Реферат
не тему:
Геополітичні дослідження в контексті становлення національної освіти
Україна – це унікальна геополітична просторова основа за своїми
матеріальними та духовними можливостями для стратегічного впливу у
світі.
Держави, які прагнули світової гегемонії: Річ Посполита, Московське
царство, Російська імперія, СРСР сприймали територію України як головний
об’єкт колоніальної експансії. Референдум 1 грудня 1991 р. визначив
історичну волю української нації позбавитись бід багатовікового
іноземного політичного та економічного поневолення.
Відновлення української держави є найважливішою політичною подією XX
століття.
Україна з об’єкта геополітичних інтересів Радянського Союзу стала
суб’єктом міжнародних відносин.
Понад 150 держав світу визнали право українців на утвердження
державності, мови та культури.
Від 1991 р. до початку III тисячоліття Україна пройшла шлях від
імперської провінції, об’єкта політики і права СРСР до рівноправного
учасника світових геополітичних процесів.
Процес державотворення визначив об’єктивну необхідність державної
ідеології розвитку як наукової теорії, що синтезувала б досвід минулого,
аналіз проблем сучасності та прогнозування й проектування майбутнього
України. Це обумовило становлення українознавства як ідеологічної
програми розвитку українського суспільства, яка відображала національну
ідею українців. Українознавчі наукові дослідження історичного розвитку
української нації, здійснювані в Науково-дослідному інституті
українознавства Міністерства освіти і науки України, формують в
українців універсальне синтезуюче сприйняття української національної
ідеї.
Провідними вченими-українознавцями, які досліджують і аналізують
геополітичні проблеми та тенденції розвитку України та світового
українства, є директор НДІУ МОН України професор Петро Кононенко,
завідувач відділу геополітики та геостратегії, доктор географічних наук,
професор Петро Масляк, завідувач відділу природи та екології етносу,
кандидат біологічних наук Валерій Сніжко.
У наукових працях П.Кононенка «Свою Україну любіть», «Українознавство»,
«Освіта XXI ст. Філософія родинності», «XXI ст.: Ідея і воля єдності»,
«Українознавство Третього тисячоліття», «Акт 30 червня 1941 року в
історії і сучасності», проаналізовано ґенезу українців, розвиток їх мови
і культури, міжнародні зв’язки упродовж тисячоліть, ментальність,
історичну місію, етапи випробувань та державної величі українців. При
цьому досліджуються чинники не лише етнонаціональної та державної
еволюції на рівні природних, суспільно-економічних, мовно-культурних
процесів всередині українства; беруться до уваги
трансцендентні виміри, оскільки Петро Кононенко визначає українознавство
як науку «пошуку й утвердження гегемонії між інтелектом і серцем людини,
між людиною й природою, нацією і вселюдством». Основоположними
завданнями українознавчої науки означені: синтез тисячолітнього процесу
українського етно-, націє-, і державотворення; консолідація
українознавчої діяльності фахівців різних галузей наук, розкриття
цілісного образу України в її геополітичному просторі.
П.Кононенко сприймає розвиток українознавства як священний обов’язок
кожного українця сприяти утвердженню істини та гуманістичних ідеалів в
українському суспільстві, окресленню перспектив і планів грядущого.
Відповідно протидія українознавству розглядається як перешкода в
розвитку світового українства та здійснення його історичної місії.
Світове українство поєднує українців, що проживають в Україні та понад
20 млн. українців у 64 країнах світу. Тому українознавство в контексті
поглядів П.Кононенка визначається як системно-аналітична та інтегруюча
наукова система знань з історії, геополітики та геостратегії України,
природознавства, філософії, мовознавства, психології та інших наук, яка
формує цілісний образ України та українства в часо-просторових вимірах
їх буття та перспектив. Для П.Кононенка українознавство – це не просто
система знань, це наукове, інтелектуальне осмислення історичного
досвіду, проблем сучасності, проектування тенденцій майбутнього, це
наука «інтелекту й моралі, мужності й честі».
Українознавство з його точки зору у часо-просторовій ґенезі відбиває не
лише синтез українознавчих наук у їх універсальній цілісності та
системності, а й українознавчі сфери буття та життєдіяльності.
Аналізуючи сучасний час, як час здійснення багатовікових мрій та надій
українців щодо торжества гуманістичних ідеалів української державності,
свободи людини, соціальної справедливості, видатний вчений
українознавець розкриває негативні наслідки поневолення України
різнорідними, зокрема – російськими та радянсько-комуністичними
окупантами, а саме: втрату українцями волі до самодостатнього життя у
власній державі, пригасання здатності до здійснення визначеної природою
історичної місії, денаціоналізація та деморалізація українців через
втрату національних та етнічних традицій.
Це – безперечно зневажливе ставлення до рідної мови та культури,
нерозуміння українцями фальшивості політичних та соціальних стереотипів,
створених окупаційною комуністичною владою. Століття колоніального
рабства, як зазначає П.Кононенко, спричинили загрозливу деформацію
свідомості українців, духовну кризу кількох поколінь, пристосуванство,
апатію, конформізм щодо пануючої російської чи радянської влади.
Небезпечним для утвердження української держави П.Кононенко вважає те,
що нинішня державна влада, орієнтуючись на тактичні інтереси у
відносинах з Російською Федерацією, продовжує дотримуватись сформованих
у Російській імперії та СРСР ідеологічних та політичних міфів і
стереотипів. Зокрема, щодо Б.Хмельницького, І.Виговського, І.Мазепи,
П.Орлика, Української Народної Республіки, Української Держави, Павла
Скоропадського, голодомору 1932 – 1933 рр., Акту 30 червня 1941 року у
Львові, ОУН-УПА, дивізії «Галичина», дисидентського руху 60 – 80 років
та інших фактів, подій, діячів української історії. А головне – щодо
української національної державної ідеї.
Вихід із політичної та духовної кризи вчений-українознавець вбачає в
самопізнанні й усвідомленні українцями своєї історії, своєї долі й
історичної місії, отже, в розвиткові українознавства як цілісної системи
освіти, науки, філософії і політики. Погляд вченого-українознавця,
керівника провідної наукової українознавчої установи сконцентрований на
особливій місії України в державно-політичній та соціально-економічній
стабільності в Європі, в утвердженні гуманістично-духовних засад у
відносинах між територіями Європи і Азії, Європи й Америки. Це й
визначає історичну місію українців у світі – поєднувати, накопичувати,
розвивати матеріальні та духовні надбання українського етносу, всіх
культур і етносів, які були на території України, для утвердження
демократичної, правової держави.
На сучасному етапі в українському суспільстві відновлюються традиції
козацько-гетьманської державності, започатковані в середині XVII ст.,
стосовно побудови держави на засадах рівності й справедливості, свободи
для всіх українців, міжнародних контактів з Британією, Францією,
Швецією, Польщею, Німеччиною, Туреччиною та іншими державами.
П.Кононенко зазначає, що «геополітична позиція» української держави на
центральному перехресті міжнародних транспортних і торгівельних,
освітніх, культурних, релігійних магістралей відображає багатоаспектні
можливості української нації щодо створення політичного та економічного
потенціалу України як світового геостратегічного центру.
Він вважає, що мета нових колонізаторів, які представляють, зокрема,
російські фінансово-промислові корпорації, – перешкодити цьому
об’єктивному процесу, відповідно, оволодівши економічним та
інформаційним простором України, продовжити російську політичну традицію
колоніального поневолення України, яка продовжує існувати як незалежна
держава певною мірою лише формально.
Головним чинником самодосконалості українців та поступу П.Кононенко
вважає пізнання багатовікового шляху та геніальної спадщини українських
предків, яка має бути консолідуючою основою для усунення в українській
державі іноземних ворожих економічних та політичних впливів, остаточної
перемоги українства, утвердження в Україні та світі одвічних українських
національних та духовних цінностей.
Розглядаючи українську націю як одвічний та незнищенний феномен,
П.Кононенко відзначає, що її глибинна сутність започатковується
природною територією проживання українців. Найактуальнішим аспектом
формування української етнічної та культурно-мовної єдності визначається
географічно-природне і геополітичне розташування української території.
Географічні чинники і багатоманітна природа – як гармонійне поєднання
степів, лісів, річок, озер, гір, моря; різноманітний клімат – помірний,
холодний, спекотливий, сировинні ресурси – вугілля, нафта, газ, чорні,
кольорові, дорогоцінні метали приваблювали на природний терен України
протягом кількох тисячоліть різні етнічні, культурні, соціальні групи
людей. Природа – як цілісно-універсальна система єдності земельної
території та проживаючого етносу, формувала відповідний характер людей.
Багатство та унікальність природи різних частин території України
породжували в свідомості українців різноманітність вражень і емоцій.
Сукупність наявних природних багатств спонукали українців до різнорідної
господарської, військової та інтелектуальної життєдіяльності.
П.Кононенко зазначає, що клімат і природа формували духовний
універсалізм українців, в органічному поєднанні таких рис, як
«миролюбність хлібороба», «войовничість княжого дружинника, запорожця,
січового стрільця чи воїна УПА», «примирення з політикою
денаціоналізації або еміграція». Він розглядає природу в подвійному
аспекті впливу на суспільний розвиток. Природа в розумінні П.Кононенка –
це і сукупність геофізичних особливостей ландшафту, яка випливає на
сприйняття українцями світу, і чинник становлення українського духовного
світогляду, формування суспільно-історичних обставин розвитку
української геополітичної державної традиції.
Визначальною особливістю природного розташування України вважається її
геоцентричний простір на перехресті економічних та духовних магістралей
«Сходу і Заходу, Півночі і Півдня».
Україна постійно була і є центром генерації різноманітних досягнень
мистецтва, освіти, науки, економіки, що сприяло духовному зміцненню
української нації.
П.Кононенко вважає, що Україна є серединною часткою Всесвіту за
геополітичним розташуванням і характером розвитку культури. Геоцентричне
розташування України є передумовою «універсального типу української
людини», яка поєднує «різнорідність геопсихічних впливів – сфери річок,
озер, морів, безкраїх степів».
Сформований на основі геопсихічних чинників національний характер
українців відображений як в індивідуальному, так і в
колективно-національному ідентифікаційному усвідомленні.
Український етнос сформувався, на думку вченого-українознавця, на ґрунті
різних расових типів, однак вони не диференціювалися на автономні етноси
в просторі і часі, а інтегрувались в єдиний український етнос.
Основними етнотворчими факторами єдності були спільність території,
мови, культури, релігії, економіки, світогляду.
Різноманітність расових типів, умов клімату та природи зумовили
відмінності в поведінці, одязі, формах господарювання, обрядах
українців, що проживають в різних територіальних частинах України, та
які продовжують українські традиції у компактних поселеннях в інших
країнах. У геополітичних та геополітично-історичних дослідженнях
П.Кононенко відображає глибинний взаємозв’язок природного терену
проживання українців з українською мовою, народними піснями, мелодіями,
творами поетів та письменників. Універсальні особливості природи та мови
розглядаються у взаємозалежності . Мова відображає унікальність природи
української території, є консолідуючою основою духовної єдності для
попередніх, сучасних та наступних поколінь українців. Але мова виступає
і як фактор потужного впливу на ментальність українського етносу,
формування його ідеалів, ощадливого ставлення до багатств природи.
Одним з головних напрямів українознавчих досліджень НДІ українознавства
Міністерства освіти і науки України є аналіз проблем і тенденцій
сучасного розвитку України та українства, що має сприяти формуванню в
українців державних, суспільних та духовно – культурних ідеалів.
Цією потребою об’єктивно визначено необхідність створення в Інституті
українознавства відділу геополітики та геостратегії України.
Відділ геополітики та геостратегії України поєднав фахівців Інституту
українознавства з історії, політичної та економічної географії,
політології.
Очолює відділ професор, доктор географічних наук Масляк Петро
Олексійович, який здійснює активну наукову, викладацьку та просвітницьку
роботу, є автором наукових статей, навчальних посібників і підручників,
монографії з економічної та соціальної географії й геополітики України.
Відділ геополітики та геостратегії України працює у взаємодії з іншими
структурними підрозділами НДІ українознавства над наповненням
геополітичним змістом програм з українознавства для середньої
загальноосвітньої школи та вищих навчальних закладів.
Відділ здійснює роботу відповідно до плану роботи НДІУ, концепції
відділу, положення про відділ геополітики та геостратегії України.
Основні напрями науково-дослідної роботи відділу: визначення
теоретично-методологічних засад сучасної геополітики; опрацювання
української і світової наукової геополітичної спадщини; дослідження ролі
та впливу геополітичних факторів в історичному розвитку української
нації; вивчення географічного становища України як важливої передумови
геополітичного потенціалу України.
Темою наукових досліджень відділу є «Геополітичні та геостратегічні
проблеми розвитку українського суспільства». Головною геополітичною
проблемою сучасного державотворення в Україні, безперечно, є зміна в
мисленні українців.
Політичні та соціально-психологічні міфи і стереотипи, що відклалися у
свідомості українців за час перебування України в складі СРСР,
спричинили спотворені та викривлені уявлення про багатовіковий
історичний процес розвитку української нації. Низький рівень
геополітичної свідомості громадян України однозначно позначився на
результатах виборів Президента України, депутатів Верховної та місцевих
рад у 1991 – 2002 рр.
З відокремленням України у 1991 р. від СРСР визначилась перспектива
сприйняття її у світі як могутньої держави, здатної бути рівноцінним
геополітичним партнером з іншими державами. Постала проблема становлення
української географічної політики, яка базувалася на досягненнях
української економіки, культури, політичної думки.
Національно-демократичні партії не змогли сформувати необхідний для
суспільства ідеал сильної, могутньої з вагомим міжнародним авторитетом
Української самостійної соборної держави.
Президентом України було обрано 1 грудня 1991 р. представника державної
номенклатурної верстви. Внаслідок цього продовжили існування сформовані
в УРСР державні структури управління, науки, політичної влади. Керівні
діячі державної номенклатури, традиційно орієнтуючись з економічних та
культурно-мовних причин на російську державу, не були зацікавлені в
радикальних геополітичних змінах у внутрішній та зовнішній політиці
України. Перспектива втрати політичної та економічної влади була
важливішою проблемою для державних управлінських і наукових службовців,
чим осмислення важливості геополітичного потенціалу України, для
утвердження світового українства.
Сформовані в УРСР академічні та галузеві наукові інститути виявилися
нездатними до вироблення державної геополітичної доктрини, відповідних
науково-методичних і навчально-методичних розробок.
Необхідність розробки навчальних посібників та програм, визначення
геополітики та геостратегії України як навчального курсу в планах
загальноосвітніх шкіл і вищих навчальних закладів, зумовило утворення
відповідного структурного підрозділу в НДІ українознавства.
Співробітниками відділу розроблено концептуальні засади геополітики та
геостратегії України як науки і навчальної дисципліни, здійснено
змістовно-текстове опрацювання важливих аспектів української та світової
геополітичної спадщини в підготовленому відділом навчальному посібнику
«Геополітика та геостратегія України».
Розроблений навчальний посібник має стати методологічною та
теоретично-текстовою основою для наукових геополітичних досліджень,
навчальних програм для учнів старших класів загальноосвітніх шкіл,
студентів, курсантів військових училищ, аспірантів, докторантів,
активістів політичних партій, громадських та молодіжних організацій,
працівників законодавчої та виконавчої влади. Основою становлення і
розвитку геополітики та геостратегії України як перспективного
українознавчого напряму є праці Петра Масляка «Геополітика України як
органічна складова частина українознавства», «Геополітика та
геостратегія України: адекватна реакція на виклик часу», «Менталітетна
база Росії й України: теорія і практика в XX столітті».
Здобуття незалежності в 1991 р., на думку П.Масляка, визначило Україну
потенційним геополітичним центром впливу у Євразійському просторі.
Державним керівникам України незалежно від політичних переконань
необхідно було, орієнтуючись на географічний масштаб країни,
історично-культурну спадщину, інтелектуальні та людські ресурси,
формувати засади географічної політики та географічної стратегії
України.
Обґрунтування геостратегічної тенденції розвитку України було можливим з
огляду на існуючу стабільну територіальну організацію держави та
політичну єдність українців після референдуму 1 грудня 1991 р.
на внутрішньому геополітичному просторі. Військово-технічний потенціал,
економічна інфраструктура, історичні і культурні традиції могли бути
ціннісною інструментальною базою для виконання Україною геополітичної
ролі світового геостратегічного силового центру. Президентська державна
влада у 1991 – 1994 рр., як вважає український геополітик, самоусунулась
від активної зовнішньої геополітичної діяльності внаслідок входження
України до контрольованої Російською Федерацією Співдружності Незалежних
Держав. Нова владна президентська адміністрація в середині 90-х років
під геополітичним тиском Росії, комерційні та державні структури якої
панували в економічному й інформаційному просторах України, втратила
внутрішній геополітичний контроль над територіями України в аспектах
просторової єдності і структурованості українського суспільства.
П.Масляк зазначає, що Україна як держава «з унікальним географічним
положенням просто не може не мати власних геополітичних доктрин,
об’єднаних у геостратегію».
Геостратегія України в XXI ст. – це, безперечно, реалізація перспектив
освоєння сировинних та товарних ринків країн Європи, Середньої Азії,
Закавказзя, організація з цими державами політичної й економічної
взаємодії. За цих умов Україна зможе відігравати провідну роль у
Східній, Центральній і Південно-Східній Європі, створити альянс країн
під власним політичним і економічним впливом, прообразом якого є ГУУАМ.
Україна, розвиваючись і утверджуючись як незалежна держава у Європі і
світі, неодмінно має поширювати свій геополітичний вплив за власні
політичні кордони, опираючись на потужні середовища української
діаспори, українців, які проживають на українських етнічних територіях,
що є в складі інших держав. Державні керівники України мають активніше
втручатися в світовий геополітичний процес, коригуючи його на користь
України, прискорюючи одні його напрями, блокуючи або сповільнюючи інші.
Існуючі в Україні академічні наукові галузі виявилися неспроможними
сформувати та запропонувати державному керівництву наукової
геополітичної концепції розвитку держави.
Українознавство як наукова система знань, яка відображає українську
національну ідею, створює передумови для теоретичних та практичних
розробок важливих аспектів просторово-територіального середовища
України. Через сприйняття українознавства відбудеться усвідомлення
українством геополітичної та геостратегічної місії України.
Унікальність української території визначає необхідність у сучасній
науковій думці українських геополітичних та геостратегічних ідей, які б
були основою для розробки українських геополітичних концепцій і доктрин
у XXI столітті.
П.Масляк вбачає в українознавстві теоретичну і практичну основу для
вивчення геополітичних особливостей потенціалу інших країн, можливостей
їх природної взаємодії з Україною.
Опираючись на українознавство як синтезуючу наукову систему знань з
історії України, географії, філософії, етнології та інших наукових
галузей, геополітика та геостратегія України як складова частина
українознавства має бути визначена в змісті навчальних програм і
посібників для загальноосвітніх шкіл та вищих навчальних закладів.
Концептуально важливим є введення в навчальні програми українських
геополітичних понять: «життєвий простір України», «сфера впливу
України», «геополітична тенденція суспільства» та інших. Важливим
напрямом наукових геополітичних досліджень П.Масляк вважає вивчення
геополітичних процесів багатовікового історичного розвитку українства в
умовах найнестабільнішої у світі «коридорної» території.
Незважаючи на те, що по цій території за декілька тисячоліть пройшли
майже всі відомі у світовій історії народи Євразії, українці
психологічно витримали і зберегли свої давні генетичні антропологічні
особливості перебування української території під постійним тиском
кочових народів (печенігів, тюрків, берендеїв, чорних клобуків,
половців, монголів, татар). Але це зумовлювало послаблення геополітичної
експансії українців у східному життєвому просторі (території сучасних
держав – Російської Федерації, Білорусії, Литви, Латвії, Естонії) та
постійний їх відступ до Карпат. Карпатські гори внаслідок своїх
природних багатств та річок постійно були тиловою територією
«ландшафтно-етнічного притулку нації».
O U bd
Ae
AE
U d
AE
QТериторіальною природно-духовною та історично-географічною основою
геополітичної та ідейної єдності українців від Трипільської цивілізації
до відновлення української держави наприкінці II на початку III
тисячоліття був Дніпро.
На Дніпрі знаходились трипільські поселення, виникла віковічна
українська столиця місто Київ, проходив торговий шлях «із варяг у греки»
в часи Київської держави, виникли козацтво і його військово-політична
структура – Запорізька Січ, знаходиться могила національного генія
українства – Тараса Шевченка.
Феноменальність земельних ґрунтів, природних умов Карпатських та
Кримських гір, лісів Полісся, степів, лісостепів, Чорного моря витворили
особливості інтелекту, духовності, типи поведінки та господарського
життя українців. Це обумовлювало те, що українці витримали постійний
геополітичний тиск від Туреччини, Польщі, Росії, зробили вагомий внесок
у розвиток світової цивілізації в різних галузях науки, культури,
сільського господарства, промисловості, законодавства, політичної думки.
У сучасний час маятник геополітичного тиску об’єктивно є в України,
тільки необхідно українцям позбутися створених і викривлених уявлень про
Україну й історичний процес розвитку українства, тоді «в третьому
тисячолітті неминуче випростається «пружина» української експансії» на
схід, що була міцно стиснута життєвими обставинами протягом віків.
Внутрішні природні геополітичні центри України – Дніпро і Карпати були
опорними точками життєвого простору, на якому від Трипільської
цивілізації до сучасного часу відбувалось під впливом природи, клімату,
способу життя, формування української нації з її культурою і мовою як
універсальними феноменами вираження інтелектуальності українців.
Після розпаду СРСР і соціалістичної системи в Європі, колишні республіки
Радянського Союзу І КРАЇНИ СХІДНОЇ Європи за геополітичною орієнтацією
поділились на дві групи. Одні з них обрали геополітичними векторами
європейські структури чи НАТО, інші інтеграцію з Росією.
Країни, які концептуально порвали з Росією, здійснюють успішний розвиток
економічних відносин, формування нової системи соціального забезпечення,
демократичних правових і політичних інституцій.
Країни, які обрали російський вектор політичної, військової та
соціально-економічної інтеграції, перебувають у глибокій економічній і
владній кризі.
П.Масляк у своїх працях аналізує об’єктивний процес геополітичного
вибору України наприкінці XX століття, вважаючи, що геостратегічне
положення України у XXI столітті з невигідного у військово-стратегічному
аспекті, поступово може змінитися в економічному та політичному на дуже
вигідне.
Головна причина цієї зміни – це історична і геостратегічна приреченість
Росії та Індії на розпад як єдиних держав, у зв’язку з цим «геополітична
роль України в Євразії неминуче трансформується у третю після ЄС і
Китаю».
Розпад Росії спричинить утворення величезного геостратегічного вакууму у
територіальному просторі, який об’єктивно можуть заповнити Китай і
Україна, маючи необмежені просторово-територіальні можливості для
експансії. Неминучість геостратегічного банкрутства Росії в XXI столітті
визначається, на думку П.Масляка, менталітетом росіян, які сприймаючи
геополітичні та правові традиції СРСР та Російської імперії, відмовились
від творення нової Російської держави. Внаслідок цього Росія опинилась
поза загальними напрямами соціального та науково-технічного розвитку
людства. Менталітетність нації, як вважає П.Масляк, стає визначальним
чинником розвитку чи деградації держави в XXI ст. Росіяни, які мають
генетичні традиції захоплення нових територій і використання їх
ресурсів, виявились нездатними до створення нових соціальних цінностей,
інтенсивного запровадження новітніх технологій у промисловому
виробництві і сільському господарстві.
Сучасні українці успадкували від предків унікальні знання та навички у
хліборобстві, культурі, виробництві. Реалізувати цей потенціал,
використати потужні можливості для творення могутньої української
держави – це головне завдання сучасного покоління українців.
Менталітетні особливості національного характеру визначають здатність
українців відтворити цінності духовної культури та розвинути накопичені
матеріальні ресурси.
Україна постане у XXI ст. могутнім центром розвитку економіки та науки.
Підтиском арабських країн, Китаю, України, як зазначає П.Масляк
«геополітично не залишиться місця простору, який презентує Росія та ЇЇ
сателіти».
Таким чином, Петро Масляк є фундатором власного інтегрального напряму
геополітичної науки не лише в Україні, а й за її межами. Цей напрям
можна назвати суспільно-географічним. Географічні чинники, на думку
вченого, і нині знаходяться в основі геополітичних процесів, явищ і
тенденцій. Але при їх дії все вагомішими стають соціально-економічні і
менталітетні чинники. Простір і час, а точніше, їх мінливі поєднання і
взаємодія на певній території створюють геостратегічну тенденцію, яка
пробиває собі шлях через безліч випадкових явищ і процесів, особистих,
не усвідомлених уподобань, прагнень, бажань і подій як окремих людей,
так і всього суспільства.
Важливим аспектом сучасних українознавчих історично-геополітичних
досліджень є звільнення українського суспільства від комуністичних та
проросійських догматів і міфів. У дослідницьких працях українського
біолога і психолога Валерія Сніжка «Психоекологічне довкілля України»,
«Нариси з психоетнічної екології України» спростовуються абсурдні
стереотипи, що були встановлені радянською комуністичною владою як
наукові аксіоми, висвітлюється природний процес ґенези української
нації, держави, мови, культури України, у безпосередній залежності від
довкілля. Все це постає взаємопов’язаним, через сприйняття образу
України як соборної правової держави, яка є авторитетним суб’єктом
світового процесу. В.Сніжко обґрунтовує концепцію походження і розвитку
українства. В основі його поглядів переконання у безперервності
психоетнічного та культурно-історичного процесу становлення етносу на
українських теренах, від трипільського періоду розвитку всесвітніх
цивілізацій. Важливим етапом у формуванні українського етносу він вважає
трипільську археологічну культуру за V тисяч років до н. е. Цей період
вважається вченим визначальним у пріоритетності українців якнайдавнішої
етнічної спільноти Європи.
В.Сніжко в своїх працях висловлює твердження, що творення певної
соціально-природної спільності людей відбувається виключно в межах
конкретного біогеографічного територіального регіону, який включає
оригінальний ландшафт та усі інші складові природного довкілля, під
впливом чотирьох важливих природних факторів: міграція, мутаційний
процес, кількісна величина автохтонного населення, природний відбір.
Перебуваючи у контактній взаємодії між собою та природними явищами
людські спільноти формувались головним чином у двох архетипних напрямах
з дуже багатьма різноманітними варіаціями.
Одні спільноти переходили від збиральництва до землеробства, освоювали
території навколо свого соціального центру, творили свій світогляд і
устрій виключно на тих теренах, які відповідали їхньому
психоадаптаційному усвідомленню.
Вимушена міграція, якщо і відбувалась, то у регіони з подібними
природними умовами. Отже, їхня психічна настанова – «пам’ять про
ландшафт» до якого вони психоадаптовані, який є основою генетичного
коду, що з’єднує покоління. Інші спільноти переходили від мисливства до
скотарства і мали психічну настанову до агресії, відвойовування
життєвого простору. Протистояння двох архетипів – землеробського
«людина-рослина» і скотарського «людина-тварина» розглядається як
основний аспект формування українського етносу. На думку дослідника,
основою формування етнодержавних геополітичних традицій України як
аграрної держави є трипільська землеробська культура, сформована в
помірній кліматичній зоні. Попередницею Трипілля, на думку В.Сніжка,
була культура Кукрек (за назвою селища в Криму), яка існувала на теренах
Поазов’я, Криму, Причорномор’я. Це була культура початкового
відтворюючого господарства, приблизний час її формування – це перша
половина VIII тисячоліття до н. е.
У гірській місцевості східного узбережжя Криму та західної частини
Азовського моря археологи знаходили залишки найдавніших поселень
культури Кукрек. Культура Кукрек мала високотехнічне для того часу
землеробське знаряддя – жниварський пошт, мотики, камені для розтирання
зерна, також керамічний посуд, обладнані приміщення для зберігання зерна
тощо. Водний природний катаклізм завдав катастрофічної шкоди цій
культурі – її поселення були затоплені. Основна частина людності
відійшла на територію сучасної України.
У Придніпров’ї прототрипільці підкорили та асимілювали місцеві племена,
що спричинило формування нового, психоенергетичного активного етносу. В
поселеннях над Дніпром було продовжено традиції вирощування пшениці
(однозернянки), проса, розведення великої рогатої худоби, овець, свиней,
виготовлення знарядь праці, керамічного посуду.
Від мотичного землеробства (обробітку землі мотиками з кісток та рогу)
відбувався перехід до орного землеробства (використання рала). Водночас
інтенсивне землеробство створювало передумови для майбутньої екологічної
катастрофи, пов’язаної з періодичними природними посухами, а також
освоєнням трипільцями величезних земельних просторів.
Сформована в лісостеповій зоні, трипільська цивілізація об’єднала в
масштабних протомістах людей психогенетичного протоархетипу
“людина-рослина”, хоча за своїм расовим складом вона була дуже
різноманітна.
Природні катаклізми у вигляді посух, поряд з господарською діяльністю
людей, призводили до поступового перетворення лісостепової зони в
степову.
Це змушувало трипільців до міграції від Дніпра на інші території.
Об’єктивний міграційний процес посилений вторгненням в III на початку II
тис. до н.е. войовничих кочових племен ямної культури. Внаслідок
недосконалості харчування малоадаптована, але більша кількісно частина
етносу, яка залишалась, була приречена на загибель, частина
антропологічне наближена до попереднього місцевого населення
продовжувала психоетнічний розвиток. Усталений автохтонний етнос став
стабілізуючою основою адаптогенного психоетнотипу, характерного для
українців. Вторгнення степових кочовиків та їх постійне асиміляційне
вливання у традиційну для цього регіону землеробську цивілізацію
В.Сніжко вважає важливим чинником подальшої ґенези автохтонного
населення, нащадки якого підсвідоме залишились носіями свідомості
землеробського суспільства.
Незважаючи на постійну перевагу протягом багатьох століть скотарських
племен, пошана до землі, природи, сонця, стала основою генетичної
підсвідомості українців. Формувався унікальний психогенетичний комплекс
етносу внаслідок поєднання двох психоетнічних традицій.
Домінуючою завжди лишалась землеробська свідомість, кочові спільноти,
скіфи, сармати, готи, гуни, печеніги, чорні клубуки, половці,
асиміляційне поглиналися навіть кількісно меншим існуючим автохтонним
етносом, завдячуючи міцним психоетнічним особливостям.
Внаслідок постійної міграції з кінця II тисячоліття до н. е. на терен
сучасної України людських спільнот з різною психічною підсвідомістю,
формувався якісно новий тип психоетнічної самобутності, який поєднував
символ кочовиків і землеробів.
У N/11-111 століттях до н.е. спільними для всіх скіфських племен
символами були рало, меч, кубок, які відображали прагнення до
землеробської праці, оборони своєї землі, вшанування предків. В.Сніжко
пояснює це тим, що автохтонний землеробський етнос був сформований у
часи Трипільської цивілізації, яка існувала ізольовано від інших
цивілізацій світу, свідченням чого є відсутність оборонних споруд у
трипільських протомістах. Автохтонний етнос постійно перебував в стані
психоетнічної маргінальності, підпорядковуючись іноземним завойовникам.
Цією обставиною В.Сніжко пояснює закономірність не активної експансії
українців у світ у вигляді завойовницької, загарбницької агресії, а
експансії землеробської в Росію, Канаду, Бразилію, Аргентину, США,
Австралію.
Поселяючись на нових теренах, українці відтворювали накопичені за
тисячоліття землеробські знання продуктивної співпраці з природним
довкіллям.
Сформована в давньоукраїнському природо-кліматичному довкіллі,
психологічно розвинена творча землеробська свідомість стала генетичною
основою психоетнічного субстрату майбутнього українського етносу.
Культурна традиція етносу, який проживав на українських теренах, завжди
була на вищому рівні ніж у завойовників, його екологічно-генетична
адаптованість примушувала пануючу спільноту до неминучої поглинаючої
асиміляції. Завойовники руйнували існуючі традиції та суспільні
структури, але водночас прискорювали внутрішні та соціальні процеси
розвитку. Давні традиції, які під силовим тиском на деякий час припиняли
свою дію, відроджувались у нових умовах, на більш вищому модерному
рівні. Іноземним завойовникам, незважаючи на тривалість своєї влади, не
вдавалося перервати об’єктивний процес формування нації.
Іноземна влада припиняла існування, асимільована частина ЇЇ
представників поглиналась психоетнічним простором автохтонного
суспільно-природного довкілля. В.Сніжко, вважає, що від У-111 тисячоліть
до н.е. на Наддніпрянщині простежується глибинна антропологічна,
господарсько-культурна спадковість землеробського населення. Творчий
компонент землеробської свідомості у трипільців (V – ІІІ тис. до н.е.),
кіммерійців (ХІ – VІІІ ст. до н.е.), скіфів-землеробів чи орачів (VІІ –
ІІІ ст. до н.е.), сарматів (III ст. до н. е.), населення черняхівської
та зарубинецької культур, літописних слов’янських племен був основою
етногенезу української нації. Завдяки цьому українці, увібравши в себе
антропологнічні риси, політичні та соціальні традиції асимільованих
народів, пережили всі катастрофічні ситуації, не зламалися психологічно,
ні фізично, ні духовно.
В.Сніжко поділяє загальноприйняту точку зору в українській науці щодо
черняхівської культури як праслов’янської і водночас праукраїнської.
Черняхівська культура в період свого розквіту (ІІІ – ІV ст. н.е.)
займала велику частину сучасних українських територій. Слов’яни в І тис.
н.е., заселяючи різні регіони сучасної України та Європи, асимілювали
місцеві племена або потрапляли під зворотний асиміляційний вплив.
У зв’язку з цим на праукраїнців західного регіону мали вплив балти і
кельти, північноугрофінські племена, північно-західного – германські,
південного -тюркські.
Населення центральної України В.Сніжко однозначно ідентифікує як
протоукраїнців за цілісними особливостями та психоетнічною
еколого-духовною адаптованістю до лісостепу. Але безперечно, що всі
етнічні українці належать до одного спільного східноєвропейського
гематологічного типу, глибинно пов’язаного від трипільської цивілізації.
Слов’янство, як зазначає В.Сніжко, сформувалось у регіоні між Дніпром і
Карпатами, створивши нову домінуючу на теренах України психологію етносу
– «дохристиянський світогляд слов’ян”. Усталений світогляд праукраїнців
створив передумову для слов’янських племен, завойованих варягами на
початку X ст. н.е., адаптуватись на новому психогенетичному рівні й
асимілювати провідну місцеву верству.
Український праетнос, сформований в органічному зв’язку з природною
територією, розвивав свій світогляд у віруваннях Перуна, Волоса,
Дажбога, Хорса, Ладу, Леля, на інших надприродних істот. Етнос, який
почав складатись у межах території сучасної України, набув протягом
своєї ґенези певної психоетнічної сталості та еколого-господарської
адаптованості. За умов соціально-політичного владного устрою,
встановлюваного варягами, литовцями, поляками, росіянами, він не
асимілювався.
У середині XVII століття український етнос створив власну козацьку
національну державу. Становлення власної держави трансформувало процес
етногенезу в процес націєгенезу – формування української нації та її
самостійної, соборної держави. Сформована національна ідея стала
основоположною в діяльності Б.Хмельницького, І.Виговського, І.Мазепи,
П.Орлика, провідників Української Народної Республіки, гетьмана
Української Держави П.Скоропадського, провідників ОУН і УПА – Євгена
Коновальця, Андрія Мельника, Степана Бандери, Ярослава Стецька, Романа
Шухевича.
У середині XVII століття був сформований загальноукраїнський
господарський ринок. Внаслідок 30-літньої війни у Європі на світовому
ринку зростає попит на український хліб.
Зростання обсягів вирощування зернових культур зумовило два
взаємопов’язані процеси, насамперед розвиток господарського устрою:
вдосконалення знарядь праці, будівництво господарських споруд; зростання
видобутку та обробітку заліза.
Активно почала відбуватися українська економічна експансія, у другій
чверті XVII століття вихідцями з Волині, Полісся, Поділля, Галичини,
були освоєні величезні земельні простори на лівобережжі Дніпра, які на
той час були обезлюдненні через довготривалі природні катаклізми.
Харчова та легка промисловість у поєднанні з сільським господарством
була основою торгово-господарської конкуренції України щодо Польщі та
Московського царства на європейських споживчих ринках. Постання на
геополітичному просторі Європи української держави, національна
свідомість населення якої мала глибинні традиції господарської
діяльності, мислення, мови було небезпечним і для Польщі, і для
Московського царства. Це зумовило тривале протистояння на території
України між цими державами в XVII – XVIII століттях.
Внаслідок вторгнення в Україну на початку XVIII століття військ Петра І
втрачається незалежність України. В кінці XVIII століття за ініціативою
Катерини II територія України була включена до складу Російської імперії
та розподілена на губернії. Входження території України до Російської
імперії, розподіл її земельних просторів між російськими землевласниками
та промисловцями, викликали зміни в господарюванні на землі, що
спричинили руйнування природного довкілля України. Екологічне руйнування
національного природного ландшафту внаслідок російської окупації, як
вважає В.Сніжко, зумовило політичну та морально-етичну деградацію
української нації.
Незважаючи на це, високий рівень «землеробської свідомості» утримував
стабільним загальний психоетнічний рівень розвитку нації.
Українці з честю витримали силовий тиск російської імперської влади і,
як зазначає український науковець, навіть у XX столітті в умовах
«закріпаченої колонії з концтаборною організацією соціального,
культурного, екологічного та економічного життя селян,
централізовано-регламентованою координацією
всього сільськогосподарського виробництва, якою була УРСР», українці як
етнічна спільність психічно не деградували і антропологічно не
асимілювалась.
Аналізуючи процеси духовного напруження на межі деградації і
антропологічного розчинення, які пережило українство у XX столітті,
В.Сніжко визначає психогенетичну прив’язаність до ландшафту території як
важливий компонент «загальної психології етносу».
Цей компонент сформувався на основі геофізичних та геохімічних
особливостей українського чорнозему, які витворили людність унікального
землеробського психічного архетипу, з оригінальною екологічною психікою
та образним світосприйняттям.
Вплив мав «не лише зовнішній вигляд регіону» та його клімат, а
особливості харчування і лікування, які стимулювали відповідні
фізіолого-біохімічні процеси в організмі людей, що впливали на мозкову
діяльність. Тому коли в праукраїнську спільність входили представники
інших психоетнічних спільнот, вони змушені були сприймати специфіку
місцевого харчування для подолання певних природних регіональних
ускладнень у нормальних життєвих умовах. Не приймаючи автохтонної
системи харчування, прибульці нездатні були до адаптування в існуючому
природному довкіллі. Або змушені були мігрувати, або поступово вимирали,
не продовжуючи себе в життєстійких нащадках, залишивши по собі певні
культурні, господарські чи світоглядні надбання, які засвоювалися
автохтонним етносом.
На терені України відбувалось формування унікального антропологічного
типу з пріоритетністю протоєвропейського компонента. Завдяки специфічній
системі харчування українці е генетичними спадкоємцями трипільських
землеробів та інших давніх народів, які населяли територію України.
Територія проживання та природний ландшафт формували господарські
традиції землеробства, скотарства, виготовлення знарядь праці,
будівництва жител, світоглядного розуміння світу, морально-етичних
взаємовідносин між людьми.
Найбільш оригінальним і неповторним витвором людності, яка населяла
Україну в прадавні часи, В.Сніжко визначає поховально-сакральний
комплекс – Кам’яна Могила, що розташований між розкопаними археологами
поселеннями культур Куряк та Трипілля.
Повага до предків, до пам’яток та традицій стародавньої української
культури, відтворення автентичності національного природного ландшафту,
усунення наслідків деградуючої діяльності комуністичної радянської влади
є, на думку В.Сніжка, головними гарантуючими умовами відродження
природної національної свідомості українців.
Еколого-психічна адаптованість українців до земельного терену, полегшила
українську землеробську експансію у світі – освоєння великих земельних
просторів у США, Австралії, Канаді (Манітоба), Бразилії (Парана),
Аргентині, Росії (Малиновий та Зелений Клин), Казахстані (Старий Клин).
Українці здатні були освоїти землеробські терени у світі і здатні
утвердити власну національну українську державу. Українці пережили
багатовіковий імперський геноцид російської держави (Московське царство
1654 – 1700 рр., Російська імперія 1700 – 1917 рр., СРСР 1922 – 1991
рр.), але витримали завдяки глибинним українським духовним традиціям і
цінностям. Утвердження української держави в III тисячолітті – це
відтворення необхідного психогенетичного зв’язку між поколіннями
українців.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
