.

Формування мовної особистості в школі: ретроспективи і перспективи (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
564 7616
Скачать документ

Реферат

не тему:

Формування мовної особистості в школі: ретроспективи і перспективи

Рівень мовної освіти завжди був і залишається визначальним у
характеристиці соціального розвитку суспільства загалом і кожної
особистості зокрема. Зміна пріоритетів у сфері освіти, надання
українській мові статусу державної, а також мовна політика в Україні –
ці чинники зумовлюють якісно нові вимоги до вивчення української мови в
школі. Проблема формування мовної особистості в Україні має певною мірою
політичний характер, оскільки саме новому поколінню – сучасним школярам
– належить майбутнє України, а зберігати надбання предків, утверджувати
нову національну культуру, національну політику неможливо без
досконалого знання рідної української мови, без любові та пошани до неї.
Видатний український мовознавець О.Н.Синявський у своєрідному епіграфі
до своєї праці «Норми української літературної мови» написав: «Тільки
там, де сходяться мовна природа й мовна культура, в школі, остаточно
сформується єдина всеукраїнська літературна мова – чиста та красна».

У відділі мови НДІ українознавства 1994 р. було розроблено
навчально-виховну концепцію викладання української (державної) мови
(автори: С.Я.Єрмоленко, Л.І.Мацько). Вона узагальнила досвід
комунікативного підходу до вивчення української мови і наголосила на
специфіці мовної освіти у зв’язку з державним статусом української мови.
Нові аспекти були засвідчені у проблемі викладання української мови як
іноземної. У названому документі вперше обґрунтовано поняття мовної
особистості як результату навчання і виховання на українознавчій основі.

Складовою формування мовної особистості є її духовне становлення
(І.Огієнко, І.Срезневський, В.Сухомлинський, П.Юркевич), виховання
любові й поваги до рідного слова, землі, народу, його одвічних цінностей
та ідеалів, усвідомлення необхідності та внутрішньої потреби в
спілкуванні й пізнанні світу засобами рідної мови. Про давність цієї
проблеми свідчать навчання давньоруських князів, досвід навчання та
виховання в монастирях, братських школах, Києво-Могилянській академії
тощо.

Вдамося до ретроспекції і проаналізуємо, в чому вбачали мету мовної
освіти провідні українські мовознавці та методисти на початку 80-х років
ХХ ст. І.К.Білодід у статті «Мовознавча наука і школа» підкреслював:
«Мовне виховання в школі потребує не лише засвоєння граматичних правил
мови, а й придбання певної суми знань про природу людської мови, про її
роль в життєдіяльності людини, знань про значення мови в житті
суспільства, про мови народів світу, про контакти між народами світу і
значення мов у цій справі, про фіксування і збереження у мовах понять,
знань і вмінь» [1, 5]. В.М.Русанівський, аналізуючи вимоги до
підручників з мови, зазначає: «Школа повинна виробити у кожного її
випускника уміння володіти мовою і бажання далі оволодівати її
таємницями. Ці дві навички невіддільні одна від одної. Мовні знання
виробляються і закріплюються в суспільній практиці. Чим багатша ця
практика, тим більша потреба в оволодінні новими словами, в умінні
висловлювати свою думку, в мистецтві переконання словом, в естетичній
освіті й самоосвіті. Завдання школи полягає у з’ясуванні механізму мови,
у розкритті її функцій, у виробленні вміння помічати одиниці мови і
свідомо користуватися ними» [7, 203].

Мовна особистість як лінгвістична і лінгводидактична категорія нині
перебуває у полі зору багатьох дослідників. Ю.М.Караулов розробив
структуру, рівні мовної особистості, дав ґрунтовне визначення цьому
поняттю. Н.П.Шумарова вивчає мовну компетенцію особистості (активний
словник у сферах родинного, позародинно-побутового та професійного
спілкування), Л.М.Паламар розглядає питання відбору лінгвістичного
матеріалу на початковому етапі вивчення української мови нефілологічною
аудиторією вищих навчальних закладів, О.Є.Смолінська досліджує
лінгводидактичні основи національно-мовного виховання особистості
засобами українського фольклору. Окремі питання становлення мовної
особистості знаходимо у працях Ф.І.Буслаєва, І.К.Білодіда, О.О.Потебні,
І.Я.Франка, В.В.Виноградова, С.Я.Єрмоленко, Л.І.Мацько, О.М.Біляєва,
М.С.Вашуленка, М.І.Пентилюк та ін.

К.Д.Ушинський, В.О.Сухомлинський, М.Г.Стельмахович вказували на те, що
національний тип мовної особистості виростає на ідеях української
філософії, на культурному досвіді, здобутках народу, його
морально-етичних цінностях. Отже, дуже вагомим є вплив культурологічного
фактора. Саме цим зумовлена актуалізація культурологічної лінії під час
вивчення рідної мови в школі.

Як зазначає Р.С.Дружненко, мета навчання рідної мови в сучасних
загальноосвітніх навчальних закладах полягає у формуванні мовної
особистості, яка розвивається в етнічному середовищі, є носієм і
транслятором культурних цінностей, активно наслідує традиції
використання різномовних засобів у спілкуванні [5, 1]. Національний
компонент мовної особистості дає змогу розглядати мовну діяльність під
кутом національно-культурної специфіки і враховувати етнопсихологічні
чинники: вроджені мовні здібності, чуття мови, національний спосіб
мислення, національна свідомість, національна самосвідомість,
національно-мовна свідомість, несвідоме, національний характер,
національне почуття, менталітет, національно-культурна мотивація. З
огляду на це, формування мовних умінь і навичок учнів основної школи на
засадах етнопедагогіки пов’язане з вивченням мови як оригінального
феномену етносу, специфічного способу оцінювання ним світу, а тому
сприяє оволодінню школярами національно-культурним мовним компонентом,
поглибленню етнознань та виробленню національного колориту їхньої мови.

Оригінальність відтворення етносом довкілля відображається на всіх
мовних рівнях (Н. Бабич, В. Жайворонок, В. Кононенко та ін.). Найбільшою
мірою вона представлена в національно-культурних текстах, тобто таких, у
межах яких має місце культурно маркована діяльність.
Національно-культурний текст є засобом навчання рідної мови та
формування мовної, мовленнєвої, етнокультурної компетентності школярів.
Як зазначають дослідники, підручники з рідної мови містять недостатню
кількість вправ українознавчого змісту. Мало уваги приділено роботі з
національно-культурними текстами, спостереженню за функціонуванням у них
національно орієнтованих мовних одиниць, відтворенню, редагуванню,
створенню учнями власних національно-культурних текстів на пропоновану
тему.

В.Кононенко [6, 43] зауважує, що володіння українською мовою як
найважливішим чинником національної самоідентифікації не лише забезпечує
комфортне існування індивіда в соціальному просторі, а й сприяє
виробленню загальнонародних, національно окреслених поглядів і
переконань, визначає національний мовний тип. Проблема набуває особливої
ваги в утвердженні принципів української національної школи, коли
загальногуманістичні, загальноціннісні орієнтації усвідомлюються як
національно зумовлені з опорою на традиційні форми життя.

Звернення до етнолінгвістичного матеріалу стає необхідним упродовж
усього періоду вивчення мови; методи і форми ознайомлення з
етнолінгвістичними даними будуть змінюватися залежно від етапу навчання,
рівня володіння мовою, типу навчального закладу тощо. Засвоєння
українознавчого матеріалу особливо ефективно здійснюється на рівні
поглибленого вивчення мови, на ґрунті вже опрацьованого теоретичного
курсу, широких фактологічних даних. Проте не менш суттєвим є звернення
до етнолінгвістичних відомостей у процесі опанування мови, починаючи з
дошкільного віку, за умов родинного виховання.

Українознавчий підхід має оновити курс української мови, відкрити в
ньому нові, ще не пізнані грані, ввести в навчальний обіг досі не
використаний етнокультурний шар мовного матеріалу.

У школах з багатонаціональним контингентом учнів доцільно застосовувати
лінгвокультурологічний підхід у викладанні української мови, зокрема під
час вивчення української лексики, оскільки національно-культурна картина
світу чи не найповніше виражається на лексико-семантичному рівні мови.
Особливу увагу слід звернути на формування в учнів національних спільнот
соціокультурної компетенції, а саме:  розуміння національно-культурної
специфіки мовної поведінки, звичаїв, правил, норм, соціальних умов,
соціальних стереотипів українського народу, зафіксованих у мові, та
вміння бачити спільне й відмінне у різних мовах, культурах, цінувати
свою культуру, знати й поважати культури інших народів. В.Дороз у статті
«Вивчення української лексики в поліетномовних школах:
лінгвокультурологічна робота» визначає соціальні чинники, які впливають
на процес формування лексичних умінь та навичок у
лінгвокультурологічному аспекті: відмінності у сприйманні, категоризації
та оцінюванні явищ дійсності представниками різних етнічних спільнот,
потреба освоювати позамовні (позакодові) знання, точніше знання, що
стосуються невербальних кодів культури того лінгвокультурного
суспільства, для якого використовувана мова є рідною [4, 13].

?????¤?¤?$?????1?Т.В.Симоненко підкреслює, що формування
національно-мовної особистості значною мірою залежить від соціальних
змін. Прийняття й відтворення української мови в мовленні широкого
загалу – в сім’ї, школі, по радіо та телебаченню – позитивно впливатиме
на становлення та розвиток української мовної особистості, оскільки
активний словник учнів формується під впливом того середовища, в якому
вони живуть. У зв’язку з цим особливої ваги набувають соціолінгвістичні
передумови засвоєння учнями української мови [8].

Показником мовного розвитку особистості є комунікативність, тобто
здатність спілкуватися, що зумовлює активне використання засобів мови,
вміння сприймати та відтворювати зміст чужого висловлювання і
продукувати власне, тобто вміння осмислено сприймати й продукувати усні
й письмові тексти. Базою мовного розвитку є формування мовленнєвої
компетенції школярів (Т.Донченко). Мовленнєва компетенція охоплює
систему мовленнєвих знань і вмінь, потрібних для спілкування в різних
видах мовної діяльності.

Характер мовної поведінки людини – найважливіший показник її загальної
культури і творчих здібностей. Мовний розвиток повинен забезпечувати
досконале, повноцінне культурне спілкування людей за допомогою мови.

Відповідно до сучасної соціолінгвістичної парадигми, відбулися зміни в
змісті й обсязі навчального матеріалу у зв’язку з багатоаспектним
трактуванням мови. Це зумовлює введення нових, передусім комунікативно
орієнтованих, тем до програми, зокрема зі стилістики, риторики, культури
мови. Змістова частина української мови як навчального предмета має
забезпечити готовність випускників до подальшого навчання, самоосвіти,
активної участі в громадському, виробничому, культурному житті держави.
Важливим критерієм відбору лінгвістичного матеріалу стає його потенціал
у формуванні мовної, мовленнєвої та комунікативної компетентності учнів.

Курс української мови в середніх загальноосвітніх закладах різного
профілю (гуманітарного, природничо-математичного тощо) характеризується
рядом своєрідних ознак, що, передусім, стосуються змісту й технології
навчання. Важливим засобом навчання стає профільно орієнтований текст як
середовище функціонування мовних одиниць, що дає змогу залучити
старшокласників до мовної діяльності, мотивує засвоєння лінгвістичної
теорії, підвищує пізнавальний і виховний потенціал уроку.

О.М.Горошкіна, досліджуючи методику навчання української мови в
загальноосвітніх навчальних закладах природничо-математичного профілю,
встановила, що формування мовної особистості старшокласників було
результативним за таких умов:

– урахування соціологічних, лінгвістичних, психологічних,
психолінгвістичних, лінгводидактичних, культурологічних чинників
навчання української мови старшокласників;

– урахування індивідуальних особливостей учнів і своєрідності профілю
школи;

– виявлення дидактичних засад навчання, що визначають технологію
засвоєння програмового матеріалу;

– реалізація в процесі навчання ідеї позитивних мотиваційних настанов за
рахунок включення відомостей про значення української мови в професійній
діяльності людини;

– розробка змісту навчання української мови в старших класах
природничо-математичного профілю з урахуванням психологічного,
психолінгвістичного, особистісного, комунікативно-діяльнісного,
функціонально-стилістичного, етно- та соціокультурологічного підходів до
навчання мови, що забезпечить формування мовної, мовленнєвої,
комунікативної, культурологічної компетенції учнів;

– відбір форм, методів, засобів навчання, розрахованих на постійне
залучення учнів до активних форм спілкування;

– чергування репродуктивних і креативних дій учнів у системі роботи
через упровадження вправ на удосконалення аудіативних і читацьких умінь
під час продуктивних видів мовленнєвої діяльності, формування
правописних умінь і навичок [2, 27].

Розмірковуючи про мету мовної освіти в школі, І.П.Ющук [11, 11]
підкреслює, що одні основним завданням шкільного курсу рідної мови
вважають формування в учнів орфографічної, пунктуаційної й стилістичної
вправності, інші прагнуть навчити дітей гарно й змістовно
висловлюватись, ще інші на перше місце ставлять бездоганне знання
правописних правил. Це, без сумніву, важливі грані виховання всебічно
розвиненої рідномовної особистості. Але все втрачає сенс без любові до
рідного слова. Однією з найперших засад вивчення української мови має
стати забезпечення мовної стабільності учнів, виховання в них мовного
обов’язку щодо своєї держави і через розуміння взаємозв’язку питань
розвитку мови з державотворчими проблемами виховання активної мовної
особистості, небайдужої до мовних проблем держави.

У цьогорічних «Методичних рекомендаціях щодо вивчення української
(рідної) мови» [10, 29] головним завданням вивчення української мови
визначено підготовку мовно грамотної людини з високим рівнем
комунікативної компетентності, що ґрунтується на системі знань про мову
та її граматичну будову, самобутньої мовної особистості, яка має значний
словниковий запас, засвоїла основні норми літературного мовлення, здатна
вільно виражати свої думки та почування в усній та писемній формі, у
будь-якому стилі та жанрі, що якнайкраще відповідають ситуації
спілкування; також рідна мова формує високий рівень духовності й
інтелекту людини, у свідомо-практичній мовленнєвій діяльності формує її
світогляд, свідомість і психотип. У процесі реалізації соціокультурної
змістової лінії актуальною залишається проблема національної
самоідентифікації учнів, формування у них патріотизму, духовної
культури, пов’язаних із вибором мови спілкування. Особливо закцентовано
увагу на українознавчому аспекті вивчення мови у сучасних підручниках
для середніх загальноосвітніх закладів.

А в чому ж вбачають мету мовної освіти самі учні? Звернемося до
результатів опитування школярів, проведеного у 2005–2006 роках
науковцями НДІ українознавства (загальна кількість респондентів – 2824,
анкетуванням було охоплено всі регіони України). Добре володіння мовою
заради задоволення повсякденних комунікативних потреб вважають
пріоритетним 68% опитаних (див. наведені нижче діаграми). Важливість
мовної компетентності в успішності професійної діяльності визнає 82%
учнів, що відповідно проектується на майбутній вступ до вищих навчальних
закладів. Несподіваною, з огляду на усталену громадську думку про
непатріотичність сучасних школярів, є відповідь на четверте питання: 81%
респондентів бажають вивчити українську мову для того, щоб бути
справжніми громадянами України.

Викладання української мови має бути підпорядковане комплексним потребам
виховання мовної особистості. Спираючись на концепцію вивчення
української мови, запропоновану С.Єрмоленко та Л.Мацько, вважаємо
основою мовної освіти пробудження індивідуальної мовотворчості, таке
засвоєння мови, яке забезпечує вільне самовираження особистості у різних
сферах людської діяльності. У мовній освіті мають гармонійно
поєднуватися три складові: грамотність, лінгвістичне мислення і
національно-мовна свідомість. Ефективність мовної освіти і її
відповідність сучасним стандартам визначатиметься її спроможністю дати
Українській державі громадян, які вільно володіють державною мовою,
забезпечити їх високий інтелектуальний розвиток, виховання
духовно-емоційної сфери, національно-патріотичне виховання засобами
мови.

Література

Білодід І.К. Мовознавча наука і школа // Мовознавство і школа / Відп.
ред. М.А. Жовтобрюх. – К.: Наукова думка, 1981. – С. 5–21.

Горошкіна О.М. Методика навчання української мови в загальноосвітніх
навчальних закладах ІІІ-го ступеня природничо-математичного профілю:
Автореф. дис. …доктора пед. наук. – К., 2005. – 40 с.

Донченко Т. Мовленнєвий розвиток як науково-методична проблема //
Дивослово. – 2006. – № 5. – С. 2–5.

Дороз В. Вивчення української лексики в поліетномовних школах:
лінгвокультурологічна робота // Дивослово. – 2005. – № 12. – С. 10–13.

Дружененко Р. С. Етнопедагогічні засади формування мовленнєвих умінь і
навичок учнів основної школи: Автореф. дис. … канд. пед. наук. – Херсон,
2005. – 18 с.

Кононенко В. Етнологічні засади вивчення української мови // Українська
мова в освіті: Зб. матеріалів Всеукр. наук. конф. – Івано-Франківськ:
Плай, 2000. – С. 43–56.

Русанівський В.М. Наукові вимоги до сучасних підручників з мови //
Мовознавство і школа / Відп. ред. М.А. Жовтобрюх. – К.: Наукова думка,
1981. – С. 201–217.

Симоненко Т.В. Формування національно-мовної особистості на уроках
української мови в 5–7 класах: Автореф. дис. … канд. пед. наук. –К.,
2000. – 18 с.

Соціолінгвістичний моніторинг мовою статистики: Збірник матеріалів. –
К.: НДІУ, 2006. – 96 с.

Федоренко В., Скуратівський Л. Методичні рекомендації щодо вивчення
української (рідної) мови у 2006–2007 навчальному році // Дивослово. –
2006. – № 8. – С. 29–40.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020