.

Г.Вернадський і його праці з історії української державності (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
333 2236
Скачать документ

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

ГЕОРГІЙ ВЕРНАДСЬКИЙ

І ЙОГО ПРАЦІ З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Творчість вченого-емігранта Георгія Володимировича Вернадського
сьогодні ще мало відома українському читачеві. Тривалий час його праці
не друкувалися ні в Росії, ні в Україні, а нечисленні згадки про нього в
наукових виданнях були здебільшого критичні. Така «офіційна
недоброзичливість» виглядала особливо вражаючою з огляду на ту шану,
якою повсюдно по праву користувалося й користується ім’я його батька –
всесвітньовідомого вченого-гуманіста, основоположника теорії ноосфери,
першого президента Української Академії наук Володимира Івановича
Вернадського. Проте час все розставляє на свої місця і нині праці
Г.В.Вернадського вже досить широко друкуються у Росії. Це викликало нову
негативну тенденцію – вченого автоматично зарахували до грона
представників російської історичної науки, тим самим фактично
заперечуючи його зв’язок з українською наукою. Разом з тим більш уважне
вивчення життя і творчості вченого свідчить про його постійний інтерес
до «української проблематики», про численні творчі та особисті зв’язки,
які єднали вченого з Україною. Щоб пересвідчитись у цьому, варто
звернутися до біографії науковця.

Георгій Вернадський народився 20 серпня 1887 р. в Петербурзі в родині
відомого вченого-природознавця Володимира Івановича Вернадського
(1863-1945) та Наталії Єгорівни (1860-1943). Ім’я своє він дістав на
честь діда по материнській лінії – Старицького Єгора Павловича, який був
відомий як фахівець в галузі державного права, видатний судовий діяч,
сенатор, дійсний статський радник, член Держради (з 1879 р.), старший
голова Тифліської суддівської палати й автор «Положения о размежевании
Закавказского края», а з 1883 р. – голова Департаменту законів, один із
відомих діячів, що виступали за втілення в життя судової реформи
Олександра ІІ.

До речі, інший його дід – Іван Васильович Вернадський теж був людиною
непересічною, відомим науковцем, доктором історичних наук, політекономії
і статистики.

Обидва роди (Вернадські і Старицькі) за походженням належали до
української шляхти (хоча й не дуже родовитої).

У 1889 р. родина Вернадських переїхала до Москви. Георгій дістав
непогану домашню освіту, а згодом вступив до 5-ої московської класичної
гімназії, яку у 1905 р. закінчив із золотою медаллю.

Того ж року Г.Вернадський став студентом історико-філологічного
факультету Московського університету. Але незабаром, оскільки
революційні події викликали перерву в роботі університету, Георгій, за
порадою батька, переїхав до Німеччини. Впродовж двох семестрів в
університетах Берліна та Фрайбурга він слухав лекції істориків Г.Бєлова,
Ф.Майнеке, філософа-неокантіанця Г.Ріккерта.

У 1906 р. Георгій повертається до Москви, відновлює навчання в
університеті, активно включається в громадсько-політичне життя. Зокрема,
він стає членом студентського осередку Партії народної свободи (більш
відомої під назвою «партія кадетів»), бере участь в організації
громадських їдалень.

У листопаді 1908 р. Георгій Вернадський одружився зі своєю троюрідною
сестрою Ніною Володимирівною Ільїнською, яка стала його супутницею на
все життя.

1910 року Георгій Вернадський закінчив Московський університет з
дипломом першого ступеня. Свою кандидатську роботу «Общественная
программа дворянских наказов в Екатерининскую Комиссию 1767 г.» він
написав під керівництвом М.М.Богословського. До числа його вчителів
також належали В.О.Ключевський, Ю.В.Готьє, Р.Ю.Віппер, О.О.Кізеветтер.
Вернадського було залишено на кафедрі для підготовки до захисту
магістерської дисертації, але наступного року, в результаті реакційної
політики міністра народної освіти Л.А.Кассо, Московський університет на
знак протесту покинув ряд професорів і викладачів.

Перевівся до Санкт-Петербурга і Георгій Володимирович. Тут він зустрів
свого колишнього вчителя Я.Л.Барскова, який переконав його зайнятися
дослідженням історії франкмасонства за часів Катерини ІІ.

Восени 1914 р. – після складання кандидатських іспитів і обов’язкової
пробної лекції – Вернадського було прийнято приватдоцентом столичного
університету. Це надавало йому право читати лекції та семінари з
російської історії. Своє ж дисертаційне дослідження вчений блискуче
захистив у Петербурзькому університеті буквально за декілька днів (22
жовтня) до Жовтневого перевороту.

Восени 1917 р. Вернадський посів кафедру російської історії в Пермському
університеті. Протягом короткого часу він видав біографії М.І.Новикова й
П.М.Мілюкова, став ініціатором створення «Общества исторических,
философских и социальных знаний» при університеті.

Згодом в роки Громадянської війни він у березні 1918 р. залишив Перм і
надалі жив у Києві й Симферополі. В Криму він був призначений викладачем
Таврійського університету, працював в Комісії Таврійського архіву.

У вересні 1920 р., за порадою П.Б.Струве (1870-1944), він був
призначений завідувачем відділу друку в уряді барона П.М.Врангеля (за
іншими джерелами – його було призначено міністром народної освіти).

1 листопада 1920 р. Георгій Володимирович разом із дружиною в числі
залишків розгромленої врангелівської армії емігрував до Константинополя,
а через три місяці – до Афін.

Працюючи у 1921-1922 рр. бібліотекарем у бібліотеці Грецької
археологічної асоціації, він досліджує джерела та літературу з історії
Візантії. Водночас викладає в російській православній школі. Саме в
Афінах у нього прокинувся інтерес до грецької культурної традиції, до
історії Візантійської імперії, що дуже допомогло йому пізніше у
висвітлюванні перших століть російської історії. Важливим був і
світоглядний перелом: він остаточно відмовився від політики, і ця
відмова завершилася його приходом до православ’я та активної участі у
церковних справах.

У листопаді 1921 р. Вернадський був делегований до Карловицького Собору
від православної російської громади Афін. Роботою Собору він був
незадоволений, оскільки делегати, на його думку, обговорювали більше
політичні питання, а не стан російської православної церкви.

У січні 1922 р. Вернадські переїздять до Чехословаччини, де Георгій
Володимирович незабаром став професором і розпочав читати курс з історії
права Російської імперії, опублікований як підручник в 1924 р.

На початку 1920-х років Прага була одним з інтелектуальних центрів
російської еміграції, якому фінансову підтримку надавав чехословацький
уряд.

Георгій Володимирович Вернадський відразу підключився до роботи по
організації російських науково-навчальних установ. Після обрання головою
Російської академічної групи в Празі академіка П.Б.Струве, Вернадський
увійшов в правління групи. Восени того ж року він був обраний секретарем
ІІ з’їзду російських академічних організацій, що проходив у Празі.

З 1925 р. Вернадський очолює Семінар Кондакова, праці якого з археології
та історії російського та візантійського мистецтва здобули світове
визнання. Ідеї М.П.Кондакова (1844-1925) про взаємозв’язок степової,
візантійської та слов’янської культур наклали значний відбиток на
науковий світогляд Вернадського.

Георгій Володимирович активно включається в «євразійський рух» [1], який
склав цілу епоху у розвитку російської історичної школи. Вернадський
вирішив аргументувати філософські розробки євразійців конкретними
історичними дослідженнями. Першою працею в цьому напрямку стала його
стаття ««Соединение церквей» в исторической действительности» [2], що
з’явилася в євразійському збірнику «Россия и латинство» у 1923 р.

Згодом з’явилися праці «Начертание русской истории», «Опыт истории
Евразии» (Берлин, 1934), «Звенья русской культуры» (Берлин, 1938).

Згідно з цими фундаментальними працями Вернадський вважав рушійною силою
російського державотворення «боротьбу лісу і степу». Його схема
«періодичної ритмічності державотворчого процесу» передбачала послідовне
утворення великих держав (скіфів, гунів, монголів, Росії – СРСР) з
наступною руйнацією їх і утворенням натомість «системи держав».
Відповідно історія поділялася на періоди: спроби об’єднання лісу і степу
(до 972), боротьба між лісом і степом (972-1238), перемога степу над
лісом (1238-1452), перемога лісу над степом (1452-1696), об’єднання лісу
і степу (1696-1917). Росія-СРСР, на думку Вернадського, успадкувала
«плоть держави» від Сходу, монголо-євразійської держави, а «дух
держави», ідейну основу – від православної Візантії. Народ – творець
історії, але історичний процес має стихійний характер. Кожна народність
здійснює психічний і фізичний вплив на навколишнє етнічне і географічне
середовище. Від сили цього тиску і від сили опору йому залежать
створення та наступна доля держави [3].

Прогресивними Георгій Володимирович вважав західні впливи, підкреслюючи
в окремих працях, що вони були найбільш притаманні Західній Україні. З
усіх етапів розвитку української і російської державності особливу увагу
приділяв Київській Русі, яку він вважав федерацією, своєрідним «вільним
суспільством», де монархічний (князь), аристократичний (боярська рада) і
демократичний (віче) елементи «взаємно врівноважували одне одного, а
народ мав голос в управлінні повсюди в країні».

Крім того, протягом перебування у Празі (1922-1927 рр.), він присвятив
декілька статей окремим російським історикам (Кондаков М.П., Пушкін О.С.
[4]), у двох статтях торкнувся питання про джерела «Руської Правди» та
тлумачення «віри» [5]. По історії ХІІІ-ХVІІ ст. ним була опублікована
стаття про кн. О.Невського [6]. З історії Росії XVIII ст. він
досліджував проблему масонства та ставлення до нього Павла І. Історії
Росії XIX ст. була присвячена велика праця, в якій здійснено цікавий
аналіз джерел і змісту «Державної Статутної грамоти» Новосильцева 1820
р. [7]. Цій тематиці та іншим приватно-правовим питанням він присвятив
ще декілька окремих статей [8].

Наприкінці 20-х рр. матеріальне становище російських
науковців-емігрантів погіршується. Пов’язане це було з тим, що чеський
уряд значно скоротив субсидії – країна переживала гостру кризу. Через
відсутність засобів на існування виникали труднощі з виданням праць,
складнощі з доступом до архівів, почали закриватися російські наукові
установи, скоротилася кількість російських студентів [9].

За таких умов Г.В.Вернадський приймає запрошення Йєльського
університету, який мав потребу у фахівці з російської історії.
Рекомендували Вернадського М.Ростовцев і Ф.Голдер (з яким він був
знайомий ще в Петербурзі).

19 серпня 1927 р. трансатлантичний лайнер «Аквитанія» доставив родину
Вернадських до США. Америка стала останнім пунктом їх блукань світом.

У перший рік перебування в США Вернадський одержав замовлення на
написання однотомної історії Росії. Книгу було вперше надруковано у 1929
р. і згодом неодноразово перевидано.

У 20-ті рр. Георгій Володимирович підтримував зв’язки з Українською
Академією наук. Зокрема деякі його праці були опубліковані у виданнях
Комісії для вивчення історії західноруського та українського права,
очолюваної М.П.Василенком.

Сьогодні майже у всіх біографічних нарисах про Вернадського доводиться
читати, що він у 1927 р. отримав кафедру в Йєльському університеті.
Насправді ж Георгій Володимирович був прийнятий на посаду «research
associate in history» (своєрідного «вільного дослідника»). Тому у деяких
дослідників склалося враження, що «для нього начебто навмисно було
винайдено певне місце, штучний та тимчасовий статус якого явно не давав
жодних перспектив професійного просування» [10].

У США викладацька кар’єра Вернадського почалась у 1931 р. Попри всі
негаразди Георгій Володимирович з головою поринає в роботу. З часом його
запрошують читати лекції в Гарварді, Колумбійському та Чиказькому
університетах, а у 1944-45 рр. він викладає в лондонській Слов’янській
школі.

Паралельно з академічною роботою Г.В.Вернадський брав участь у багатьох
міжнародних наукових конференціях в США і Європі. Для з’їзду
Американської історичної асоціації у 1933 р. він підготував доповідь
«Руська історія: управління економікою при київських князях, царях та
Радах»; виступив на міжнародному конгресі в Цюріху (1938) з доповіддю
«Феодалізм в Росії», на ХХ міжнародному конгресі сходознавців в тому ж
році – з доповіддю про Ясу Чінгізхана [11].

Протягом усього життя Г.Вернадський вдосконалювався у вивченні іноземних
мов. Його надзвичайну працездатність високо цінили колеги, бібліотекарі
та архівісти, вважаючи знавцем історичних джерел. Він невтомно
колекціонував руські грамоти XVI-XVIII ст. Дослідив, розшифрував та
описав близько 300 рукописів з сімейних документів Тамбовської і
Пензенської губерній. Переклав англійською «Руську Правду», Новгородську
та Псковську судні грамоти. Готував до публікації збірник документів про
провінційне життя в Росії XVI-XVIII ст., але видати його так і не
вдалося.

1930-ті роки – часи розквіту творчих шукань Вернадського. У 1933 р. в
Лондоні англійською мовою друкується книга «Ленін. Червоний диктатор»,
яку йому замовив директор Гуверівського університету Ф.Голдер. Невдовзі
він видає ще декілька монографій: «Російська революція 1917-1932»
(Бостон, 1936), «Політична і дипломатична історія Росії» (Бостон, 1936),
у 1942 р. вийшла у світ книга «Богдан – гетьман України», а в 1947 р. –
«Середньовічне російське право: переклади, вступ, примітки».

Г.В.Вернадський листуєтьсяз колегами, що залишились у Празі, намагається
налагодити збір грошей для Інституту ім. М.П.Кондакова.

У 30-х рр. Вернадський був обраний членом Американської академії
середніх віків та увійшов до складу редколегії журналу «Speculum». У
роки Другої світової війни він був членом редакції «American Slavic and
East European Review», а у 1946-72 рр. – членом великого європейського
журналу «Sudost-Forschungen».

Кульмінацією творчості Г.В.Вернадського стала багатотомна «Історія
Росії». Поступово побачили світ «Давня Русь» (1943), «Київська Русь»
(1948), «Монголи і Русь» (1953), «Росія в середні віки» (1958) та
«Московське царство» (1968).

Під час Другої світової війни Вернадські уважно стежать за розвитком
подій у СРСР. Навіть «безумовно ворожий марксизму» Георгій Володимирович
і його дружина активно підтримували Радянський Союз у війні проти
Німеччини. Переживав він і за долю своїх батьків, що залишилися у Росії,
з якими він так і не зустрівся (останній раз він бачив батьків у
Західній Європі восени 1936 р. Мати померла у 1943 р., а у 1944 р. – він
одержав дозвіл на приїзд до СРСР для побачення з батьком. Але
напередодні відльоту дізнався про його смерть).

Післявоєнні роки принесли помітне полегшення життя Вернадських. У 1946
р., у віці 63 років, після майже 20 років викладання в Йєльському
університеті, Георгій Володимирович отримав звання професора.
Безпосередньо перед цим йому був наданий Фулбрайтський грант для роботи
в Англії протягом року та запропонована посада професора в лондонській
школі слов’янських та східноєвропейських досліджень. Він схилявся до
того, щоб залишити Йєль. Проте, перспектива втратити видатного
історика-славіста тепер вже не влаштовувала адміністрацію Йєльського
університету, й Вернадському, нарешті, запропонували професорський
контракт.

В якості visiting professor Вернадський читав також лекції в
Колумбійському університеті та університеті Джона Хопкінса у Балтиморі.
У 1958 р. Колумбійський університет надав Вернадському звання почесного
доктора гуманітарних наук. У тому ж 1958 р., вже після відставки з Йєлю,
Американська рада наукових товариств відзначила Вернадського грантом у
10000 доларів. Студенти Георгія Володимировича присвятили йому збірник
статей (1964). Американська асоціація сприяння історичним дослідженням
обрала його у 1965 р. довічним почесним президентом, а 1970 р. – він був
відзначений вищою нагородою асоціації.

Останню чверть століття свого життя вчений опинився у ролі патріарха
американської русистики: гарвардські історики «гнезда М.Карповича»
постійно приїжджали до нього на консультації. Отже, хоча і з
запізненням, але визнання прийшло [12].

У 1972 р. під редакцією Вернадського вийшов 3-х томний збірник «Джерела
з історії Росії», підготовлений його учнями А.Фергюсоном, А.Лосським та
С.Пушкарьовим.

Останньою великою працею, написаною істориком Г.В.Вернадським, стали
«Очерки по российской историографии», що були видані російською мовою в
«Записках русской академической группы в США» (1971-1975 рр.).

Георгій Володимирович працював до самої смерті. Розпочалась публікація
його спогадів [13], готувалась до видання книга про Никона. За своє
плідне життя Г.В.Вернадський створив близько 300 праць.

Помер великий учений 12 червня 1973 р.

Таким чином Г.В.Вернадський залишив вагому наукову спадщину. Крім праць
власне історичних, в його доробку чимало й досліджень
історико-юридичного характеру. До того ж і у його історичних, і
юридичних працях багато уваги приділяється проблемам Київської Русі,
розвитку українських земель литовсько-польського періоду,
України-Гетьманщини тощо. Оскільки зазначені аспекти були не досить
досліджені, то цілком зрозумілим є той інтерес, який виявляють до
творчості вченого історики держави і права України. Зокрема у відділі
історико-політологічних досліджень держави і права України Інституту
держави і права ім. В.М.Корецького НАН України зараз готується
дисертаційна праця, присвячена творчості вченого. Крім того,
співробітники відділу у творчій співпраці з працівниками Київського
інституту перекладачів готують до публікації книгу Г.В.Вернадського
«Богдан – гетьман України», яка раніше не видавалася українською мовою.

 

ЛІТЕРАТУРА

1 Євразійство як напрямок російської історіософської думки оформилося у
1921 р. в Софії, коли четверо молодих емігрантів з Росії видали в світ
збірник філософських статей «Исход к Востоку». Це були П.М.Савицький,
М.С.Трубецькой, Г.В.Флоровський та П.П.Сувчинський.

2 Вернадский Г.В. «Соединение церквей» в исторической действительности
// Вопросы истории. – 1994. – №7. – С. 160-174.

3 Вернадский Г.В. Начертание русской истории. – Прага, 1927; Евразия.
Исторические взгляды русских эмигрантов. – М., 1992. – С. 100-109.

4 Вернадский Г.В. Пушкин как историк // Ученые записки. – Прага, 1924.
-Т.1. -Вып. 2. – С. 61-76.

5 Вернадский Г.В. Об одном возможном источнике «Русской Правды» // Там
же. – С. 99-101.

6 Вернадский Г.В. Два подвига А. Невского // Евразийский временник.
-1925. -Т.4. – С. 318-337.

7 Вернадский Г.В. Государственная Уставная грамота Российской империи
1820 г. – Прага, 1925.

8 Вернадский Г.В. Заметки о юридической природе крепостного права //
Сборник научных трудов, посв. 35-летию научной и 55-летию со дня
рождения П.Б.Струве. – Прага, 1925.

9 Раев М. Россия за рубежом: История культуры русской эмиграции 1919/39.
-М., 1994. – С. 200-202.

10 Сорокина М.Ю. Георгий Владимирович Вернадский // Природа. -1999. –
№2. – С. 99.

11 Вернадский Г.В. О составе Великой Ясы Чингисхана // История права. –
СПб, 1999. – С. 112-149.

12 Сорокина М.Ю. Указ. соч. – С, 102.

13 Новый журнал. – Нью-Йорк. – 1970. – №100; 1971. – №№104-105; 1972. –
№108.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020