Реферат на тему:
Галичина у житті Софії Русової
У важкий період вимушеної розлуки з рідною землею Галичина була для
Русової тією ниточкою, що єднала її з народом, серед якого вона виросла.
В той же час, перед Першою світовою війною, С.Русова стала для галичан
далеким світочем, а в 20–30-ті роки – неофіційним уповноваженим
представником, який обстоював їхні права на міжнародній арені, виводячи
перед світом політичну бездомність західних українців.
Перше знайомство Софії Русової з Галичиною відбулося в 1876 р., коли
вона разом із чоловіком Олександром Русовим верталася в Україну з
безцінним, але небезпечним вантажем – виданим у Празі „Кобзарем”
Т.Г.Шевченка. За допомогою галичан їй вдалося благополучно перетнути
кордон, перевезти (заковані в кайдани сумнозвісного Емського указу) віщі
слова поета-пророка.
На початку ХХ ст. у галицьких українських часописах з’являються обширні
статті Русової та повідомлення про життя родини Русових
(Літературно-науковий вісник за 1902 р.).
Напередодні Першої світової війни публікації С.Русової, аналіз її
просвітницької діяльності знаходимо у педагогічних та культурно-освітніх
виданнях. У 1914 р. часопис „Ілюстрована Україна” в рубриці „Серед
книг” подав огляд Я.Чепіш, що знайомив галичан з Русовою як
співредактором першого рідномовного педагогічного журналу „Світло” та
її педагогічними працями.
Події 1917 р. в Росії та „листопадовий чин” 1918 р. в Галичині, що
народили в середовищі українців надії на воскресіння, об’єднали зусилля
громадськості всієї України в царині розбудови власної незалежної
держави. Ця єдність проявилася у всіх сферах життєдіяльності, у тісних
контактах східно- і західноукраїнських політичних та культурно-освітніх
діячів. Цікавою з цього приводу є інформація, вміщена у провідній
галицькій газеті „Діло” за 20 травня 1917 р.: поміж тих, хто зустрічав
митрополита А.Шептицького у Києві після його повернення із російського
заслання, були М.С.Грушевський і С.Ф. Русова.
У трагічні для першої української державності дні разом з іншими
працівниками міністерства освіти, у ньому Русова очолювала департамент
дошкільного виховання і позашкільної роботи, вона змушена була виїхати
до Галичини, де в той час перебував уряд ЗУНР, а звідти – на Коломию.
Там на неї чекав син Юрко. В цей час з’являється її стаття „До
культурного об’єднання з Галичиною”, яка визначала спільні завдання
українського вчительства щодо організації національної освіти у
незалежній державі.
У грудні 1921 р. Русова перейшла кордон і опинилася у Львові. Її
зустріли, як рідну, допомогли, бо вона була без грошей і навіть у чужому
одязі…
З тих пір контакти з Галичиною стають особливо міцними і
результативними. Незважаючи на весь драматизм становища, у якому
опинилася 65-річна жінка, вона не тільки не відмовилася від активної
громадської та культурно-освітньої праці, але надала їй нового імпульсу.
В останні дні 1921 р. бачили Русову у почесній раді Всеукраїнського
жіночого з’їзду у Львові, що, з огляду на заборони польської поліції,
проходив як звичайні загальні збори „Союзу Українок”. Поруч із нею –
відомі західноукраїнські громадяни: О.Кобилянська, М.Рудницька,
К.Малицька, Д.Старосольська. На початку 1922 р. Русова виступає перед
львівськими педагогами з лекцією про новітні аспекти освіти й виховання.
З нагоди 65-річчя від дня народження С. Русової українські часописи
Галичини вміщують її статті. Одна з провідних організаторів
національного жіночого руху у Львові К.Малицька висловлює щире бажання
бачити С.Русову на чолі українського шкільництва Галичини.
Однак остаточна втрата українцями державності змусила її покинути рідний
край, окупований новоутвореною Польською державою. Вона подалася далі –
на Захід… Можна тільки дивуватися тій енергії, духовній силі, з якими
вона включилася в роботу в еміграції – спочатку у Відні, а згодом у
Празі.
Русова значно активізувала роботу в ділянці пробудження національної
свідомості жінки-українки, визволення її з-під ярма
соціально-політичного життя, тісно співпрацювала з галицьким жіноцтвом
„Союз Українок”. Однією з найяскравіших сторінок жіночого руху в краї
став Міжнародний конгрес українок, присвячений 50-річчю заснування на
західноукраїнських землях першої жіночої організації, що відбувався в
червні 1934 р. в Івано-Франківську. Русова виступала на конгресі з
доповіддю „Роль жінки в дошкільному вихованні”. Сконцентровані в ній
думки-поради стосовно завдань, мети, змісту виховання маленьких дітей,
сформульовані вимоги до фахового рівня педагогів-дошкільників стали
важливим поштовхом для подальшої розробки теоретично-методичних основ
дошкільного виховання в Галичині. Того ж року в Коломиї вийшла книжка
С. Русової „Наші визначні жінки”. Поруч із такими відомими
організаторами соціально-культурного руху в Україні, як Г. Барвінок,
Леся Українка, О. Кобилянська, С. Русова називає і жінок-галичанок: У.
Кравченко, М. Рудницьку, О. Кисілевську, М. Божуківну, яким присвятила
окремі статті.
У квітні 1936 р. з’їзд „Союз Українок” вітав (прибулу у Львів для
участі у з’їзді) „дорогу гостю” – 80-річну С. Русову.
О. Кисілевська , що відвідала ювілярку у її тимчасовому помешканні у
Львові, взяла в неї інтерв’ю. З глибокою вдячністю згадувала Русова
оцінку галичан у перші дні еміграції: „ Багато тут доброго я від вас
зазнала. Щасливі всі, що можете для нього працювати, що дано вам змогу
для нього трудитись, чи хоч би терпіти”.
’
’
?????¤?¤?$?????y?в діяльності С. Русової у цей час посідає улюблена
педагогічна праця, в якій галицькі культурно-освітні діячі одностайно
визначають два аспекти. По-перше, популяризаторсько-просвітницький : С.
Русова – одна з небагатьох „ своїми статтями утримувала український
педагогічний світ”, повідомляючи про все нове і краще, що відбувалось в
інших країнах у галузі навчання й виховання. По-друге, активно творчий:
на підставі глибокого вивчення західноєвропейського педагогічного
досвіду Русова створила і запропонувала цілісну теорію навчання й
виховання, починаючи з дошкільного віку, оперту на широку обізнаність
з умовами життя, пристосовану до потреб української дитини.
За її твердим переконанням, кожна школа „існує для конкретного народу,
який визнає її… потрібною йому установою, коли він бачить у ній щось
своє, рідне – чує свою мову, бачить свій орнамент, свої свята, чує свою
пісню, бачить у школі свою працю”…
С. Русова формувала національну педагогічну думку шляхом спілкування з
галичанами. У вересні 1929 р. вона прибула на освітній конгрес до
Львова, де зустрілася з педагогами, учнями дівочої школи ім.
Т.Г.Шевченка та учительської семінарії Українського педагогічного
товариства „Рідна школа”, з якими поділилася враженнями від
міжнародних педагогічних конгресів у Німеччині, Швейцарії, США.
У 1936 р. українська прогресивна громадськість світу широко відзначила
80-літній ювілей С. Русової. На урочистості у Львів приїхала і С.
Русова. Галичани віншували її сердечними вітальними промовами,
побажаннями. Виступили шановані у краї У. Кравченко, К. Малицька. Це був
останній широко відзначуваний у Галичині день народження Русової.
Сьогодні, коли Україна стоїть на шляху незалежності та самоутвердження
як цивілізована європейська держава, не маємо права забувати С.Русову,
людину, яка серед інших закладала перші підвалини нашої державності,
нашої системи освіти й виховання. Суть їх – у заклику до єднання, до
порозуміння, заклику турбуватися про найбільший національний скарб –
дітей.
У нашій гімназії створено науково-пошуковий центр імені Софії Федорівни
Русової – видатного педагога і громадського діяча, вірної і талановитої
дочки України, яка присвятила своє життя творенню національної системи
виховання і освіти. Наше завдання – повернути народові її ім’я, а разом
з іменем – її праці та ідеї.
Праці С. Русової – не тільки історія педагогічної і психологічної
думки, а й цілком сучасний погляд на загальну проблему школи й
освіти, визначення цілей, завдань, основних принципів побудови змісту,
форм і методів організації виховання і навчання.
„Нова школа кладе за головну мету – збудити, дати виявитися
самостійним творчим силам дитини, – говорила С.Русова, – задля того, щоб
зуміти викликати в учня духовну діяльність, треба зрозуміти душевний
склад дитини”.
Своє велике серце Софія Русова – дочка шведа ( Ліндфорса) та француженки
(Жерве) – віддала країні, що стала її батьківщиною. Тавро української
буржуазної націоналістки позбавило вітчизняну культуру і педагогіку
імені та праць Софії Русової на довгі десятиліття. Наше завдання – їх
повернути.
Вона була переконана: бути гарним педагогом – це бути справжнім
реформатором майбутнього життя України, апостолом Правди і Науки. Рідна
мова – це перша умова свідомого навчання. Народ, що не має своєї школи,
пасе задніх! Йому замкнено двері до пишного розвитку своїх культурних
сил, він засуджений на пригноблене становище, живе чужим розумом.
Такому народові, який не має своєї школи й не дбає про неї, призначені
економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом
усякого свідомого українця мусить бути завдання : рідна школа на
Вкраїні.
Про Олександра Русова Софія Федорівна писала: „Він перший відкрив мені
красу української народної поезії, заговорив до мене українською мовою
і без довгих промов та пояснень збудив у мене ту любов до нашого
народу, що вже ніколи не покидала мого серця й керувала всією моєю
працею довгі літа”.
І сьогодні лишаються актуальними питання мови, національної освіти, які
свого часу піднімала С. Русова. Найвища мета виховання, вважала вона,–
виховати людину. Постійно прямувати до волі, до незалежності. Вона
писала: „Тільки досвідчений, щасливий, незалежний… учитель принесе
найбільшу користь і учням, і їхнім батькам”.
Національне виховання сприяє формуванню міцної, цілісної особистості.
Бездіяльність призводить до пасивності, байдужості.
Особливого значення надавала С. Русова рідній мові, бо мова змалку
виховує і думку, і серце дитини.
Русова вважала, що програма національного виховання не повинна
обмежуватись джерелами тільки своєї літератури, вона має включати
найкращі твори для дітей зі світової літератури.
Феномен С. Русової полягає, насамперед, у тому, що в ній поєднувалися
глибокий психолог, педагог і методист одночасно.
Школа і освіта мають вбирати в себе всі прогресивні здобутки
закордонних реформаторів і водночас створювати свою систему на
національному ґрунті, враховуючи потреби свого краю, національні й
історичні традиції, зокрема традиції братських шкіл, що в основі мали
гуманістичні та демократичні принципи.
Праці С. Русової – не тільки історія української педагогічної думки, це
змістовна, глибока скарбниця у плані історичному, національному,
педагогічному, психологічному, це аналіз специфіки української школи, на
який потрібно не тільки орієнтуватись, а й добре спертись сучасній
педагогічній науці.
Найдорожчий скарб у кожного народу – його діти, його молодь, і чим
свідоміше громадянство, тим більше уваги воно приділяє вихованню й
освіті підростаючого покоління.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
