.

Геополітичні дослідження в українознавстві (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
306 2676
Скачать документ

Реферат

на тему:

Геополітичні дослідження в українознавстві

Природне середовище було, є і буде найголовнішою визначальною засадою
існування і розвитку людства. В людських спільнотах клімат, вода, ґрунт,
ландшафт місцевості, форми тваринного й рослинного світу та інші
географічні фактори завжди мали відчутний вплив на формування особливих
суспільних відносин та державних структур, які мали значні відмінності
між собою. На кожному етапі історичного розвитку вплив природних явищ на
людину обумовлювався її знаннями та виробничими навичками.

Від VIII – V тис. до н.е. людство осмислено почало використовувати
окремі елементи природи, зокрема землю, воду, глину, мідь, залізо, тим
самим істотно змінюючи первісний ландшафт.

У XIX – XX ст. використання вугілля, нафти, газу, урану стало головним
чинником глобальних цивілізаційних змін, які докорінно змінили
соціоекономічний розподіл світу. Внаслідок застосування новітніх
технологічних, інформаційних та комунікаційно-транспортних систем
(атомні і теплові електростанції, електронні та біологічні технології,
авіаційний та морський транспорт, Інтернет, комп’ютерна техніка) люди ще
активніше здійснюють тиск на природне середовище вже не як пасивні
користувачі предметних явищ навколишнього довкілля, а як розпорядники
потенціалу природи.

Географічне середовище нині ще більшою мірою впливає на суспільні та
державні утворення. У стародавні та середньовічні часи державні формації
виникали на земному просторі, природні умови якого могли бути екологічно
сприятливими чи економічно несприятливими для їхнього існування. Від
середини XVII ст. внаслідок появи індустріальних форм промислового
виробництва (мануфактури і промислові підприємства), інтенсивної
видобувної діяльності, яка значно деформувала земельні простори, через
розвиток торгівлі й транспортних комунікацій характер впливу
географічного середовища значно змінюється

Територіальний і кліматичний фактори втрачають провідне значення у
зв’язку з потужним використанням корисних копалин, наявність яких є
передумовою військово-технічної могутності держав, і таким чином
переорієнтовують себе на загарбницькі геополітичні структури, провідною
ланкою діяльності яких стає шовінізм і поневолення інших країн.

У XX ст. відбувається перерозподіл світового простору на сфери впливу
між провідними держава ( Велика Британія, Німеччина, Франція, Сполучені
Штати Америки, СРСР, Японія, Китай). Головними подіями цього часового
періоду були Перша і Друга світові війни, розпад Радянського Союзу та
військової геополітичної структури – Варшавського союзу, відновлення
незалежної української держави.

Вигідне геополітичне становище території та інтелектуальний потенціал
нації є важливими обставинами утвердження України як вагомого державного
суб’єкта світової політики у XXI ст. Ідеологічною основою
державотворення беззаперечно має стати українознавство, що поєднало
теорію і практику етнонаціонального розвитку держави, гуманістичного й
патріотичного виховання громадян України.

Провідним організаційним, методичним та просвітницьким центром
становлення і розвитку українознавства як інтегративної науки і
навчальної дисципліни є Науково-дослідний інститут українознавства
Міністерства освіти і науки України. Інститут відповідно здійснює
систематизовану розробку теоретико-методологічних засад української
освіти та науки, зокрема масштабної державної програми “Українознавство
в системі освіти, науки, культури, державотворення”.

Функціональна робота інституту базується на систематизації знань про
Україну за концептуальними центрами. Доктором філологічних наук Петром
Кононенком у навчальному посібнику “Українознавство” наголошено на
базовості таких концентрів: “Україна – етнос”, “Україна – природа,
екологія”, “Україна – мова”, “Україна – історія”, “Україна – нація”,
“Україна – держава”, “Україна – культура”. Видатний учений виокремлює
проблему державності як ключову у самореалізації творчого потенціалу
української людини, у збереженні та розвитку національної культури,
ставлячи це в безпосередню залежність від фаховості та патріотичності
викладачів.

У процесі державотворчої генези П.Кононенко виділяє дві масштабні епохи:
творення українських духовних і господарських традицій від Трипільської
цивілізації до Черняхівської та Березинецької культур, а також
становлення елементів державної влади від ранньослов’янських утворень до
нашого часу. Київську, Галицько-Волинську і Козацько-гетьманську
держави, форми правління у XX столітті (Українська Народна Республіка,
Директорія) він оцінює як суб’єкти міждержавних відносин у зв’язку із
наявністю в них цілісних систем територіального поділу, політичної влади
та правових відносин

Важливим предметним напрямом концентру “Україна – держава” є дослідження
особливостей розвитку українського суспільства та держави.

Наукові та практичні завдання цієї проблеми безпосередньо вивчалися у
розробці науково-дослідної теми прикладних досліджень “Геополітичні,
геостратегічні, суспільно-економічні проблеми розвитку українського
суспільства”. Суть цих досліджень полягає у вивченні комплексного впливу
географічних факторів української території на формування потенціалу
держави, соціальних та освітньо-інтелектуальних традицій населення.
Головні завдання: аналіз проблеми розвитку українського суспільства у
контексті взаємозв’язку та взаємовпливу природного середовища й
політичних процесів; визначення ролі географічних факторів у розробці
засад зовнішньої та внутрішньої політики української держави; створення
наукового інструментарію для здійснення українознавчих
географічно-політичних досліджень.

Проблема пізнання взаємозв’язку природних явищ і політичних процесів у
становленні української державності є визначальною у науково-дослідній
роботі вчених-українознавців, які прагнуть зробити корисний внесок у
формування національно-державницької свідомості українського
суспільства.

Наприклад, доктор історичних наук Ярослав Калакура у статті “Історичні
засади українознавства як науки і навчальної дисципліни” зазначає, що у
процесі українознавчого пізнання й наукового осмислення будь-якого
явища, події, факту, відбувається синтез та систематизація знань за
концентрами. Вчений зазначає, що українознавство як комплексна система
знань про Україну та українство має власну історію, але й кожен концентр
українознавства має також власну історію та певний аспект пізнання й
дослідження. Він сприймає українознавство як цілісну науку про Україну в
історичному, природно-географічному, соціально-економічному та інших
вимірах, що базується на інтеграції знань галузевих наук. Принцип
історизму він вважає головним у розвитку досліджень за концентрами
українознавства (зокрема концентр “Україна – держава” розглядає як
синтез знань про безперервний державотворчий процес в Україні від давніх
часів до початку XXI ст.).

Не менш важливим у дослідженні проблеми є аналітичний погляд кандидата
історичних наук Леоніда Токаря, висвітлений у статті “Актуальні питання
теорії та методології українознавства”, де розкриваються закономірності
українознавства як цілісної системи знань. Автор відзначає, що
становлення і розвиток його як синтезуючої науки про Україну й
українство не суперечить галузевим наукам, а сприяє формуванню
фундаментальної наукової основи пізнання дійсності. Він вважає, що
процеси українознавчого пізнання людиною навколишнього світу та
самопізнання базуються на інтеграції та диференціації складників об’єкту
пізнання, що передбачає застосування методів аналізу й синтезу при
добуванні знання. Вчений визначає українознавство як фундаментальну
інтегровану науку про Україну та український світ, в системі якої
прикладні дослідження здійснюються за концентрами, що поєднують
синтезовані знання української етнічної спільноти.

Природний терен розвитку й проживання етносу є визначальною обставиною
його самопізнання, що відповідно сприяє становленню власної
державотворчої традиції. Кандидат біологічних наук Валерій Сніжко у
статті “Українознавча ідея, або самовивчення “шляху” твердить, що на
сучасному українському терені від ХХ-го тис. й до ІІ-го тис. до н.е.
відбулась психогенетична стабілізація розвитку неантропа (кроманьйонця)
як людини розумної та образно мислячої, що виявилася на той час єдиною
живою істотою на Планеті, яка осмислювала своє життя. Вчений виділяє два
етапи становлення людності на українському терені: недорозвинена
землеробська культура Кукрек, яка існувала у VII – V тис. до н.е. на
території Криму, нинішніх просторів Чорного та Азовського морів, і
визначальний етап – Трипільська давньоукраїнська цивілізація, що
існувала між ріками Дніпро і Дунай у V – ІІІ тис. до н.е.

В.Сніжко оцінює ці спільноти як землеробські суспільства, які
започаткували господарські та культурно-мистецькі традиції (вирощування
зернових рослин, ідеолого-містичний культ Бика і Корови, виробництво
гончарного посуду, будівництво житла), що стали основою довготривалого
процесу становлення українського етносу.

Одним з важливих проблемних завдань в концентрі “Україна – держава” є
визначення етапів, часових періодів та наукових напрямів української
геополітичної думки у ХХ – ХХІ ст. Дослідження геополітичних поглядів
українських науковців та громадських діячів спрямовані на розробку
концептуальних засад періодизації державотворчих процесів українського
етносу та аналізу нинішнього стану суспільства, в часи зміни
геополітичних, а особливо геостратегічних стереотипів.

Розробка теми “Українська геополітична думка у XX – на початку XXI
століть” розпочата автором цієї статті у процесі роботи над
науково-дослідною темою прикладних досліджень “Геополітичні,
геостратегічні, суспільно-економічні проблеми розвитку українського
суспільства” Науково-дослідного інституту українознавства 2001 – 2003
рр.

H?

?????¤?¤?$????етодологічних підходів вивчення державотворчих та
суспільних проблем. У роботі зазначено, що вчені розкривали загальні
закономірності розвитку суспільства та держави, які впливали на
конкретні геополітичні процеси, або аналізували аспекти впливу
географічних факторів на внутрішню і зовнішню політику державних
утворень.

За часом здійснення науково-теоретичної та дослідницької роботи,
геополітичні дослідження визначені у двох етапах: праці науковців та
громадських діячів у 1-ій половині XX ст. і наукові статті
вчених-українознавців наприкінці XX – на початку XXI ст.

Наукові дослідники 1-ої половини XX ст. орієнтувалися на події
національно-визвольної боротьби українців проти російських, польських,
німецьких, радянсько-більшовицьких військово-політичних структур.

Відповідно до професійної належності авторів дослідження та їх поглядів
слід розглядати такі напрямки:

а)  географічний, де визначальними є наукові статті українських
географів Степана Рудницького і Володимира Кубійовича, які обґрунтували
роль географічних факторів у становленні та розвитку української
державності, визначили Україну як природний цілісний територіальний
простір, розробили предметні аспекти української географічної політики;

б)  ідейно-політичний, що визначається публікаціями громадських і
політичних діячів Миколи Міхновського, Дмитра Донцова, В’ячеслава
Липинського, які визначили Україну як геополітичну реальність,
проаналізували матеріальні й духовні передумови становлення та
утвердження української держави;

в)  історично-геополітичний, що базується на ґрунтовній праці науковців
Юрія Липи і Лева Биковського, в яких визначено геополітичні перспективи
та історичну місію України стосовно домінування в чорноморському
геополітичному просторі;

г) політологічний, який знайшов висвітлення у дослідницьких статтях
політологів і філософів Івана Лисяка-Рудницького і Ольгерда
Бочковського, де здійснено обґрунтування впливу географічних,
психологічних та політичних чинників на формування державної традиції
українства.

Геополітичні дослідження концентрувалися на двох методичних аспектах:
дослідно-оціночному та проблемному. Вивчення подій та фактів
поєднувалося з науковою оцінкою закономірностей та процесів, що
обумовлювало визначення дослідниками геополітичних проблем, ідейних та
культурних цінностей й духовних орієнтирів української нації.

Розвиток геополітичної думки наприкінці XX – на початку XXI ст. в
системі українознавчих досліджень є логічним продовженням наполегливого
та послідовного вивчення причинно-наслідкових зв’язків взаємозалежності
природного середовища, етносу і політичної структури влади. Приміром,
такий підхід є характерним для поглядів на геополітичні проблеми у
працях вчених-українознавців Петра Кононенка, Тараса Кононенка, Валерія
Сніжка.

Теорії та концепції цих науковців відображають новітні підходи у
розумінні розвитку історично-культурного і психологічно-політичного
напрямів сучасних геополітичних досліджень. Так, наприклад, у ґрунтовних
дослідницьких працях П.Кононенка і Т.Кононенка визначені засадничі
положення українознавства як філософії та політики держави, наукової й
освітньо-виховної системи, в межах якої й мають інтегруватися та
здійснюватися геополітичні дослідження.

В.Сніжко вважає, що творення певної соціально-природної спільноти людей
відбувається виключно в межах конкретного біогеографічного регіону, який
включає оригінальний ландшафт та інші складові природного довкілля і
проходить під впливом таких важливих природних факторів, як: міграція,
мутаційний процес, кількісний склад автохтонного населення, природний
відбір. Слід звернути увагу на те, що геополітична методика аналізу
творення українського етносу в межах унікального біогеографічного
регіону є поєднувальною історично-культурного і психологічно-політичного
напрямів.

Вивчення геополітичних проблем здійснюється вченими в таких методичних
аспектах:

а) аналіз проблем в їх просторовому, територіальному, соціальному
вираженні;

б) вивчення проблем на регіональному, державному, світовому рівнях;

в) врахування впливу різноманітних природних і суспільних чинників на
розвиток, структуру та функціонування об’єктів дослідження.

Враховуючи ці аспекти, основними об’єктами геополітичних досліджень
визначені: географічне розташування української території; потенціал
природних та людських ресурсів; кліматичні умови; природні особливості
території; історичні, культурні та психологічні традиції етносу.

Погляди П.Кононенка, Т.Кононенка, В.Сніжка та попередніх українських
геополітичних дослідників відрізняються від домінуючих теорій
європейських вчених та їхніх послідовників у Росії та в Україні у
визначенні проблем дослідження. Загальновизнаним є твердження про
обмеженість територіального простору багатьох європейських країн, що
обумовлює розвиток геополітичних ідей просторового росту держав,
боротьбу країн за контроль над узбережжям морів та природно-ресурсними
регіонами.

Концептуальна схема геополітичних досліджень українських вчених
ґрунтується на визначенні сталості й незмінності території етнічної
ґенези та соціально-культурного розвитку української нації. Зміна
суспільно-політичної ситуації в Україні та світі була і є визначальною
для ідейної спрямованості наукової і дослідної роботи українських
науковців та громадських діячів.

У 1-ій половині XX ст. геополітичні дослідження полягали у визначенні
спроможності українців відновити національну державу та утвердити її
геополітичні інтереси у протистоянні колоніальним імперіям – Росії,
Австро-Угорщині, Польщі, СРСР, Німеччині. Наприкінці XX ст.
найголовнішим завданням українознавчих геополітичних досліджень стало
осмислення державотворчих і культурних традицій українського етносу. В
контексті швидких економічних і політичних змін у світі XXI ст. висуває
завдання розробити й обґрунтувати геополітичну концепцію відновлення
національної української держави та реалізації її геостратегічних
інтересів у міжнародних відносинах. Дослідження феномена української
держави як довговічного просторового явища у взаємозалежності з
процесами розвитку автохтонного етносу на власному земному просторі –
основна синтезуюча концепція поглядів геополітичних дослідників та
сучасних вчених-українознавців.

Запропоновані етапи розвитку геополітичної думки доцільно розглядати у
п’яти часових періодах, в яких здійснювалися синтезовані дослідження:
перебування територій України в Російській та Австро-Угорській імперіях
(1900 – 1917 рр.); українські терени у складі СРСР, Польщі, Румунії,
Чехословаччини (20 – 30 рр. XX ст.); закріплення українських територій
за СРСР, Польщею, Чехословаччиною, Румунією (1945 – 1960 рр.);
відновлення української держави (1991-2000 рр.); українська держава у
XXI ст..

Систематизація та розкриття змістовності етапів, часових періодів та
напрямів розвитку української геополітичної думки у XX – на початку XXI
ст. може бути ідейно-теоритичною передумовою для аналізу геополітичних
аспектів в історичних та політичних документах, утвердження національної
держави й подальшого успішного розвитку українського суспільства у XXI
ст. Важливим напрямом геополітичних досліджень в концентрі “Україна –
держава” має бути виконання психолого-історичного аналізу історичних
подій на українському терені від Трипільської цивілізації до нинішнього
часу. Тоді логічно виявиться, що основною проблемою геополітичних
досліджень має бути визначення політичної, правової і територіальної
послідовності державницьких етапів розвитку українства. Конкретніше ж
розвиток геополітичних тенденцій на українській території необхідно
розглядати за такими часовими історичними етапами: Трипільська
цивілізація (V – ІІІ-є тис. до н.е.); стародавні державні формації
(ІІІ-є тис. до н.е. – X ст. н.е.); Київська держава (Х-ХІІІ ст.);
Галицько-Волинська держава (XIII-XIV ст.); козацько-гетьманська
державність (друга половина XVII ст. – початок XVIII ст.); українські
державні форми правління у XX ст. (Українська Народна Республіка,
Українська Держава, Західноукраїнська Народна Республіка, Директорія,
Карпатська Україна, Українська Держава, відновлена Актом 30 червня 1941
року у Львові); сучасна українська держава.

Основними аспектами цього науково-дослідного напряму мають виступати:
Україна як географічний простір; ресурсний потенціал української
території; природні етнічні межі українського територіального простору;
вплив колоніальних імперій та окупаційних державних форм правління на
формування політичних традицій української нації (Велике Князівство
Литовське, ХІV – ХVІ ст.; Річ Посполита, ХІV – ХVІІ ст.; Московське
царство, XVII ст.; Російська та Австро-Угорська імперії, XVIII – XIX ст.
– початок XX ст.; Польща, 1921 – 1939 рр.; СРСР, 1922 – 1991 рр.;
Німеччина, 1941 – 1944рр.

Головним цільовим завданням наукових досліджень має бути розробка
основоположних засад ідейної та політичної єдності українців у межах
України та їхньої взаємодії із світовим українством.

Література:

Кононенко П.П. “Українознавство” Підручник. Київ: Либідь,1996, 383 с.

Кононенко П.П. “Український Етнос: Ґенеза і Перспективи” Історичний
нарис. Обухів: “ГНИП”, 2003, 519 с.

Кононенко П.П. “Українознавство III тисячоліття” // Українознавство.
2001 рік, Число 1, с. 4 – 9.

Кононенко П.П. “XXI століття: ідея і воля єдності” // Українознавство.
2002 рік, Число 1 – 2, с. 5 – 7.

Калакура Я.С. “Історичні засади українознавства як науки і навчальної
дисципліни” // Українознавство. 2001 рік, Число 1, с. 20 – 25.

Сніжко В.В “Українознавча ідея або самовивчення “шляху”. //
Українознавство 2004, Число 1 – 2, с. 178 – 185.

Сніжко В.В. “Ідеологія Терену” К: Софія, 2004, 176с.

Сніжко В.В. “Проблеми єдності етногенезу та розвитку природи в Україні”
// Українознавство. 2002 рік, Число 1-2, с. 46 – 53.

Токар Л.К. “Актуальні питання теорії та методології українознавства” //
Українознавство. 2002 рік, Число 1 – 2, с. 36 – 43.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020