Реферат на тему:
Філософсько-психологічні підстави використання теорії українознавства як
філософії освіти в Україні
…всі твердження теорії виступають в ролі засобів розв’язання деяких
практичних завдань, або вся теорія в цілому виступає як метод.
М.В.Попович. О философском анализе языка науки.
Сучасне українське суспільство переживає добу великих докорінних змін.
Це зумовлює і новітній напрям розвитку і філософської, і педагогічної
думки. Останні роки у засобах масової інформації багато уваги
приділяється особистості вчителя. Яким він має бути? Що є необхідною
умовою його професійного становлення? А що є несумісним з його образом?
Ці та багато інших питань постають на сторінках газет і журналів, часом
зовсім і не педагогічного спрямування. Чому ж суспільство так зацікавила
постать вчителя? Мабуть, це закономірне явище. В теперішніх складних
умовах, коли держава не забезпечує впевненістю не тільки в завтрашньому,
але й у сьогоднішньому дні, в освітянських колах, як і в інших ланках
нашого суспільства, почалось розшарування. Одні школи поступово
переходили в стан занепаду і ледь-ледь животіли. Найтерплячіша частина
нашого суспільства – вчителі – в таких умовах не витримували і починали
вдаватися до страйків, сподіваючись хоч таким чином привернути увагу
держави до освіти (а це все одно, що до її майбутнього). Так ми почули в
той час про події у Павлиській середній школі, що пов’язана з ім’ям
видатного українського педагога Василя Сухомлинського. Пам’ятається, в
голосі кореспондента, що вела радіопередачу, чулися нотки осуду по
відношенню до вчителів, що наважилися на цей вимушений крок. Як
виявилося, суспільство не дуже співчуває тим, хто, тримаючи в руках його
майбутнє, виявляється безсилим перед обставинами.
Інші школи пішли іншим шляхом. Намагаючись вижити в сучасних умовах,
вони відшукували засоби підтримки свого існування. Так почали з’являтися
ліцеї, гімназії, приватні школи тощо. І хоча вони також не уникли
суспільного осуду, оскільки їх діяльність не вкладалася у звичні рамки,
але привернули до себе увагу, їх критикували, але до них ішли. І не
тільки учні. Вчителі також стали прагнути виявити свої педагогічні
здібності, свій творчий потенціал у стінах таких закладів. Саме в них на
перший план вийшли не тільки якість навчання, але і якість стосунків
вчителів та учнів. Саме в них особистісний підхід до навчання став
вимогою, а не примхою вчителя-новатора. Це також не залишилось поза
увагою суспільства. Журналісти, методисти, психологи, самі вчителі, учні
та їх батьки – хто тільки не кинувся обговорювати питання комунікативної
культури вчителя. Звичайно, з’явилися і порівняння з американськими,
європейськими, єврейськими, японськими зразками. І якщо в питанні
оволодіння теоретичним матеріалом та набуття певних навчальних навичок
наша школа не пасла задніх, то в питаннях стосунків вчитель-учень,
вчитель – батьки наш учитель традиційно займав авторитарне положення.
Такий стан справ не міг задовольнити школи нового напрямку. Тому й
постало завдання з’ясувати, як же в своєму загалі, складаються стосунки
між вчителями та їх вихованцями і що можна змінити в цих стосунках, щоб
наблизити це спілкування до творчої співпраці.
Кожен першокласник, переступаючи у вересні поріг школи, сповнений
готовності отримати від неї щось невідоме і віри, що це невідоме буде
цікавим і добрим. Але за час багаторічного навчання в школі ця цікавість
і готовність до сприйняття, як правило, кудись зникають. А на їх місце
приходять байдужість, недовіра, навіть ворожість. Що ж відштовхує велику
кількість школярів від вчителів? Ці питання почали звучати на
педагогічних радах. І відповідь на зразок: “Вади сімейного виховання”,
“Підлітковий вік”, а то й “Що вони собі дозволяють!” – перестали
влаштовувати одних з головних учасників цих стосунків – самих вчителів.
До шкіл почали запрошувати психологів – тепер вже не тільки для
проведення експериментів, а для надання постійної професійної допомоги
вчителям, учням, їх батькам. Під час спостереження за поведінкою вчителя
та учнів перш за все впадає в око те, що в школі вияви ворожості не
обов’язково пов’язані з окремою особистістю чи характером когось з
дорослих чи дітей. Ворожість в школі нагадує морську стихію, яка час від
часу захоплює мимоволі то одних, то інших. Співвідношення інтересів
вчителів та учнів, з погляду теоретичної педагогіки, мають співпадати.
Тому педагогічна думка всі випадки існування ворожості відносить до
винятків. Але як часто ці винятки стають правилом у реальному житті.
Вчитель підготувався до уроку, сповнений цікавих ідей, чекає, що разом з
вихованцями буде їх втілювати у життя, але… клас залишається байдужим,
мляво реагує на те, що з ентузіазмом пропонує вчитель. Або виявляється
певна група учнів, що в роботі участі не бере, заважає всім іншим
(вчитель, звичайно, відволікає на них свою увагу, звучать нотки
ворожості з обох сторін). Такі ситуації виникають на уроках всіх
учителів. Цікаво, що чим більший досвід вчителя, тим більше в нього
виробляється звичка до свого центрального положення в класі. І тоді
врешті-решт виникає ситуація, коли на уроці тільки вчителю дозволяється
бачити і знати, що “правильно”, а що ні, що “добре”, а що “погано”,
“цікаво” і “нецікаво”. Абсолютизація своїх вчительських прав стає для
нього апріорною. Вчитель забуває, що здійснює свою діяльність саме в
інтересах цих дітей, які стають чомусь ворожими його високим і
благородним цілям.
Як же уникнути цих тенденцій? Очевидно, що сьогодні проблема постає
глибше, ніж зміна зовнішніх форм спілкування чи застосування в своїй
роботі новітніх технологій, що тільки на перший погляд покращують
ситуацію, а насправді виявляти себе активно, вона починає впливати на
підсвідомість. Тому, незважаючи на появу шкіл нового типу, на створення
нових форм і методів навчання, в психологічних центрах все більше
з’являється дітей з “шкільними відхиленнями” у психічному здоров’ї. Ми
бачимо, що в нашій освітянській системі, незважаючи на зовнішні зміни, з
величезними труднощами вдається зачепити фундаментальну цільову базу.
Але саме вона є тим колесом, яке зможе розвернути нашу освіту в
майбутнє.
Яка основна мета продовжує побутувати в навчанні? Дати певну суму знань,
умінь і навичок основ наук – і чим більше, тим краще. Але світ не постає
перед нами розділеним на дисципліни. Не існує явищ фізичних, хімічних,
біологічних, алгебраїчних тощо. Дисципліни – це лише засоби, за
допомогою яких ми вивчаємо явища цього світу. Але багаторічне вивчення
окремих дисциплін під час шкільного навчання розбиває уявлення про світ
на безліч уламків не тільки у тих, хто навчається, а й утих, хто навчає.
І ми всі починаємо дивитися на світ через свій уламок чарівного
дзеркала, дивуючись, чому він такий викривлений. Однією з основних
проблем сучасного шкільного навчання є відновлення цілісного образу
світу. До недавнього часу вирішення цієї проблеми було досить складним
через відсутність вітчизняних теоретичних та методологічних розробок в
цьому напрямку. Певною мірою, спробою знайти вихід з такої ситуації
стало поширення використання міжпредметних зв’язків, проведення
інтегрованих уроків, але ці фрагментарні заходи не вирішували проблеми в
цілому. Повернення на терени України науки українознавства створило
теоретичну основу для розв’язання цих питань. Виникає слушне питання:
чому ж саме теорія українознавства здатна забезпечити таку можливість?
Адже що в школі тільки не вивчається: і філософія, і
суспільствознавство, і народознавство, і краєзнавство тощо. Чому ж жодна
з цих дисциплін (навіть філософія) не може взяти на себе цієї системної
функції? Саме тому, що, виступаючи в ролі окремої дисципліни, кожна з
них обертається на той самий уламок дзеркала світу, через який не можна
побачити нічого, крім себе. В теорії українознавства дозволяє позбутися
цієї дисциплінарності запропонована П.Кононенком концепція концентрів як
певних явищ українського буття. Потреба в об’єднанні знань про світ у
цілісну систему поглядів з’являється з необхідності розчленувати його,
щоб глибше в нього зануритись (що ми і робимо під час вивчення окремих
дисциплін). Але давайте уявимо науку як систему вже пов’язаних між собою
поглядів. В такому випадку необхідності знову об’єднувати ці погляди –
не виникає. На думку Н.Сінгера, завдання синтезу взагалі ґрунтується на
непорозумінні: результати різних наукових (в нашому випадку –
навчальних) дисциплін приймаються за точки відліку нашого досвіду
замість того, щоб зробити концептуальний аналіз досвіду як цілого
вихідним пунктом наукового аналізу, який здійснюється різними
дисциплінами. Саме такий підхід до вивчення досвіду українства ми бачимо
в концепції сучасного (чи новітнього, за Т.Усатенко) українознавства.
Організація сприйняття цілісності світу через українознавство
здійснюється шляхом розкриття взаємозв’язків і взаємозалежності між
основними універсаліями: нація (етнос) – мова – природа – культура –
пам’ять – держава. Домінантою в цьому розгляді є нація (етнос), що
визначає підхід до всіх інших універсалій. Як без ядра не існує клітини,
так без людини – нації, а без нації – вселюдства (П.Кононенко). Знищення
хоч одного компонента неминуче призводить до порушення космічної
цілісності не лише в матеріальній сфері, а й у духовній, оскільки закони
організації та самоорганізації складних систем мають універсальний
характер і виявляються не лише в житті природи. І на духовному рівні
суспільство, людина, культура можуть існувати лише завдяки закономірному
поєднанню своїх компонентів. Це поєднання не є механічне чи
біоорганічне. Воно надорганічне. Але при всіх своїх особливостях воно
залишається системним утворенням, тобто певною структурою. Тому її
вивчення стає нагальним завданням наук про культуру, людину, про дух,
якщо ми хочемо зрозуміти закони їхньої цілісності. Найбільш розвиненим
проявом системного принципу організації буття є людина в єдності її
біологічних, соціальних і культурних параметрів. Ця система на декілька
порядків складніша за біологічні форми життя. Саме тому унікальність
стає законом існування як реальної, конкретної людини, так і кожної
конкретної нації.
Кожному народу притаманний свій унікальний спосіб мислення і бачення
світу. Духовну сутність народу становить його мова, оскільки наше
світобачення дорівнює мовній картині світу. Звідси мова – це не класичні
морфологія чи синтаксис, а код нації, основа її єдності,
самовизначеності. У мові людина, як і народ у цілому, об’єктивує свою
думку і завдяки цьому має можливість затримувати її перед собою і
піддавати обробці. Тому головна функція мови не комунікативна, а творча.
Природа – не лише географічний опис чи природні багатства, а перш за все
– визначальний фактор формування ментальності нації, її фізичних і
духовних сил. Адже географічний ландшафт протягом мільйонів та сотень
тисяч років свого формування створив характерний для певного терену тип
рослинності, клімат, що в свою чергу визначають тип людини, яка
формується в даному регіоні (В.Сніжко). Тому кіммерійці, скіфи, анти,
київсько-руські богатирі, запорозькі козаки черпали силу з джерел рідної
землі. Український філософ Г.Сковорода бачив основу життя в єдності
людини з матір’ю-природою, в “сродності” їхнього буття. І ми, сучасні
українці, росіяни, поляки, євреї, що народилися тут, на цій землі,
вбираємо в себе її енергію, її силу, її любов. Мабуть, відчуття цього і
робить нас єдиним народом. А коли ми забуваємо про це, або не хочемо
зрозуміти і відчути цей зв’язок, то перестаємо бути народом, стаємо
населенням, яке займає певну територію, та не проростає в неї корінням.
Але тоді все життя стає тимчасовим, як в готелі.
Історія є рівнодіюча всіх духовних сил і здібностей народу (О.Довженко).
Тож повернення сьогодні до літописної традиції та до творів давньої
писемності відкриває широкі можливості відновлення історичної правди,
спотвореної в свій час на замовлення імперії. Тож пам’ять – не розірвані
історичні факти, підігнані під певну ідеологію, а укоріненість нації в
просторі і часі.
Держава як самоусвідомлення і самовизначення нації. Першим аспектом
теоретичного підходу до цієї проблеми постає питання: чи мали українці
державу? Причина альтернативних відповідей на нього полягає у різних
методологічних підходах та політичних цілях. Тому історія української
державності має розглядатися в ході її еволюції. Тоді лише вона постане
в зумовленій життям великій різнорідності і в повчальних на сьогодні
уроках.
Культура – буття всіх чинників українського світу (духовних і
матеріальних) залежно від часу, картини світу, цивілізаційних процесів.
Культура – це образ народу і міра його розвитку. Тому і цього разу на
чільне місце ставиться принцип історизму. Україна – не лише частка
вселюдства і всесвіту, а його серцевина (і за своїм геополітичним
розташуванням, і за характером розвитку культури). Тому природно, що
українознавство у XXст. приходить до розуміння культури як
інтегративного поєднання почуттів і думок, теорії і практики, релігії,
філософії, мистецтва, освіти, науки, державно-політичної діяльності в
інтересах Людини, Нації, Вселюдства. (В.Вернадський6, П.Кононенко).
Доля – минуле-теперішнє-майбутнє нації – як історична місія, яка полягає
в гармонізації взаємовідносин поколінь, народів, культур континенту, в
утвердженні типу демократичної, правової держави, людини-гуманіста,
світу без імперій і воєн, світу довір’я, любові, краси. Утопія? Але так
вже було! Відкриття в останніх роках XIXст. В.Хвойкою існування
трипільської цивілізації свідчить про виконання давніми українцями саме
такої місії. Пріоритетом цієї цивілізації в часи її найбільшого розвитку
були протоміста (В.Сніжко). Вони займали сотні гектарів площі і
об’єднували велику кількість громадян землеробів. Для нас зараз це
виглядає досить незвичним, оскільки традиційно міста являють собою
різнонаціональні об’єднання, що ввібрали у себе представників
найрізноманітніших прошарків, крім аграріїв. А тут – великі за розміром
міста, заселені переважно землеробами! Таких міст на теренах
Правобережної України велика кількість, і вони були розташовані досить
близько одні від інших. Близьке співрозташування великої кількості міст
– і відсутність військових оборонних споруд! Це свідчить про їхню
неагресивну ідеологію. “Формування етнопсихіки цієї унікальної людності
не припинялося, – як зазначає В.Сніжко, – воно продовжувалося серед
свого рідного природного ландшафту за сприянням свого стабільного
довкілля, яке тисячоліття тому біоенергетичними особливостями та
електромагнітними полями впливало на психоенергетичні центри, котрі
разом з генетичною пам’яттю протистояли докорінному спотворенню.” Таким
чином, історична місія нашого народу визначена самою природою.
Як бачимо, концепція концентрів виходить за межі окремих наук і є
достатньо загальною, щоб охоплювати дослідження багатьох типів явищ, що
вивчаються різними дисциплінами. Саме вона і стала початком справді
міждисциплінарних досліджень і в самому українознавстві, які бачилися не
як звичайне механічне підсумовування процедур різних дисциплін (крає-,
країно-, народо-, суспільствознавства тощо), а як їх спільна
скоординована діяльність, заснована на єдиній дослідницькій програмі. Ця
програма та методологічні принципи взаємного опосередкування зусиль
різних наук стали основою для створення нової методології освіти в
Україні.
Яким же чином можливе використання методології українознавства в
освітньому процесі? По-перше, шляхом запровадження національне
орієнтованих курсів (української літератури, історії, географії України,
української художньої культури тощо). По-друге, завдяки відтворенню
культуротворчих аспектів історичного розвитку української нації в
загальнонаукових предметах (всесвітня історія, математика, природничі
науки тощо). Перший шлях вже широко застосовується, другий – тільки
починає свій поступ. Але саме він зачіпає фундаментальні основи нашої
освітньої системи, дозволяє об’єднати розрізнені знання в цілісну
систему. Адже, як зазначає в “Новому Органоні” Ф.Бекон, марно “очікувати
великого прибільшення у знаннях від введення і прищеплювання нового до
старого. Мусить бути здійснене оновлення до останніх підвалин, якщо ми
не хочемо вічно обертатись у колі із наймізернішим рухом уперед.”
Таким чином, сьогодні на перше місце має вийти забезпечення освітянської
фундаментальної цільової бази новими змістами, які б створювали умови
для становлення особистісного досвіду школярів, їх національної
самосвідомості, можливості адаптації в оточуючому середовищі, вироблення
уміння співпрацювати з іншими людьми, розвитку здатності бачити
завдання, які потребують вирішення, і використовувати весь свій
потенціал на розв’язання цих завдань. За цих умов, звичайно, змінюється
і роль вчителя. Він стає не носієм певної суми знань (сучасні
технологічні системи набагато перевищують його здатність утримувати і
передавати інформацію), а творцем, який покликаний пробуджувати думку і
почуття в іншій особі.
У античного філософа Піфагора є вчення про гармонію сфер. За цим вченням
космос – це ряд небесних сфер, кожна з яких під час руху створює свій
музичний звук. Подібно космічним сферам, кожна життєва форма, чим би
вона не була (чи то тільки піщинкою, чи складним живим організмом) має
свою власну внутрішню вібрацію – власний внутрішній звук. І на своєму
рівні вона створює власну мелодію, яка входить у зовнішні звукові
резонатори. А вони вже будуть або благодійно її стимулювати, даючи
можливість подальшого розвитку, або шкодити їй зайвою стимуляцією.
Сьогодні вчитель отримує можливість стати тим резонатором, в котрий
ввійде і зазвучить “мелодія” кожного його вихованця як невіддільна
музична тема великої загальнолюдської симфонії.
Література:
Акофф Р., Змери Ф. О целеустремленных системах. – М.: Советское радио,
1974. – С.12
Усатенко Т. Новітнє українознавство як інтегральна наука.// Україна,
українці, українознавство у XXст. в джерелах і документах. Збірник
наукових праць. У 2-х частинах. – К.: Науково-видавничий центр “Наша
культура і наука”, 1999. – С.485
Кононенко П. Українознавство: Підручник. – К.: Либідь, 1996. – 384с.
Сніжко В. Нариси з психоетнічної екології України. – К.: Веселка,2001. –
334 с.
Довженко О. Твори в п’яти томах. – К., 1966. – Т.5. – С.38
Вернадський В. Декілька слів про ноосферу.// Людина і довкілля. – Кн.2.
– С.428
Кононенко П. Там само. – С.329
Сніжко В. Минуле й сучасне українських теренів.// Артанія. – 1999. – №5.
– С.61
Там само. – С.62
Бзкон Ф. Сочинения в двух томах. – М.: Мьюль, 1972. – Т.2. – С.17
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
