.

Голодовий геноцид в Україні (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 6366
Скачать документ

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ

ТОРГІВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ІНСТИТУТ

КУРСОВА РОБОТА

з предмету “Історія України

На тему:

Голодовий

геноцид в Україні

студентки 3 курсу

заочного відділення

спеціальності “Маркетинг”

Колотушкіної Л.О.

Чернівці

2001 р.

ЗМІСТ

Аграрна догма марксизму

Марксизм і Росія

Росія – батьківщина утопії марксизму

Імпорт московсько-большевицького режиму в Україну

Україна вибрала свою власну дорогу

Україна -жертва комуно-большевицької Росії

Україна окупована, але не скорена

Перший большевицький голод

Запровадження большевицького НЕПу

Друга большевицька революція

Соціально-політична та національна трагедія України

Розгром Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ)

Сталін шукає опору в російському народі Голод 1932-33 pp. був навмисно
створений Москвою

Мур таїни валиться

Постскриптум

Відзначаючи 65-ту річницю народовбивчого голоду в Україні 1932-1933-х
років, який задушив понад сім мільйонів невинних жертв українського
народу, ми мусимо розглядати їх смерть як акт запланованого убивства.
Смерть від кулі, тортур чи свідомо організованого голодомору має єдине
визначення – вбивство. Організаторів та виконавців саме такого геноциду
в Україні ми мусимо трактувати не лише як національних, а й вселюдських
злочинців, які посягнули на найсвятіше – життя людини, життя
українського народу як нації. Об’єктивний історик, соціолог, політолог
мусять глибоко й вичерпно дослідити, як і чому саме українське село
стало головною експериментальною народовбивчою лабораторією облудної й
злочинної догми Маркса та його послідовників – большевицьких догматиків
Росії. Цей злочин як за кількістю жертв, так і за наслідками великої
руїни усього національного буття українського народу не має рівних серед
інших злочинів проти народів цивілізованого світу.

АГРАРНА ДОГМА МАРКСИЗМУ

Доктрина комуністичної утопії, зокрема, аграрна програма марксизму була
проголошена в 1845-47-х роках не деінде, а на соціополітичному грунті
Англії, яка в той час була піонером і центром індустріальної революції в
Західному світі. Маркс і Енгельс після розчарування наслідками Великої
французької революції 1789-го року вважали, що лише англійський
пролетаріят, при підтримці спролета-ризованого селянства був готовий на
той час виконати його “історичну місію”, здійснити пролетарську
соціялістичну революцію, що лише Англія, за висловом Енгельса, стане
дійсною моделлю-“лабораторією” комуністичної програми, що була офіційно
проголошена в Брюсселі 1848-го року. Марксова аграрна догма базувалась
на його переконанні, що лише приватна власність е найбільшим і єдиним
злом усіх нещасть на землі. Отож він розглядав селян-землевласників як
дрібновласницьку буржуазію, яка за своєю природою є непоправно
реакційною. Він вбачав у селянах непримиренних ворогів, що неминуче
стануть на перешкоді його комуністичної утопії. Ось чому Маркс почував
до селян глибоку відразу та презирство і визначив їм остаточний вирок ще
150 років тому. Його аграрна програма базувалась також на незаперечній
вірі в абсолютну перевагу великого централізованого виробництва в
індустрії тодішньої Західної Європи, яка, на його думку, неминуче
станеться і в сільському господарстві та призведе до цілковитого
зникнення дрібних землевласників, перетворивши їх в пролетарів –
робітників великих лятифундій. Цей процес, згідно з Марксовою догмою,
неодмінно призведе до революційного союзу індустріяльного пролетаріяту з
сільським, який прискорить соціялістичну революцію та встановлення влади
диктатури пролетаріяту. Першим кроком цієї диктатури буде націоналізація
всієї землі, культивування якої має провадитись армією робітничих
бригад. Внаслідок такого процесу відбудеться повна трансформація селян в
пролетарів-робітників. Сільське господарство й міська індустрія будуть
працювати пліч-о-пліч для поступового стертя відмінностей між містом і
селом. Село перейде на “фабричну” основу, в якій праця і продукція
будуть регулюватись згідно накресленого плану зверху. Саме так пролетарі
міста й села (“агрогорода”) будуть марширувати в одну ногу до вимріяного
“ідеального суспільства” – комунізму… Для здійснення цієї надумманої
утопії Маркс і Енгельс у “Комуністичному Маніфесті” закликали
“пролетарів усіх країн єднатись” до жорстокої і нещадної класової
боротьби як єдиної зброї революційного пролетаріяту, обіця ючи йому не
лише підтримку комуністів, а й провідну роль у переведенні класового
насилля і терору. Отже, Маркс і його послідовники були цілком свідомі
того, що там, де панує єдність в суспільстві, там немає місця класовому
антагонізму чи диктатурі. Вони бачили, що в цьому класовому
ненависництві стояла на перешкоді велика й гуманна сила – християнство,
яке на противагу марксизму проповідує любов і братерство між людьми. Ось
чому богоборець Маркс проголошує релігію “опіумом народу” та безжалісну
війну християнству. Афарна програма Маркса народилася в голові людини,
яка ніколи не була ні в селі, ні в селянській родині, яка ніколи не
вивчала ні проблем селянства, ні аграрного питання жодної країни. Його
книжна теорія утопійного комунізму є наскрізь примітивна, механічна,
занадто спрощена, незріла і наївна, якій бракувало реального розуміння
людської природи, зокрема селянства, а за своїми наслідками вона є
антилюдська і злочинна. Подальші події на Заході показали явне
банкрутство Марк-сової догми. Дрібний власник вижив, поява та ріст
середнього землевласника в сільському господарстві та т.зв. “робочої
аристократії” в індустрії, як рівно ж і поширення парламентарної системи
в ряді західних країн, – все це створило сильний рух ревізіонізму,
зокрема в рядах соціялістичного руху, очоленого Каутським і Берш-тейном.
Критика марксизму категорично відкинула марксову теорію класової
боротьби та диктатури пролетаріяту. Вони стали на грунт мирних,
поступових соціяльно-політичних реформ в суспільстві. Ідеї Великої
Французької Революції 1789-го року мали сильний вплив на рух
ревізіонізму того часу в Західній Європі. Великі гуманісти і творці ідей
тієї революції Руссо, Воль-тер, Монтеск’є, Дідро та інші вірили не в
марксову теорію класової боротьби та диктатуру пролетаріяту, а в
удосконалення людини, силу розуму та мирних реформ для удосконалення
суспільного життя. Слід також пам’ятати, що марксизм – це витвір Заходу,
а не Східної Європи, і в першу чергу Англії, де робітничий клас мав
виразну тенденцію стати більшістю населення країни.

МАРКСИЗМ І РОСІЯ

Ось чому найбільшим парадоксом є той факт, що там, де Маркс менше всього
сподівався, або, точніше, зовсім не сподівався – в селянській Росії, яку
сам Ленін розглядав, як одну із найбільш відсталих країн Європи,
марксизм знайшов свою “батьківщину”. Не меншим парадоксом є ще той факт,
що російські большевики-марксисти скопіювали й прийняли догму цієї
утопії без жодного застереження та застосували її силою жахливого терору
на практиці. Для них марксизм став непорушною офіційною ідеологією, а
“Комуністичний Маніфест” альфою і омегою мудрости. На цьому місці варто
підкреслити, що в Східній (не російській) Європі домінувала на той час
теорія, що соція-льно-економічне життя країни мусить бути побудоване на
сильних основах приватного землевласництва, опертого на працьовитих та
енергійних хліборобів, і кооперативної системи для бідних. Слід також
пам’ятати, що в Росії земля ніколи не була власністю селян. Вона
належала т.зв. “общині” (“міру”). Прихильники тієї системи були
“народники” – “слов’янофіли”, які свято вірили, що РРосія піде своїм
власним шляхом, оминувши т.зв. “безбожний” капіталізм Заходу. Ідеологія
народників стояла в прямому конфлікті з російськими догматиками
марксизму. Однак большевики, хоч і таврували народників словами Леніна
як “найлютіших ворогів народу”, були свідомі того, що земля для селян
була питанням “життя і смерти”. Отже стояло настирливе питання: як бути?
Розподілити землю між селянами – це був би “реакційний крок”, який
суперечив марксовій догмі, але в той же час большевики добре знали, що
відмова селянам у цьому поверне їх, як говорив Ленін, у табір
“контрреволюції””, що означало б повний провал революційної стратегії
большевиків. Історія селянських повстань, починаючи від Стєньки Разіна,
Пугачова, а в Україні козаччина, гайдамацькі повстання, селянські здвиги
та заворушення в 50-х і 60-х роках 19-го ст, які прискорили скасування
кріпаччини 1861-го року, аграрне повстання в 1902-му році на Лівобережжі
– були виразним доказом того, яку вибухову силу таїть в собі селянство.
Ленін добре знав, що після війни та планованої большевиками революції
селяни вимагатимуть землі і свободи. Для того, щоб усунути можливу
небезпеку спільного фронту селян в період грядущої пролетарської
соціялістичної революції, опанувати селом та забезпечити неподільну
владу большевицької партії, Ленін розробляє стратегічну змову проти
селян, застосовуючи марксову теорію класової боротьби, себто поділяючи
селян на антагоністичні класові фупи. Ця стратегія була детально
розроблена в таких його працях, як: “Что делать?” (1902), “Шаг вперед,
два шага назад” (1904), “Тактика социал-демократов” (1905), і, зокрема,
в “Аграрній програмі російських соціялістів” (1906). Як відомо, цю
підступну стратегію большевики використали із сатанинською жорстокістю,
як під час революції 1917-го, так і в часи терористичної колективізації
та на-родовбивчого голоду 1932-1933 років. В тих же працях Ленін
визначив ролю і стратегію неподільної влади – диктатури большевицької
партії, яку він трактував, як “душу і розум” та “надхненник робітничої
класи”. В той час він ще не вірив, що рівень класової свідомости
російської робітничої класи вже відповідав вимогам і завданням диктатури
пролетаріяту. Тут варто підкреслити, що диктатура комуністичної партії,
як за часів Леніна, так і після нього, передавалась у спадок, подібно
династії Романових. Її всевладність була узаконена сталінською
Конституцією, § 126, тобто тоді, коли ворожі класи, за словами цієї ж
партії, були вже ліквідовані та оголошено побудову соціялізму в СРСР.
Вона була узаконена і в часи брежнєвської Конституції, т.зв. “зрілого
соціялізму”…

РОСІЯ – БАТЬКІВЩИНА УТОПІЇ МАРКСИЗМУ

Великі та ґрунтовні зміни в суспільстві ніколи не приходять випадково чи
зненацька. Цю закономірність навіть матеріялістична діялектика марксизму
стверджує. Лютнева буржуазна революція в Росії 1917-го року, яка сталася
128 років пізніше від Великої французької революції, змогла лише
повалити абсолютну монархію династії Романових та її опору – дворянство.
Спроби встановити демократію в Росії потерпіли повний крах. Ще в стадії
свого політичного оформлення вона була повалена кривавою большевицькою,
т.зв. Великою Жовтневою соціялістичною революцією 1917-го року. По суті
це була політична і селянська Революція. Політична – випадкова, руйнуюча
і кривава завершилась встановленням необмеженої терористичної диктатури
російських большевицьких змовників. Селянська, можна трактувати –
натуральна революція, яка здійснилась офіційним проголошенням
націоналізації поміщицьких і монастирських земель та розподілом її
порівно на душу селянам. Троцький у його “Історії російської революції”
писав: “Якщо б аграрна проблема, як спадщина варварства старої Росії,
була б розв’язана буржуазією… російський пролетаріат не міг би прийти
до влади”. Розподіл землі селянам не мав жодного місця в планах
большевицької революції. Ленін у його “Звіті політичної ситуації 1917
року” писав, що “приватна власність на землю і грунт мусить бути
заборонена”. Але в Росії селянство складало понад 80 % населення;
Червона армія в основі своїй була селянська ‘і всі вони – на фронті і в
тилу, воювали не за большевиків, а в першу чергу за землю. Війна з
Німеччиною, громадянська війна та війна з новопосталими державами на
території колишньої царської імперії, жахливий голод і розруха в тилу –
все це змусило большевиків іти на концесію селянам, як на тимчасовий і
тактичний крок, аби утриматись ціною жахливого терору при владі. До того
ж селяни самі приступили до розподілу землі. Вже в 1918-му році було
розподілено ними 98,8 % придатної землі між собою. Так, безглузда
Марксова утопія в 1917-му році, в перемогу якої навіть сам Ленін не
вірив на початку революції, набула законного визнання та стала програмою
дії групи большевицьких конспіраторів у Москві. Ця подія сталася в
країні, до якої ніколи не дійшла ні велика Магна Карта 1215 p. в Англії,
яка обмежила права короля, ні Ренесанс – епоха культурного відродження в
Західній Європі, ні Біл оф Райте, законодавство прав людини 1689-го
року, внаслідок якого законодавча влада була перебрана парламентом в
Англії, ні Реформація 16-го століття в Західній Європі, ні Велика
Французька революція 1789 року та її великі гуманісти-просвітителі, ні
Декларація незалежности 1776 року в Америці. Натомість, в Росії віками
існувала автократія і деспотизм. Бєлінський ще в 1847-му році пророчив,
що “одним з найбільших інтелектуальних тріумфів нашого часу є той факт,
що нарешті ми починаємо усвідомлювати, що Росія має свою власну історію,
яка не має нічого спільного з країнами Західної Європи”. Російські
большевики-марксисти визначили власну історію Росії, припасувавши до неї
на ділі марксизм. І в той час, як марксова утопія, яка була закроєна, в
першу чергу, для індустріяльної Західної Європи – залишилась там і до
сьогодні як академічний предмет для теоретичних студій, в Росії навпаки
– вона стала офіційною програмою дії… Достоєвський, психолог
російської душі, в повісті “Бесьі” писав: “Без деспотизму ще не було
свободи, ні рівности, але в отарі повинна бути рівність. Ми уб’ємо
бажання, ми пустимо пиятику, наклепи, доноси…, ми кожного генія
згасимо в дитинстві… кожний член суспільства стежить один за одним і
зобов’язаний доносить. Кожний належить всім і всі кожному… Всі раби в
рабстві рівні… Наклепи і мордування, а головне – рівність” (“Бесьі”,
т. 2, ст. 97-98). Це і є та большевицька Росія, про яку Бєлінський
говорив, що вона “має свою власну історію”… Большевики повірили, що
людську природу можна переробити та зрівняти засобами грубої сили,
відібравши в неї право власності на засоби виробництва. Вони зігнорували
незмінний принцип природи, суть якого полягає в тому, що не існує рівних
чи однакових людей, але є унікальність, відмінність характеру, яка
відрізняє одну людину від іншої. Людина має інтелект, талант,
свідомість, ідею, віру, амбіцію, особисту гідність та прагнення до волі.
В той час, як матеріялістична догма марксизму розглядає людину однобічно
– з точки зору її шлункових потреб, відккидаючи її як складну духову
особистість. Теоретиком і продовжувачем навіженої догми Маркса в Росії
став Ленін, якого охарактеризував англійський соціаліст, відомий учений,
історик і соціолог Бертрам Рассел у праці “Практика і теорія
большевизму” як уродженого диктатора, впертого догматика, для якого
марксизм є релігія; людину, сповнену класової ненависти, позбавленої
будь-якого сентименту до особистої свободи і гідности людини, провідника
насилля та кривавої революції. Для Леніна “терор є форма військової
операції, який може бути застосований” тоді, “коли ворог не здається,
його знищують”. Чи це випадково? Ні, зовсім ні. Троцький у його “Історії
російської революції” писав, що “Ленін не був випадковим елементом в
історичному розвитку, але продуктом всієї минулої історії Росії”. Отже,
московсько-большевицький режимний витвір є не що інше, як композиція
трьох взаємно доповнюючих компонентів: російської традиційної
автократії, помноженої на марксову догму класової ненависті і боротьби,
плюс необмежений звірячий терор московського большевизму, переплетений
із старим традиційним російським великодержавним
націонал-шовінізмом-месіянізмом.

ІМПОРТ МОСКОВСЬКО-БОЛЬШЕВИЦЬКОГО РЕЖИМУ В УКРАЇНУ

Марксизм-ленінізм з його деспотичним режимом не є витвором українського
народу. Він з початку й до кінця був імпортований на багнетах окупантом
з Півночі і нав’язаний Україні силою жахливого терору та ціною
мільйонних жертв і великої руїни. Московські большевики не знайшли ні
теоретиків марксизму-ленінізму в Україні, ні свого опертя в становім
хребті українського народу. Досить сказати, що на початку большевицької
революції в Росії, як це подає С. Діманштейн у його праці “Десять років
національної політики партії””, Україна з населенням близько 25 млн.
мала всього 273 комуністів. Ця мізерна групка стояла по числу далеко
позаду росіян, євреїв, поляків та прибалтійців. В основі своїй члени
цієї ірупки були або російсько-большевицької орієнтації особи, або
космополіти-інтернаціоналісти, які потім пішли під егіду Москви. Україна
і Росія мали між собою лише два спільні фактори: обидві були
сільськогосподарські країни. Обидві, на наше лихо, мали спільні кордони.
Що ж торкається історії нашого народу – нащадка Великої держави
Київської Русіі, його культури, соціяльного укладу життя, світоглядової
філософії, традиції та духовності і ментальності, які формувались
незалежно від Росії впродовж багатьох століть, то тут між українцями і
росіянами лежить глибока різниця та характерні відмінності. Росія –
країна традиційної автократії, в якій понад 500 років тому, далеко
раніше, як Колумб відкрив Америку, був застосований старий монгольський
принцип абсолютної покори та рабської служби селянина володарю
московського царства. Це була країна, в якій вже в 15-16 століттях була
запроваджена кріпосна система, а на початку 17-го ст. селянин став
цілковитою власністю дворянства. В Росії селяни ніколи не володіли
землею як приватні власники. Земля належала “общині” (“міру”), яку
народники вважали зародком майбутнього соціялізму. В Україні – навпаки.
Тут віками існували сильні землевласницькі традиції. Земля була
власністю родини, яка передавалась з покоління в покоління – у спадок. В
Україні запроваджено кріпосну систему не з середини, як це сталось в
Росії, а силою окупаційної влади Московії в кінці 18-го ст., себто на
200-300 років пізніше, ніж в Росії. Україна справіку є стародавня
хліборобська країна, про що свідчать розкопки городищ ще часів 3-го
століття н.е. і раніше, в той час як на московських землях сліди
хліборобства знайдені на 700 років пізніше. Ось чому працьовитий
хлібороб України був сповнений глибокої любові до своєї потом і кров’ю
политої рідної землі. Вартий до уваги і той історичний факт, що після
запровадження Москвою кріпаччини в Україні, в чотирьох губерніях,
зберігся вільний козачий стан по селах аж до 1917 року. За даними
петербурзької статистики 1805 року в Україні числилось 132 687 родин
козачого стану, які ревно плекали українські традиції та були колискою
української культури і духовости. Слід також пам’ятати важливий факт, що
кращі землі України були привласнені великими поміщиками-росіянами,
німцями та іншими неукраїнського походження, чого в Росії не траплялося.
Характерною рисою українського господаря-хлібороба був його “моральний
консерватизм”, в основі якого ми бачимо культ старших – шанобливе
ставлення до батьків. Мати в родині була оточена пошаною і любов’ю, яка
так палко оспівана в українській поезії, літературі і фольклорі, чого в
Росії ми не бачимо. В громаді український селянин був рівноправним її
членом. Його особистий інтерес поєднувався з потребами всієї громади.
Своєрідний “консерватизм” українського хлібороба був наслідком природи,
характеру його життя, праці, традицій, незалежних міркувань та його
волелюбності. І, врешті, в Росії віками існувала автократія і деспотизм.
В Україні зберігся сильний дух демократичних вольностей, особливо з
часів козацької епохи. Глибока тяга до волі та сила християнського
гуманного ідеалізму, які залишили в українського трудового землевласника
сильні та глибокі коріння. Цей гуманізм відображав природні тенденції
української людини, її умови життя та довкілля. Для прикладу я дозволю
собі перекинутись до Києва 1847 року. В тому році, як відомо, царська
охранка провела жахливий погром Кирило-Методієвського Братства та
виарештувала його провід: М. Костомарова, Тараса Шевченка, М.
Гулака-Артемовського, О. Маркевича, В Білозерського, П. Куліша та інших.
Виникає питання: чим жили та про що мріяли ті великі духовні провідники
українського народу ? За браком місця, я лише зацитую окремі витяги з
листів та записок деяких провідників того братства. Білозерський:
“Христос відкрив людству рівність і братерство, але ті, що добилися
влади, зґвалтували християнський закон і почали гнобити інших… На
наших очах убивають найбільший дар Божий – народне життя з його духом,
ідеєю і метою…”. В цих словах іде мова про московський полі-ційний
гніт в Україні. М. Костомаров у листах до Аксакова, редактора
російського журналу “Современник”, писав: “Відкрийте нам свій принцип.
Або дійте заодно з Третім Відділом (тайною поліцією міністерства. –
І.С.), або шануйте право українського народу і не наказуйте йому мовчать
на своїй мові і говорить на вашій. Дозвольте йому самому вирішувати свою
долю, не накидайте йому уздечку на шию, щоб вести його, не віддавайте
під суд українську літературу за її існування, і не засуджуйте її на
смерть за те єдине, що вона мала нещастє родиться на своїй землі по
сусідству з Вами”. В іншому листі – відповіді Аксакову, Костомаров пише:
“Ви пишете, що знаєте Малоросію. Так, Ви знаєте наш край зовнішньо. Але
Ви не знаєте глибини душі нашого народу. Ви не підозріваєте, що на дні
її у кожного думаючого, не дурного українця, спить Виговський, Дорошенко
і Мазепа, і проснуться, коли наступить нагода… Не вірте, як Ви
називаєте, “Южно-Русу”, бо він Вам не вірить. Не розраховуйте на наш
народ в тій мірі, в якій Ви підмітили його ззовні…”. П. Куліш, в листі
до того ж Аксакова, датованого 2-го жовтня 1852 року, писав, що гурт
таких, як він, “тримають віру у свою будущність, яка за нашим глибоким
пересвідченням не може бути однакова з будучиною російського народу”. Не
кажучи вже пророчі слова Тараса Шевченка, що й ми “…діждемось
Вашінгтона з новим і праведним законом…” Вдумаймось уважно в ці
глибокого значення слова великої ідеї великих синів України, в їх
світоглядову спрямованість, дух і доброзичливість; в їх одностайний
протест до бездушного гноблення українського народу Москвою; в їх заклик
до всіх слов’янських народів до братньої любови, рівности між ними та
пошани прав і національної суверенности кожного із цих народів, і ми
виразно побачимо: перше, ту бездонну, незгладиму прірву між українським
гуманним ідеалізмом та безбожною матеріялістичною догмою Маркса,
проголошеною ним в Комуністичнім Маніфесті”, як рівно ж і російським
деспотизмом, який носив цілком заслужене ім’я “жандарма Європи”. Друге,
що український християнський ідеалізм був співзвучний не з
марксизмом-ленінізмом, а з передовими ідеями гуманістів і просвітителів
Західної Європи, і третє, що українські духові провідники свято вірили в
український народ та його прийдешнє, вірили в Україну.

УКРАЇНА ВИБРАЛА СВОЮ ВЛАСНУ ДОРОГУ

Наміри імперської Росії створити одну єдинодержавну ідеологію, культуру
та націю через асиміляцію українського народу потерпіли крах. В той час,
коли в Росії спалахнули одна за другою дві революції, Україна вибрала не
уряд Корейського в Росії і не Маркса-Леніна комунізм, а свою власну
дорогу. “В душі українського народу (як це віщував Костомаров. – 1.С.)
проснувся Виговський, Дорошенко і Мазепа”. Спонтанно творяться
українські полки, серцем яких були сини українського села, на прапорах
яких замаячів клич “Україна або смерть” (п-к Чорношишликів). Провід
Української Національно-визвольної Революції в березні 1917 p.
проголошує Уряд України – Українську Народну Республіку (УНР). В столиці
України Києві 10-16 червня того ж року відбувся Всеукраїнський
Селянський З’їзд, на якому взяло участь 2 200 представників села. З’їзд
виніс ухвалу про передачу всієї землі в Україні у власність селянам без
викупу за максимальною нормою ЗО десятин на господарство. Сільське
господарство мало бути оперте на сильних основах приватного
землевласництва працьовитих хліборобів. Ухвалено також підготувати
остаточний проект земель ного закону до Установчого з’їзду республіки,
який би відповідав інтересам усіх селян та Української держави.
Український народ мав усі підстави й умови для квітучого життя,
добробуту і свободи. Для цього він мав не лише працьовитого
трудівника-хлібороба, для якого земля була органічною частиною його
життя й любові, але й Богом даний скарб – багатющу землю із казково
багатими надрами. Україна з давніх давен славилась у світі як житниця
Європи. Згідно з даними Центрального Статистичного Управління України
1922 p. Україна в кордонах 1919 року посідала 42 867 тисяч десятин
орної, високої якості землі з населенням 25 067 тисяч мешканців, із них
9/10-х були селяни. Жодна країна Європи, за винятком Російської імперії,
не обіймала такої великої орної площі, як Україна. В 1910 році Україна
(без Донбасу) зібрала 215 млн. центнерів зерна, себто 21,5 млн. тонн, що
становило 33 % загального збору урожаю величезної території Російської
імперії, включно з Польщею, балтійськими країнами і Фінляндією, в той
час, як територія посідала лише 1/29-ту частину всієї імперії. В роках з
1909 до 1913-го вивіз збіжжя з України в Росію становив пересічно 5,5
млн. тонн річно та за кордон 4 360 тис. тонн, що складало 46 %
загального зернового експорту всієї Російської імперії (всі ці
статистичні дані взяті з праці “Географія України” Степана Рудницького).
Навіть в жахливі роки революції та тривалої війни, за статистичними
даними проф. Фещенка-Чопів-ського (1920), в 1919 році Україна мала 10
млн. тонн лишків, готових до експорту. Великої уваги заслуговує
продукція цукру, яка в 1914 році становила 116 385 100 пудів, себто
94,4% всієї цукрової продукції Російської імперії, та давала Росії понад
100 млн. золотих карбованців прибутку. В 1914 році на Україні було 237
цукроварень. З усієї загальної продукції Україна споживала лише 25 %,
решта йшла до Росії та на експорт – за кордон. Не буду зупинятись і на
багатющих запасах підземних скарбів України. Омину й промисловість, яка
мала в 1914 році 3 401 фабрик і заводів.

УКРАЇНА – ЖЕРТВА КОМУНО-БОЛЬШЕВИЦЬКОЇ АГРЕСІЇ

Все ж, не судилося українському народові бути господарем на своїй
благодатній землі. Комуно-большевицька Москва зламала своє визнання
державної незалежносте України 17-го грудня 1917 року. В затяжних і
кривавих боях з армією УНР московські переважаючі кількісно червоні
орди, після третьої з черги агресії, дня 22-го листопада 1920 року
завершують окупацію всієї України. Змонтований в Москві та посаджений в
Харкові фіктивний т.зв. Уряд Радянської Соціялістичної Республіки за
наказом з Москви касує всі постанови Генерального Комісаріяту України, в
тім числі й заборону вивозу хліба до совєтської Росії. В той же час
Москва поспішно, силою революційного терору насаджує свій режим в
Україні та одночасно провадить безпощадний грабунок всього українського
збіжжя. Большевицькі газети в Росії в один голос затрубили: “Там, в
Україні, нечисленні запаси хліба, стоги по п’ять років не молочені.
Пшеницею коней годують, молоком свиней кормлять. Весь хліб мусить
належати центру, себто Росії” (П. Феденко). По селах України творяться
“комнезами” (комітет незаможних селян), які проіснували в Україні до
завершення терористичної колективізації та народовбивчого голоду 1932-33
років. В той час, як в самій Росії “комбєди” (комітети бєдноти) були вже
не потрібні і ліквідовані в 1920 році, комнезами в Україні виконували
злочинну місію большевицької партії на селі: провадили т.зв.
розкуркулювання заможних працьовитих селян, реквізицію хліба, худоби і
навіть одягу, і то без будь-якої компенсації. Це був звичайний грабіж.
А, найголовніше, сіяли бацили класової ненависти та антагонізму для
знесилення і розкладу українських громад на селі.

УКРАЇНА ОКУПОВАНА, АЛЕ НЕ СКОРЕНА

Після поразки України у війні з большевицькою Москвою постало питання –
покора перед окупантом чи подальша боротьба? І український народ вибрав
останнє. Слова великого сина України Симона Петлюри, виголошені ним до
козаків-воїнів у “трикутнику смерти”, що “…за час трьохлітньої
боротьби ми створили українську націю, яка на ділі буде активно боротись
за свої права самостійно і ні від кого незалежно жити й порядкувати на
своїй рідній землі”, запали глибоко в серцях кожного думаючого українця,
який в невимовне тяжких обставинах продовжував і далі, в різних формах,
боротьбу з окупантом. Фон Клаузевіц – пруський генерал і мілітарний
стратег – визначив кожну військову операцію як останню фазу війни, яка
ставить за ціль гармонізувати політичні відносини між переможцем і
переможеним. Якщо ж такі цілі терплять невдачу, то перемога стає
безглуздою. Московсько-большевицький окупант та його комуністична догма
не знайшли ні політичної співгармонії з українським народом, ні
будь-якого соціяльного грунту для прищеплення навіженої ідеї комунізму.
Ось чому терор, підступність та необмежене ошуканство стали єдиною
зброєю окупанта для запровадження свого режиму та утримання контролю в
окупованій Україні. Доказом упертого спротиву окупантові є численні
накази, розпорядження, інструкції ЧК, ревкомів, ревтрибуналів та уряду.
Подамо тут лише кілька фактів, які говорять самі за себе. У квітні 1919
року, коли частина України вже була окупована большевиками. Пленум ЦК
КП(б)У відзначав, що “хвиля кулацьких (селянських. – І.С.) повстань
цілком зруйнувала основу совєтської системи на Україні”. Влітку 1920
року голова т.зв. маріонеткового совєтського уряду в Харкові Раковський
рапортував: “…криза революційних сил на Україні досить глибока…
З’являються нові й нові “отаманчики” із своїми відділами в Полтавській,
Чернігівській, Київській та частково в Харківській губерніях, прочищуючи
шлях для контрреволюції””. Сам Ленін заявив, що “ми послали на Україну
наші найкращі сили для здобуття продовольствія, …зойк лунає від наших
товаришів з України – нема кому будувать совєтську владу в Україні”.
А.В. Лихолат в його праці “Розгром націоналістичної контрреволюції на
Україні (1917-1922)” писав, що, за словами Леніна, основою
національно-визвольного руху в Україні було селянство, та що “боротьба
проти національної буржуазії була виключно тяжкою, затяжною і впертою”.
Він заявляє, що “без самовідданої боротьби та героїзму руських робочих
та селян (Червоної армії. – І.С.), що боролися на полях України, не було
б совєтської влади там”. В 1921 році за наказом Москви Раковський видав
спеціяльний “декрет”. Зупинимося лише на окремих параграфах того
декрету. В § 1 наказано: “Всі, що протестують проти совєтського режиму,
мають бути на місці розстріляні”. В § 3: “Села, що допомагають
повстанцям, оголосити в стані облоги”. Там же перечислено міри
покарання. В § 6 сказано: “Наказую зо всіх місцевостей, де готується
буржуазне повстання, негайно забрати заручників з-поміж заможних
впливових кіл населення…”. В § 8: “На випадок участі селян в
повстаннях проти комуністів або взагалі якоїсь акції проти совєтів
заручників негайно розстрілювати”. Національний червоний терор, що
гарцював несамовито по всій Україні, фізично винищив тисячі найкращих і
найсвідоміших українців. Запровадження грабіжницьких “продподатків” на
харчові продукти, насадження штучних комун – все це разом поставило
Україну, а особливо українське село, перед лицем жахливої катастрофи.

ПЕРШИЙ БОЛЬШЕВИЦЬКИЙ ГОЛОД

В той час, коли грабіжницькі реквізиції збіжжя через запровадження
непосильних “розверсток” лютували по всій Україні і для проведення яких
були створені “.каральні загони” з частин окупаційної Червоної армії, що
були сповнені не лише звірячої класової ненависти до селян України, а й
дикої заздрости до українського добробуту, і понад все пімстою за те, що
український народ посмів не тільки проголосити свою державну
незалежність від “старшого брата”, а й вести збройну війну з
большевицьким агресором з Півночі, на Україну насунулась друга, вже
природня, катастрофа – засуха 1921-го року. Україну скував перший
большевицький голод, від якого загинуло близько трьох млн. українців. Це
був голод забутий і прощений його винуватцям. Засухи не можна було
запобігти, але життя людей можна було врятувати. Окупант ограбував
дощенту всі величезні запаси харчів, якими Україна диспонувала на
початку 1920 року. Більше того, він очистив “під мітлу” всі недоторкані
громадські запасні фонди по селах, які завжди зберігались спеціяльно в
степовій Україні на випадок посухи чи якоїсь іншої стихії. Одначе,
замість допомогового порятунку від голоду окупант наклав того року на
Україну, зокрема південні області, спеціяльний “продподаток”, спочатку
117 млн. пудів, а в липні це число подвоїв. Цей безпощадний грабунок був
детально описаний Іваном Герасимовичем в його праці “Голод в Україні”,
Берлін, 1922 та Г. Клейнау в його праці “Криза в Росії”. Однією із
багатьох різниць голоду 1921 року від великого і засекреченого
народовбивчого голоду 1932-1933 років є той факт, що попередній голод
був широко висвітлений, зокрема в міжнародній пресі. За браком місця я
наведу лише кілька епізодів тієї голодової трагедії. Представник
Комітету Нансена 22 лютого 1922 року повідомляв з України в Женеву, що
“вісім мільйонів людей голодують на півдні України”. “Бюлетень
Українського Хреста – Голодним” 22 січня 1922 року повідомив, що в
Білоцерківській волості Херсонського повіту голодує 90 % населення.
Продподаток виконано на 97 %. Весь інвентар та одяг проміняно на хліб.
Військові загороджувальні відділи відбирають від голодуючих обміняний за
речі хліб по дорогах. В Херсоні тисячі трупів лежать не похова ні. В
Запорізькому повіті смертність несамовито росте. З’їдже-но все: котів,
собак, різну падаль. Варять юшку з упряжі і сирої шкіри. “Пролетарська
правда” 10 травня повідомляє: “У Бердянську щоденно умирає від голоду
180-200 осіб. Шостого квітня закопано в яму ч. 1 – 1 799 трупів, в число
2 – 1 329, в число 3 – 1 079, число 4 – 479. Лишилося ще не похованих
348 трупів”. В.А. Арнаутов у його праці “Голод на Україні і діти” пише,
що у кількох губерніях вимерли всі діти до 6-7-річного віку. Сиріт 700
тисяч на Україні. В той же час газета “Nachrichtenblatt”, число 18 за
5-те травня 1922 року, подає повідомлення свого кореспондента з Одеси,
що туди прибувають із закордону пароплави з вантажем цитрини, помаранчі,
фіги, вина, кокаїну та інших товарів, а з одеського порту вивозять
збіжжя… “Коли описують війну, революцію та інші катастрофи, то все це
дрібниці в порівнянні з жахом, що лютує по голодних селах Запоріжжя та
загалом на Україні”. (“Голод на Україні”, Женева, 1922). І тут, для
глибшого зрозуміння большевицького голоду, особливо голодомору 1932-33
років в Україні, варто пригадати слова Енгельса, який сказав: “…Люди в
першу чергу повинні їсти, пити, мати житло й одяг – раніш ніж бути в
стані займатись політикою…” (Маркс і Енгельс, т. 2, ст. 127).
Большевики застосували цю ідею Енгельса, сполучивши несамовитий терор з
народовбивчим голодом як один із найбільш ефективних засобів для
придушення політичного спротиву, зокрема в тих теренах, де цей спротив
для них був найбільш небезпечним, і в першу чергу в Україні.
Комуно-большевицька Москва, разом з посадженою нею адміністрацією в
Харкові, переживала в 1920-х роках глибоку економічну й політичну кризу.
Потрібно було шукати нову стратегію, тактику й ошуканство, щоб
утриматись при владі.

ЗАПРОВАДЖЕННЯ БОЛЬШЕВИЦЬКОГО НЕПУ

Для врятування повного банкрутства комуно-большевицької системи Кремль
змушений був шукати вихід з глибокої й небезпечної кризи. Ленін
зізнався, що селянське питання без сумніву розв’язане лише теоретично,
що теоретична розв’язка проблеми є далека від практичної реалізації. На
конгресі Комінтерну в 1922 p. він поставив питання: “Чому ми наробили
дурниць?” 1 тут же, виправдовуючи ці “дурниці”, він послався на
економічну відсталість країни, низький рівень освіти, брак досвідчених
кадрів та будь-який досвід большевицької партії. Він не відкидав і
навіть не ревізував застосування марксової утопійної догми у його
відсталій країні, а, навпаки, в розмові з Веллсом (Англія) твердив: “Ми
мусимо бути готовими до проби методу після методу, аж доки не знайдемо
такого методу, що дасть найбільші наслідки” (G. Wells: Russia in shadow,
London, 1921, ст. 33). Слова Леніна про пошук “методів” ясно віщували,
зокрема для українського народу, тривалий, затяжний та
болісно-нестерпний конфлікт не лише з огидним і чужим большевицьким
режимом, а й національним гнобленням України Москвою. Вихід з кризи
большевицька Москва знайшла в проголошенні програми НЕПу (нової
економічної політики) в 1921 році, яка деклярувала: Право вільного
вибору селян обробляти землю приватне чи спільно. Право оренди на землю
в держави чи селян. Реквізиції збіжжя в селян замінено податками в
грошах і зерном, решту дозволено продавати на ринку. В 1925 році видано
закон, згідно з яким надано право селянам на використання найманої
робочої сили. Запроваджена система премій для зразкових господарств для
заохочення приватної ініціятиви. Збільшено ціни на сільськогосподарські
продукти, а на промислові навпаки – зменшені. Важливо підкреслити, що
політика НЕПу надавала спеціяль-ні привілеї колективному сектору в
сільському господарстві – звільнення від податків та надання великих
кредитів державою. В Україні було видано розпорядження про ліквідацію
попереднього закону, чинного від листопада 1921 року, про проведення
політики роз-куркулення заможних селян на землі. Запровадження НЕПу – це
не що інше, як вимушений, тимчасовий тактичний компроміс, вірніше,
капітуляція большевиків в афарному питанні. Все ж в запровадженні НЕПу
вони бачили лише тимчасовий відступ – “два кроки назад – один вперед” в
поввній надії на остаточну перемогу соціялізму. Запорукою такої віри
була цілковита політична контроля большевицької партії, в тому числі і
всіх “командних висот”, себто індустрії, яка належала совєтській
державі. Вони вірили також в силу своєї пропаганди, насиченої
підступністю, ошуканством та явною брехнею, яка стала безприкладною
професією большевиків, опертою на погрози і терор. Так розпочалась нова
непівська ера, яка, по суті, поставила вирішальне питання – “хто –
кого?” “Хто скористається НЕПом, – говорив Ленін, – соціялізм чи
капіталістичні елементи міста й села?” Та довго не довелося чекати.
Незабаром напівскасована приватна ініціятива показала свою невмирущу
природню живучість, яка поставила большевицький соціялістичний сектор
перед лицем повної капітуляції і крахом. Наведемо лише кілька прикладів.
В 1925 році суспільний сектор займав усього 1,2 % орної землі, в той
час, як приватні господарства збільшили орну площу втричі! В селі
появились т. зв. “куркулі”. Середняк стає заможним (новим “куркулем”), а
працьовитий бідняк – середняком. Продукція приватної роздрібної торгівлі
т. зв. “непманів” вже доставляла 45 % всієї продукції на ринок. В партії
з’явився жахливий переполох і паніка, яка викликала гострі дискусії та
опозицію. Троцькісти, т. зв. “ліва опозиція” підняла ґвалт про загрозу
т. зв. “куркуля”, який, мовляв, зайняв монополію на зерновому ринку, та
взагалі про відродження капіталізму Вони пропонують рішучий наступ на
куркуля, розбудову тяжкої індустрії та орієнтацію на т. зв.
“перманентну” революцію на Заході. Бухарінці, т. зв. “права опозиція”
виступила проти застосування “надзвичайних заходів” до заможних селян,
проголосивши гасло “затухання класової боротьби” та збагачення на
зразках продуктивного заможного селянства. То був час, за словами
Сталіна, коли “новий шлях був сумнівний, партія майже перероджувалася, а
революція на Заході не так близько була…” (Й.В. Сталін, Питання
ленінізму, Москва, 1945, ст. 275-276). Перед большевиками постала
невмолима альтернатива: дати селянам свободу, що було б самогубством для
комуно-большевицького режиму, або іти на надзвичайно ризиковану війну з
селом, запроваджуючи силою терору рабські колгоспи. Настала остання фаза
НЕПу. Большевики вже не вірили в рекламований ними принцип поступової та
добровільної колективізації, опираючись на “зразок” та “перевагу”
колективних господарств. Уже на 16-ій партконференції у квітні 1929 року
Калінін заявив, що хоч “большевики і провели під час революції
“уравнілов-ку” на землю, але та “уравніловка” не усунула самого грунту в
селян, із якого ростуть капіталістичні елементи”. Отже, потрібно було
вирвати у селян грунт та з грунту селян. В кінці 1927 року та на початку
1928-го спеціяльно були застосовані драконівські “надзвичайні заходи” до
заможних селян в Україні, Кубані, Дон-щині, пропоновані раніше Троцьким,
якого Сталін уже позбувся. Запроваджуються непосильні “плани до двору”
зерном і грішми та позбавленням заможних селян “права голосу”.
Викачування хліба проводилось нещадними реквізиціями. Подібно, як це
було в часи “військового комунізму”, що викликало глибоке напруження на
селі та призвело до падіння с/г продукції. Це був кінець НЕПу та початок
переходу большевиків від політики обмеження трудових заможних селян до
цілковитої як економічної, так і фізичної ліквідації їх як класу на
основі запланованої в Кремлі насильної суцільної колективізації. Це був
початок відкритого ГЕНОЦИДУ певних класів чи груп українського
суспільства.

ДРУГА БОЛЬШЕВИЦЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

У квітні 1929-го року 16-та партконференція ВКП(б) прийняла нову
большевицьку доктрину побудови “соціялізму в одній країні”. Запорукою
здійснення цієї доктрини була схвалена та проголошена перша п’ятирічка –
програма індустріялізації країни та колективізації сільського
господарства. Отже, потерпівши крах “лобової атаки” села в 1921 році,
большевики, як відомо, проголосили політику НЕПу. А потерпівши
банкрутство НЕПу, тепер перейшли до нового експерименту, ціна якого –
мільйони жертв та повна втрата людської свободи. Приймаючи доктрину
побудови “соціялізму в одній країні”, Сталін говорив: “… або один
шлях, або другий – виходу немає. Або назад -до капіталізму, або вперед
до соціялізму. Тут немає і не може бути третьої дороги” (Сталін. Питання
ленінізму, вид. II, Москва, 1945, ст. 275). Про що це говорить?
По-перше, про повне банкрутство марксистсько-ленінської утопії в самому
Совєтському Союзі. Адже ще в 1921 році Ленін зізнався, що большевики
потерпіли поразку, намагаючись змінити в селян земельну психологію
(David Mitrany: Marx against the peasant, Univ. of North Carolina Press,
1951, p. 89). А комісар хліборобства Осінський заявив, що “коли селяни
досягнули цілі в захопленні поміщицьких земель, вони стали цілковито
глухими до ідеї соціялізму та рішуче спротивились будь-якій ідеї
комунального господарювання” (там же, ст. 89). Московські большевики
сприйняли марксизм як непорушний закон суспільного розвитку людства.
Вони не добачили чи не хотіли добачити серйозної непослідовності і
разючих помилок Маркса в оцінці економічної ролі селян, в практичному
застосуванні теорії марксизму, суть якої полягала не в примиренні чи
налагодженні відносин з селом, а в ліквідації села і селянського стану –
перетворення селян в колоніяльно-феодальну залежність. По-друге, ми
бачимо також і цілковите банкрутство твердження марксистсько-ленінської
догми, що “робітнича класа не має батьківщини”. Ленін ще перед таємним
від’їздом в 1917 році до Росії писав до швейцарських робітників, що
“Росія є сільськогосподарська країна, одна із найбільш відсталих країн
Європи. Соціялізм не може тріумфувати там прямо і відразу. Але з часу,
коли російські робітники започаткують революцію, європейський та
американський пролетаріат буде боротись у вирішальних боях з нами”. Там
же Ленін писав, що “німецький пролетаріат найбільш заслуговує довір’я та
є найбільш надійним союзником росіян та світової пролетарської
революції”. Виникає питання: де ж була допомога європейського чи
американського пролетаріату в російській пролетарській соціялістичній
революції? Більше того, під час Другої світової війни “найбільш надійний
німецький робочий клас”, як вважав Ленін, так безжалісно убивав
російських робочих, як мисливець убивав зайців на полюванні. А
“Комсомольська Москва” 2-го серпня 1942 року закликала росіянина:
“Убивай німців! Ти і німець не можуть жити на одній планеті, – убивай,
батьківщина кличе тебе – убивай!..” По-третє: проголошення доктрини
побудови соціялізму в одній країні на ділі означало кінець офіційного
інтернаціоналізму всередині совєтської імперії, себто реклямованої до
того часу рів-ности всіх народів і націй в СРСР. Кремлівська кліка, не
дочекавшись сподіваних пролетарських революцій на Заході на чолі з
Комінтерном, тепер шукає опору всередині своєї імперії, переконавшись,
що єдиним джерелом такої опори є відродження ідеології російського
великодержавного шовінізму. Російський народ проголошується
найвидатнішою нацією з усіх націй, які входять до складу Совєтського
Союзу. Як на керівну націю, на росіян покладається особлива
месіяністична роль. Сталін добре знав, що російський комуніст почуває
себе перше росіянином, а потім комуністом, що російський мужик, навіть у
ликових лаптях, не буде воювати за якийсь там інтернаціональний
комунізм, а за “родіну-матушку Росію”. І тому не дивно, що він зумів так
спритно змонтувати в одно ціле націоналістичний соціялізм-комунізм з
російським великодержавним шовінізмом-месіянізмом, який є ключем для
розгадки імперіялістичної експансії Москви. По-четверте: відродження
великодержавного російського націоналізму-шовінізму означало й повне
банкрутство большевицької національної політики, яка принаймні для
пропаганди реклямувалася аж до початку 30-х років. Тепер же офіційно
проголошено, що т. зв. “місцевий націоналізм” є не чим іншим, як
буржуазно-реакційна ідеологія, якій немає місця в соціялістичному
суспільстві… Як бачимо, Маркс і тут глибоко помилився в його
твердженні, що солідарність світового пролетаріяту є далеко сильнішою
від націоналізму, себто від тяги народів до волі і державної
незалежности. Крах 11-го Інтернаціоналу є яскравим доказом цього.

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА ТА НАЦІОНАЛЬНА ТРАГЕДІЯ УКРАЇНИ

Новий курс большевицької Москви означав, за словами Сталіна, другу
большевицьку революцію, більш затяжну і небезпечну, аніж революцію 1917
року, оскільки вона була скерована не проти поміщиків і капіталістів, а
проти найтяжче працюючої частини українського народу – проти всього
українського селянства та національно-державницького проводу
українського народу. Страх щодо можливої війни, про що так багато
говорилось на Конгресі Комінтерну в 1928 році, несамовито штовхав Кремль
до форсування прискорених темпів розбудови тяжкої індустрії та
колективізації сільського господарства для цілковитої централізації та
контролю Москви за всіма людськими, економічними і природними ресурсами
країни. Москва знала, що національно-державницькі ідеї були не лише
сильні, а й поглиблювалися на Україні. Вона також добре знала, що
український селянин цінив і плекав його незалежність у господарстві, що
для нього більш ворожого нічого не було, як відмова від його традиційної
свободи та віддача себе в колгоспне рабство. Москва знала, що українське
село було джерелом і колискою націоналізму, що український селянин буде
відчайдушне боротись за свою національну і соціяльну свободу. Ось чому в
планах Москви Україна посідала спеціяльне місце. В додаток вище згаданих
політичних причин Москва брала до уваги винятково важливе стратегічне
становище України, вагу її економіки, природних та людських ресурсів.
Московські можновладці завжди з підозрою і недовірою ставились до
українського народу. Вони ще добре пам’ятали, як Україна загородила їм
шлях для обіцяної підтримки Бела Куну (агенту Москви), революції 1918
року в Мадярщині та грудневої револьти того ж року в Німеччині. Ленін
вже тоді зарахував Україну до ворожого табору країн, які фактично були в
стані війни з большевицькою Москвою. Рішення 16-ї партійної конференції
ВКП(б) у квітні 1929 року про прискорення темпів суцільної
колективізації по суті означало проголошення війни селянам, і в першу
чергу українському селу, яка мала остаточно вирішити питання “хто кого”
всередині совітської імперії. Для большевиків цей крок передвіщав довгу
і затяжну боротьбу, яка таїла в собі явно небезпечний політичний ризик.
У зв’язку з такими обставинами Москва створила спеціяльну комісію при ЦК
партії, яка розробила детальний стратегічний план трьох послідовних і
взаємодіючих фаз – одної тотальної війни прота українського села,
включивши в той плян також Кубань, Донщину і Нижню Волгу. Перший і
головний удар був скерований на знищення органічного
національно-духового проводу України, зокрема українського села, себто
незалежно думаючої національної еліти, яка мала глибоке коріння в
українському селі – джерелі особистої свободи та колиски українського
націоналізму. Прелюдією цього удару згідно з таємним наказом партії і
уряду були такі заходи, як: 1) масовий обшук і конфіскація всієї
прихованої зброї в кінці 1929-30 pp. в селах, як рівно ж і вилучення
ліцензованої мисливської пальної зброї в т. зв. “соціяльно-небезпечного
елементу” в селах; 2) запроваджено систематичну подачу сільрадами
“політзведень” про політичний настрій в селах, зокрема подачу імен
сумнівних антисовєтських елементів для ізоляції їх органами ГПУ. В цей
же час спеціяльна увага буна приділена центром на
організаційно-політичне зміцнення опори партії і совєтської влади в
селах – партійно-комсомольського активу та коомнезамів, ядром яких була
різного роду де-клясована босота – кримінальний елемент, ледарі,
сповнені ненависті, заздрості та жадоби до легкої наживи на чужому
трудовому добрі. Одночасно розпочалися і масові арешти видатних діячів
української науки і культури як прелюдія до “пролетарського” судового
процесу в Харкові у травні 1930 року. Судили провід СНУ-СУ Му на чолі з
колишнім заступником голови Центральної Ради УНР, віце-президентом
Академії Наук України академіком Сергієм Єфремовнм, якому суд виніс
смертний вирок, замінений на десять років ув’язнення. Решта 43 були
засуджені на мученицьку каторгу повільної смерти. По суті то був суд над
уенерівцями – ідейною самостійницькою провідною верствою нації, яка в
умовах московсько-большевицької окупації тримала прапор УНР, сіяла
самостійницькі ідеї та в різних формах готувала національні кадри для
відновлення вільної, незалежної української держави, коли на це прийде
слушний час. На цьому місці варто пригадати відомий “лист без конверта”
академіка Єфремова, адресованого в 1918 році до Юрія Коцюбинського,
керівника військовими справами большевицького т. зв. Народного
Секретаріяту в Харкові, який оголосив “скасування” Центральної ради і
уряду УНР в Київі та арешт всього проводу УНР. Виконання цієї постанови
доручено керівнику судових справ Миколі Скрипнику. В “листі без
конверта” Єфремов писав: “Нас ділить прірва, безодня неісходима, яка
тільки може ділити большевика від старого українця…” (підкр. моє. –
1.С.). Він з гнівом осуджує тих українських боль-шевиків, які замість
спільного виборення волі Україні”… кладуть що волю в домовину й важке
віко пудовими набоями прибивають…” Таким був і таким залишився до
останньої хвилини Єфремов – великий син України. Судовий процес над
проводом СВУ-СУМу послужив сигналом до шалених масових арештів по всій
Україні Тисячі кращих синів України: науковців, викладачів високих шкіл,
учителів, агрономів, меліораторів, кооператорів, лікарів, студентів та
інших свідомих українців пішли на смерть, ув’язнення та заслання.
Слідчий Брук на допиті провідного діяча УНР Дурдуківського заявив: “Нам
треба українську інтелігенцію поставить на коліна – це наше завдання і
воно буде виконане.. Кого не поставимо – розстріляємо”. Україна зазнала
неоціненної втрати. Саме тоді український народ втратив на довгі
десятиліття своїх мислителів, національну духовість, свою правдиву
історію. В моїй пам’яті назавжди лишились шляхетні постаті людей високої
освіти і культури, глибоких українських традицій, полум’яних патріотів,
зокрема учителів школи ім. Шевченка в Прилуках: Колодуба, Залущика,
Юнака, Тарасенка Петра, Щербака, Терещенка та інших, які після арештів
ГПУ зникли навічно… Пригадую, як понад 200 учнів разом з батьками цієї
школи організували протестаційний похід спочатку до тюрми, а потім до
ГПУ (Соборна вул.), вимагаючи звільнення арештованих. Виділена делегація
з вимогами демонстрантів не вернулась. Військові частини місцевого полку
разом з міліцією брутальною силою розігнали демонстрантів, а тієї ж ночі
і на другий день були арештовані ініціятори. Пригадую, як одного із
організаторів цієї демонстрації Івана Шептуна було засуджено на кару
смерти в Лубнах.

РОЗГРОМ УКРАЇНСЬКОЇ АВТОКЕФАЛЬНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ (УАПЦ)

В цей час був завершений також і тотальний розгром УАПЦ, яку большевики
обвинувачували як “націоналістичну”, “контрре-волюційну” – складову
частину СВУ. Пішов тоді на каторгу Митрополит Липківський. Прийняли
вінок тортур 32 єпископи УАПЦ, а разом з ними й тисячі священиків і
сотні тисяч віруючих. В самому лише Києві було арештовано понад 1000
осіб, в тому числі 700 священиків, із яких 48 розстріляно. У великодню
ніч 19-го квітня 1930 року – ніч вироку жертвам СВУ, за ініціятивою того
ж ГПУ, вірніше, комуно-большевицької партії, був скликаний “Надзвичайний
церковний Собор” в Києві, на якому була прийнята ухвала, яка голосила,
що “віднині УАП Церква самолік-відується…” Таким чином диявольська
стратегія зробила своє руйнуюче діло в Україні. На місці Божого вчення –
“не убий, не украдь”, вченні почуття любові, великодушності,
доброзичливості, щедрості, етики і чутливості – формується новий тип –
слуг диявола, що окутав наш край плазунами, хамами, підлабузниками,
донощиками (пригадаймо “героя” Павлика Морозова – запроданця свого
батька), тип жадібного, підозріливого, фальшивого, брехливого і
агресивного деспота й демагога – ідолопоклонника новому богу – дияволу і
вбивці Сталіну та його яничарам. Ворог добре знав, що там, де домінує
любов між людьми, там немає місця для тирана й тиранії, бо любов
виключає ненависть. Тиран і його вірнопіддані слуги також знали, що
немає нічого легшого, як вчити ненависті, сіяти зло й антагонізм між
людьми. В ненависті він консолідує вірні йому кадри, тримає в страсі і
покорі розсварені між собою людські маси. Так підступно, за допомогою
терору і обману він передав Жовтневу Революцію 1917-20 pp. “невсипущим”
органам ЧК (Надзвичайній Комісії”), а в 1929-30-х pp. Другу (сталінську)
революцію кривавим органам ГПУ (ДПУ). І якщо до 1929 року ще жевріла
якась комуністична ідея й “уравніловка” в Комуністичній партії, то в
1929-30 pp. з’являється уже нове класове розшарування в совєтському
суспільстві. Народжується нова привілейована пануюча каста на верхах і
безвладна людська маса на низах. Смертельний наступ на українську
інтелігенцію, діячів культури і науки, як рівно ж і тотальний розгром
Автокефальної української церкви був завершений за наказом влади, з
одночасним запровадженням жорстокої цензури українського друкованого
слова, ідеологічних чисток наукових і публічних бібліотек, музеїв,
знищенням національних та культурних пам’яток, і, зокрема, цілковите
вилучення всієї т.зв. націоналістичної літератури. Ворог знав, що без
своєї власної історії і культури рано чи пізно народ як нація буде
приречений до загину і забуття. Як бачимо, сталінське питання “хто кого”
всередині совєтської імперії вирішувалось не у вільному змаганні двох
систем – приватновласницької і соціялістичної, а в умовах крайніх
утисків першої і всебічного заохочення і підтримки з боку влади
соціялістичної системи. Все ж явне протегування з боку держави
соціялістич-ному сектору не помогло. Вже в кінці НЕПу 1928 року цей
сектор зазнав повного банкрутства. Чому? А тому, що “суспільство може
розвиватись лише через його органічний ріст, а не штучний чи примусовий
диктат” (Едмунд Берк, 1729-1797). Цей конфлікт двох протилежних систем
перенісся і в середовище самої Компартії. Права опозиція, очолена
Ніколаєм Бухаріним, обвинувачувала Сталіна і його кліку в запровадженні
“військово-феодальної експлуатації селянства”. Ключ реконструкції
сільського господарства вони бачили в розвитку приватного господарства
та у вільному ринку. Вони не вірили в класову боротьбу на селі та в
ліквідацію т.зв. куркулів (заможних і працьовитих трудівників. -І.С.) як
класу. Для того, щоб зламати неминучий спротив злочинним планам
большевииького Кремля, треба було, перш за все, знищити політичну
опозицію всередині самої Компартії. І це було здійснено шляхом масових
терористичних партійних чисток, показових судів, чисельних арештів і
розстрілів. Пізніше був розстріляний і теоретик правої опозиції Ніколай
Іванович Бухарін. Так в 1929-30 роках Україна вступила в найтемніший
період своєї історії. В ці роки Сталін показав себе неперевершеним
майстром інтриг і секретних операцій. Він зумів запровадити секретну
поліцію – ГПУ, як ніхто інший до нього. З притаманною йому жорстокістю,
без жодних людських почувань він зовсім холоднокровне приймав рішення
щодо страждань та смертельних вироків мільйонам невинних жертв. Яскравим
прикладом цього може слугувати лист Шолохова, автора романів “Тіхій Дон”
і “Поднятая Целіна”, написаного Сталіну в 1930 році. В тім листі Шолохов
палко і до болю емоційно умовляв Сталіна припинити звірячі знущання і
висилки цілих родин Дону і Кубані на заслання в далеку сніжну тайгу
Росії. І що ж? Сталін з властивим йому сарказмом відповів, що він
(Шолохов) не розуміється в політиці і радив йому не тратить часу та
писати нову повість про героїзм будівників соціялізму… Так божевільний
тиран зумів сконцентрувати у своїх руках неподільну владу над життям
народів совєтської імперії. Знищивши провід національної інтелігенції і
національної церкви в Україні, а разом і опозицію всередині Компартії,
він тепер оголосив війну і селянству, зокрема українському селу –
джерелу і колисці живучого українства. Гасло “ліквідації куркуля як
класу на базі суцільної колективізації” було початком цієї війни на
ділі, яке досягнуло найвищого апогею в кінці 1929-30-х роках. Ціла
со-рокатисячна армія комуно-комсомольського активу України,
25-тисячників – відбірних комуністів “братнього” Ленінграда, а пізні ше
10-тисячників із Москви були відправлені в українські села на допомогу
ударним бригадам місцевих комуністів, комсомолу, комнезаму та інших з
дефадованого та кримінального елементу села, підпертих апаратом
політвідділів машинотракторних станцій і військових частин ГПУ (ДПУ).
Всі ці сили були кинуті для розтрощення станового хребта українського
села. Перший етап цього наступу, як уже сказано вище, розпочався в кінці
1929 і в першій половині 1930 років. Бракує слів, щоб передати той жах
дикого насилля, який на той час окутав українське село. Масові грабунки,
конфіскації й експропріяції набули в ті часи законного права. Лише в той
період 240 тисяч родин разом з дітьми і старими були пограбовані до
нитки, арештовані й вивезені таємно в темні ночі у телячих вагонах під
охороною військ ГПУ в далеку північну сніжну тайгу на каторжну рабську
працю і повільну голодову смерть. Наступ на українське село, як відомо,
проходив в умовах відчайдушного спротиву силам терору й беззаконня.
Очевидець цієї жахливої боротьби за право жити Гіндус яскраво описав ті
події у документальній повісті “Red Bread”. Знищено тружеників і
хоронителів віковічних традицій України, ліквідовано весь козачий стан
українського села. Знищено середній клас – основу кожного здорового
суспільства. Продуктом цього нечуваного терору було народження нової
багатомільйонної імперії рабів – АРХІПЕЛАГ ГУЛАГ. На кістках
комуно-московських рабів, переважно українців, збудовано Біломорський
канал, в полярних Хібінах розроблені апатитові копальні, в Забайкаллі
вольфрамові копальні, на Шеремовій горі добували олово і кальцій, в
пустині Кара-Кум розробляли видобуток урану і радію, а у Фергані рідкі
метали; промощували дорогу Нагаєво-Магадан до центру золотоносної Колими
та протоптували стежки до Дальньої Печори і теперішньої Воркути за
большевицькою нафтою, вугіллям і деревом. Ціна цих “успіхів” і здобутків
– невимовне страждання і мільйонові жертви рабів для “процвітання родіни
Росії”. Джон Нобл, американець, довголітній в’язень совєтських
концтаборів, в його спогадах “І was slave in Russia” писав про
українських в’язнів: “Я знаю, що кожна чесна і думаюча людина згодиться,
що це невинні жертви. В минулому вони були найбільш працьовиті, повні
енергії, шановані, – наділені природою талантом люди. Вони
репрезентували національний характер, незалежну думку та свободу в
українському народі. Вони мали в минулому улюблену родину, друзів,
рідний край, життєві аспірації і сподівання. Я знаю, що в кожній вільній
і правовій державі вони не лише були б респектовані, але й підтримані
державою. В совєтській тиранії та в беззаконному режимі вони стали
нелюдськими істотами – нелюдьми. Їм призначене невимовнеп-риниження,
страждання і в глухій самотності повільна мученицька смерть”. Це були ті
перші, на кістках яких була створена рабовласницька імперія Архіпелаг
ГУЛаг. На цьому місці варто пригадати й слова Президента України Леоніда
Кучми, виголошені на урочистому зібранні, присвяченому п’ятій річниці
Незалежності України 23-го серпня 1996 року. “Запитаймо себе, чи
дозволила б суверенна Україна винищити голодомором мільйони своїх
громадян; чи дозволила б розстрілювати безсудно свою національну
інтелігенцію, гноїти по таборах найпрацьовитіших людей села”. Все, що
сказано вище, відображає, бодай частково, ту розгнуздану сваволю і
беззаконня, в яких опинилась підсовєтська людина під час великого терору
в 1930-х роках. Мілован Джілас, югославський комуніст-опозиціонер,
знавець кремлівських змовників, у своїх спогадах писав: “Закони на
папері в Совєтському Союзі були, але кожен знав, що всі ті закони і сам
Уряд – це КОМПАРТІЯ І СЕКРЕТНА ПОЛІЦІЯ”, цебто ГПУ, а по суті деспот
Сталін був універсальним законом. Значення слів на ділі: конфіскація,
реквізиція, експропріяція і навіть убивство і арешт в совєтському
понятті стали символом законности, якщо їх мета була скерована на
побудову комунізму, цебто “мета виправдовує засоби”. І зрозуміло, що
людям західної цивілізації, зокрема американцям, вихованим з покоління в
покоління, на принципах американської Конституції і законности, в даному
випадкові на амендменті 14-му, який говорить, що “Влада країни не має
права позбавляти жодної особи свободи, або її власності без “due process
of land” (підкресл. моє. – І.С.). Це є “альфа і омега” – неподільне
право і святість кожного громадянина США. Ось чому так нам тяжко було
переконувати американця про суть комуно-большевицького режиму в
Совєт-ському Союзі. У відповідь він каже: “Якщо так, то чому народ СССР
так довго вибирає (голосує “за”) Сталіна до влади?”

СТАЛІН ШУКАЄ ОПОРУ В РОСІЙСЬКОМУ НАРОДІ

Сталін і йому віддана кліка були свідомі того, що ідея комунізму є
західна ідея, до якої той же Захід незабаром втратив віру, не сприйняв і
відкинув її. Вони також знали, зі слів самого Сталіна, що Росія відстала
від передових країн світу на 50-100 років. Отже, “ми мусимо, – говорив
він, – покрити цю прогалину заа 10 років, інак ше нас розчавлять”. Для
цього він шукає сильну опору й надійного союзника для здійснення утопії
– побудови “соціялізму в одній країні”. Такого союзника він знайшов у
російському народі, нехай в липових лаптях, але готового віддати себе за
родіну – матушку Росію. Для цього пущено весь пропагандивний арсенал для
відродження національної гордості великоросів, а одночасно й
традиційного великодержавного російського месіянізму-шовінізму.
Російський народ представляється як нація, обдарована великим талантом,
ясним розумом, сильним характером, винятковою терпеливістю та як
знаменита нація понад націями, яка об’єднала і керує всіма народами
Совєтського Союзу Друкуються нові шкільні підручники з історії, особливо
з прославленням героїв і будівничих царської імперії, зокрема Петра
1-го. Уводиться стара дисципліна, погони, відзнаки заслуг. Проводиться
масова чистка всієї друкованої літератури, а понад усе прославляється
російська мова, якою міг бути “обдарований” лише російський народ.
Підкреслюється, що СССР – це Совєтська Росія… Як бачимо, утопійна
догма “побудови соціялізму в одній країні” була початком ґрунтовної
ревізії і самої догми інтернаціоналізму Маркса. Тепер проголошується
нова теорія т.зв. “реакційного” і “прогресивного” націоналізму. За
словами Сталіна інтернаціоналіст є той, хто беззастережно і безумовно –
без будь-якого вагання, стоїть на сторроні Совєтського Союзу, цебто
Росії. Таким чином, Кремль, опираючись на “братню” допомогу комуністів
Росії з Ленінграда і Москви та місцевих сталінських яничарів, виділивши
Україну головним об’єктом наступу і розгрому, підготував грунт для
остаточного оволодіння українським селом. Для виконання большевицького
гасла “догнать і перегнать”, українське село, як сказано вище, опинилось
в облозі озвірілих “ударних” і “буксирних” бригад, які, насаджуючи силою
жахливого терору рабські колгоспи та грабуючи останню зернину для
виконання й перевиконання надуманих фантастичних квот хлібозаготівлі
викликали відчайдушні і спонтанні револьти в багатьох районах України,
які кінчались кривавими екзекуціями і повним провалом. Бракувало для
організації і координації сил необхідного проводу. Цей провід уже був
завчасно знищений. Масові арешти, вивезення і розстріли невмолимо вели
українське село до повної руїни та початку народовбивчого голоду в 1932
році, який досягнув кульмінаційної смертельної точки весною 1933 p.
Понад сім мільйонів мужчин, жінок і дітей задушено на смерть в
найжахливіший спосіб невимовних страждань – повільною голодовок) смертю.
В багатьох несвідомих людей виникає логічне питання: “А де ж був т.зв.
“робітничо-селянський уряд”? Такого уряду не було. Був лише центр
антинародної злочинної конспірації в Кремлі і його філіалі – Харкові.

ГОЛОД 1932-33 pp. БУВ НАВМИСНО СТВОРЕНИЙ МОСКВОЮ

Для доказу такого твердження можна навести безліч незаперечних фактів.
За браком місця і часу наведемо кілька із них: 6-го липня 1932 p. на
нарадах третьої конференції КП(б)У в Харкові голова Уряду СССР В.
Молотов і Каганович, другий секретар і чл. Політбю-ро ЦК ВКП(б), у своїх
промовах категорично заявили, що “нема і не буде жодних концесій
Україні. Плани хлібозаготівель і колективізації будь-якою ціною мусять
бути виконані” (підкресл. моє. -І.С.). Більше того, 24-го серпня 1933
року на засіданні ЦК ВКП(б) в Москві, в час, коли в Україні вже вимерли
і вимирали цілі села, а ті люди, що були ще живі, не встигали закопувати
мертвих і напівмертвих, в той час, коли Україна чекала негайного
порятунку, Пленум ЦК шукав “винуватців” не у своїй явно злочинній і
збанкрутілій політиці, а в надуманому, як це завжди бувало у них, т.зв.
“куркульсько-петлюрівському саботажі”. “Куркуль переможений, – говорив
Сталін, – але ще цілком не знищений”. В резолюціії Пленуму ЦК ухвалено:
негайно посилити боротьбу на Україні з класовим ворогом і куркульством.
Компартії дано необмежене право вжити всі необхідні заходи для знищення
“замаскованих ворогів”. Для зміцнення партійного апарату в Україну
відряджено Постишева і Хатаєвича, які по-бойовому виконали завдання
Кремля. Згідно з заявою Затонського, ліквідовано 1 649 “ворогів народу”
з культурно-наукового світу, знищено 147 істориків, розстріляно 27
українських письменників. Зіслано в другому етапі сотні тисяч т.зв.
“куркулів” і “підкуркульників”. Одночасно посилено червоні загони військ
ГПУ для зміцнення блокади сіл. Жебраки і т.зв. “мішечники”, які,
рятуючись від голодової смерті, з великими труднощами діставали якісь
продукти в сусідній Росії, були безжалісно ограбовані. За наказом
Кагановича селян з торбами в потяги не пускали. Терор і судові процеси
сіяли страх і безнадійність в селах України. На цьому місці варто
підкреслити, що ограбоване насильними хлібозаготівлями зерно в селах
вивозилось в 1932-33 роках за кордон і продавалось за безцінь, щоб за
державну валюту купувати техніку, а одночасно й дурити світ, що голоду в
Україні немає. І тут же виникає питання: чи всі в Україні терпіли голод?
Звичайно, ні. Не було голоду для партійно-колгоспних верховодів. За
Постишева під охороною міліції почали масово діяти закриті клуби,
спеціальні їдальні, ресторани й розподільчі пункти відбірних та
люксусових продуктів і товарів,призначених за дешеві ціни для партійної
бездушної еліти – “разоблачітєлєй врагов народа” і підлабузників. Отже,
в 1930-ті роки, а зокрема в 1933-ій народовбивчий рік, на кістках
мільйонів безіменних трудівників української землі, заритих в
непізнавані могили, здійснена, як передбачав Бухарін, система
“мілітарно-феодальної експлуатації селян”. Замість обіцяної братерської
рівності появилась нова разюча нерівність – привілейована пануюча
паразитична і жжорстока каста. В ці роки утверджується влада тирана
Сталіна, який, стоячи на трупах мільйонових жертв злочинної утопії, в
1934 році з наглим цинізмом заявив, що з усіх скарбів, якими володіє
держава, “…найбільшим скарбом є людина…” Так настав кінець
приватного життя людини. Вона фізично і духово стала власністю компартії
та її вождя. Найменший спротив чи незгода підлягали суворій карі.
Запанувало сліпе сприймання й послух. Народ опинився у фальшивому світі.
Москва тримала злочини в недоступній таємниці. Україна зазнала в
1929-1933 роках велетенської і незліченних розмірів трагедії . Лише в
1933 році кількість задушених голодом перевищує загальну кількість жертв
Першої світової війни. Українському народові заподіяно найбільший злочин
в цьому сторіччі. Підступний ворог був свідомий того, що коли вся правда
відкриється, то для нього і для його ідеї буде винесений цивілізованим
світом на віки вічні ганебний і смертельний вердикт. Ось чому Москва так
старанно тримала ці злочини в недоступній таємниці, прикриваючись т.зв.
“соціялістичним прогресом” в совєтській імперії. І справді, Україна була
цілком ізольована від зовнішнього світу. Вже в травні 1934 року був
виданий ЦК ВКП(б) і Совнаркомом закон, згідно з яким за втечу за кордон
винуватець підлягав вищій мірі кари – розстрілу та конфіскації всього
його майна. Розстрілу підлягали також і дорослі члени родини
“дизертира”, які знали про цю втечу, але не повідомили міліцію.
Пригадаймо також і фатальну Ялтинську умову, прийняту на вимогу Сталіна
в лютому 1945 року, про примусове повернення всіх колишніх совєтських
громадян на “родіну”. Варто пригадати й слова нещадних погроз емісара
Москви Іллі Еренбурга, який, будучи в червні 1945 року в Парижі, заявив:
“Ми вас (себто “нєвозвращєнцев на родіну”. – І.С.) знайдемо на землі й
під землею, на воді й під водою, знайдемо і в повітрі!” Все ж, мур
мовчанки поволі розхитувався, особливо перед відзначенням п’ятдесятої
річниці голодомору в Україні в громадах української діяспори, що в свою
чергу призвело до ще більшої активізації фальші, наклепів та
дезінформації з боку совєтів та їхньої агентури проти українців у
вільному світі. Так, наприклад, в Торонто (Канада) була підготовлена
книга до друку п.з. “Від Гітлера до Гарварда”, в якій автор Д. Тоттл
доводив, що голод в Україні – це сфабрикована легенда українськими
ннаціоналістами. В цьому дусі була висловлена заява і представника місії
в 00Н Івана Хмеля, який заявив, що т.зв. “мнимий голод п’ятдесятирічної
давності – це наклеп злочинців, українських буржуазних націоналістів,
які служили у Гітлера в часи Другої світової війни. Для того, щоб
виправдати їхнє перебування в США, вони ширять брехню про якийсь там
голод в Україні”. За таких обставин українська діаспора у світі, а
зокрема в США, рішуче переконалась, що помимо масових демонстрацій,
публічних віч і публікацій в пресі потрібна офіційна підтримка урядових
кіл Вашінгтону, щоб, нарешті, пробудити сумління байдужого до України
світу. Адже викриття затаєного Москвою злочину дає нам – українцям –
найсильнішу політичну і моральну зброюю проти окупаційного режиму в
Україні. Яскравим прикладом цього є єврейський голокост.

МУР ТАЇНИ ВАЛИТЬСЯ

Історія знає не один голод, – пише конгресмен Дж. Флоріо до
українсьького часопису “Свобода”. Але жодний із них не був таким
трагічним, як голод 1932-33 pp. Цей голод, пише конгресмен, є трагедія
велетенських розмірів, трагедія в Україні, яка забрала понад сім
мільйонів жертв. Чому? А тому, що “він був навмисно створений совєтським
урядом з політичних і соціяльних причин для того, щоб подолати
український опір совєтській колоніяльній системі”(“Свобода”, 25-го січня
1984 року.). В цей час навіть “Новоє Рускоє Слово” в Нью-Йорку писало,
що “голод був створений штучно – нема жодного слова. Нескорену Україну
Кремль вирішив покарати незнаним в історії способом -штучним голодом.
Ніхто не знайде їхніх могил, бо вони викидалися в ями, провалля, або
пусті льохи”(“Новос Рускоє Слово”, 7-го червня 1983 року.). Конгресмен
Флоріо за підтримкою багатьох членів Конгресу США підготував проект
резолюії ч. 4,459 до Конгресу, яку депутати ухвалили, а президент Рейган
12-го жовтня 1984 року підписав як закон про створення Конгресової
Комісії для дослідження Великого Голоду в Україні та його наслідків. Як
відомо, до складу десятичленної Конгресової Комісії входило п’ять
сенаторів і конгресменів. Решта п’ять – від української громади.
Директором Комісії був призначений д-р Джім Мейс, а його асистентом д-р
Ольга Самійленко. За три роки праці Комісії проведено ретельний розшук
та студії достовірних документів, а одночасно й переслухано під присягою
321 свідка та уцілілих жертв голодомору в Україні. Вся ця праця
зарекордована в трьох томах на 1 715 сторінках друку. Четверта
опублікована книга містить в собі сумарний звіт, призначений для
Конгресу США. Цей звіт був повністю прийнятий і схвалений на Пленарному
засіданні Конгресової Комісії дня 19-го квітня 1988-го року. Тут варто
підкреслити, що всі зарекордовані свідчення, а зокрема Сумарний звіт
Комісії, являють собою зразок об’єктивної та досконало обгрунтованої
праці. Наведемо кілька прикладів. – В дослідженні голоду незаперечним
доказом є насильна конфіскація зерна в селян, а одночасно й
запровадження шляхом жахливого терору і погроз колективізації в Україні.
– Офіційне твердження большевицької Москви, що ніби “куркульський
саботаж” був причиною “труднощів” у селах України (цебто голод. – І.С.)
є злісною фальшю. – Уряд США мав детальні інформації про голод в
Україні, але не вжив жодних заходів, щоб уникнути голодової катастрофи.
Натомість він відновив дипломатичні відносини з Москвою в 1933 році. – В
часи масового голодомору певна частина американської преси співпрацювала
з совєтським урядом, заперечуючи голод в Україні. Головною фігурою цього
заперечення був кореспондент Н.Й.Таймсу Волтер Дюранті. –
Науково-дослідні центри підраховують від семи до восьми мільйонів
замучених голодом людських істот. В сумарних висновках стверджено, що
доручений законодавчий мандат Конгресом США Конгресова Комісія виконала
сумлінно. Вона дала безапеляційно ґрунтовну відповідь на один із
найбільших злочинів, заподіяних проти людства: “Сталін і його
комуністична кліка поповнили геноцид проти українського народу”
(підкресл. моє. – І.С.). Вся величезна праця Конгресової Комісії, яка
вийшла в 1990 році з друкарні Уряду США, відображає найжахливіший період
в історії українського народу. Вона призначена для глибоких студій не
лише в Україні, але і в студіях світової історії також. Оглядаючи
пророблену величезну і шляхетну працю, ми – українці – будемо завжди
вдячні Конгресу США, Президенту Рейгану, і зокрема таким сенаторам і
конгресменам, як Д.А. Міка, Бенжаміну Гілману, Д. Декаціні, В.
Брумфільду, Д. Гертелю і тодішньому конгресмену Дж. Флоріо, як рівно і
директору Комісії д-ру Дж. Мейсу Я бачив і відчув їхню віддану працю в
Комісії та їхнє глибоке розуміння проблеми України. Належиться щира
подяка також і членам Комісії від української громади. Пам’ятаймо завжди
неоціненну поміч і Українського Народного Союзу, як і Українського
дослідного Інституту в Гарварді, зокрема за видання капітальної наукової
праці Роберта Конквеста “The Harvest of Sorrow”, опубліковану в 1986
році. Належиться велика подяка й українцям в Торонто за випуск фільму
“Harvest of despair”. Варта окремих студій і праця Міжнародної Комісії
Адвокатів, спонсорована СКВУ, яка визнала голодомор 1932-33 років в
Україні як народовбивчий геноцид. Як бачимо, спритно затаєний окупантом
ще нечуваний за своїм задумом і наслідками злочин вийшов на світло.
Злочин розкрито. Злочинця здемасковано. Удар у найбільш вразливу точку
комуно-большевицького злодіяння здійснено. Але чи все було зроблено? Чи
на цьому можна було зупинитись? Ні! Далеко ні! Ми занедбали поширення
цієї так тяжко здобутої святої правди у Америці, в OOН і в країнах
світу. І тому вся жахлива правда України не дійшла належно до свідомості
і сумління людства – так, як це зробили євреї чи вірмени, переживши
жахливу масакру в 1915 році. Ми часто уміємо піднятись, і навіть здобути
вершинну перемогу, а потім раптом охолоджуємось, не закріпивши цієї
перемоги до кінця. І тому не дивуймося, що декому у світі та трагедія
України ще не є цілком зрозумілою, а для домашніх прихильників,
сп’янілих від збанкрутілого большевицького режиму, є ще й по сьогодні
простима… А тепер бодай коротко зупинимось на справі дослідження
голодомору в самій – уже вільній і незалежній – Україні. Нам відомо, що
в 1990 році було започатковане дослідження цієї трагедії. А вже в 1991
p. була опублікована перша монументальна книга п.з. “1933 – Голод”
тиражем ЗО тисяч примірників. В цій неоціненній праці подано 1 000
свідчень уцілілих жертв голоду з різних областей України. І раптом цей
відважний і багатонадійний початок зупинено… Два головних ініціятори –
дослідники й публіцисти Во лодимир Маняк і Ліда Коваленко в розквіті
повних сил і ентузіязму зовсім несподівано відійшли у вічність… Все ж
мур затаєної мовчанки бодай частково був пробитий – правда вийшла на
поверхню. Минули втрачені роки, аж ось преса повідомила, що в 1996 році
створено в Україні Комітет дослідження геноцидного голодомору для
підготовки оскарження до Міжнародного Суду. Головою цього Комітету
обрано колишнього депутата Верховної Ради Левка Лук’яненка. І що ж? Під
час моєї ділової розмови з ним я довідався, що цей комітет за браком
фінансів не є спроможний виконати покладений на нього великого і
всенародного значення обов’язок. Виникає питання: чому в Україні і тепер
бракує цілеспрямованих зусиль для всебічного і глибокого дослідження, а
одночасно й увіковічнення пам’яти мільйонів невинних жертв? Чому цей
непростимий злочин ще й до цього часу не одержав заслуженої юридичної
оцінки, навіть тепер – вже у вільній і незалежній державі? Може хтось
запитає: “Навіщо нам відкривати старі рани? Чого ми шукаємо у невідомих
і безіменних могилах?” На такі питання маємо досить переконливі докази,
так, наприклад: 1. Без глибокого осмислення трагічного періоду 30-х, а
зокрема 1932-33 pp., нам тяжко зрозуміти проблеми колишньої
підсовєтської, а тепер незалежної України та відшукати відповідний
рецепт для її лікування. 2. Зрозуміло також і те, що мине ще кілька
років і прямих свідків у нас уже не буде. Залишаться ще фальш, сумнівна
правда і напівправда, вигідна ворогам України. Це і є, на нашу думку,
головна причина блокування дальших досліджень голодомору в сучасній
Україні. 3. Український народ, зокрема сучасна і майбутня молодь, мусять
знати правдиву історію України, щоб не повторилась подібна трагедія вже
ніколи. Бо ж українське відродження можливе лише тоді, коли народ не
втратив своєї історичної пам’яті. Безпам’яття історичного минулого
допомагає тиранові тримати народ в сліпоті і в покорі. 4. Відзначення
65-ї річниці голодомору в Україні відродить вирване ворогом українського
села почуття хлібороба – господаря своєї землі, відновить віру в себе, а
разом і віру до своєї влади -влади України. Бо ж яка може бути віра,
коли й далі не реабілітовані ті, що загинули з большевицьким тавром
“куркуля”, “підкур-кульника” і “ворога народу”, а їх мільйони! 5. Ми
твердо віримо, що відновлення пам’яті жертв голодомору ніколи не загине
в серцях українського народу. Ця пам’ять допоможе не допустити до влади
в Україні тих, що ще мріють повернути злочинний комуно-большевицький
режим – той режим, що тримався на терорі і концтаборах, який потопив
Україну не по коліна, а по горло в крові, щоб вона носила залізні
ланцюги й надалі… 6. Голос замучених “десятків мільйонів
співвітчизників, життям яких вимощена страдницька дорога українського
народу до волі” (Л. Кучма) кличе нас твердо пам’ятати, що свобода не
дарується, її треба вибороти і заслужити впертим і тяжким зусиллям, а
потім втішатись нею, а не навпаки. Відзначаймо ж річниці скорботи
публічними академіями та молебнями в українських церквах і громадах
діяспори. Ми не маємо наміру подавати в цій статті тих чи інших планів
чи програм. Для цього має бути скликана спеціяльна урядова Комісія для
увіковічнення пам’яти на ближчу і дальшу мету, залучивши до цього
телерадієву мережу України, громадські й професійні організації, наукові
інституції, а зокрема Спілку Письменників України, архітекторів,
музейних і архівних спеціялістів та Міністерство освіти для включення
Голодового Геноциду в учбові програми. Цим самим ми допоможемо повернути
українському народові його справжню історію, а історії – правду. Не
замовчуймо в себе і перед світом цієї нечуваної і трагічної святої
правди. Мільйони невинних жертв замовкли навіки. Вони не просять у нас
порятунку, але їх дух кличе нас сказати світові правду про них.
Пам’ятаймо, що мертвий іноді є сильніший, ніж той, що живе. Він стає
символом, фортецею духа в серцях людства. Але правда про них переможе
лише тоді, коли її ми будемо утверджувати.

ПОСТСКРИПТУМ

Михайло Головатий в листі до часопису “Мета” п.з. “Нищення українських
книжок” подає інформацію, що в лютому минулого року на
картонно-паперовому комбінаті м. Обухова було знищено цілий грузовик
книжок “Голод-33” як макулатуру, себто нічого не варту книгу. В той час,
він пише, в книгарні “Наукова думка”, говорять продавці, таку книжку
запитують у них люди не тільки з України, а й із-за кордону. Питання:
кому було вигідно переховувать, а потім знищить плоди неоцінимої праці,
яка містить 1 000 свідчень жахливої смерті – голодового Геноциду в
Україні? Ось лишше два фрагменти тих свідчень подаємо нижче: Марія
Григорівна Жулай, с. Городище, Літинського району, Вінницької області:
“Помер мій чоловік Ваня. За ним померли і діточки: Павлик двох років і
Віра – півроку. Вона хотіла ссати, але то був порожній мішечок… Обоїх
я занесла на цвинтар сама, видовбала дірочку та й поклала туди Віру. На
Павлика сама викопала ямку”. Петро Макарович Соловищук, с. Городище,
Літинського району, Вінницької області: “Батько кладе на тачку моїх двох
братів і сестру, везе їх на цвинтар. Розгріб лопатою мамину могилу,
розгорнув рядно, поклав їх трьох – туди до мами. А тоді помер і батько.
І так від моєї родини ніякого сліду – ні могили, ні хреста…” А потім
подає імена померлих: Соловищук Макар Олексійович, помер у травні 1933
p. Мати Соловищук Уляна Сергіївна, померла у березні 1933 року. Брат
Соловищук Іван Макарович, помер у квітні 1933 року. Сестра Соловищук
Мотря Макарівна, померла у квітні 1933 року” (Голод-33, ст. 15-16). Нам
більше, ніж зрозуміло – кому і чому потрібно було нищити т.зв. “нічого
не варту” цю книжку. Але нам не зрозуміло -чому цей злочин новітніх
цензорів Незалежної і Вільної України не покарано сьогодні. Про третій
за чергою комуно-большевицький голод 1946-47 років в Україні не подано
інформації в цій брошурі. Це окрема тема, яка ще потребує додаткових
досліджень та публікацій. Вона не входила в плани цієї праці. На
закінчення цієї теми варто би пригадати читачеві інавгураційну промову
президента Лінкольна, виголошену ним в Балтіморі 1864 року після тяжкої
руйнівної і кривавої чотирилітньої громадянської війни. Він закликав
американський народ до миру, милосердя і братньої любові між собою.
Давайте тепер, він говорив, змагатись до завершення праці, яка стоїть
перед нами: до лікування глибоких ран і руїн, яких зазнав наш народ, до
заопікування тими, що потребують нашої допомоги. Він кликав
американський народ до спільної і невтомної праці, до стійкого миру між
собою. В тій же промові Лінкольн звернувся до тих, що в 1776 році
здобули з Вашінгтоном перемогу у Valley Forge. Вони воювали, підкреслив
Лінкольн, не за землю свого народу чи своєї батьківщини Британії. “Вони
боролись за справедливість та здатність керувати самим собою”. Лінкольн
назвав їх “ПАТРІОТАМИ 76” -ПАТРІОТАМИ АМЕРИКИ. Чи не стосується цей
знаменитий приклад національних меншин в Україні, і, в першу чергу,
росіян, які волею історичних обставин оселились на українській землі і
тепер є громадянами України? Промова Лінкольна зворушила серця
американського народу. І цей народ, як відомо, створив чудо на своїй
землі, у своїй незалежній державі. Виникає питання: яка ж сила
розбудувала цю фортецю світової потуги і свободи? Адже ж Америка 1864
року великою мірою, нагадувала сучасну післясовєтську Україну, її
глибоку духову й економічну кризу та руїну. А розбудували Америку такою,
яка вона є сьогодні, спільні почуття обов’язку й відповідальності, тяжка
праця, національна гідність і солідарність американського народу, який
зрозумів, що коли всі РАЗОМ – перемога, а якщо розсварені – ганебна
поразка! Отаманщина, анархія, грабіж народного добра неминуче призведуть
до ганебного приниження і колоніяльної неволі. Не забуваймо, що нещастя
може бути принесено народові іззовні, а приниження, ганьбу, зневагу і
злидні приносять лише свої внутрішні діяння. Чужоземний руйнівник може
спричинити шкоду, але не може створити ганьбу нації. Український народ
пережив тривалі роки жахливого духового і соціяльно-економічного
потрясіння, які ніколи не можуть і не сміють бути забуті. На превеликий
жаль ми часто забуваємо пережите минуле. Забуваємо істину, яка говорить:
для того, аби злочинець тріумфував, йому потрібно, щоб люди мовчали.
Останні вибори до Верховної Ради України є сумним і яскравим прикладом
такої мовчанки. Оп’янілі отрутою нахлібники ідеї комунізму, які звикли
жити за інструкцією большевицької Москви, мусять знати слова видатного
історика Тойнбі, який сказав: “Цивілізація, яка не втілює ідеї
майбутнього, приречена до загину” (підкресл. моє. – І.С.). Смерть
збанкрутілого і злочинного режиму уже ніхто не зупинить. Новонароджена
епоха волі і людської гідності в поході. Голос мільйонових жертв цього
ганебного режиму кличе нас до цього.

Використана література.

Самійленко Іван Соціо-політичне тло голодового геноциду в Україні
(Комунізм – смертельний ворог села): Історичний нарис. – К.: Видавничий
центр “Просвіта”, 1998. – 440 с.

HYPERLINK “http://www.geocities.com/ua_ukraine/ukrainerus.html”

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019