.

Фольклорний і літературний образ народного героя Олекси Довбуша (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 8338
Скачать документ

Дослідницька робота

на тему:

ФОЛЬКЛОРНИЙ

І ЛІТЕРАТУРНИЙ

ОБРАЗ НАРОДНОГО ГЕРОЯ

ОЛЕКСИ ДОВБУША

Вступ

У цьому році виповнюється триста років від дня народження славного
ватажка опришків, народного героя Карпат і Прикарпаття, борця за
соціальне та національне визволення трудящих Олекси Довбуша.

В історії України його ім’я стоїть поруч з такими відомими месниками, як
Северин Наливайко, Максим Залізняк, Устим Кармалюк, Лук’ян Кобилиця та
ін. Про нього складені пісні, легенди, перекази, співанки-хроніки,
прислів’я та приказки, написані романи, повісті, оповідання, вірші,
поеми, п’єси, опера, сценарій кінофільму, балет тощо. Особливо багато
творів з’явилося останнім часом у зв’язку з прагненням знати історію
нашої Вітчизни, її кращих синів і дочок. Посилився інтерес до вивчення
антикріпосницького руху в Україні, у тому числі в Галичині, Буковині,
Бойківщині, щоб вияснити опришківський рух, його найвідоміших
представників, роль особи та народу в історії. І все-таки особливий
акцент ставиться на постаті Олекси Довбуша, його політичному обличчі
борця за соціальне та національне визволення, на показі його місця в
класовій боротьбі. Постійне звертання народу до образу славного ватажка
опришків пояснюється багатьма причинами.

Олекса Довбуш, будучи непересічною постаттю, тісно поєднував свою
соціальну боротьбу з широким селянським антифеодальним рухом на
західноукраїнських землях у І половині XVIII століття. Він зі своїм
загоном опришків упродовж семи років спричинював постійну небезпеку і
страх для визискувачів. У його загоні брали участь селяни-гуцули,
вихідці з Галичини, Поділля, Закарпаття, Наддніпрянської України. Він
знаходив підтримку і співчуття не тільки на західноукраїнських землях,
але й у Молдавії, Угорщині, Словаччині.

Сила Довбуша була в тому, що він, виходець з народу, виражав його думки,
надії, сподівання. Він мстив за кривди, заподіяні бідним людям, не лише
польським магнатам, шляхті, ксьондзам, але й українським багатіям,
попам, лихварям-євреям, купцям-вірменам. Його життя й небезпечна
боротьба були мужні та героїчні, а пошуки справедливості, доброти
залишили глибокий слід у свідомості трудящих мас, були взірцем, джерелом
енергії для майбутніх поколінь, вселяли оптимізм. Наш народ свято береже
пам’ять про свого героя, увіковічивши його у фольклорі, літературі,
мистецтві, а також у численних пам’ятках природи.

Отже, образ славного ватажка опришків був і залишається в серцях
українського народу як символ невмирущості, незламності, стійкості в
боротьбі за соціальну та національну незалежність.

Через те ця колоритна постать, яскрава індивідуальність привертала і
привертає до себе увагу різних майстрів художнього слова: Олекса Довбуш
зрозумілий і близький людям України, цілком сучасний і співзвучний нашій
добі.

Природно, що назріла настійна потреба в спеціальному
історико-фольклорному та історико-літературному науковому дослідженні,
присвяченому всебічному вивченню художнього доробку про героя, так
широко оспіваного народом, адже фундаментального дослідження, у якому
було б науково проаналізовано всі жанри, ні з фольклору, ні з літератури
немає. Усе це вимагає докладного науково-критичного осягнення природи та
шляхів розвитку фольклорної й літературної Довбушіани. Звідси –
актуальність даного реферату.

Основний об’єкт дослідження – фольклорний та літературний масив про
славного ватажка опришків, створений за всі часи його побутування.

Мета роботи полягає в з’ясуванні закономірностей розвитку та специфіки
фольклорної та літературної Довбушіани від другої половини XVIII ст. до
початку 90-х років XX ст. крізь призму корінної для нас проблеми
історичної та художньої правди.

Досягнення мети передбачає реалізацію низки дослідницьких завдань:

а) проведення копіткої бібліографічної роботи щодо виявлення різних
жанрів фольклорної та літературної Довбушіани, їхніх, якщо вони є,
авторів і критичних відгуків про них у періодиці минулого та останнього
століття;

б) знайомство з українськими фольклорними та літературними творами ряду
зарубіжних упорядників та авторів (І.Рябошапки – Румунія, Р.Єндика –
Німеччина, 3.П’ясецького – Польща, В.Волкова – США) та опрацювання низки
книг і статей теоретичного характеру, що вийшли з-під пера М.Бєльського,
А.Прохаски, І.Яблонського, К.Вуйціцького, Ю.Дзежковського,
Ф.Карпінського, І.Беньковського, Є.Косачевської, Є.Добіна, І.Мотяшова та
ін.;

в) з’ясування теоретичних питань, пов’язаних з історичною та художньою
правдою, художнім вимислом і домислом;

г) розподіл фольклорної та літературної Довбушіани на відповідні роди та
жанри й висвітлення їх специфіки.

Методологічною основою роботи є принцип історизму: усі фольклорні та
літературні твори досліджуються у зв’язку з часом їхнього створення,
написання і тим, коли жив і діяв герой, а одночасно у контексті розвитку
фольклорного та літературного процесу загалом. Використовуються
порівняльно-історичний, жанрово-хронологічний, типологічний та
естетичний методи аналізу.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що:

а) у такому широкому обсязі (із залученням відомих, малознаних, забутих
друкованих і рукописних зразків, створених на материковій Україні та в
діаспорі) українська фольклорна та літературна Довбушіана ще не
розглядалася;

б) значна частина фольклорної та переважна більшість літературної
Довбушіани висвітлюється вперше;

в) у ній уточнюються та переглядаються дані раніше оцінки низки творів і
даються першооцінки ще не аналізованих;

г) пропонується нова періодизація розвитку фольклорної та літературної
Довбушіани, де одним з головних критеріїв слугує ставлення до історичної
та художньої правди.

І. ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ ПРОВЕДЕННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ

Констатується, що образ славного ватажка опришків широко висвітлений в
усній народній поетичній творчості. Фольклорні зразки про печеніжинця –
це живий поетичний літопис народного генія.

Багато сюжетів про відважного гірського орла зародилось в середовищі
селян на Гуцульщині, хоч сфери побутування їх надзвичайно широкі. Ім’я
Довбуша було відоме серед людей. І народні твори відобразили цю
популярність.

Найбільшого поширення вони дістали на Прикарпатті та Буковині. Тут
зразки створювались під безпосереднім впливом подій, що відбувалися в
даних регіонах. У центрі їх уваги – образ Олекси Довбуша. Народ наділив
його рисами реалістичними, романтичними, а то й фантастичними.

Найкращим зразком уснопоетичної творчості про Олексу Довбуша є історична
пісня “Ой попід гай зелененький”. Створена талановитим народним генієм,
вона стала тими могутніми крилами, на яких летить по світу Довбушева
слава. Це один із найпопулярніших поетичних витворів опришківського
циклу. Починаючи з 1833 року, коли вперше було опубліковано цей
безцінний скарб (“Пісні польські, руські люду галицького” Вацлава
Залєського), на сьогодні зафіксовано понад шістдесят його варіантів.

У роботі здійснюється спроба висвітлити історію виникнення даної пісні.
Однією з причин створення цього зразка може бути величезне психологічне
потрясіння народу у зв’язку із загибеллю свого улюбленця.

Нелегко відповісти на питання: де, коли і як виникла ця пісня. Ми можемо
тільки робити припущення. Виходячи з тих міркувань, що героями зразка
виступають Олекса Довбуш, Стефан Дзвінчук, його дружина, опришки, що у
всіх або майже всіх варіантах згадуються географічні назви – Кути,
Косів, Чорногора, Станіслав, рідше Чернівці та Коломия, що етнографічна
обстановка типово гуцульська, можна зробити висновок, що первісний текст
пісні виник на батьківщині Довбуша, у сільській місцевості, десь біля
Коломиї. Мабуть, тому найбільше варіантів зустрічається саме тут.

Ураховуючи здатність гуцулів швидко й оперативно відгукуватись на
животрепетні події дня у фольклорі, можна припустити, що твір виник
відразу після трагічної загибелі Олекси Довбуша в 1745 році – події ,що
вразила народну уяву й залишилась назавжди в пам’яті людей Карпат і
Прикарпаття. Так уважає дослідник П.Лінтур (НТЕ. – 1965. – №З. – С. 57).
Фольклорист В.Тищенко не виключає, що творцем пісні “Ой попід гай
зелененький” був представник трудового народу, який сприйняв смерть
Довбуша, як своє особисте горе (НТЕ. – 1965. – №3. – С. 54). Таким
чином, автором пісні міг бути хтось із побратимів ватажка, адже серед
них було немало талановитих, обдарованих людей, та й сам Довбуш у
багатьох творах наділений неабиякими музичними здібностями:

А єк собі заспіває, запіє в листочок,

По всіх горах покотиться їго голосочок.

Вражають деталі, що розкривають досить точно весь хід подій, починаючи
від збору Довбуша і його друзів до Дзвінки й закінчуючи його трагічною
загибеллю. Якщо проаналізувати понад 60 варіантів даного твору, то
помітна найперше їх композиційна стійкість, ідентичність архітектонічних
форм та сюжетних елементів.

Очевидно, автор – один. І він настільки достовірно відобразив останні
дні відважного ватажка, що народ пізніше лише модифіковував цей варіант,
додаючи свою регіональну географічну атрибутику, як правило, у зачині та
епілозі, як, наприклад, у варіанті, записаному в селі Зелений Гай
(колишня назва Жижива) на півдні Тернопільщини, що знаходиться недалеко
від Коломиї, де достовірно був Олекса Довбуш.

Коло гаю спочивали,

Із Жиживи воду попивали.

Хлопці трудні та й поснули.

Крикнув Довбуш, та не чули

(СВО, 256-257).

Отже, автор зеленогайського варіанту додав свої локальні атрибути (ще й
зараз біля села є гай на березі Дністра, є й річка Жижива, біля якої
Довбуш із побратимами викопали криницю з цілющою водою і назвали її
“живою водою”, а пізніше і річка, і село стали називатися Жиживою). Як
вважають деякі дослідники (В.Грабовецький ), автор пісні міг бути поруч
із ватажком у фатальну хвилину його поранення. Інакше міркує І.Сенько:
“Складається враження, що творець пісні був присутній під час зізнання
Дзвінчука у Станіславському суді” (НТЕ. – 1983. – № 5. – С. 28).

За народними переказами, подібно до того, як Іван Мазепа склав пісню “Ой
горе тій чайці”, Довбуш створив зразок “Ой попід гай зелененький”. Він
заспівав її тоді , коли його, важко пораненого, занесли товариші на гору
за село Космач, яка з того часу так і зветься “Довбушева гора”.

Можна сперечатися про те, котра версія є правильною. Незаперечним
залишається факт, що талановитий майстер відшліфував пісню “Ой попід гай
зелененький” до високої мистецької довершеності. Вона становить собою
чудовий зразок народного генія з яскраво вираженою досконалою художньою
формою.

Стосовно жанрової атрибуції даного зразка варто виходити з того, що
важливим критерієм його визначення є насамперед зміст твору в
нерозривній єдності зі словесно-образною і музичною формою. Є різні
погляди на цю видову природу зразка “Ой попід гай зелененький”. Одні
дослідники зараховують пісню до балад (В.Гошовський, В.Тищенко), інші –
до історичних балад (П.Лінтур, С.Мишанич), ще інші – як до історичних
пісень, так і до балад (О.Мишанич), і, нарешті, переважна більшість
фольклористів відносять її до історичних пісень (М.Рильський,
М.Стельмах, П.Павлій, О.Дей, Г.Сінченко, Р.Кирчів, І.Сенько тощо).
Зокрема Р.Кирчів, підкреслюючи високий ступінь достовірності, історичної
правди в ній, вказує на історичну конкретність і фактологічну
визначеність, включаючи навіть такі реальні деталі, як “на ніженьку
налягає”. І виділений звитяжець з-поміж інших опришків як втілення
народного історичного погляду на цю особистість. “Тому цей твір – не
просто про смерть Довбуша, а швидше – про Довбуша. Крізь призму її
центрального епізоду – загибелі героя – наголошуються хай здебільшого
побутові, але все ж небуденні риси його історичної особистості”.

Є ще інші фактори, що засвідчують про належність даного твору до
історичних пісень, яким притаманне відображення історичних подій, фактів
явищ, процесів, і майже всі ці ознаки наявні у зразку “Ой попід гай
зелененький”. Однак при розгляді даної пісні складається враження, ніби
оспівані в ній події мають явно виражений і баладний характер: головний
герой гине через зраду, а події розгортаються через чіткі експресивні
драматичні колізії. Детальніше вникнення у зміст різних варіантів пісні
“Ой попід гай зелененький” виявляє своєрідний епілог:

Впали ляхи , всіх забрали,

Назад руки пов’язали,

До коней поприпинали

(СВО, 221).

Отже, виходить, що творців варіантів зразка схвилювала не тільки смерть
славного лицаря гір, але й подальші трагічні події опришківського руху,
тобто наслідки цієї боротьби, що аж ніяк не характерне для балад, які
зображають переважно індивідуальні людські долі, що зіткнулися в
життєвому трагічному конфлікті. Як уважає І.Сенько, балади про насильну
смерть здебільшого закінчуються кульмінаційним моментом загибелі героя
або його заповіту, а пісня “Ой попід гай зелененький” закінчується
трагедією друзів Олекси Довбуша, яким доведеться зазнати тяжких мук “в
Станіславі на риночку, в тяжких дибах, в залізочку” (НТЕ. – 1963. – №5.
– С. 27). Таке закінчення настільки не типове для балад, що деякі вчені
сприймають його як контамінований варіант про славного печеніжинця
(В.Грабовецький ).

У баладах, як правило, відсутня конкретизація певного факту, імені,
місця події. Історична пісня “Ой попід гай зелененький” сприймається як
своєрідний документ про загибель ватажка Олекси Довбуша. Тут не змінено
ні імені лицаря гір, ні його вбивці, ні місця загибелі отамана.

Якщо зіставити текст пісні з історичними документами (зізнання Штефана
Дзвінчука в Станіславському суді та протокол допиту побратима Олекси
Василя Баюрака), на які спираються дослідники біографії Довбуша
(Ю.Целевич, В.Грабовецький та ін.), то складається враження, що автор
пісні міг бути очевидцем трагічної події. Лише історичні пісні
дозволяють собі таку об’єктивну інформацію та ще співанки-хроніки. Проте
останні мають коломийковий розмір, а витвір “Ой попід гай зелененький” –
типовий для історичних пісень – шістнадцятискладовий.

Автор пісні знає таку прикмету Олекси, як кульгавість. Історичні джерела
це підтверджують (НТЕ – 1992. – №3. – № 5-6. – С. 69).

Але іноді ми помічаємо у творі деякі неточності деталей, оскільки його
творець, очевидно, був віддалений від місця трагічної події належною
відстанню, а, можливо, і часом. Під хатою Дзвінчука разом з Довбушем
були тільки два опришки – Павло Орфенюк та Василь Баюрак (СВО, 14), а
зразок називає серед легенів ватажка якогось Івана Садгірського, Івана
Салагірського, Івана Рахівського. Павло Орфенюк загинув у грудні 1745
року, а Василь Баюрак був четвертований (СВО, 5-6). Отже, у пісні “Ой
попід гай зелененький” наявний елемент художнього домислу. Проте це не
суперечить специфіці історичних пісень – прагненню досить детально і в
хронологічній послідовності довести до відома слухачів про смерть
видатного керівника опришківського руху Олекси Довбуша та наслідки цієї
трагічної події для його побратимів. Загальновідомо, тіло Довбуша після
його смерті четвертували й розвісили у місцях, де він активно діяв, для
остраху населення, у пісні Олекса, передбачаючи свою долю, просить у
передсмертну годину побратимів занести його в сині гори і там на мак
посікти. Опришки не виконали наказу отамана, за що й були жорстоко
покарані (СВО, 220-221). Отже, історична пісня “Ой попід гай
зелененький” – це не лише емоційне вираження трагічної події в Космачі в
серпні 1745 року, але й народне прагнення пояснити причини й наслідки
опришківського руху на чолі зі славетним Олексою Довбушем. А зразком для
автора твору про смерть видатного ватажка опришків, очевидно, послужила
українська народна пісня про кохання “Там попід гай зелененький”. Лише
те, що для ліричного героя пісні про кохання обернулось радістю, те для
Олекси Довбуша – зустріч з коханою – стало причиною загибелі. Очевидно,
творець зразка про ватажка опришків використав композиційний прийом “від
супротивного”, видозмінивши мажорний зміст твору про щасливе кохання на
мінорний тон, мотивуючи свою точку зору не як прагнення Олекси Довбуша
помститися глитаєві Дзвінчуку за зраду , а як палке бажання зустрітися з
коханою.

У творі майстерно використана поетика й мелос пісень різних жанрів. Є
тут і баладні елементи: сюжетність, наявність ознак легендарності,
героїзм, драматизм і трагізм долі персонажа. Наявні й елементи трьох
основних родів поетичної творчості -лірики, епосу і драми.

Отже, високохудожній шедевр “Ой попід гай зелененький” – це історична
пісня з деякими баладними елементами, в якій висвітлюється образ
славного печеніжинця в останні години його життя. У роботі розкриваються
інші персонажі зразка, його поетика.

Одним з найкращих витворів народнопоетичної творчості про опришківського
ватажка Олексу Довбуша є співанка-хроніка “Послухайте, люди добрі, що
хочу сказати”, що в поетичній формі передає життя видатної історичної
постаті, детально відтворює загибель народного героя. Її своєрідність
полягає в тому, що створена вона була не зразу після загибелі Олекси, а
десь, очевидно, у І половині XIX ст. Матеріалом для її виникнення стали
вже існуючі народні легенди, перекази, казки, балади, коломийки, а також
історична пісня “Ой попід гай зелененький”.

Даний зразок насичений певною документальністю, достовірністю. У ньому є
прагнення до індивідуалізованої характеристики героя. Усе це зводиться
до розгорненого біографізму персонажа, опису місця події, його учасників
тощо.

Тематично співанка-хроніка “Послухайте, люди добрі, що хочу сказати”
належить до творів даного жанру з історичною підосновою. Як відомо,
типовою тенденцією цього циклу є відображення соціальної боротьби через
постаті конкретних героїв, народних месників. У нашому зразку народний
звитяжець – Олекса Довбуш.

Усі варіанти даного витвору можна розділити на дві групи: до першої
належать пісні, у яких розповідається про зраду Дзвінчиної свекрухи; до
другої – зразки, в яких Довбуша зраджує його любаска.

Як і в історичній пісні “Ой попід гай зелененький”, у співанці-хроніці
“Послухайте, люди добрі, що хочу сказати” головним героєм виступає
Олекса Довбуш – гірський орел, славний ватажок опришківського руху. У
співанці цей образ розкривається не з меншою любов’ю. Її автори тісно
переплітають у своєму творі історичну правду про відомого лицаря гір з
художнім домислом. Але зуміли ще краще передати місцевий колорит,
розкрити характер головного героя, причини й наслідки його загибелі.

Розпочинається співанка-хроніка із традиційного заспіву, що належить до
так званих загальних місць, характерних для дум, казок, весільних пісень
(віватів), далі мова йде про батьків майбутнього ватажка опришків:

В’на (Олена – П. Б.) тікала з України у лиху годину,

Ї’чоловік на Вкраїні на війні загинув

(СВО, 78).

Наведений конкретний факт і подія викладені в об’єктивному дусі, що
засвідчує велику силу художнього домислу. Як відомо з історичних джерел
(СВО, 8), батько Олекси Василь Довбуш, теж колишній опришок, не загинув,
а з дружиною Мартою (Оленою, Марією, Параскою – точного імені документи
не зафіксували) оселився в Печеніжині. Тут у 1700 році й народився
Олекса Довбуш. У співанці-хроніці місцем народження Олекси є Микуличин –
присілок Зелений – сучасний Надвірнянський гуцульський район на
Івано-Франківщині. Печеніжин же знаходиться у Прикарпатті. Така
розбіжність у визначенні місця народження Олекси, зважаючи на
відсутність у той час точних достовірних даних про нього, можна пояснити
бажанням кожного трудівника, особливо гуцулів, уважати славного лицаря
гір своїм земляком. Очевидно, автор пісні був виходець із гірського
району, тому й Олексу зробив родом із Шешорів.

Відомо, що Довбуш боровся з гнобителями в Карпатах, Прикарпатті та
Галичині, проте народ хотів надати його рухові широкого розмаху, тобто
всеукраїнського, тому і його батька, колишнього опришка, робить
запорожцем-курінним. Дитинство хлопця було безрадісним і важким: голод,
холод, підневільна праця. У співанці-хроніці воно ідеалізоване, дещо
навіть казкове.

З різних фольклорних джерел відомо, що Олекса володів неабиякою силою. У
співанці-хроніці теж подається в художній поетичній формі переказ про
чародійну силу Довбуша, який нібито вбив чорта, за що Бог і наділив його
надзвичайною фізичною силою й безсмертям. Тобто причиною богатирської
сили Олекси є втручання надприродної сили: діда-віщуна, ангела, Бога
(СВО, 79). Витоки цієї поетично вираженої легенди можна знайти ще в
язичницькій добі, де існували міфи про сили та явища природи, часто
одухотворені та уособлені (СВО, 20-21).

Взагалі фольклорний образ Довбуша мало чим відрізняється від реального.
120-річний гуцул Шімон подає досить детальний опис народного месника:
“Був рослий, плечистий, темноволосий, краснолиций, рухливий, мав
усміхнене обличчя, проникаюче око, дзвінкий голос. На ньому була шапка з
павиним пір’ям, мазана сорочка, широкий пояс, червоні штани, за поясом
два пістолі, на плечах кріс, порохівниця, тобівка, дзебня, червоні
ногавиці, і був узутий у постоли”.

У співанці-хроніці він поетичніший:

Сидить Довбуш, гірський орел, пишно сивоокий,

Кучерявий, чорнобровий, стан високий маєт,

А убрання таке на нім, що аж ся влискає:

У сухозлоть в дармовисах, що нема такої…

А сам Довбуш такий гарний, єк ружа в віконці…

(СВО, 80).

Отже, народ найдетальніше описав, створив поетичний монумент славному
ватажкові опришків, запозичивши художню палітру з обрядової пісенності,
наскрізь перейнятої світлом і блиском. З метою звеличення героя, його
найкращих якостей застосовується гіперболічне освітлення в золотих,
срібних та білих тонах (“золоті огольони”, “ремінь сріблом битий”,
“блищиться, єк роса на сонці”). Відомо, що ще в Київській Русі вища
чистота, чесність, порядність символізувалися золотом. Для змалювання
богатирської слави Довбуша використовується прийом вихваляння його зброї
та одежі, що символізують мужність, відвагу, хоробрість.

Портрет Олекси – героїко-величальний, переданий опосередковано через
враження інших, зачарованих його вродою, поставою, силою. Влучно
знайдені зорові епітети (“сивоокий”, “кучерявий”, “чорнобровий”,
“краснолиций”), величні символи (“гірський орел”), емоційні порівняння
(“єк ружа в віконці”), розгорнені гіперболи (“по всіх горах покотиться
його голосочок”) доповнюють створення портретної характеристики типового
образу борця за народну справу. Завершують портрет героя вдалі звукові
“мазки”. Гіперболічне вираження співу Довбуша в “листочок” підкреслює
могутній голос народу, його життя. У співанці-хроніці говориться, що
Олекса почав збирати навколо себе найкращих хлопців, щоб “по всіх верхах
літати, гуляти, бідних людей милувати, а панів карати” (СВО, 80).

У зразку досить детально подається сцена кари над глитаєм Дідушком, лише
тут він гине від кулі ватажка (СВО, 86), а не від його балти, як це було
насправді (СВО, 86).

У творі розкриваються несвідомі кроки героя до загибелі: знайомство з
дружиною Штефана Дзвінчука Марією з Криворівні. Історія такого факту не
підтверджує.

Хитра красуня випитала у Довбуша таємницю його загибелі, про все
розповіла чоловікові, і той вбив месника. У деяких варіантах ватажка
видала мати Штефана Дзвінчука, а Дзвінка втопилася (СВО, 89).

Історичні документи не підтверджують цієї версії: відомо, що
Дзвінчарівна надовго пережила славного ватажка опришків (Г, 120).

Отже, ми бачимо, що автори співанки-хроніки “Послухайте, люди добрі, що
хочу сказати” не переносили механічно у твір життєвий зміст, не
копіювали його.

Творчий метод укладачів не зводиться до фотографування дійсності.
Інформація про життя Олекси Довбуша, його вчинків, загибелі ведеться в
художній формі, виробленій для даного жанру на основі традиційних у
народній творчості композиційних, поетичних і ритмічних засобів.

Далі детальніше розглядається поетика даного твору.

У роботі вперше висвітлюється образ печеніжинця в коломийках. Протест
проти знущань, прагнення до волі, заклик до боротьби з визискувачами з
повною силою вилилися у цих специфічних дворядкових піснях. А в центрі
уваги – герой, захисник, народний ідеал – Олекса Довбуш. Перш за все в
коломийках розкривається тема боротьби Олекси з глитаями. Ватажок постає
справжнім лицарем, захисником простого люду. Народ звеличує свого героя,
захоплюючись ним і вихваляючи його вчинки. Олекса у творах –
найсильніший, найвідважніший (“Подивлюся на Довбуша”, “Не боюся
жандариків”. – СВО, 207).

У даних зразках є традиційна ритмічна схема – (8 + 6) 2, але є і її
порушення – (8 + 7) 2 – у цьому виді народної творчості подовжується
один склад. Очевидно, це вплив ритміки історичних пісень. Римування
суміжне, проте є рими традиційні жіночі, а також і чоловічі. На останні
впливає зміщення наголосу завдяки мелодії. Дворядкові коломийки часто
поєднуються у своєрідні тематичні блоки.

Як у співанках-хроніках, так і в коломийках Довбушева сила
гіперболізується. Він один може зрушити гори, розправитися з панами.
Слова деяких коломийок майже ідентичні співанкам-хронікам (СВО, 206;
СВО, 85). Це свідчить про тісний зв’язок жанрів народної творчості.

Не менш важлива тема коломийок опришківського циклу – особисте життя
отамана, тісна дружба з гнобленим людом, взаєморозуміння з
браттями-опришками.

Отже, коломийки всебічно зберегли пам’ять про Олексу Довбуша і передали
її нащадкам.

Наш народ залишив у спадок безліч легенд і переказів про Олексу Довбуша,
його силу та безсмертя, бурхливу героїчну діяльність і загибель.

У роботі вперше висвітлюється питання, як і коли виникли легенди про
ватажка опришків та його велику фізичну силу. Відомо, що Довбуш був дуже
міцний. Про це свідчать як історичні джерела, так і різні легенди (Г,
73; 142). У даних фольклорних зразках розповідається, що причиною
богатирської сили печеніжинця є втручання надприродної сили – бога,
ангела, діда-віщуна: Довбуш пас вівці, почало гриміти, вдарила
блискавка. Він убив чорта, який глузував з грому та блискавки. За це Бог
зробив його найгарнішим, найсильнішим та безсмертним.

Ці уснопоетичні твори про богатирську силу та безсмертя Довбуша –
своєрідний синтез язичницьких і християнських уявлень про природу, про
боротьбу двох начал – добра і зла, про тісну єдність людини з природою,
про природні явища: грім, блискавку, дощ, про рослинний і тваринний
світ, про політеїзм вірувань. Вони з’явились, очевидно, в середині XVIII
століття і продовжують існувати в наш час. Першоосновою цих зразків,
напевне, послужили легенди з демонологічно-апокрифічними елементами, що
несуть на собі відбиток архаїчних світоглядних уявлень народу про сили і
явища природи, які часто одухотворені та уособлені. Історичної постаті
Олекси Довбуша в них немає. Для прикладу можна назвати легенду “Могутній
Грім”, у якій розповідається, як молодий мисливець стратив чорта, що
насміхався з царя Грому і за це добував багато дичини (СВО, 10).
Аналогічна легенда “Щасливий пастух”, у якій щезника в подібній ситуації
з лука вбиває вівчар і потім дістає велику силу (СВО, 20).

І.Франко опублікував легенду “Про грім і блискавку”, на якій уже
позначився вплив біблійних легенд з Нового Заповіту. Тут виступають Бог,
святі Михайло та Ілля. Із земних героїв зображено лісника, який знищив
чорта за глум над святими і став найкращим мисливцем (СВО, 21-22). Отже,
ні в одній з легенд (“Могутній грім”, “Щасливий пастух”, “Про грім і
блискавку”) немає історичної постаті Олекси Довбуша.

Очевидно, ці твори належать до давніх верств легендарних сюжетів
міфологічно-апокрифічного характеру. Перші два зразки відносяться до
язичницької доби, а на третьому (“Про грім і блискавку”) – помітний
пізніший християнський вплив. Це підтверджує зміст та образна система. І
лише могутній авторитет і популярність славного ватажка опришків Довбуша
змусили народних авторів замінити в згаданих легендах та інших творах
образи безіменних пастухів, лісників, мисливців на його образ. Так виник
цілий цикл фольклорних зразків про незвичайну богатирську силу та
безсмертя видатного лицаря гір, народного героя Олексу Довбуша (СВО,
11).

Тематично весь епічний спадок про незламного печеніжинця можна
розподілити на п’ять розділів: дитинство Олекси, юність та опришкування,
героїчна боротьба Довбуша за народну справедливість, смерть славного
ватажка опришків, вічно живий Олекса Довбуш (пам’ятні місця Олекси, його
скарби тощо).

В епічному фольклорі біографія Олекси Довбуша, окремі моменти життєпису
народного героя щедро заквітчуються художньою вигадкою, а часом і
фантастикою. Реалізм і романтика тісно переплітаються, складаючи
майстерно довершене полотно. Разом з тим, це своєрідний літопис
тогочасного опришківського руху та його кращих представників.

У більшості легенд і переказів Олекса показаний вихідцем із простого
народу. Найчастіше він – син пастуха чи бідної вдови з Микуличина. Але в
деяких переказах говориться, що Довбуш народився від хазяйської дочки та
вівчаря-наймита (СВО, 48-53). В інших епічних жанрах Олекса – син
бідного селянина. Ще в ранньому дитинстві хлопчина зазнав злиднів і
горя, змушений був іти в найми, щоб заробити собі на хліб (СВО, 27-35,
44-47, 64-67).

Історичні документи досить точно констатують місце народження Олекси
Довбуша – село Печеніжин на Івано-Франківщині (Г, 59-60). Народні ж
перекази називають при цьому села Микуличин, Космач (ЛВ, 153). Заріччя
(ЛВ, 136), Жижива, Борщів (ОА, 6), Красноїль (ОА ,3) тощо. Пояснити таку
ситуацію варто тим, що більшість народних легенд та переказів про
Довбуша були складені в певній місцевості й тому, вдаючись до художнього
домислу, автори, як і в зразках “Ой попід гай зелененький” та
“Послухайте, люди добрі”, хотіли бачити його вихідцем зі свого села чи
присілка. Таким же чином можна пояснити й плутанину з ім’ям печеніжинця,
коли його замість Олекси називають Іваном, Петром, Миколою (Г, 136) чи
Василем, Степаном (ОА, 17). Це є також свідченням того, що Олекса Довбуш
був добре знаний серед широкого загалу, тема опришківства турбувала
народ, і за допомогою фольклорної епіки митці слова намагалися
задовольнити ці запити.

Народження печеніжинця народ наділив фантастичними рисами: як тільки
з’явився на цьому світі Олекса, то “сто зірок йому над головою хрестом
стали, ясна зоря над застайкою зійшла, затихло звіря в лісі, птиці в
ізворі,… і у самого царя випала чаша з рук” (ЛВ, 86).

Цей сюжет дуже нагадує біблійні мотиви народження Ісуса Христа, який
переплітається з уявленням народу щодо появи на світ нового життя.
З’явився Ісус Христос на землі – зірка нова зійшла на небосхилі,
з’являється Довбуш – “сто зірок” (ЛВ, 86) зійшло; Христос народжується в
овечих яслах, Олекса – на “свинських коритах” у сім’ї вівчаря (ОА, 19).

Народні легенди підкреслюють, що боротьба Довбуша за життя почалася ще в
череві матері, звідки його “випороли барткою” (ЛВ, 86). Отже, перше
Олексине випробування, його перше протистояння зі злом, зі смертю він
витримав.

Довбуш у дитинстві не був наділений якоюсь особливою фізичною силою. Він
до трьох (семи) (ЛВ, 109) років не міг ходити й говорити, а після трьох
літ пересадив через вориння панське теля, і переляканий батько відправив
його на власний хліб (ОА, 7). Це пояснюється, з одного боку, прагненням
безіменного автора заінтригувати увагу читача чи слухача, викликати в
нього зацікавленість особою героя, а, з іншого боку, як уважає відомий
український письменник-фольклорист Степан Пушик, ймовірно, що Олекса
Довбуш справді міг хворіти в дитинстві й коли випасав вівці на полонині,
недалеко від нього могла вдарити блискавка. Це дуже вплинуло на хлопця:
він одужав і став сильним. Взагалі, такий мотив попередньої недооцінки й
навіть опорочення типовий для багатьох народних героїв (згадаймо хоча б
російські народні казки та билини про Іллю Муромця, словацькі легенди
про Яношіка).

Історичні джерела нам не залишили жодних свідчень, як ріс хлопець, як
став парубком, чим займався, окрім господарства. Легенди ж залучають
Олексу до пастухування, до ковальського ремесла (СВО, 28).

Ставши найсильнішим, безсмертним, невразливим, печеніжинець вирішив
податися в месники. Народні легенди, перекази по-різному пояснюють
мотиви вступу Довбуша в опришки, але соціальні чинники всюди залишаються
однаковими (помста за брата, панська несправедливість, жорстокість –
СВО,73; ОА, 61; ЛВ, 167).

Вагоме місце серед легенд і переказів займають твори про класову
боротьбу, очолювану Олексою, у яких особливо рельєфно проявляються риси
характеру героя. Народні месники відбирали в гнобителів майно, худобу,
гроші, роздавали все те найбіднішим. Так вони домагалися своєї
селянської правди. Саме цим і пояснюється велика кількість епічних
зразків про боротьбу опришків з багатіями. У більшості переказів про
Довбуша – це невеликі художні замальовки, які зображають окремі епізоди
класової боротьби. Вони тісно пов’язані з реальним життям, і розвиток
дії в них пов’язаний з певним конкретним місцем, якоюсь географічною
назвою чи особою (“Помста Дідушкові” (СВО, 167), “Як Олекса Довбуш добув
касу в Солотвині” (СВО, 156), “Кочуба – Довбушева гора” (СВО, 172)).

Специфіка цих зразків полягає в тому, що Довбуш сам безпосередньо
організовує й очолює бойові операції, завжди з’являється в
найнебезпечніших місцях і перемагає (СВО, 90-195).

Легенди та перекази при змалюванні образу Довбуша часто вдаються до
гіперболізації. І славетний герой Карпат нагадує героїв билин, дум,
казок. Він легко вириває з коренем столітнього дуба і піднімає його над
головою; приносить на гору дерево, яке не могли везти дві пари волів.
Месник звалює на спину велику скелю й несе на вершину гори, залишає там,
вирубавши своє ім’я. Олекса виступає проти багатотисячного ворожого
війська і здобуває перемогу. Його ловлять угорці, варять у великому
мідному котлі, а він собі спокійно грає на сопілці і сміється. Сопілка,
на якій грає лицар, завдовжки в три людські зрости. Довбуша не вражають
ворожі кулі: вони відскакують від нього, як від заліза, а герой ловить
їх, кидає назад у панів, – і глитаї падають мертві. А то Олекса
відбивається від куль зеленою гілкою – немов бджіл відганяє. Подібні
мотиви наявні в російських билинах про Іллю Муромця, фольклорних творах
про Степана Разіна, українських фантастично-пригодницьких казках,
легендах, думах про Кирила Кожум’яку, Котигорошка.

У народних легендах та переказах ми не зустрічаємо докладного опису
героя, але перед нами постають найвиразніші риси, завдяки яким можна
уявити собі цей образ. І портрет Довбуша подається як
оціночно-загальний, що саме і є типовим явищем для легенд.

Характерною ознакою народних легенд і переказів про Довбуша є те, що в
них найбільше акцентуються дві основні ознаки відважного лицаря –
фізична сила і допомога бідним. Народ це робить досить делікатно: ці дві
ознаки не конкретизуються, не індивідуалізуються, а типізуються. Таким
чином, герой певною мірою виходить ідеалізованим. Особливо це помітно
при поданні портретної характеристики Олекси: на Довбушеві “уберінь …
лискає, бардочка самим сріблом мече та так сяє, блищить” (СВО, 136);
печеніжинець “у білій сорочці” (СВО, 137), має червоні холошні, червоні
онучі, постолні, кептар, широкий ремінь, гуцульський капелюх із
китицями, байбарак (СВО, 137). Як засвідчує фольклорист П.Богатирьов,
такої детальної портретної характеристики, тим більше опису вбрання, як
у Довбуша, немає ні в одному збійницько-гайдуцькому циклі – (Сов.
этнография. – 1941. – №5. – С. 73).

Досить детально змальовуються в легендах та переказах побратими Олекси –
Іван Бойчук, Василь Баюрак, Павло Орфенюк – історичні постаті та
вигадані, домислені опришки – Іван Садгірський, Іван Сандогірський, Іван
Салагірський, Іван Рахівський, Павло Сарафинець (СВО, 285). Історичні
документи цих імен не зафіксували.

У висновках констатується, що героїчний фольклор XVIII – XX ст. про
Довбуша залишив глибокий слід у серцях народу. Це неоране поле в
дослідженні історії України, у засвоєнні духовних набутків нації.

Вперше до образу народного звитяжця в українській літературі XIX
століття звернулися діячі прогресивного літературного угруповання
“Руська трійця”, які у своєму фольклорно-літературному альманасі
“Русалка Дністровая” опублікували історичну пісню “Гей попід гай
зелененький”. У рукописах І.Вагилевича залишилися “Пісні з життя
опришків”, “Дещо про опришків Карпатських гір”, “Добощук”, “Смерть
Добощука”. Я.Головацький теж цікавився цією темою. М.Шашкевич був перший
з українських письменників, хто змалював опришківський рух у художньому
творі. У казці “Олена”, не вживаючи терміна “опришок”, письменник
історично правдиво змалював боротьбу гуцулів проти соціального та
національного гніту. М.Устиянович у 1853 році видрукував повість
“Страстний четвер”, в основу якої покладені реальні події та фольклорний
матеріал. Це перший в українській літературі твір про відважного ватажка
опришків Олексу Довбуша. Письменник у своїй історико-соціальній повісті
утверджує ранньоромантичну художню концепцію буття, згідно з якою
народно-побутове життя незвичайне, непізнане, непередбачуване, багате на
несподіванки, незвичайні людські долі, на щасливий випадок. У
“Страстному четверзі” простежуються ознаки детективно-психологічного
жанру. Автор робить спробу відтворити внутрішній світ опришка Добоша
(Довбуша), охопленого великою пристрастю й роздвоєністю обов’язку й
кохання.

Українська романтична проза розпочалась із фольклорних модифікацій та
олітературення усної народної словесності. Деякі сцени, епізоди, навіть
сюжети своїх історичних творів М.Устиянович теж часто будував на основі
фольклорних матеріалів. “Страстний четвер” – це літературно опрацьовані
народно-історичні перекази про Олексу Довбуша (Алексія Добоша). Слід
відзначити, що історична сюжетна лінія повісті подекуди недостатньо
випрозорена й доведена до логічного завершення. Унаслідок твір
перетворюється в розповідь про один частковий епізод історичного
конфлікту – боротьби опришків за соціальне визволення під керівництвом
Добоша й історію його кохання до Зіні. Українська романтична проза того
часу опрацьовувала проблему антикріпосницької боротьби, стихійного
протесту проти поміщицького гніту, народної помсти й розбійництва. Однак
М.Устиянович не ставить собі за мету фактичну достовірність. Він майже
ігнорує принцип історизму. Для нього як письменника-романтика головне –
передати поетику народної помсти, соціальний протест опришків. Він у
творі “Страстний четвер (Повість верховинська з місцевих поговірок)”
шляхом пригодницької розповіді справедливо вбачає соціальні причини
опришківства у посиленні експлуатації народних мас. Однак письменник,
хоч і поетизує опришків у дусі фольклорних традицій, все ж віддає данину
й офіційній думці – осуджує їх як “розбійників”.

Одним із головних персонажів повісті виступає історична особа –
легендарний Алексій Добош (Олекса Довбуш). Він – борець за соціальну
справедливість. Народ вважає його месником. Та повість не дає підстав
для подібної інтерпретації. Майже жодного акту помсти в ній не
зображено. М.Устиянович акцентує увагу не на стихійному, а на
несвідомому характері опришківства під керівництвом Добоша. Письменник,
ідучи за народнопісенною поетизацією ватажка, постійно підкреслює
ідеальність образу опришківського отамана. Він не багатий, хоча й не
бідніший за інших, але відмовляється від сімейної ідилії й стає на шлях
самовідданої боротьби за народні інтереси. Для письменника головне –
художньо змалювати, виразити особистість народного лицаря, яка вразила
його морально-психологічною суперечливістю й стоїцизмом. Автор мав намір
здивувати читача незвичайною людською постаттю. З цим пов’язане
утрируване (в романтичному дусі) зображення Добоша.

У повісті постать отамана розкривається поступово, стосовно до
розгортання подій: епізод за епізодом автор вводить читача у внутрішній
світ свого героя, розкриває його складну, багатогранну натуру, що постає
у словах, діях і вчинках – з усіма чеснотами й вадами, слабими й
сильними сторонами характеру. На початку твору письменник подає
портретну характеристику героя як молодця, сповненого сили й енергії –
“ядрений, легкий, кмітливий, гарно одягнений” (Б, 143). М.Устиянович дає
як пряму, так і опосередковану характеристику Добоша. Прозаїк розкриває
соціальні причини опришківства, що стали причиною появи серед “чорних
хлопців” Алексія. Для характеристики образу ватажка автор уміло
використовує портретну, речову деталь, інтер’єр, а також слухові та
зорові деталі. Багата у творі й мовна палітра, переважно почерпнута з
усної народної поезії.

М.Устиянович, вимальовуючи колоритний образ ватажка опришків, намагався
показати читачеві не ідеалізованого героя, а, перш за все, звичайну
людину, яка відчувала біль народу, тугу, кохання. Останнє наповнювало
груди легеня, робило його ще більш величним і щирим, і заради коханої
він здатен був на незвичайне – назавжди залишити опришків і в Угорщині
зажити з Зінею заможно й щасливо. Однак у ватажка і закоханого легеня
йде внутрішня боротьба між обов’язком і бажанням. І коли цей вибір
набрав небезпечної гостроти, коли всі умови незалежно від нього
переважували терези в бік громадського й людського обов’язку, а Зіня все
одно була разом з ним, Алексію нічого не залишалося, як примиритися з
долею, обраною для нього “звише”.

Загалом же образ Алексія Добоша в повісті М.Устияновича “Страстний
четвер”, маючи фольклорно-історичну основу, не лише відображає окрему
особу, а типізує народний характер у цілому. Він став легендою, мірилом
правди, добра й гуманності, терпіння й витримки. Він і досі “живе” серед
народу.

Духовне життя Галицької Русі у другій половині XIX століття почало
пробуджуватись і розвиватись завдяки великим соціальним змінам, що
відбулися в країні. Було скасовано панщину. Галицька інтелігенція
створила першу політичну організацію для оборони прав народу, під назвою
“Головна Руська Рада”, почав виходити перший український часопис “Зоря
Галицька”. Цей час називали “весною народів”.

Саме тому закономірною була поява в західноукраїнській літературі поеми
Миколи Лисикевича “Спевак з Полесья” (1861 р.). У цьому творі знайшов
відображення тогочасний дух Галицької Русі, що прагнув до
“самосвідомості та самоутвердження”.

Автор поставив перед собою благородну мету – змалювати ліричний образ
Співця, який пробуджується від тривалого сну, настроює на урочистий лад
свій “торбань” і проходить усю землю від Дністра до Сяну, співає думи,
розкриваючи в них славне минуле своєї країни. У поемі ми зустрічаємо
образ Олекси Довбуша. Славний ватажок опришків змальований в останні
години свого життя.

Письменник проявив себе справжнім майстром художнього паралелізму.
Природа, відчуваючи нещастя, починає грізно гомоніти, ніби обурюючись
майбутньому скоєному злочину. Ця сцена дуже подібна до пророцтва біди
зловісними явищами природи у “Слові о полку Ігоревім” перед виступом
князя Ігоря в похід. Як за Ігорем Святославовичем, пораненим у бою,
тужить природа, так за вмираючим Довбушем “гори й ліси в жалобі”, “трава
унывае”.

У цьому творі можна побачити паралель між доблесним ватажком опришків
О.Довбушем і Новгород-Сіверським князем Ігорем Святославовичем. Обидва
вони – і Довбуш, і князь Ігор – герої, захисники рідного краю, народні
улюбленці. Мабуть, автор провів паралель з метою підкреслити ту роль,
яку відігравав О.Довбуш на Галичині у І половині ХVІІІ століття.

У поемі розповідається, що смерть ватажка настала від срібної кулі. Хто
її пустив в серце Олекси, автор нам не говорить, але, очевидно, він має
на думці Стефана Дзвінчука. Але чому це було зроблено за допомогою саме
срібної кулі? Відповідь можна знайти в легендах, переказах,
співанках-хроніках.

На фольклорній основі побудований і заповіт Довбуша та його поховання.
Даний епізод – це переспів закінчення історичної пісні “Ой попід гай
зелененький”.

М.Лисикевич у невеликій частині, присвяченій Довбушу, зумів майстерно
розкрити характер головного героя. Це мужня і грізна людина, бо навіть
гори, де він жив, чорніють і пострах на “окресність сіють”, але грізна
вона для ворогів, а для простих людей Олекса Довбуш – “славний”. Це
єдиний епітет якнайкраще характеризує ватажка опришків, вказує на
ставлення до нього народних мас.

Підле вбивство подається письменником як ганебний і злочинний акт. Отож,
автор на боці хороброго ватажка, його мрій та устремлінь.

Хоч образ Олекси змальований досить скупо, декількома мазками – тропами,
але вони дають нам змогу виразно уявити собі ватажка опришків, глибоко
зрозуміти значення його діяльності для тогочасного суспільства Галичини.
Правда, твір написано дещо неусталеним правописом, у деяких епізодах
відсутня композиційна стрункість, відчувається надмірне вживання
старослов’янізмів, що дещо утруднює сприйняття зразка. І все-таки поема
М.Лисикевича “Спевак з Полесья” – одна з перших ластівок поетичної
Довбушіани на західноукраїнських землях, твір великого громадянського
звучання.

Серед українських письменників-класиків минулого століття почесне місце
займає Ю.Федькович – продовжувач демократичної спадщини Т.Шевченка.
Однією з центральних тем його творчості є возвеличення визвольної
боротьби трудящих, поетизація їх ватажків. Так у письменника визріло
пристрасне бажання увіковічити образ “підгірського мстителя”.

Про Олексу – відважного лицаря – Ю.Федькович написав баладу “Довбуш”,
поезії “Дзвінка”, “Убогий леґінь”, драму “Довбуш” тощо.

У баладі “Довбуш” ми бачимо тісне переплетення різних тематичних ліній:
соціальна боротьба, роль особи в історії, віра в краще життя і фатальне
кохання. Для повнішого втілення такого складного творчого задуму поет
вдається до поєднання баладного, пісенно-ліричного й навіть легендарного
зображення.

В основу балади покладено відому історичну пісню “Ой попід гай
зелененький”. Твір Ю.Федьковича починається своєрідним зачином,
характерним для українського героїчного епосу, в якому чітко й лаконічно
оцінюється зображуване, називається конкретне прізвище особи, про яку
йтиме мова (“наш Довбуш”). Основна частина та епілог – це своєрідний
переспів пісні “Ой попід гай зелененький”. Письменник досить скупо
розкриває образ капітана. Він його ідеалізує. Ватажок має надзвичайний
постріл. Інша художня деталь сприяє романтизації образу славного месника
(“Грим! А збуїв тисяч двісті на ногах вже повставали”). У баладі
відсутня детальна портретна характеристика героя. Вона створюється
окремими надзвичайно яскравими мазками. Художню палітру поет запозичив з
календарно-обрядової пісенності. Величальний портрет Олекси у творі
переданий опосередковано – через враження інших, зачарованих його
вродою, поставою, силою. Від одного лише погляду печеніжинця “стинуть
ляхи”, за славним капітаном “гинуть усі дівчата й молодиці”. У дусі
гуцульського фольклору письменник передає палку любов Довбуша до
Дзвінки, а відтак і його смерть.

Вірш “Сонні мари” побудований на спогадах про славного “підгірського
мстителя”. Епізодично змальовано народного ватажка в поезіях “Сам”,
“Доля”, “Убогий леґінь”.

Поезії Буковинського солов’я “Довбуш” та “Дзвінка” носять
романтично-фантастичний характер, зумовлений тим, що система образів і
засоби художнього відтворення в них цілком почерпнуті з опришківського
фольклору.

Багато років мріяв письменник створити драматургічний образ відважного
народного месника. Нарешті він написав першу в українській літературі
віршовану трагедію на історичну тему “Довбуш”.

Перша редакція драми не була завершена. Два її акти автор опублікував у
журналі “Правда” у 1869 р. Під назвою твору зазначалося: “Дивоглядія в
п’ятьох зводах”. Тут драматург відсуває на задній план соціальне єство
народного месника, романтизуючи героя та його оточення.

У першій редакції діють герої, які в наступних або зовсім зникають, або
будуть висвітлені досить скупо. Одним з головних персонажів твору є
Василь Довбуш – батько майбутнього ватажка опришків. Це багатий
одружений гуцул. Він врятовує з пожежі княгиню, закохується в неї, і
вона народжує сина Олексу.

Далі, з розгортанням сюжетної лінії, майбутній ватажок опришків постає
лише декілька разів. Автор показує його як дуже вродливого молодого
легеня (“пишного”, в якого “неначе місяць на лиці”). У першому варіанті
не дано широких описів воєнних баталій, і образ Олекси є швидше
епізодичний, майже не розкривається. Письменник відходить від історичних
відомостей у змалюванні походження героя. Весь твір насичений
фантастичними подіями, запозиченими з легенд, переказів, що дещо
видозмінює його специфіку як зразка соціально-психологічного. Драматург
у лірично-філософських роздумах ставить проблеми кохання, життя і
смерті, відповідальності за доручену справу та нехтування нею, зв’язок
між особистістю і світом. У цій редакції є й свій позитивний бік –
“зблиски метафоричної образності, проникливі узагальнення й афористичні
вислови, обгрунтування філософської позиції активно-евдемоністичного
вживання життя” (Б, 198).

Друга українська редакція Ю.Федьковича є ніби продовженням першої.
Письменник робить головним героєм Олексу, хоч подає його більше в
інтимно-побутовому, ніж героїко-фантастичному аспекті. Ватажок
змальований гордим, сильним, завзятим. Проте проблема “люби” є досить
вагомою; яка й привела його до смерті. Тут багато штучних, надуманих
ситуацій, що певною мірою знижують художню цінність твору. Драматург був
не в захопленні від другої редакції, доопрацював її утретє, назвавши
“Довбуш, або Громовий топір і знахарський хрест”.

В основу драми автор кладе дві сюжетні лінії: соціальна боротьба
опришків на чолі з Олексою Довбушем проти польського панування і
особиста – складна любовна інтрига між любаскою Дзвінкою і славним
гуцульським ватажком.

П’єса побудована так, що любовний конфлікт дещо домінує над іншими.
Письменник використовує містичні предмети, романтизовані явища природи.
Така композиція дає змогу ширше розкрити соціальне зло, підкреслити риси
Довбуша як борця проти поневолення.

Ватажок змальовується в трагедії інколи як легковажний, веселий,
гарячий, задирливий ловелас. Цензура вилучила третю сцену, в якій Довбуш
висловлював народні сподівання про волю, через те образ головного героя
вийшов позбавлений соціально-класових рис.

На нашу думку, основна причина загалом невисокої оцінки драми
Ю.Федьковича “Довбуш” полягає у майже одностайному прагненні дослідників
“підтягнути” її до реалізму, тоді як за типом осмислення матеріалу й
способом художнього втілення вона є романтичною.

Центральною постаттю третьої редакції є Олекса Довбуш, образ якого
драматург виписав з великою майстерністю. Це майже сформований характер.
Письменник яскраво показав велич його натури, благородство високих
людських ідеалів. У п’єсі вимальовується доля людини своєї епохи:
жорстка, гірка й трагічна. Олекса свідомо обирає важкий і тернистий шлях
трибуна-борця. За це його люблять і шанують люди.

У творі є моменти, які стоять дуже близько до реальних історичних. Мова
йде про стосунки братів – Олекси та Івана.

Автор насичує архітектоніку п’єси своєрідними знахідками. Так, у
монологи дійових осіб він уводить романтично-фантастичні епізоди з
опришківського фольклору. Не можна погодитись із деякими критиками, які
доводять, що ці ідеї Ю.Федькович узяв у Нойбауера (Б, 212). Драматург
прекрасно знав гуцульський епос і уміло використав його у творі.

Основою драматичного конфлікту п’єси, що призводить до трагічної
розв’язки, є фатальна любов. У змалюванні кончини опришківського отамана
письменник наслідує народнопоетичні джерела. Твір багатий на тропіку.
Так, символічне та містичне значення в драмі мають Громовий топір,
Знахарський хрест та день Вартоломія. Ці художні образи посилюють
тенденцію фаталізму, що спостерігається в п’єсі, сприймається як вища
необхідність, сила, що не залежить від людини. Ця думка особливо виразно
лунає в сцені загибелі ватажка.

Отже, драма “Довбуш” як у дзеркалі відобразила специфіку романтизму
Ю.Федьковича: з одного боку, захоплення міфологією і, з другого,
бунтарська наснаженість. Обидві ознаки спостерігаємо як у ліриці, так і
в трагедії “Довбуш”. Цим частково пояснюється відхід драматурга від
історичної вірогідності: Довбуш для автора не стільки історична постать,
скільки уособлення народної мрії про заступника й месника. Є істотні
індивідуальні особливості в цьому характері. Вчинки Довбуша начебто
залежать від його особистих пристрастей, – але то, швидше, для
зовнішньої дії, по суті ж це характер бунтарський, націлений проти
тиранії. Є й інша основа, яка визначає високу трагедійність цього
образу: активність щодо різних обставин.

Відомий галицький письменник Дмитро Вінцковський (1846 – 1917) у 70-х
роках XIX століття написав поему про славного ватажка опришків “Як
Олексу Довбуша представив Дмитро Вінцковський”. Для цього автор
опрацював опришківський фольклор та історичні матеріали.

Письменник повніше й докладніше, ніж М.Лисикевич, змалював у своїй поемі
образ Довбуша. Він відкрив широку панораму життя і діяльності славного
ватажка опришків. Поет змалював його юнацькі роки, намагався розкрити
причини становлення на шлях боротьби з гнобителями. Яскраво й виразно
малює він життя опришків та їх справи, спрямовані на встановлення
справедливості в суспільстві.

Олекса Довбуш – головний герой поеми. Грізним і справедливим месником,
справжнім захисником простих людей постає перед нами ватажок.

У поемі отаман змальований людиною з крилатою мрією, яка не може жити в
клітці. З молодих років його натура, пригнічена тягарем важкого життя і
нещастя, що випали на його родину, бажала волі, щоб зняти камінь з душі,
розправити плечі й відчути себе людиною. Автор не приховує своєї
симпатії до Олекси Довбуша, який є основним виразником романтичного
пафосу. Домінуючим мотивом характеристики ватажка є уславлення його
першості у всьому: і вдачею, і красою. При характеристиці Довбуша автор
іде від побутових реалій до незвичайних, специфічно романтичних (“Так я
орлом туди літав, і вздовж, і впоперек буяв”. – Б, 238).

Письменник у творі ставить проблему фатуму. На думку автора, Олексові
було на роду написано стати народним месником і загинути. Головний герой
не дуже радіє з цього, бо розуміє, що стати охоронцем простого люду
означало одне: бути вигнанцем, зацькованим диким звіром (“Нині я став
лиш диким вовком”). І він спрямовує свої сили на виконання благородної
місії, уготованої йому долею.

У цьому питанні автор поділяв думку Гомера про залежність долі від
характеру героя: тільки людина з героїчним характером могла стать на
двобій з долею заради досягнення своєї мети. Довбуш загинув, але його
смерть була результатом його особистого вибору, його дій (Б, 239).

Добрим і справедливим до простих селян і побратимів малює свого героя
Д.Вінцковський, але суворим і грізним до ворогів.

У поемі подається досить детальна портретна характеристика Довбуша.
Автор змалював головного героя надзвичайно вродливим, який “як
підкрутить чорні вуса і як махне головою, то в п’ятах тобі постигло і
дощем стрясло б тобою” (Б, 240). Це порівняння дуже близьке до
змалювання зовнішності ватажка Ю.Федьковичем у його романтичній баладі
“Довбуш”, але першоджерелом портретної характеристики славного лицаря
гір для обох письменників була усна народна творчість. Зовнішній вигляд
говорить про потяг головного героя до прекрасного, про розвинені
естетичні смаки й уподобання. І ці риси невипадкові в характері Олекси,
бо він – син Карпат, а, як відомо, краса для гуцула – це “після волі,
найперша з духовних потреб” (Б, 240). Так, саме краса й  воля стали
домінуючими рисами характеру гуцульського народу, і вони гармонійно
поєдналися в Олексі Довбушеві.

Герой Карпатських гір помирає, але його дух, вільний і нескорений, живе
й продовжує боротися.

У величезній художній скарбниці Івана Франка є твори про героїчне минуле
українського народу і людей, які боролися за його краще життя. Однією з
таких героїчних постатей є славний ватажок опришків Олекса Довбуш, якого
Каменяр змалював у повісті “Петрії й Довбущуки”. Найпершим матеріалом
для неї послужив фольклор. Твір має дві зовсім відмінні редакції. У
післямові до другого варіанта, який готувався для видання у 1910-1912
роках, І.Франко зазначав, що перший варіант був написаний у роки його
університетського навчання для скромного літературного заробітку “мало
виробленою мовою та ще менше виробленим етимологічним правописом”.
Готуючи матеріал для окремого видання, І.Франко виправляв мову, стиль і
вніс чимало змін у зміст.

Повість “Петрії й Довбущуки” є соціально-романтичним твором. У ньому
Каменяр зробив спробу розв’язати опришківську тему під соціальним кутом
зору. Свою повість письменник вважав “документом молодечого романтизму”
(Б, 247).

Червоною ниткою у творі проходить образ Олекси Довбуша, майже повністю
побудований на фольклорній епіці. І.Франка зацікавила не так народна
оцінка соціальної ролі Довбуша, як легенди про фантастичні подвиги
славного ватажка опришків, перекази про його надприродні якості, про
його скарби. Письменник взяв з народної творчості те, що відповідало
романтично-фантастичній природі твору, змішав фольклорну фантастику з
містикою, де й потонуло золоте зерно оцінки опришків, близької до
історичної правди (Б, 250).

При створенні образу Довбуша І.Франко майже повністю відійшов від
історичної правди. Хоч за основу письменник взяв народну епіку, проте
більша роль належить все-таки художньому домислу. Вже сам час, місце, в
якому відбуваються події, пов’язані з Олексою Довбушем, є результатом
домислу. За історичними даними життя і діяльність отамана опришків
закінчилися у 1745 році. У повісті ж Франка ми зустрічаємося з живим
Довбушем у 1856 році. Виходячи з досліджень М.Грушевського,
В.Грабовецького, ватажок народився в 1700 році (Г, 60), то ж під час
подій, що відбуваються в повісті, йому повинно бути 156 років. Крім
того, О.Довбуш до кінця життя залишався активним борцем проти
поневолювачів, а Франко зробив героя бездіяльним біля 100 років.
Історично достовірним є той факт, що народний герой народився в селі
Печеніжині на Покутті і аж ніяк не у селі Перегинську, а точніше в
окремій частині цього села, у Довбущуківці, де, за І.Франком, жили
тільки Довбущуки. За народними легендами та переказами Довбущуківка
(Довбушанка, Довбушівка, Довбошанка) – це була гора, де знаходилась хата
Довбуша (Б, 251).

Боротьба за Довбушеві скарби та використання їх для соціальної
діяльності стали основною ідеєю твору “Петрії й Довбущуки”.

І.Франко малює Довбуша, який нібито не загинув і не може вмерти, не
передавши своєї справи боротьби нащадкам. Ідея спадкоємності,
продовження славних традицій народно-визвольної боротьби проповідується
також за допомогою Довбушевого скарбу, що призначений для народного
діла, для об’єднання української землі.

У повісті є два розділи, виконані в реалістичних тонах, що ведуть читача
в далеке минуле, до часів дійсного життя Олекси Довбуша, – “Мій дім –
моя твердиня” та “Внучка воєводи”. Вони включені з метою пояснити
родовід сучасних нащадків Довбуша та їх загадковий зв’язок з іншими
персонажами. Основою для сюжету розділу “Мій дім – моя твердиня”
послужив переказ про блискучу операцію ватажка, який хитрим маневром
оволодів шляхетським маєтком біля Болехова. Але одруження отамана
опришків з внучкою цього шляхтича і народження нею сина – це, без
сумніву, художній домисел І.Франка. Екскурс у минуле є цікавим сам по
собі, як спроба відтворити на основі народної творчості історично
правдивий образ мужнього повстанця – Олекси Довбуша.

Відомо, що славний лицар і опришки підтримували тісний зв’язок зі Скитом
Манявським – опорним форпостом проти католицької експансії. Саме про
монастир у Скиті Манявському та відносини Довбуша з ним йде мова у
творі, як і про Гошівську церкву та монастир біля Болехова. Художньому
домислу автора належить і думка, що монастир побудовано на гроші Олекси
Довбуша.

Описуючи події в розділі “Сповідь опівночі”, І.Франко спирається на
цілком достовірні дані про обіцянку панів у 1744 році за голову ватажка
опришків видати нагороду – шапку золотих. У повісті це має місце лише в
1772 році, коли Олекси вже давно не було в живих.

Зображення Довбуша як освіченої людини є без сумніву художнім домислом
автора, бо жодний історичний документ не подає такої інформації (Б,
254).

Образ славного опришка І.Франко створив повністю в дусі романтизму.
Каменяреве трактування ватажка сприймається як афоризм про Довбуша.
Автор використовує розмаїті зображально-виражальні засоби, щоб показати
силу, мужність, роль і значення цієї людини у визвольній боротьбі.

У творі ми зустрічаємо два портрети Олекси Довбуша: в останній рік його
життя та в роки активної боротьби разом з опришками. Опис зовнішності
Олекси Франко подає за фольклором, але велика роль належить і фантазії
письменника. Ми декілька разів зустрічаємо опис якоїсь людини й кожного
разу до попереднього опису додасться якась нова деталь. Але жодного
слова немає про те, хто це. Ця таємничість народжує цікавість, привертає
увагу читача, зосереджує її на невідомій особі, якою, як виявляється
пізніше, є Олекса Довбуш. Це данина традиціям романтизму.

До опришківської теми звернувся і Михайло Старицький у драмі “Юрко
Довбиш”. Сюжет твору запозичений з роману австрійського письменника
Карла Францоза “За правду”. Обидва письменники використали багатющий
опришківський фольклорний матеріал. У драмі М.Старицького замінено імена
відповідних персонажів роману К.Францоза. Головним героєм став Юрко
Довбиш. Його образ має багато аналогій із історичним Олексою Довбушем.
Обидва вони вихідці з Прикарпаття, їхнє дитинство пройшло у великих
злиднях. Вони рано пізнали весь тягар феодального гніту і стали
замислюватись – як раз і назавжди скинути пута голоду, холоду, бідності.

Не витерпівши важкої каторжної праці, несправедливості, обидва легені
вступають у загони опришків, так званих “чорних хлопців”.

Драматург добре знав історію опришківського руху, тому-то й наділив
свого героя Юрка рисами Олекси Довбуша. М.Старицький підкреслює
трагічність образу месника. Приреченість ватажка опришків мала історичні
причини: ні торжество справи, за яку боровся, ні особистого щастя він не
міг досягти, бо ще не з’явилася на світ сила, здатна перебудувати життя
на нових, справедливих началах. Це добре усвідомлює Юрко Довбиш у кінці
свого життя.

Щодо художнього опису історії Довбуша до 90-х років XX століття за
нетотожних суспільно-політичних обставин у різних регіонах України, то
слід зазначити, що на західноукраїнських землях у цей час далі
продовжувалась офіційна антиукраїнська кампанія з боку панської Польщі
та боярської Румунії. І все-таки національно-патріотичні сили з метою
пробудження самосвідомості народу засновували і видавали в Галичині й на
Буковині найрізноманітніші періодичні видання, що відігравали величезну
роль і для всієї України. Це й дало підставу С.Єфремову заявити, що на
початку XX століття “українство позбавлене було всіх засобів
(літературних – П.Б.) і коли б не Галичина, то фізичної б не мало змоги
подавати свій голос як окрема нація”.

Однак навіть у такий важкий час літературний процес на Україні
продовжував вирувати. Серед нечисленних за тематикою та жанрами художніх
витворів вагоме місце належить і літературній Довбушіані.

У жанрі оповідання одним з перших зробив спробу відтворити образ Олекси
Довбуша А.Кучурак. який у 1900 році в Коломиї видав невеличку за обсягом
книжечку “Олекса Добуш – славний ватажко опришків”. І хоч сам автор
визначає жанр свого твору як історична повість, проте за всіма
специфічними ознаками – це три типових оповідання про життя славетного
лицаря гір, своєрідний сплав історичної правди та художнього вимислу з
метою змалювання образу відважного печеніжинця. У даних зразках немає
жодного діалектизму, що в певній мірі збіднює їх художню палітру. У
третьому оповіданні “В Довгопіллі” автор художньо переробляє історичну
пісню “Ой попід гай зелененький”.

Тісний зв’язок малої прози С.Васильченка з українським фольклором
яскраво простежується в його новелі “Довбищук”. Сюжет її запозичений
письменником із народних легенд про здобуття Олексою надзвичайної сили
та безсмертя.

З історичним Довбушем герой С.Васильченка на початку твору немає майже
нічого спільного. Поступово штрих за штрихом письменник створює яскравий
образ казково-романтичного героя з глибоко внутрішньою красою. Образ
Довбуша у творі С.Васильченка певною мірою символічний. Він символізує
собою красу людської душі, красу почуттів, добро, людську здатність до
самопожертви. Це символ усього найкращого, що є в людині, символ любові
до людей.

У малій українській прозі про Довбуша в першій третині XX століття
помітним явищем стало історичне оповідання Г.Хоткевича “Потомок
Довбушів”. Образ народного месника поданий тут ретроспективно – крізь
призму оповідей одного з персонажів твору Івана Галети, який виступає
носієм гуцульського фольклору про Довбуша.

Передаючи в оповіданні легенди й перекази про ватажка опришків, яких
Іван знає безліч, автор розкриває внутрішній світ гуцулів. Ще темні й
забобонні, вони свято вірять у Довбушеву непогрішимість, його добро,
справедливість та безсмертя.

Досить поверхово, фрагментарно зображається Олекса Довбуш у казці
П.Костецького “Дівоча хустка і кухоль горілки” та оповіданні І.Козаченка
“Месник”. Обидва автори не вдаються до поглибленого розкриття
внутрішнього  світу народного месника, його “діалектики душі”, та й
художня мова обох творів досить збіднена. Проте заслуга згаданих авторів
полягає в тому, що вони поповнили лаву представників малої прози про
славного ватажка опришків.

Паралельно з розвитком малої прози про печеніжинця продовжує
поповнюватись і ліро-епічна Довбушіана. У 1904 році поет Василь Щурат
видав збірку “На трембіті”, в якій були вміщені дві поеми про славного
лицаря волі, “Олекса Довбуш” та “На синій Чорногорі”.

Обидва твори мають фольклорну основу, і в них розкриваються соціальні
суперечності між представником народних інтересів Довбушем і світом
гніту. Ватажок у даних зразках – романтична натура. Він постає як людина
честі, втілення народної моральності як внутрішньої сили, здатної
звіряти й сполучати власні прагнення і бажання з інтересами свого
народу.

Обом творам притаманна як багата фольклорна основа, так і історична
правда, адже в образі ватажка поет художньо узагальнює типові риси
волелюбного українського народу. У поемі “На синій Чорногорі” Довбуш
зображений як ватажок-трибун, який надлюдським зором охоплює територію
“з-за Дону аж до Сяну”, спостерігаючи як “за воями йдуть вої”. Засобами
поетичного слова В.Щурат втілює заповітну мрію багатьох поколінь
українського народу про незалежність, яку треба здобувати в боротьбі.
Розв’язка твору досить несподівана. Побачивши готові до боротьби за волю
України лави воїнів, Довбуш вирішує зійти з історичної сцени, уступивши
місце представникам молодшого покоління.

До історичної тематики звернувся письменник Гнат Хоткевич, вирішивши
змалювати силу, велич, дух українського народу через долю національного
героя Довбуша в однойменній п’єсі та повісті.

У роботі подається історія створення драми, втрата її рукопису (1909
р.), віднайдення (1974 р.) та публікація в журналі “Бахмутський шлях”
(1997 р.).

Драма Г.Хоткевича “Довбуш” – це не чисто історичний і не чисто
фантастичний твір, як вважав сам письменник, а героїко-романтична п’єса,
в основу якої покладено реалістичний та романтичний підхід до матеріалу
про діяльність славного месника. Сама фабула засвідчує, що події тут
відбуваються в 30-40 роках ХVІІІ ст. Художній образ ватажка опришків,
створений драматургом, не є дзеркальною точною копією Довбуша –
історичної особи. Основу п’єси й особливо її закінчення становить
історична пісня “Ой попід гай зелененький”. Г.Хоткевич подає
опосередковану характеристику Довбуша, вкладену в уста інших  дійових
осіб. Вони належать до різних соціальних верств, через те і є
діаметрально протилежними. Ватажок діє у творі впродовж 7 років
(1738-1745 рр.). Отже, письменник йде свідомо за історичними
документами. Він не намагається показати Довбуша лише в середовищі
друзів-опришків. Для автора важливим було звернути увагу на
ватажка-людину, живу постать, а не на легенду, хоча й це письменник
змалював. .Драматург створює образ Довбуша, позбавленого родини,
сімейного щастя і власної оселі. Високі смереки – його хата,
легені-опришки – його сім’я. Наймиліший для нього звук – це посвист
опришків, яких він називає “соколами”, “браттями”, “легінцями”.
Письменник у п’єсі відтворює справжні епізоди з життя ватажка (його
поранення, вбивство Дідушка). З розповідей деяких гуцулів Олекса Довбуш
наділяється міфологічними рисами, однак ватажок – приречена на неспокій
людина, бо бореться за щастя людей. Торкається письменник і проблеми
фатуму. Це усвідомлює Олекса й прагне діяти по-лицарськи – не вбиває
ворогів, відпускає економа. Такий романтичний протест проти фатуму
відчутний і в сцені зі священиком, який здається Довбушу його злою
долею. Вбиваючи його, ватажок таким чином протестує проти сили обставин,
фатуму. Отже, Олекса в п’єсі сприймається як художнє узагальнення
народного месника періоду антифеодальної боротьби і як романтичний
образ. Г.Хоткевич зображує Довбуша, людину виняткову, в досить
незвичайних для нього обставинах, коли ватажок змушений розбиратися у
власних почуттях. Олекса відмовляється від усього й стає на шлях
самовідданої боротьби за народні інтереси. Для романтизму характерна
особлива позиція героя, яка полягає в його відчуженні від інших, у чому
Довбуш зізнається дідові-пастуху. У п’єсі відчутна підвищена емоційність
і напруженість у зображенні подій і характеру головного героя.
Характерні для романтизму дещо екзотичні пейзажі – дикі Карпатські гори
– теж сприяють саморозкриттю Довбуша. У трактуванні Г.Хоткевича
моральний вчинок Олекси (пролиття невинної крові), моральна оцінка
усвідомлюється, відчувається насамперед душею, переживається особисто.
Автор звертає увагу на емоційну сферу особистості (Б, 346).

Багатющий фольклорний, історичний, літературний матеріал про Довбуша
змусив Г.Хоткевича розширити родові та жанрові рамки художнього
осмислення образу славного ватажка. На початку 30-х років він закінчив
повість “Довбуш”. “Вона – суто реалістична, справді історична, хоч і
щедро помережана народнопоетичним матеріалом” (Б, 347).

У даному творі образ відважного месника є головним, а вже навколо
групуються інші – другорядні. Тут діють персонажі, які згадуються і в
багатьох документах тієї епохи, і в народних легендах, переказах та
піснях. Сюжетна канва теж в основному розгортається навколо подій, які
справді відбувалися.

Історичні події і факти ніде не перекручуються, правильно висвітлюються.
Але, залишаючись вірним історичній правді, письменник не йде сліпо за
фактами, він не стає рабом документів чи їхнім коментарем. Окремі
компоненти повісті пов’язані не стільки хронологічно, скільки логічно.
Г.Хоткевич нерідко змішує окремі деталі, порушує їх хронологічну
послідовність. А багато епізодів і навіть цілі сюжетні лінії є взагалі
результатом художнього домислу. Їх джерело слід шукати не в історичних
документах, а в усній народній творчості. Фольклорний та історичний
матеріали тісно переплітаються в повісті. Крім особи легендарного
ватажка опришків Олекси Довбуша, у творі ми зустрічаємося й з іншими
історичними постатями – відомими опришками Павлом Орфенюком, братами
Джамиджуками, Василем Баюраком, Іваном Бойчуком, Андрієм Лаврівим та
іншими.

Реальними історичними особами є і полковник Пшелуський, пан Потоцький,
сільський багач Дідушко, убивця Довбуша селянин Стефан Дзвінчук та інші.

Трактування образу ватажка Г.Хоткевичем вирізняється новаторством. На
зміну романтичному герою (у драмі) приходить герой реалістичний. Що
спонукало його взятися за зброю, що зробило з нього легендарного
ватажка, у чому сила й слабкість отамана? Відповіді на ці й подібні
питання є в роботі (Б, 346-355).

Славному народному звитяжцеві присвятив свій історичний роман “Опришки”
В.Гжицький. Це наслідок більш ніж тридцятирічної роботи автора, яку він
розпочав ще у 1931 році, а завершив у 1962 році. Письменник на широкому
історичному тлі відображає боротьбу карпатських опришків на чолі зі
своїм отаманом Довбушем. У романі вдало поєднані історичні факти з
художнім вимислом. Головний герой твору – народний заступник (Г, 183).
Йому притаманні такі риси, як чуйність, людяність, безстрашність,
доброта. Письменник наголошує на розумі, далекоглядності народного
ватажка, його організаторських здібностях. В.Гжицький не ідеалізує свого
героя, не приписує всіх удач опришків тільки його талантові й
винахідливості. Довбуш усвідомлює, що сила його – в єднанні з народом
(Б, 410-411).

Отаман ніколи даремно не проливав людської крові. Терор Довбуша – це
помста народу у відповідь на жорстокість і свавілля шляхти.

З великою повагою й шаною ставиться Олекса до жінки, особливо до
жінки-матері. Для нього – це символ чистоти, вірності, святості. Він
залишив у живих полячку-породіллю Карпінську з немовлям – майбутнім
класиком польської літератури. Цей мемуарний факт письменник використав
у творі. Ватажок з опришками нападає на замок княгині Єви, коли в неї
народилася дитина. І просить наректи немовля своїм іменем. Це художній
домисел, бо насправді Довбуш ніколи не нападав на Яблуновський замок, а
коронна княжна Теофіля, прототип образу княгині Єви, ніколи не бачила
живого Олексу , весь час тримала ситуацію з опришками під контролем (Б,
415).

Народний месник вирішив розправитись із космацьким війтом Миколою
Дідушком, який грозився ліквідувати славного отамана. Олекса спіймав
багача, і його вбив опришок Крига. Це художній домисел, бо насправді
Дідушко проживав у Довгопіллі, на його маєток напав Довбуш і власноручно
знищив.

Отаман люто мстив визискувачам за людські кривди. Так, він розправився у
Борщеві з панським управителем Золотницьким: Василь Баюрак відрубав йому
голову. Було знищено і його дружину, яка вбила побратима Андрія Лавріва
(Б, 415). У дійсності Золотницький був не управителем, а великим
польським магнатом, його знищив власноручно Довбуш, а маєток спалив (НГ,
75).

У творі смертельно пораненого Андрія Лавріва побратими залишили в лісі,
де він і помер (Б, 416). Насправді Андрій Лаврів був спійманий смоляками
і після важких тортур четвертований (НГ, 83-84).

Добре відомий гуманний акт Олекси Довбуша, який пожалів польського
ротмістра Пшелуського та його смоляків, і бою не було (НГ, 82-83).
В.Гжицький художньо домислює ймовірну криваву січу опришків зі
смоляками. У цьому бою Довбуш шаблею вбиває Пшелуського, гине і побратим
Василь Баюрак (Б, 416). Історичні документи засвідчують, що полковник
Пшелуський надовго пережив ватажка опришків, а Василя Баюрака було
страчено у 1754 році в Станіславі (НГ, 136-137).

Багато уваги відведено змалюванню особистого життя ватажка, його
психологічних переживань та почуттів. Через увесь твір червоною ниткою
проходить романтична сюжетна лінія “Довбуш – Дзвінка”, яка є найбільш
опоетизованою, піднесеною серед усіх інших. Всупереч народним легендам,
письменник описує історію цього кохання піднесено, з вагомою долею
романтичного елементу. Ватажок гине, а його вбивцю наступного дня знищив
опришок Фока. Поховали отамана у високій стрімкій скелі вище Кедроватої.
Отже, майстер слова свідомо відходить від деяких історичних фактів,
даючи волю своїй творчій фантазії.

Письменник Р.Федорів видрукував цікаву повість у легендах “Жбан вина”
про карпатських опришків і їхнього ватажка Олексу Довбуша. Поклавши в
основу фольклор, письменник захотів створити ватажка таким, яким його
бачив народ: бути добром для отчої землі. Звідси його сила, його чари й
невмирущість (Б, 423). У роботі подається історія написання твору, його
жанрова своєрідність, синтез літератури з народнопоетичною традицією.
Висвітлюється проблема історичної і художньої правди. Називаються
конкретні історичні особи, змальовані художньо, як і творчо домислені
сюжетні лінії: Довбуш – Анничка, Довбуш – Дідо Велет, Олена – Дідо
Велет, Дзвінчук – Антипко. Олекса у творі – особа легендарна,
міфологічна і разом з тим – це тип героя-самородка, героя-визволителя
(Б, 421-437).

Центральною постаттю повісті гуцульського художника Г.Смольського
“Олекса Довбуш” є славний ватажок. Реальність і казка. Правда і легенда.
Олекса – правдива легенда, непридумана казка. Саме таким побачив і
змалював його письменник (Б, 356-364).

Відомий поет Богдан-Ігор Антонич написав лібрето опери “Довбуш” про
історію життя, боротьби та трагічної загибелі відважного печеніжинця.
Значну частину твору становить художнє переосмислення співанки-хроніки
“Послухайте, люди добрі”, пісні “Ой попід гай зелененький”,
опришківських легенд та переказів. Олекса Довбуш наділений рисами
реалістичними та романтичними (Б, 364-370).

Легендарною постаттю виступає отаман опришків у повісті Р.Єндика
“Проклін крові” (Б, 370-380).

Історик та філолог І.Єрофеєв у повісті “Олекса Довбуш” художньо
модифікував наявні історичні документи про ватажка опришків і створив
реалістичний образ месника, позбавлений глибокого внутрішнього душевного
спокою та теплоти (Б, 380-387).

Історично приреченим і одночасно великим стратегом з деякими
романтичними елементами змальований ватажок опришків у драмах
Л.Первомайського та Л.Дмитерка “Олекса Довбуш” (Б, 387-395; 437-445).

Народна поетична творчість становить основу драм Ю.Шкрумеляка “Довбушева
слава”, Я.Яроша “Топір помсти”, В.Босовича “Легенда про Довбуша”, роману
В.Волкова “Довбуш”, поеми С.Пушика “Довбуш”. Славний лицар гір виступає
у даних творах як особа казково-міфологічна та реалістична (Б, 395-410;
451-471).

Олекса Довбуш у однойменному романі А.Хлистової вийшов досить сухою,
схематичною і надуманою особистістю (Б, 445-451).

Багату поетичну Довбушіану умовно можна розділити на три групи:

1. Твори про чарівну гуцульську природу, її людей та окремі епізоди
опришківської боротьби під керівництвом славного ватажка.

2. Зразки, що славлять народного героя, його побратимів, їх боротьбу
проти визиску, гніту та загибель Довбуша.

3. Поезії про його безсмертя.

У роботі висвітлюється специфіка даних поетичних зразків (Б, 471-478).

У висновках зроблено загальні підсумки дослідження. Фольклорна та
літературна Довбушіана уже більше двох століть привертає увагу
істориків, фольклористів, письменників, мистецтвознавців, широкого кола
читачів.

Уснопоетичні твори про славного месника – це живий поетичний літопис
широких трудящих мас. У центрі їх уваги – образ Олекси. Народ наділив
його рисами реалістичними, романтичними, фантастичними.

Найпоширенішим зразком про відважного печеніжинця є історична пісня “Ой
попід гай зелененький”. У роботі визначається жанр, авторство, час і
місце виникнення твору, розглядається його поетика.

Під кутом зору проблеми історичної та художньої правди аналізується
співанка-хроніка “Послухайте, люди добрі, що хочу сказати”,
висвітлюється своєрідність її створення, специфіка, констатується, що це
цілий синтез фольклорної Довбушіани.

Розглядаються в роботі епічні опришківські жанри. Автор уперше розв’язує
проблему – як виникли легенди та перекази про чудодійну та богатирську
силу Довбуша, доказує, що дані фольклорні твори – це своєрідний синтез
язичницьких і християнських уявлень про природу, про боротьбу двох начал
– добра і зла, про політеїзм вірувань. Епічна уснопоетична Довбушіана
з’явилась у середині ХVІІІ століття і продовжує існувати в наш час.

Уперше висвітлюється специфіка коломийок про лицаря волі, розкривається
його образ.

В основі літературного зображення опришківського руху та його славного
ватажка 30-40 років ХVІІІ століття на Прикарпатті, Закарпатті, Буковині
лежать історичні твори, етнографічні, краєзнавчі, літературознавчі
матеріали, фольклор та рукописні джерела. Перш за все – праці
К.Вуйціцького, Ю.Целевича, М.Білоуса, Є.Косачевської, В.Грабовецького
тощо.

Письменники, які спиралися на історичні матеріали про Довбуша та його
побратимів, використовували їх по-різному. Одні запозичували лише факти,
взяті з праць Ю.Целевича, Ф.Карпінського, В.Шухевича, та інтерпретували
їх (Г.Хоткевич, М.Старицький, Б.-Ігор Антонич, В.Гжицький, Я.Ярош). Інші
використовували роботи польських істориків І.Беньковського,
Ю.Дзежковського (М.Устиянович), тому-то й Олекса в них зображується дещо
в негативному плані. Значна частина українських письменників у своїх
творах спиралися на фольклор (Ю.Федькович, І.Франко, Р.Федорів, С.Пушик
тощо). Це дозволило їм досить вільно поводитись з певними історичними
фактами та документами. Переважна ж більшість майстрів художнього слова
у своїх зразках використовували народну поетичну творчість та історичні
матеріали згаданих дослідників опришківського руху, що посприяло їм
стати на міцний історичний грунт, заглибитись у конкретні події та факти
життя народу 30-40 років ХVІІІ. Однак деякі з них (А.Хлистова)
зловживали документальним матеріалом, зокрема працями В.Грабовецького,
внаслідок чого образ Довбуша вийшов дещо штучним, заздалегідь
запланованим, інертним.

Народна поетична творчість була головним джерелом для письменників, які
закладали основи літературної Довбушіани. Автори, які стояли на
реалістичних позиціях, брали з фольклору та уснословесних досліджень те,
що дійсно відображало події, що мало місце в житті, залишаючи осторонь
фантастичні елементи. Найчастіше використовувалась історична пісня “Ой
попід гай зелененький” (п’єси Л.Дмитерка, В.Босовича, Г.Хоткевича).
Автори, які дотримувались романтичного принципу зображення, зверталися
до легенд, переказів, співанок-хронік (Ю.Федькович, І.Франко).

Фольклорні твори беруться не ізольовано, а у зв’язку з тими чи іншими
тематично спорідненими уснопоетичними сюжетами.

Художній домисел певною мірою доповнював названі джерела при створенні
цілісної картини боротьби Довбуша.

Це стосується найперше епізодів, де мова йде про батьків героя, його
дитячих і юнацьких років, відносин з селянами, побратимами за межами
Прикарпаття, Закарпаття, Буковини. Такі моменти письменники домислювали
по-різному, іноді прямо протилежно.

Основне місце в літературі про печеніжинця посідають твори великої та
середньої епічної форми.

Представники української літературної Довбушіани XIX – початку XX
століття з різних причин, а головним чином через цензурні заборони,
обмеженість джерел, не ставили перед собою мету всебічного розкриття
теми, історично-конкретного зображення особистості народного героя.

Спроби історичної конкретизації в зображенні опришківського руху під
проводом Олекси Довбуша належали М.Устияновичу, І.Франкові,
М.Старицькому, В.Щурату. Вони виділяли в житті та діяльності славного
ватажка декілька етапів: становлення його як месника, боротьби та
загибелі. Олекса у тих зразках – чесна, безкорисна, смілива людина, яка
бореться за соціальну справедливість.

У багатьох художніх творах про Довбуша на ватажкові тяжіє печать
приреченості (Г.Хоткевич, М.Старицький, Л.Первомайський тощо).

Інші письменники XX століття, включаючи й українську діаспору,
намагаються показати народного героя у трьох аспектах. Одні майстри
художнього слова творили його як борця за соціальну справедливість
(Б.-Ігор Антонич, Г.Смольський, Р.Єндик, В.Волков), інші робили його
мало не політиком (Л.Дмитерко, І.Єрофеєв), треті змальовували його
романтичним коханцем (Ю.Федькович, В.Босович).

Чимало творів ліричного та ліро-епічного жанрів присвячено Довбушу.
Балади, поеми, вірші про ватажка стали з’являтися, починаючи з творчості
Ю.Федьковича. Далі цю справу продовжили поети М.Лисикевич, В.Щурат,
Д.Загул, Д.Осічний, А.Малишко, Л.Забашта, Д.Павличко, С.Пушик, М.Влад,
Н.Стефурак, Ф.Малицький, Є.Титикайло тощо.

Менше творів про Довбуша написали представники малої прози (А.Кучурак,
Г.Хоткевич, С.Васильченко тощо).

Лібрето опери про народного героя створив поет І.-Богдан Антонич.

Сценарій кінофільму “Олекса Довбуш” належить Л.Дмитеркові та В.Іванову.

Кращі твори про Довбуша мають велике історико-пізнавальне, естетичне,
виховне значення саме завдяки своїй привабливій силі правди, художній
довершеності. Вони поширюють серед народу різні наукові знання,
виховують інтерес до героїчного минулого нашої Вітчизни, патріотизм.

 

Використана література:

1. Олекса Довбуш в історії, фольклорі та літературі: Проблема історичної
та художньої правди. – К., 1999. – 495 с. Рец.: Вісник Луганського
держпедуніверситету ім. Тараса Шевченка. – 1999. – № 6.

2. Славний ватажок опришків (народ про Довбуша). – К., 1994. – 345 с. /
Упор., вст. стаття, прим. та словник П.О.Будівського.

3. Лицарі волі / Упор., передмова, прим. П.О.Будівського. – К., 1992. –
240 с. (У співавт. з М.К.Дмитренком).

4. Вінок дружби. – К., 1988. – 46 с.

5. Специфіка українських родинно-побутових пісень // Борис Грінченко. –
Ворошиловград, 1988. – С. 84-85.

6. Поетика народних пісень, зібраних М.Коцюбинським // Творча спадщина
М.М.Коцюбинського і сучасний літературний процес. – Одеса, 1989. – С.
45-46.

7. Специфіка народних пісень драматургії Миколи Костомарова // Микола
Костомаров і проблеми суспільного та культурного розвитку української
нації. – Рівне, 1992. – С. 228-229.

8. Народний герой українських Карпат // Народна творчість та етнографія.
– 1992. – №№ 5-6. – С. 68-76.

9. Фольклорний образ Олекси Довбуша // 36. наук. праць, присвячений
70-річчю інституту. – Луганськ, 1993. – С. 193-200.

10. Василь Симоненко та Федір Пігович // Бахмутський шлях. – 1996. –
№№1-2. – С. 83-85.

11. Хоткевич Г. Довбуш // Бахмутський шлях. – 1997. – №№ 3-4. – С. 48-76
/ Упор., вст. стаття та прим. П.О.Будівського в співавт. з
Л.П.Будівською.

12. Вивчення повісті Р.Федоріва “Жбан вина” в школі // Вісник
Луганського держпедуніверситету ім. Тараса Шевченка. – 1999. – № 4. – С.
118-120.

13. Образ Довбуша в однойменній поемі С.Пушика // Вісник Луганського
держпедуніверситету ім.. Тараса Шевченка. – 1999. – № 6. – С. 4-8.

14. Поетика історичної пісні “Ой попід гай зелененький” // Вісник
Луганського держпедуніверситету ім. Тараса Шевченка. – 1999. – №10. –
С.149-152.

15. Образ борця за народну справу в творчості О.Пушкіна та С.Пушика //
Актуальні проблеми сучасного пушкінознавства. – Х., 1999. – С. 78-80.

16. Образ народного звитяжця у творчості О.Пушкіна та С.Пушика //
О.С.Пушкін: Творчість і традиції. – Луганськ, 1999. – С. 83-90.

17. Ефективні форми й методи вивчення художньої Довбушіани в ліцеях та
гімназіях // Вісник Луганського держпедуніверситету ім. Тараса Шевченка.
– 2000. – №. 2. – С. 22-27 (У співавт. з Л.П.Вдовіченко).

18. Специфіка співанки-хроніки “Послухайте, люди добрі” // Вісник
Луганського держпедуніверситету ім. Тараса Шевченка. – 2000. – № 4. – С.
221-228.

19. Ватажок опришків у творчості А.Кучурака // Вісник Луганського
держпедуніверситету ім. Тараса Шевченка. – 2000. – № 5. – С. 16-21.

20. Природа в історичній п’єсі Гната Хоткевича “О полку Ігоревім” //
“Слово о полку Ігоревім” і Луганщина. – Луганськ, 2000. – С. 113-118.

21. Всеукраїнська наукова конференція “Слово о полку Ігоревім” і
Луганщина” // Бахмутський шлях. – 2000. – № 1-2. – С. 70-72.

Матеріали й тези доповідей та повідомлень, виголошених на наукових
конференціях:

22. Образ Олекси Довбуша в народних піснях, виданих Я.Головацьким //
Яків Головацький і рух за національне відродження та культурне єднання
слов’янських народів: тез. доп. і повід. – Тернопіль, 1989. – С.
217-219.

23. Своєрідність українських народних пісень, записаних М.Коцюбинським
// Тези доп. – Чернігів, 1989. – Ч. 1. – С. 71-72.

24. Образ Довбуша у драмі М.Старицького “Юрко Довбиш” // М.Старицький:
творче обличчя і місце в національній культурі: Тези доп. і повід. – К.,
1990. – С.32-33.

25. Образ Олекси Довбуша у фольклорних творах, виданих В.Гнатюком //
Роль Володимира Гнатюка у розвитку української національної культури:
Тези доп. і повід. – Тернопіль, 1991. – С. 83-86.

26. Образ Олекси Довбуша в повісті І.Франка “Петріі й Довбущуки” // Іван
Франко і національне відродження: Тези респ. наук. конф. – Львів, 1991.
– С. 109-110.

27. Олекса Довбуш в однойменному романі Віталія Волкова // Перша
міжвузівська наукова конференція з актуальних проблем гуманітарних наук:
Тези доп. – Луганськ, 1995. – С. 24.

28. Образ месника в творчості Т.Шевченка та Г.Хоткевича // Матеріали
XXXII наукової Шевченківської конф. – Луганськ, 1998. – С.108-114 (У
співавт. з Л.П.Будівською).

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019