або декілька хрестиків — також входили до
комплексу українських шийних та нагрудних прикрас. Найчастіше хрестики
були срібні, інколи прикрашалися емаллю, у заможнішого населення
водилися й золоті хрестики. На Лівобережжі досить великий металевий
хрест носили на довгому ланцюжку або на вузенькій стрічці. На
Полтавщині, крім того, траплялися хрести дерев’яні та скляні (білі й
кольорові). На Черкащині нанизували по декілька маленьких хрестиків, які
носили довкола шиї. Але найбільш архаїчними з усіх шийних прикрас
культового призначення були гуцульські згарди. Вони мали вигляд
нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних
литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки,
згорнуті чи скручені з латуні або міді. Комплекс зйомних прикрас на
початку XX ст. поступово спрощується. Дорогі натуральні матеріали
замінюються підробними, а кустарні, часом дуже майстерно вироблені
прикраси витісняються дешевими фабричними. Проте народні майстри
намагалися знаходити прийоми гармонійного поєднання покупних елементів
одягу та прикрас. Так, яскраві різнокольорові дуті скляні фабричні буси
набувають композиційної єдності з загальним декоративним оформленням
костюма цього періоду (поліхромною вишивкою сорочок і керсеток,
квітчастими фабричними ситцями тощо). Щодо стародавніх прикрас, то вони
зберігалися у старих людей на особливо урочисті випадки. І досьогодні
вони залишаються оригінальними мистецькими творами, які постали
внаслідок тривалого і складного розвитку української художньої
метало-пластики.

PAGE

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020