Реферат на тему:
Філософсько-психологічні аспекти совісті – центрального чинника
моральної самосвідомості людини (за Іваном Огієнко)
Значення совісті
загальнолюдське:
державне, особисте, родинне.
На совісті світ стоїть.
І.Огієнко
У житті людини самосвідомість – свідомість себе – постає смисловим
центром свідомості, адже за будь-яких обставин людина виходить із
власного внутрішнього світу у своєму пізнанні і практичній взаємодії з
довкіллям. Тому – й усвідомлення себе набуває для неї вирішального
значення в усвідомленні буття загалом, оскільки пізнання себе, “шлях до
себе” є найважчим і найдовшим сходженням у житті. Завжди настає той
момент, коли людина змушена звернути свій погляд на себе, зробити
предметом усвідомлення власну свідомість – принаймні для того, щоб
скоригувати особисті цілі й ціннісні орієнтації, власні способи освоєння
буття, зробити свій відповідальний вибір.
Моральна свідомість – це не лише осмислення певних проблем та обставин
життя з точки зору моральних цінностей, що їх визнає кожна окрема
людина, це і її власна самооцінка, спроба розібратися у справедливості й
обґрунтованості самих моральних засад, якими вона керується. Моральна
самосвідомість – специфічна форма моральної свідомості, предметом якої
виступає як вона сама, так і людина – її носій. Основними функціями
моральної самосвідомості є осмислення, контролювання, санкціонування та
критичний перегляд моральних настанов людської суб’єктивності.
Відповідно до поділу цих функцій на стверджувальні і критичні,
виділяються такі форми моральної свідомості, як честь і гідність, з
одного боку, совість і сором – з іншого.
Кожна людина осмислює своє життя і життя тих, хто її оточує, передусім
виходячи зі свого світогляду, становища у суспільстві. Особливої ваги
міра духовного та морального розвитку індивіда набуває тоді, коли іноді
ми потрапляємо у полон настійної потреби відшукати сенс свого життя,
зрозуміти, для чого, для кого нам жити. Обрана свідомо мета життя, його
сенс нерідко стають керівництвом до дії, проте “не краще було б людям,
якби здійснювалося усе, чого вони жадають…” (Геракліт).
Свідомо чи несвідомо людина знову й знову звертається до кардинальних
питань моральності, вибору моральних цінностей. Ми завжди співвідносимо
себе з іншими людьми, маємо виконувати свій обов’язок, протистояти
жорстокості, бути порядними і ввічливими, створювати навколо себе
атмосферу приязні – якщо, звичайно, прагнемо бути людяними й жити у
згоді з власною совістю.
Центральну, основоположну роль у всій системі моральної самосвідомості,
у зв’язку з цим, відіграє совість: внутрішнє духовне осмислення людиною
цілісності своєї життєвої реалізації під кутом зору її принципової
моральної оцінки.
Надзвичайно цікавим уявляється нам визначення совісті (сумління), подане
І.Огієнком – митрополитом Іларіоном – у ІV томі його
«Етимолого-семантичного словника української мови»: “Совість, або
сумління, це око Боже в людині, воно усе бачить, усе чує, усе знає. Воно
непомітний свідок у людині, чи то осуджує, чи то оправдовує діло
людини…” (С. 288-289).
У такому ж сенсі йдеться про сумління у Душпастирській Конституції ІІ
Ватиканського Собору: “Сумління є тайником і святилищем людини, в якому
вона перебуває сама з Богом, що промовляє в глибинах її душі”.
Саме сумніви й усвідомлення помилок вказують на вельми важливу рису
сумління – на те, що завдяки йому, передусім, пізнаємо якусь важливу для
нашого життя істину. Докори сумління, його оцінки, накази й заборони
відносяться до наших – і тільки до наших – вчинків, а через ці вчинки
сумління осуджує нас самих. Сумління – це голос власного розуму: моє
власне судження, що у дану хвилину повинен робити, що відповідає істині
про добро, що є узгодженим з моральним правом. За кожним докором
сумління криється певний сором.
Унікальна властивість совісті й у тому, що вона належить до кола таких
явищ, від надмірного декларування яких застерігає нас духовна
цнотливість. Перед нами не тільки таємнича, але й потаємна, прихована
внутрішня здатність людини, яка важко узгоджується з гучним
оприлюдненням. Отож тим, хто бажає зберегти чутливість до голосу свого
сумління, личить певна стриманість у розмовах про нього.
І все ж аналізувати, осмислювати, обговорювати природу такого явища, як
совість, ми мусимо, якщо прагнемо скласти певне уявлення про свій
внутрішній світ. Усвідомлення такої необхідності втілилося у класичній
філософсько-етичній традиції, де можемо знайти багато слушних і глибоких
думок з цього приводу.
З-поміж античних філософів першим, хто поставив проблему совісті, був,
очевидно, Сократ, котрий вважав джерелом моральних суджень людини її
самопізнання. Згодом, у ІV ст. до н. е., Аристотель, використовуючи іншу
термінологію, зазначив, що совість – це “правдивий суд доброї людини”.
Більше ніж через дві тисячі років після Аристотеля про “внутрішнє
судилище” совісті розмірковує німецький філософ І.Кант, автор учення про
категоричний імператив. На його думку, моральним є лише той вчинок, коли
людина відмовляється від власного інтересу на користь ближнього. При
цьому, як твердить філософ, людина може скільки завгодно хитрувати,
висувати майже незаперечні докази власної невинності, намагаючись
виправдати свою аморальну поведінку, – усе це, однак, не примусить
замовкнути суворого внутрішнього прокурора – совість, яка невідступно
стежить за тим, щоб людина дотримувалася загального закону обов’язку як
вищого принципу своєї моральності.
Ф.Ніцше вважав нечисту совість “глибоким захворюванням”, а видатний
мислитель-гуманіст А. Швейцар у праці “Культура і етика” виголосив: якщо
совість – то обов’язково хвора! «Ми житимемо у згоді з істиною, якщо
глибше відчуємо конфлікти. Чиста совість є винахід диявола». На
противагу йому, етик Г.Бандзеладзе (ХХ ст.) зазначав: чиста, спокійна
совість – природний стан людини, винагорода за моральні зусилля. Без
чистої совісті добродійність втратила б будь-яку вартість.
???????¤?¤?$?????????дійсність кращих сил і можливостей, до того, щоб
вибудовувати своє життя і спілкування у гармонії з іншими людьми. Інколи
голос совісті звучить опосередковано, через страх старості або смерті,
коли людина раптом розуміє, що вона не відбулася, не виконала власний
обов’язок перед собою. Адже, як висловився свого часу С.Моем, “людина є
не тим, ким вона хоче бути, а тим, ким вона не може не бути”. Совість –
це заклик.
Совість як поклик тлумачилася у ХХ ст. ще одним видатним мислителем
М.Гайдеггером: совість для нього подібна істині. Вона примушує людину
згадувати про свою конечність, виринати із повсякденного рутинного
життя, повертатися до питань Буття та до власної неповторної
індивідуальності. Поклик совісті приходить і відбувається у мовчанні.
Головна функція совісті – самоконтроль, коли не існує будь-якого
зовнішнього контролю, і людина, віддана сама собі, здавалося, могла б
діяти без жодних обмежень. Між тим, безсовісною називають людину, у якої
відсутня совість як потужний внутрішній контролер. Така людина, по суті,
аморальна, оскільки нею не засвоєні, не сприйняті душею найважливіші
моральні орієнтири. Безсовісного стримує тільки зовнішній контроль, його
треба стерегти, хапати за руку, стежити, щоб він не робив шкоди іншим.
Тому совість і вважається феноменом емоційним, афективним. Вона проявляє
себе через глибокі, часом негативні переживання, самодокори, через
тривожність та турботу людини щодо моральності, гуманності своєї
поведінки. Недарма ще в давньогрецькій міфології страждання совісті
зображували у вигляді Еріній – страшних чудовиськ, котрі невідступно
переслідують і піддають тортурам людину.
Чи завжди правою є совість? Думаю, стверджувати так було б некоректно,
оскільки часто постають питання: чи істинним є те добро, перед яким ми
тримаємо звіт? Чи тим ідеалам ми слугуємо? Адже совість “включається”
тільки тоді, коли людина сповідує відповідні моральні цінності. Але
виникає проблема ієрархії цінностей, рефлексії з приводу самих установок
нашої совісті. І тут совість має апелювати до розуму, без організуючої
діяльності якого людина не може зробити правильний вибір у складній
ситуації.
Якщо у моральної людини виникнуть реальні підстави для сумнівів щодо
істинності того чи іншого свого вчинку, індикатор-совість миттєво
подасть сигнал ще раніше, ніж виникне рефлексія, ніж з’явиться думка про
те, що щось не так. Подібна рефлексивна функція (від пізньолат. refleхіо
— звернення назад) властива більшості специфічних модифікацій людської
свідомості: когнітивній, моральній, естетичній тощо. При цьому
совісність не має ставати хворобливою, мати мазохістське забарвлення,
тим самим – самоприниженням, що гірше гордині. Добре відомо, що надмір
неспокою, тривожності може привести людину до відчаю. І все ж мати
приручену, знешкоджену совість – надзвичайно принизливо для людини. В
галузі почуттів імператив совісті вимагає щирості, шляхетності, будь-що
прагне істини, нехай навіть трагічної і гіркої.
Отож совість завжди виступає як особливого роду уважність. Як обережне
уповільнення розгляду морального сюжету і чітке вслуховування в перебіг
внутрішніх та зовнішніх подій – чи все у порядку?
Людська совість є не лише наглядачем морального закону, а й автономною
духовною інстанцією, це не тільки критичне судження, застереження або
вирок, а й – у відповідності з етимологією – певна звістка, засвідчення
особливої змістовної позиції, основа відповідних суджень, вироків,
пересторог.
При цьому людська моральність ніколи не буває застрахована від наявності
певних “точок ризику”, точок конфлікту між обов’язком людини та її
власним сумлінням. І у тому, як ми дані конфлікти вирішуємо, знаходить
вияв моральна зрілість кожного з нас.
Для релігійної свідомості, тобто для свідомості непохитно віруючої
людини, Совість, за традицією, нерідко тлумачиться як голос Божий, що
лунає в серці людини. Проте віруючі ми чи ні, філософський характер
етики вимагає раціонального пояснення моральних феноменів, таких,
власне, яким і є совість. В її “особі” ми маємо справу з даністю,
невіддільною від нашого внутрішнього Я, з тим, що, можливо, виходить за
його межі, навіть значно перевершує його.
Совість постає як певне тяжіння до загальнолюдського, універсального;
про неї можна говорити лише тоді, коли “вість”, що її подає нам наш
внутрішній голос, має моральний сенс, коли вона торкається питань добра
і зла, обов’язку, відповідальності тощо. Але особливо важливо при цьому,
що голос совісті, хоч яким владним він не був, завжди звертається до
нашої свободи вибору, свободи волі. Отож буття, “покликом” і “голосом”
якого постає совість, є
особливим: воно завжди пов’язане з вибором як реалізацією людської
свободи, з тими відносинами, в які особа завдяки цій свободі вступає.
Отці християнської церкви вчили, що людина тим і відрізняється від
янгола, що має можливість обирати. Причому як добро, так і зло…
Важливо наголосити, що вся духовно-моральна проблематика людського
існування загалом починається з того, що розвиток культури ставить
людину перед вибором, смислові засади якого закладені в універсумі
духовності. Реалізуючи свою свободу вибору, кожен з нас обирає життєвий
шлях, рід діяльності, партнерів по спілкуванню, ту або іншу систему
ціннісних орієнтацій тощо. При цьому кожний – це інший, інша
особистість, окреме духовне й соціальне створіння. Людина відрізняється
від іншої не лише статтю чи віком, зовнішністю, одягом, освітою чи
матеріальним або соціальним статусом, а головне – своїм внутрішнім
світом. Проте будь-який вибір є водночас і відмовою від чогось.
Імперативи совісті завжди максималістичні, незмінно вимагають від особи
більшого, ніж вона здатна здійснити на даний момент.
Таким чином, природа совісті, як і природа моралі, – дуалістична.
Совість, з одного боку, є фактом духовного, морального розвитку
особистості на даному етапі її життя, з іншого – виступає взірцем
ідеального буття людини, яка обрала шлях духовності, подвижництва,
жертовності, тобто шлях, відповідний божественній суті і божественному
началу в людині.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
