.

Глобалізація і етнокультурні цінності української освіти (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4016
Скачать документ

Реферат

не тему:

Глобалізація і етнокультурні цінності української освіти

Якщо порівнювати проблеми, цінності, світогляд нинішнього часу і епохи
попередніх століть, побачимо суттєву різницю. Загальні теми ноосфери,
розвитку всесвіту, футурології, екології, соціальної гармонії, безпеки,
як і багато інших, розглядаються в контексті універсальних завдань.
Сучасне суспільство, яке йменують “постіндустріальним”, “інформаційним”,
“глобальним” чи “техногенним”, потребує дедалі більш консолідованих
зусиль, ресурсів, адекватних дій на зростаючі виклики, без чого людське
буття стає проблематичним. Такі тенденції стають усталеними і торкаються
будь-яких країн, незалежно від їхнього статусу у світовій ієрархії
політичного, економічного, соціально-культурного розвитку.

Зрозуміло, що глобальні процеси, які часто свідомо регулюються, є
закономірною необхідністю, оскільки вони зумовлені виживанням Людини.
Вони вимагатимуть на близьку й далеку перспективу єдності,
толерантності, порозуміння, мобільності обміну ідеями. Тим більше, що
глобалізація характеризується нерівномірністю, несправедливістю
розподілу благ і багатств, протистоянням політичного, культурного,
цивілізаційного характеру. Про це свідчить і той факт, що вже після
закінчення “холодної війни” у світі відбулося майже шість десятків воєн.
Світ і надалі супроводжуватимуть конфлікти й протистояння, і їх, на
жаль, не уникнути, хоча й необхідно мінімізовувати.

Держави й нації мусять активізувати свої потенціали для стабілізації як
планетарної, так  і внутрішньої суспільної ситуації, використовуючи
різноманітні ідеологічні, наукові, політичні, економічні, соціальні,
релігійні, міжнародні інституції. Серед впливових чинників, що формують
суспільну свідомість, громадянську культуру, соціально-економічний
прогрес, найбільш значущим лишається освіта. Саме вона здатна успішно
синтезувати універсальні національні базові цінності, особистісні
інтереси людини, поєднуючи глобальний і етнокультурний виміри
цивілізаційного розвитку. Аналіз показує, що модернізація сучасної
освіти, побудова нових концепцій і технологій перебуває під впливом цієї
парадигми. До витворення її змістової бази пряме відношення мають як
національні держави, так і транснаціональні корпорації чи
суспільно-громадські інституції.

Очевидно, у ХХІ ст. національні держави поступово втрачатимуть монополію
на дуже важливі функції, які ними виконувалися ще недавно у сферах
політики, економіки, військової справи, інформації тощо. Але за цих умов
не менш помітною тенденцією, особливо на рівні розвинутих країн, є
наростаюча активність щодо збереження і розвитку власної ідентичності,
етнокультурних цінностей, національної традиції, історії. Попри
глобалізацію, світ залишатиметься багатоманітним, а плюралізм, полі-
культурність, терпимість посилюватимуть своє звучання, оскільки
існуватиме й розвиватиметься система етнокультурних автономних
елементів. Проблема полягає не в дискусіях щодо існування теорії
етнокультурного плюралізму, а в спроможності на рівні суспільної
практики зреалізувати засади рівності етносів. Конфлікти стають
неминучими, коли одна етнічна група намагається формувати протилежні
бажання, точки зору, погляди всупереч іншим. Один із зарубіжних
дослідників даної проблематики – Л. Менанд – зазначає, що виною багатьох
великих європейських націй було те, що вони в примусовому порядку
нав’язували малим народам свою культуру. Ці прояви культурного
імперіалізму є дуже небезпечними, не говорячи про їхню негуманність,
оскільки результатом є нищення національної і особистої гідності, і цілі
народи стають або агресивними, або депресивними, через те що
відбувається безперервне бачення себе чужими очима, тоді світ дивиться
на тебе із зверхністю ?1, 163?.

В етнокультурній політиці, яка значною мірою утверджується, насамперед,
в освітній сфері, слід зважати на дотримання принципу
культоровідповідності, усвідомлюючи (за словами відомого педагога Дьюї)
важливість рівноцінності іншого і те, що «ні Англія, ні нова Англія, ні
пуритани, ні лицарі, ні тевтони, ні слов’яни не можуть внести в широке
полотно симфонії більше однієї ноти…” ?1, 162?. Адже дух, культура
кожного народу народжує свою мелодію, кожний інструмент володіє власною
тональністю  ?1, 162?.

Такі культурологічні підходи західних просвітителів перегукуються з
прогресивною українською педагогічною, філософською і політичною
науковою думкою. Ф. Прокопович, наводячи сентенції мудреців світу,
згадував вислів римського історика Курція (автора “Історії Олександра
Македонського”): “найміцніша дружба – між рівними”  ?2, 437?.

Україна, українство, на жаль, пройшли дуже складний і тривалий шлях,
протягом якого щодо них проводилася з боку багатьох держав така
етнополітика, основою якої була денаціоналізація, насильницьке
витолочення етнокультурних надбань. Заборона мови, ліквідація
національної школи, нищення науки і культури, фізичний і духовний
геноцид – всі ці випробування пережила українська нація. І все це
наскрізно повинно проходити в українській історичній, літературній,
педагогічній освіті. Народ, який прагне  стати мудрішим, сильнішим, має
знати й оберігати у своїй історичній пам’яті ці жорстокі уроки і наругу
над своїм національним “Я”. Як тільки починає домінувати зверхність,
агресія одного народу стосовно іншого, завжди зріє протест, який набирає
найрізноманітніших форм. М. Драгоманов у праці “Чудацькі думки про
українську національну справу” зазначав, що будь-які урядові утиски на
українську національність дражнять українців і примушують їх
переоцінювати вартість національності в історії і житті ?3, 484?.

Тому одним з найважливіших завдань українознавства як системи знань і
цінностей про український народ залишатиметься формування історичної
культури нації, особливо молоді, повернення нашому народу історичної
правди. Без цього унеможливлюється подальший прогресивний поступ. У
такому вимірі зобов’язана працювати українська освіта, у ніші якої
формується майбутнє нації. Директор Українсько-канадської асоціації
громадянських прав професор Л. Луцюк, який займається проблемою
вшанування пам’яті жертв голодомору, з тривогою зазначає: “Якщо Україна
забуде про тих, хто заподіяв їй так багато зла, вона ніколи не стане
вільною… Бо важко уявити собі, щоб Ізраїль виявляв байдужість до
нацистських злочинців, не був зацікавлений у тому, щоб ушанувати пам’ять
жертв…” ?4, 4?. В Україні поки що це можливо, оскільки вона розділена
політично, ідеологічно, а серед української громади деякими політиками,
псевдонауковцями нав’язуються стереотипи, які суперечать правді і
людській моралі щодо голодомору. Тому громадянський обов’язок кожного,
хто працює на ниві українознавства,– будити суспільну й політичну думку
в Україні і поза її межами, щоб утвердилася історична справедливість,
щоб світ визнав факт голодомору, геноциду проти українства. Але для
росту національної самосвідомості і вироблення етноімунітету, щоб долати
в майбутньому українцям імовірні духовні, політичні, соціальні загрози і
катаклізми, лише визнання істини недостатнє, оскільки проблему
української нації з площини історії як такої слід переносити у площину
культури ставлення нації до своєї історії. І ключову роль у цьому
процесі має відігравати національна школа, найголовнішим завданням цієї
суспільно значимої сфери має стати виховання народу, нинішнього і
наступних поколінь. Літературу, мистецтво, історію, культуру свого
народу замало знати, вони мають виховувати совість, дух, людську
ідентичність.

У цьому контексті показовою є система освіти в Японії, де пріоритетом
державної освітньої політики є виховання, вибудуване на традиціях і
цінностях нації. У цій сучасній високорозвинутій країні вважають, що
функціональної, технократичної, інтелектуальної підготовки недостатньо
для розвитку людини і суспільства. Потрібна духовна культура. І це
природно. Отже, саме культурологічна парадигма є необхідною передумовою
якісного змісту освіти,  і саме така освіта зміцнюватиме і розвиватиме
націю. Успішно опановувати світову культуру можна лише на основі рідної,
національної.  Найвидатніші педагоги, відомі європейські й вітчизняні
вчені завжди вбачали найбільшу небезпеку для людини в її
денаціоналізації. Г. Ващенко писав, що молодь слід виховувати у свідомій
і органічній єдності з нацією ?5, 312?. Чому талановитий чех Я.А.
Каменський називав період навчання і виховання в дошкіллі “материнською
школою”, а початкову школу – “школою рідної мови”? Очевидно, тому, що,
реалізуючи головні педагогічні принципи – культуровідповідність  і
природовідповідність, – він керувався законами розвитку людини і
природи, людини й етнічної культури, цінностями рідної мови й народної
традиції. Він не уявляв навчально-виховний процес без етнопедагогіки,
етнокультури, етнотрадиції, рідної мови, фольклору, мистецтва. Бо саме з
їх допомогою  розкривається краса рідної землі, знання про Вітчизну,
історію свого народу.

Для сучасної школи дуже важливо, по-перше, щоб культурологічність в
освіті не означала б лише тривіальну передачу готових знань про
етнокультуру, а й забезпечувала розвиток культури мислення, почуттів,
емоцій, самореалізацію творчих здібностей особистості.

По-друге, культурна й інтелектуальна творчість нації здатна розвиватися
тільки за тих умов, коли національна освіта забезпечуватиме безперервну
передачу від покоління до покоління здобутків і цінностей національного
минулого та найактивніше сприятиме новим якісним досягненням народу,
розвитку його потенціалу.

По-третє, національна освіта, вбираючи в себе культурні європейські і
світові цінності, повинна вносити свій етнокультурний доробок у
загальноцивілізаційні досягнення.

“Від того, – говорив Г. Ващенко, – що кожний народ буде вільно творити
свою національну культуру, загальнолюдська культура не програє, а
навпаки, виграє… Вселюдська культура складається із надбань різних
народів” ?5, 294?.

На сьогодні зазначена проблема не втрачає свою актуальність, особливо у
зв’язку з процесами входження України в єдиний освітній простір Європи,
приєднання до Болонського процесу, який спрямований на створення
спільної зони вищої освіти, полегшення міграції щодо навчання і
працевлаштування. До того ж,  він забезпечить мобільну високу якість
освіти, водночас не передбачаючи ідентичність системи вищої освіти в
європейських країнах, а, навпаки, зберігаючи характерні особливості
кожної окремої системи, властивої тій чи іншій країні. Отже, в
Болонському процесі національна складова – тема, яку варто осмислювати
по суті. Аналіз Сорбонської (1998), Болонської (1999), Берлінської
(2003) та інших декларацій засвідчує, що у кожній міститься позиція
стосовно національно-культурного компонента і зазначається, що
“національні особливості і загальні інтереси можуть посилювати одне
одного”; що “для Європи метою є збереження європейського культурного
багатства, мовного розмаїття, ґрунтуючись на культурній спадщині різних
традицій”; що підтримується ”багатоманітність культур, мов, національних
систем і автономність вузів”. Європейська освіта, зокрема вища, приділяє
цій проблемі значну увагу. Усталеним завданням для них є розв’язання
вічно актуальної взаємозалежності – культура і освіта, освіта і
культура. Недарма у Франції кожний навчальний рік  розпочинається з
вивчення впродовж місяця своєї національної спадщини, відвідування
музеїв, театрів, кінотеатрів, виставок, мистецьких заходів. Більше 17
тисяч художників там виявили бажання працювати у навчальних закладах,
діє державний проект “музика в школі”, готуються спеціальні гуманітарні
посібники-коментарі з природничих дисциплін тощо. А. Дістервег у праці
“Про природовідповідність і культуровідповідність у навчанні” писав, що
все людство, кожний народ, кожне покоління і т. ін. завжди знаходяться
на певному ступені культури, яка розглядається як спадщина, залишена
предками, як результат їхньої історії ?6, 228?. Національне, за його
словами, ніколи не можна заперечувати, а слід цінувати його і весь час
посилювати, оскільки воно є найбільшим пріоритетом для впливу на
підростаючі покоління.

Говорячи, особливо на політичному рівні, про європейську інтеграцію,
багато з нас не усвідомлюють того, що однією з головних ознак європеїзму
є збереження і розвиток свого національного “Я”, власної етнокультури.
Століття тому Б. Грінченко, аналізуючи стан українського шкільництва,
писав:“Народ без розвинутої прогресивної думки, творчості є в
загальнолюдській сім?ї хворим членом, не роблячи до загальнолюдської
скарбниці свого внеску” ?7, 80?.

Сьогодні, в умовах розвитку української державності, спираючись на
прогресивну світову й вітчизняну суспільно-педагогічну думку, нам слід
адекватно реагувати на виклики, які постали перед державою і
суспільством, і діяти у напрямку: європейський вибір, національна
освіта, особистісно орієнтована педагогіка. Це є свого роду
опосередкована синтезована формула єдності загальнолюдських,
етнокультурних і особистісних цінностей. Але цього недостатньо, щоб
нація могла опертися на зрозумілу й консолідуючу ідею, чітку і практичну
методологію.

 Пройшло чимало часу, але Україна, перманентно перебуваючи у стані
гонитви політиків за владою, позбавила себе права мати головний
інструмент і духовне знаряддя свого розвитку й державотворення –
національну ідею. Відкриймо програми, підручники, посібники з
політології, суспільствознавчих дисциплін. Ми в них не знайдемо
сформульованого визначення, що таке національна ідея для України.
Прикро, але в росіян і поляків, румунів і угорців національна ідея є. А
в нас значна частина “еліти” навіть не декларує своє бажання сприймати
українську національну ідею, і це  передається більш як 10-мільйонному
освітянському середовищу, яке часто прямо чи опосередковано піддається 
космополітичним впливам. Немає національної ідеї – нема національної
ідеології,  належного етнокультурного і державного розвитку. А
спекуляція “загальнолюдським” потрібна для того, щоб принизити,
применшити, витолочити “національне”, у даному випадку – українське.

???????¤?¤?$???????E?Українська ідея завжди сповідувала засади
рівноправності народів і культур, і в цьому вона матиме добру
перспективу у загальнолюдському суспільстві. Упродовж великого
історичного періоду “передні ряди” українства – вчені, філософи,
державотворці, педагоги, воєначальники, просвітителі, найвідданіші борці
за українську справу – підтримували право “іншого” на власну
ідентичність, а не розвиток відповідно до своєї природи.

Навіть в умовах бездержавності українці, борючись за національне
визволення, проявляли культуру міжнаціональних взаємин. Борці за
українську державу вважали, що кожен поневолений народ у світі,
незалежно від його історичного минулого, величини, раси, релігії,
суспільного ладу, який бореться за своє визволення від чужоземного над
ним панування, є нашим спільником ?8, 5?.

Проте, щоб національна ідея працювала на народ, потрібна одержимість,
величезне напруження державних, фізичних, інтелектуальних сил для
відстоювання свого у своєму власному домі. Мова, культура, освіта,
економіка, політика, інформація, церква – все це стає сферами
протистоянь, боротьби. Конфлікти, як вічний двигун, набирають
перманентного характеру як всередині суспільства, так і поза його
межами. Пропонуються, насаджуються вартості – моральні, релігійні,
інтелектуальні, політичні, господарські, – які мають особисту,
корпоративну, іншокультурну, іншодержавну, інтернаціональну природу.
Тому українська нація повинна чимраз ставати самодостатнішою, володіти
більшим коефіцієнтом ідентичності для уникнення загрози регресу і
занепаду.

 Що першочергово потрібно, щоб володіти такою можливістю, потенціалом,
достоїнством? Навіть не армія, а, передусім: національна освіта, яка
повинна бути добротною, інтелектуальною, духовною; національна культура;
державна і політична воля. Проте в Україні (як зазначають дослідники) і
досі не було справжніх спроб реалізувати на практиці теорію української
політичної нації, яка передбачає поступову культурну гомогенізацію
політичної спільноти на базі культури титульної нації. Сьогодні
Українська держава не є способом національного самовираження. Регіони
часто на свій розсуд реалізують національну політику. Оскільки питання
фізичного виживання постають незрівнянно гострішими, люди не здатні
перейматися існуючими національними проблемами ?9, 42–43?.

У цій атмосфері народжувались концепції, владні погляди і рішення, що
справді суперечили принципу культуровідповідності народу. Чого вартий
запропонований умогляд про вичерпаність української національної ідеї,
про заміну національної ідеї соціальною або взагалі її замовчування на
державному рівні. Натомість, особливо під час виборчих кампаній,
українцям чужинські та й “свої” політтехнологи пропонують ідеї, які
роз?єднують націю, закладаючи витоки протистоянь на багато років уперед.
Роз?єднаність, різновекторність поглядів, орієнтація і надія на зовнішні
фактори, які буцімто підтримуватимуть українську справу, характеризували
нашу історію і у ХХ ст.

Про це у свій час із тривогою писав В. Липинський: “…Ідеї, віри, легенди
про одну єдину, всіх українців об’єднуючу, вільну й незалежну Україну
провідники нації не сотворили, за таку ідею не боролись і тому
розуміється така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не
змогла… Наддніпрянці всю вину складають на галичан, а галичани на
наддніпрянців. Українська інтелігенція сотворила ідею про залежну від
перемоги тієї чи іншої сторонньої сили і з цими сторонніми силами
об’єднану, а внутрі роз’єднану й непримиренну Україну – таку
розпорошену, здеморалізовану українську націю» ?10, 16?. Тому за
нинішньої ситуації, коли Україна відчуває нагальну потребу в ідеях, що
консолідують суспільство, зміст освіти має опиратися на кращі культурні
й інтелектуальні досягнення українства. Бо саме в них знаходимо
об’єктивні оцінки, відповіді на хвилюючі питання, відомості про
невмирущість високих прагнень українства до “своєї правди у своїй хаті”.
Оскільки освітня стратегія передбачає не лише формування в особистості
інтелектуально-інформаційних компетентностей, умінь, впровадження нових
педагогічних технологій, а й виховання в молоді громадянських основ,
патріотичного ставлення до свого народу й Батьківщини, національної
свідомості, особистої і державної гідності, то це слід робити на
прикладах видатних представників українства.

 Аналіз зарубіжних освітніх систем, зокрема Франції і Росії, Польщі й
Англії, Німеччини й Італії, висвічує одну надзвичайно важливу складову
виховання в громадянському суспільстві. Найперше те, що освітньо-виховна
сфера вибудовується на історії життя і діяльності національних героїв,
мислителів, митців, творців і патріотів. Національна ідентичність,
незважаючи на активні, особливо в Європі, інтеграційні процеси, для
жителів будь-якої європейської країни має велике значення, і вони
переконані, що неможливо вважати себе європейцями, не залишаючись при
цьому німцями, французами чи італійцями ?11, 333?.  Навіть у США, де
впродовж тривалого часу намагалися зреалізувати концепцію нівелювання
національностей (наприклад, В.Вільсон у 1915 р. писав, що населення
Америки не ділиться на якісь національні групи. Людина, яка думає про
свою національну приналежність, ще не стала американцем, а людина, яка
спекулює на національності, не гідна бути громадянином країни під
зірково-смугастим прапором), поступово відмовляються від такого підходу
до етнокультурної політики ?1, 167?.

Тому європейські держави, міжнародні урядові й громадські інститути
проявляють велику обачність при вирішенні проблеми культури і освіти,
оскільки національна специфіка організації освіти є важливим атрибутом
кожної держави. Ось чому так яскраво у кожній європейській країні
проявляється національна своєрідність системи виховання. І хоча після
конференції в 1997 р. міністрів освіти європейських країн
інтенсифікувалося зближення програм і підручників історії, проте було
категорично відкинуто єдину стандартну версію історії Європи, намагання
створити загальний підручник для всіх ?11, 332?.

Закономірно, що наші шляхи розвитку громадянської освіти мають
торуватися на об’єктивно-науковому  відтворенні української історії та
культури, що є основою формування патріотизму й національної свідомості,
на впровадженні саме національної системи виховання, оскільки для цього
в Україні є конституційно-правові й педагогічні передумови. І нам, – як
говорив К.Ушинський, – не завадило би взяти у західної освіти одну рису
– повагу до своєї батьківщини. Західна людина не тільки освічена, але й
націєосвічена, бо завжди краще знайома зі своєю мовою, історією,
географією, естетикою, політикою, фінансами, зі своєю вітчизною, бо
немає людини без  любові до неї, без патріотизму ?12, 358?.

Позитивно, що спершу в Державній національній програмі “Освіта. (Україна
ХХІ століття)” зазначалося, що головними напрямами виховання є
національна спрямованість освіти, невідривність від національного
ґрунту, формування національної свідомості, любові до рідної землі,
свого народу, бажання працювати задля розвитку держави ?13, 15?, а потім
і в Національній доктрині освіти були закладені основні пріоритети:
культурно-історичні цінності українського народу, його традиції,
духовність, утвердження національної ідеї ?14, 140?.

Проте, зважаючи на нинішню соціокультурну ситуацію, українській освіті
доводиться долати значні труднощі, щоб зреалізувати ці програми. Для
освіченості і вихованості особистості необхідно формувати державою і
усім суспільним загалом більш сприятливе навколишнє середовище, оточуючи
людину світом духовних ідеалів. Від закладених смислових цінностей,
виховання особистої і національної гідності, від естетизації і етизації 
почуттів,  вирішальних мотиваційних побуджень залежить в цілому рівень
громадського прогресу. Важливо створювати умови для “духовного годування
людини” (В. Зенківський). Добре, коли духовно-творче життя в суспільстві
не позбавлене національного ґрунту, національного почуття або, як
говорив М. Максимович, “українського народного духу”. Тому цим духом
мусить бути пройнятий зміст літературної, історичної, природничої,
екологічної, соціальної, мистецької освіти. Це не лише інтелектуалізує,
моралізує освіту, а й закладає консолідуючі чинники для розвитку нації.
І найважливішим фактором для безперервного функціонування такого
соціального організму, як народ, залишатиметься рідна  мова. Саме вона
найбільше здатна формувати когерентні поля для цілісності,
взаєморозуміння, збереження генофонду і здоров?я українського
біосоціуму, оптимізувати міжнаціональне спілкування, сприяти єднанню
громадян України в суспільно-історичну спільноту.

Як у практичній, політичній, так і в науковій площині слід вирішувати
ряд важливих проблем. Необхідно провести комплексне
педагогічно-психологічне дослідження проблеми співвідношення державної
мови, мов національних меншин України та іноземних мов у системі освіти,
розробити якісний державний стандарт мовної освіти, перейти на
викладання українською мовою в усіх закладах, розробити сучасні
україномовні комп’ютерні програми, підготувати належний кадровий
потенціал. Для етнічних меншин державна мова має забезпечувати доступ до
джерел української духовності, науки, а також реалізацію своїх
потенційних можливостей і потреб. Але стратегічно найважливіше –
зміцнити роль і значимість української мови для українського етносу, бо
мовна ситуація лишається деформованою. У Концепції державної мовної
політики 2006 р. зазначається, що влада не спроможна здійснювати
послідовну і системну політику. Якщо за даними Всеукраїнського перепису
населення 2001 р. українську мову визнало 67,5%, то всеукраїнське
опитування Інститутом соціології  НАН України у 2005 р. показало, що 
українську мову вважали рідною лише 64,3%. За даними Державного комітету
телебачення і радіомовлення, близько 80% ефірного часу теле- і
радіостанцій заповнено неукраїномовним продуктом. Негативна тенденція
спостерігається і на ринку друкованих ЗМІ та в царині книговидавництва.
Річний тираж періодичних видань у 2004 р. українською мовою склав 28%,
тоді як у 1995 р. він дорівнював 70%. Питома вага газет, що видаються
українською мовою, за останні десять років скоротилася з 50% до 32%.
Принагідно зауважимо, що в колишній УРСР на кінець українізації (1932
р.) кількість книжок, виданих українською мовою, становила 71,7%, а їх
тираж – 84,7%, і це дорівнювало питомій вазі українців, що в ті роки
становили 80% населення УРСР ?15, 474?. Такий соціально-культурний,
інформаційний простір руйнує ментальність, прищеплює чужі цінності й
стереотипи, звужує людський капітал, з якого формується українська
еліта. Тому, окрім усіх заходів, необхідних для утвердження української
мови (ключового чинника консолідації українського суспільства),
потрібно, щоб українська політична, інтелектуальна, ділова, мистецька,
спортивна еліта особистим прикладом утверджувала її престижність і
авторитет. Конче  важливо для спільноти з’ясувати,  хто є хто в
обстоюванні українського слова. Бо одна річ, як писав В. Липинський,
коли провідники нації борються за повне визволення і за державну
незалежність цілої нації, а інша – коли відбувається монополізація
виключно для себе української національної ідеї як кінцевого результату
способу життя й діяльності тих, хто на експлуатації цієї ідеї будував
усе своє політичне й матеріальне існування  ?10, 6?.

Шукаючи відповіді на багато наболілих питань, варто безперестанно
звертатися до прогресивної української і світової думки у царині мови й
філософії, природничих наук і літератури, мистецтва й історії, традиції
і народної культури. Бо Україні потрібен не лише фетиш мудрої
економічної ідеї, але й позаекономічна ідея людського духу. Щоб не
загубитися в цьому надто експресивному глобальному світі, нам слід
оберігати, особливо в культурі та освіті, своє “я” – моральне,
національне й інтелектуальне. Нестор і Ярослав Мудрий, Володимир Великий
і Сагайдачний, Петро Могила і Пилип Орлик, Хмельницький і Мазепа,
Шевченко і Франко, Сковорода і Леся Українка, Драгоманов і Грушевський,
Лисенко і Колесса, Пулюй і Кондратюк, Вернадський і Корольов, Чубинський
і Вербицький, Огієнко і Ушинський, Русова і Ващенко, Теліга і Ольжич,
Стус і Олесь Гончар, Івасюк і Миколайчук та багато сотень і тисяч інших
видатних просвітителів і державників мають стати в основі змісту нашої
освіченості, вихованості, громадянськості. Творячи у різні часи й епохи,
маючи своє нетривіальне бачення світу, вони закладали підмурок для
українського національного розвитку. Певен, що кожна область як складова
у вінку української соборності володіє такою когортою імен світової
величини, таким людським багатством, яким може пишатися будь-яка нація.
Розпорядімося цим даром відповідно до закону Природи, передаючи від
покоління до покоління силу духу й розуму власного народу. Саме в цьому
– могутність  розвитку нації, її устремління, національний ідеал. Бо
все, що йде поза рамки нації, – писав І.Франко, – се або фарисейство
людей, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими
“вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації” 
?16, 284?.

Література

Менанд Луис Плюрализм. Варианты толкований // «Звезда». –
Санкт-Петербург.–2005.–№4.

Прокопович Ф. Про риторичне мистецтво. – К.: Наукова думка,  1979. –
Т.1. – 511 с.

Драгоманов М.П. Чудацькі думки про українську національну справу. 
Вибране. – К.: Либідь,  1991.– С. 461–558.

Луцюк Л. «Якщо Україна забуде про тих…» // «День». – К., 2003.– №197.

Ващенко Г. Виховання волі й характеру. Твори. – К.: Школяр, 1999. – Т.3.
– 385 с.

Дистервег А. О природосообразности и культуросообразности в обучении. –
М.: Учпедгиз, 1956. – С. 227–235.

Гринченко Б. На безпросветном пути. Объ украинской школе.– Кіевъ: Тип.
Н. Гиричъ, 1906. – 83 с.

Мироненко М. Думки про визволення України. – К.: Слово, 1994. – 176 с.

Танчин І. Європейський сепаратизм: Урок для України // Європа: ідеї та
процеси. – Чернівці: Прут,  1998.

Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Твори. – Київ – Філадельфія. –
1995. – 470 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020