Реферат
на тему:
Філософські аспекти вивчення духовної спадщини українського Полісся
Поліський регіон України здавна манить до себе дослідників духовної
культури східних слов’ян, духовної культури українського етносу. Тут до
останнього часу побутують, та навіть і активно функціюють, архаїчні
форми землеробського та тваринницького виробництва, обрядовості,
світогляду, звичаїв та традицій. Історія довела, що зміни економічні й
політичні, належність то до однієї держави, то до іншої, політика
литвизації, сполячення, русифікації, хоч і серйозно підважили, та все ж
не знищили регіональний різновид традиційної системи формотворень
людського духу, етнокультурний геном полісян. У поліських селах (як це
виявлено у 80 – 90 рр.. XX ст. та в перших роках століття нинішнього
подвижницькою працею колективів науково-дослідних інститутів і
дослідницьких об’єднань [див. 11; 7; 6] та численних окремих
ентузіастів-дослідників) донедавна співіснували (а подекуди ще й донині
співіснують) сучасні й надзвичайно застарілі способи та технічні засоби
ведення домашнього господарства. В царині духово-звичаєвій тут сусідять
елементи кількох світоглядно-цивілізаційних пластів, переплітаючись
часом у химерних візерунках міфів, пісень, обрядово-ритуальних дійств
сакрального характеру.
Позаяк архаїчні артефакти в побуті поліських селян належать до різних
видоутворень людської діяльності (виробничої, ціннісно-смислової,
релігійної, побутової, моральної та ін.), то й соціальна, етнографічна
чи мистецтвознавча оцінки факту їх живучості, наявності їх в реальній
життєвій практиці сучасного селянина мусять бути вельми неоднозначними.
Візьмімо, наприклад, сферу виробничої діяльності в індивідуальному
господарстві поліського селянина. Дослідники виявили, що навіть у другій
половині XX ст. на Житомирському Поліссі ще побутувала соха, а до
тридцятих років минулого століття активно використовувалися дерев’яний
плуг, плетена й трапецієподібна брускова борозна з дубовими зубами
[40,387; 3,72], дерев’яні жорна з набитими на диск шматочками чавуну [2,
371]. Це саме стосується і засобів рибальства (дотепер у деяких
населених пунктах регіону використовуються човни-довбанки), бджолярства
(довбані вулики, як виявили учасники експедиції 1995 р., побутують і
досі), полювання, посуду для зберігання продуктів харчування тощо. У
північних районах Рівненщини, як свідчить А. Українець [73, 23] ще у XX
ст. чоловіки носили біля пояса капшуки для кресала зі шкіри або посіка
(сечовий міхур кабана) чи губи (наріст на дереві), подібні до тих, які
археологи знаходять у похованнях древлян. Навіть у 80-х роках минулого
століття старожили ще пам’ятали застосування вирубно-вогневої системи.
Безперечно, всі ці речі становлять безцінне надбання для етнографів,
істориків культури, зрештою для всіх, хто цікавиться культурою свого
роду, етносу. І значення зусиль, затрачених на віднаходження,
класифікацію, збереження подібних речей, безсумнівне. Але те, що
поліські селяни ще й до кінця XX ст. змушені були для забезпечення свого
існування використовувати малопродуктивні працеємні пращурівські
знаряддя праці, служить недвозначним жорстоким свідченням про справжню
ціну “піклування” держави – як Російської, так і пізніше Радянської, про
задоволення життєвих потреб селянина. І все це за тієї обставини, що
визначальну роль у забезпеченні населення багатьма продуктами
землеробства й до кінця XX ст. – не кажучи вже про початок XXI –
відігравали в Україні саме індивідуальні селянські господарства.
Сказане, звісно, стосується далеко не лише населення Українського
Полісся…
Значно цінніше те, що у середовищі полісян збереглись і продукти
духовно-практичної творчості, пов’язані з такими архаїчними елементами
матеріальної культури, як, наприклад, “…прикмети, повір’я, ворожіння і
звичаї, що стосуються вибору місця для споруди, часових параметрів
заготівлі деревини і початку самого будівництва, заснування житла,
встановлення сволока і зведення крокв, вселення в нову хату тощо” [3,
74]. Всі ці структури виявляють свою вживленість у загальний контекст
міфологічного світогляду предків сучасних українців, а відтак зберегли в
собі елементи вже втрачених світоглядних і звичаєвих настанов,
схильностей та орієнтацій, призабутих зразків моделей поведінки.
Продукти духовної творчості полісян надають надзвичайно багатий матеріал
для широкого спектру досліджень у царині етнографії, історичної
психології, історії різних видів мистецтв і літератури, мовознавства,
медицини, етики, релігієзнавства та ще багатьох галузей гуманітарного
знання. Вагоме місце в цьому ряді мусить належати й філософії.
Предмет філософського аналізу традиційної духовної культури Українського
Полісся складає світоглядний зріз міфологічної, обрядово-звичаєвої
спадщини, опредметненої у текстах замовлянь, пісень, казок та оповідок,
у моральних та етичних установках, у словесному та ритуальному елементах
лікувальної, господарської та любовної магії, в обрядодіях
виробничо-господарської, весільної, поховальної практики тощо.
Найважливіші позиції, через які філософія тематизує свою проблематику в
цьому пласті культури, такі:
– ставлення людини до священного начала;
– онтологічний статус людини у світі, її місце серед живих організмів,
предметів і явищ навколишнього середовища, інших духовних істот;
– пошук людиною відповідей на “вічні питання” метафізичного та
екзистенційного характеру (питання життя і смерті; конечний характер і
сенс людського існування; пошуки глибинних основ речей і мотивів
поведінки людини).
Навіть побіжний, позверхній погляд на дохристиянську духовну спадщину
полісян засвідчує, що в тих її витворах, які дійшли до наших часів і які
вдалося зафіксувати подвижницькою працею дослідників, збереглись
елементи різних етапів розвитку слов’янського язичницького світогляду,
різних етапів розвитку міфології східних слов’ян, в їх числі й
найархаїчніших. Чого вартий один лише записаний К. Кутельманом звичай
“женитьби комина з діжею”: їх обв’язували хмелем і сипали гарбузовим
насінням на комин, щоб росло гарне жито [8, 202]. (Автор статті
стверджує, що звичай цей побутував на Поліссі ще донедавна).
Напрошується думка, що перед нами окрушина прадавнього обряду поклоніння
людини первісним стихіям вогню (комин, піч як обереги людини в багатьох
замовляннях та казках) і сонця (діжа як символ сонця. Згадаймо хоч би
відому загадку: “Що за лісом, за пралісом золота діжа сходить?”, або
маніпуляції коровайниць із діжею у весільних церемоніях у різних
регіонах України). Поклоніння стихіям – одна з найраніших форм
відношення “людина – священне”. На більш пізніх етапах воно поступово
заміщується різноманітними формами поклоніння не стихіям самим по собі,
але духам цих стихій. І ці форми теж зафіксовані етнографами в різних
районах Українського Полісся!
Така спадщина – надзвичайно цінний набуток духовної культури
українського етносу. Всебічний його аналіз може додати кілька нових
штрихів до історії духовності європейських народів, а також – що більше!
– висвітити нові риси у закономірностях становлення людської
самосвідомості й культури.
У віруваннях полісян збереглися численні спогади про нижчих духовних
істот, тобто тих, які домінували у міфологічному пантеоні на ранніх
ступенях розвитку міфологічної свідомості, і про ставлення людини до
них. Особливо це помітно в залишках обрядів жертвопринесення (в селах
Житомирської, Рівненської, Волинської областей, у північних районах
Київщини ці обряди збереглися набагато краще, ніж у багатьох інших
регіонах України). Етнографи подибують в цій царині вірувань полісян
осколки таких архаїчних демонологічних уявлень, про які ми здебільшого
знаємо хіба що з матеріалів польових досліджень Б. Маліновського чи К.
Юнга, із книг Е. Тайлора або К. Леві-Стросса. Корнелій Кутельмах,
вивчаючи Центральне Полісся, описує цікавий обжинковий звичай залишати
на полі жменьку жита для мишей, “… щоб сиділи в полі і не пхались на
тік”[9, 240]. Або візьмімо спогади про архаїчний звичай “задобрювання
вовка” – звичай, який ще на початку XX ст. побутував у Олевському районі
Житомирщини. Його записав М. Глушко. Зміст цього обряду жертвопринесення
полягав у тому, що “напередодні пастівницького сезону заздалегідь
визначали конкретну вівцю, яку вовк міг з’їсти, а решту отари потаємним
магічним словом “затинали”, тобто робили для нього недоступною. Цікаво,
що після цього вівці могли випасатись у лісі без пастуха” [2, 372].
В обох описаних випадках маємо справу з реліктом обряду умилостивлення
духа ( можливо тотема) – обряду, притаманного чи не всім народам на
первісних етапах розвитку. Але, якщо взяти до уваги фактор “затинання”,
то швидше за все, йшлося тут про злого духа. Такі факти описували і Дж.
Фрезер, і Е. Тайлор. Жертвопринесення богам – це вже продукт пізніших
духових епох, нової форми міфологічного світогляду, хоча у нашій
науковій чи популярній літературі саме він вважається найдавнішим і
характерним для українського етносу. Спираючись на матеріал, отриманий
етнографами у поліських селах, можна спробувати прослідкувати шлях чи
навіть виявити якісь закономірності процесів переходу від нижчих до
вищих форм політеїзму в міфологічній свідомості українців. Це дало б
можливість глибше зрозуміти ряд ментальнісних рис етносу. Водночас слід
зауважити, що зібраного нашими ентузіастами емпіричного матеріалу для
таких узагальнень вочевидь недостатньо.
?????¤?¤?$????забудови нової хати, то вважалося обов’язковим “закупити”,
цебто задобрити домовика, здійснити обряд жертвопринесення. У цих
прикладах завважуємо втілення істотної риси процесу становлення
самосвідомості людини: вона вже не тільки відчувала страх перед
сильнішими за себе духовними істотами, а намагалася “приручити”
демонологічні істоти, підкорити їх своїм потребам. А це свідчить про
усвідомлення людиною себе не як упослідженого, безпорадного й
безпомічного створіння, а як істоти розумної, навіть здатної за
допомогою хитрощів перемогти потужнішу небезпечну духовну силу.
Назагал, землеробські, будівничі, весільні обряди різних районів Полісся
дають підстави стверджувати про існування тут у минулому різних за своїм
світоглядним наповненням форм жертвопринесення. Вони дають також
матеріал для уявлення про конкретний зміст ритуалів цих видів
жертвопринесення.
Насамперед, звертає на себе увагу поширений в різних районах Полісся
звичай годувати худобу священним хлібом. Дослідники давно зафіксували
цей звичай і в інших регіонах України (та й не лише в Україні), але
наразі мова про Українське Полісся. На Рівненщині такий обряд
здійснюють, зокрема, на “м’ясниці”, коли худобу годують своєрідними
обрядовими пирогами (“дужиками”, “веснянками”) [5, 10]. Освяченим хлібом
годували худобу перед першим її вигоном на пасовище, ним же годували
волів перед першою оранкою. Схожий обряд годування худоби на Святий
Вечір списав на Гуцульщині В. Шухевич.
Це, на мою думку, ще одна з історично найраніших форм жертвопринесення –
жертва тотемові. В даному разі тотемними тваринами виступають корова,
віл. Не виключаю також можливості й іншого змісту обряду – пошанування
Велеса в образі вола [12, 41], хоча для подібних узагальнень матеріалу
замало. А ось про годування корови, яка виступає як тотем, маємо згадки
в українських казках. Існує також багатий шар колядницьких, пісенних
текстів, у яких віл виступає як тотем. Тут навіть можна говорити про
часи, коли хліборобство ще не заступило собою скотарський спосіб ведення
господарства. На користь такого припущення говорить факт, що даний
ритуал не пов’язаний із землеробським циклом жорстко.
Значно багатше репрезентовані відомі нам зразки традиційної поліської
культури явищами жертвопринесень духам. Чимало записано згадок про
принесення жертв домашнім духам. Це, наприклад, побутуючий донедавна
звичай принесення в жертву півня на підвалинах заснованої хати [2, 376].
Як приклад принесення жертви духам конкретних місць можна навести
записаний М. Гладким на Київщині звичай передавати через пастухів під
час першого вигону худоби хліб із сіллю “лісовику”, щоб той беріг худобу
[1, 130]. Жертви польовим духам під час заорювання поля, сівби, жнив
зафіксовано на всій території поліського регіону. При цьому слід
наголосити, що на Поліссі зафіксовані як премочні жертвопринесення так і
ритуали принесення жертв, пов’язані із продуктами пізніших видів праці і
приурочених до свят землеробського календарного циклу. У 1997 році на
Овруччині К. Кутельмах записав обряд премочних жертв під час зажинків. У
поле приносили хліб, сіль, огірок і клали їх разом із першими колосками
на скатертину. Існував і відповідний словесний супровід цього обряду –
зажинкові примовки [8, 194].
До розряду принесення жертв польовим духам (або духам хліба) належить і
загальнослов’янський звичай залишати на полі після жнив невижатий пучок
(“бороду”, “козу”, “квітку”, “діда” і т. пр.) або приносити урочисто
додому останній сніп. Цей обряд, пов’язані з ним обрядодії та їх
словесні супроводи вчені часто витрактовують як премочні
жертвопринесення. До подібної оцінки слід ставитися з обережністю.
Премочні жертвопринесення характерні для світогляду, в якому вже
вироблені космогонічні міфи й міфи про культурних героїв. Вони
позначають вдячність людини вищим духовним істотам за даровані людям
засоби для існування, а не просто акти задобрювання духів, богів чи
божеств продуктами своєї праці. Отже, в цих двох обрядах уявлення людей
про свої стосунки із божественними силами, про своє місце і призначення
у світі є принципово відмінними. Зовні ж ці два сутттєво різні обряди
дуже схожі. Для прикладу: М. Глушко записав У Малинському районі звичай
залишати “діда” й на картопляній ниві [4], а картоплю вже ніяк не назвеш
історично першим продуктом землеробської діяльності наших предків, бо
відома вона в Україні лише з середини XVIII ст. Тому було би помилкою
заносити помічений і записаний десь обряд з останнім снопом до розряду
премочних жертв лише на підставі того, що продуктами жертвопринесення
виступають плоди землеробської праці.
Звісно, тут можливі різні гіпотези. С. Павлюк, наприклад, вважає, що
“…випікання свіжої хлібини, а також ритуальних хрестиків, коржів із
тіста, якими годували селяни робочу худобу, це продовження дещо
видозміненого ритуалу жертвоприношення” (виділення моє. В.Я.) [10, 266].
Свій висновок автор вибудовує на фактах виявлення в традиційній духовній
культурі різних регіонів України обряду годування худоби хлібом не
тільки в момент жнив, але й під час заорювання поля, коли “… для
заорювання пару чи нової ріллі пекли хлібину, яку брали з собою в поле.
У полі клали її на розстелену хустку на майбутній ріллі, розрізали, і
усі присутні частувались… На Полтавщині перед першою оранкою пекли
“хрестики” з тіста, які у полі з’їдали” [там само].
Заакцентований С. Павлюком аспект трансформації давнього обряду під
впливом християнства заслуговує на особливу увагу при вивченні духовної
культури Українського Полісся. Обряд випічки хліба і годування ним
худоби піддався глибокому переосмисленню під впливом християнського
світогляду на всьому ареалі проживання слов’ян, в тому числі й
поліщуків. Ритуальне печиво починають випікати на християнські свята
(наприклад, під час Великого посту), виготовлюють його у вигляді
хрестиків (“хрестців”), супроводжують ритуал його споживання чи
годування худоби християнськими молитвами, худобу вперше виганяють на
пашу не тільки із хлібиною, а й із свяченою вербою тощо. Сучасним
населенням ці ритуали також сприймаються як християнські і як одвічно
свої. Тож дослідникові важливо відфільтрувати в цих синтезованих
обрядодіях елементи тотемізму, магії, шаманства (цей феномен в духовній
культурі українців достеменно є, але він потребує окремої розмови) і
прослідкувати, які елементи давнього світогляду піддаються мімікрії, які
зникають через свою невідповідність новому світобаченню, а які
продовжують функціювати, незважаючи на чужий контекст.
Як бачимо, вивчення духовної культури Українського Полісся щедро дає
чимало матеріалу для філософсько-методологічного осмислення первісного
міфологічного світогляду та відповідного йому первісного суспільства.
Подальші польові дослідження та осмислення їх результатів з боку
етнопсихології, історії культури, релігієзнавства, філософії можуть
підготувати ґрунт для якісно нового погляду на історію українського
етносу, його місця в історії слов’ян, індоєвропейських народів.
ЛІТЕРАТУРА
Гладкий М. Традиції першого вигону худоби в поліщуків //Народознавчі
Зошити, 1996. – №2. –С. 130–135.Глушко Михайло. Від Уборті до Дніпра:
заключний етап комплексного історико-етнографічного дослідження
Центрального Полісся //Народознавчі Зошити, 1997. –№ 6. – С. 368 – 384.
Глушко Михайло. Від Уборті до Дніпра: заключний етап комплексного
історико-етнографічного дослідження Центрального Полісся //Народознавчі
Зошити, 1997.-№ 6.-С. 368 – 384.
Глушко Михайло. На древній Овруччині // Народознавчі Зошити, 1996. – №
2.
Глушко Михайло. У межиріччі Ужа і Тетерева //Народознавчі Зошити, 1996.
– № 6. – С. 384 – 395.
Дмитрів Зіновій. Ритуальний хліб у весняних звичаях та обрядах
Рівненського Полісся // Народознавчі Зошити, 1997. – № 1. – С. 9–13.
Древляни: збірник статей і матеріалів з історії та культури Поліського
краю. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1996. – 423с.
Етнокультурна спадщина Рівненського Полісся: матеріали комплексних
наукових експедицій Рівненського фольклорно-етнографічного товариства. –
Вип. 1 – 4. – Рівне, 2001 –2003.
Кутельмах Корнелій. Аграрні мотиви в календарній обрядовості поліщуків
//Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження. Вип.
2. Овруччина. 1995. – Львів: Інститут народознавства НАНУ, 1999.
Кутельмах Корнелій. “Спасова борода”: магія чи реальність? Причинки до
аграрних мотивів у календарних обрядах українців (за матеріалами
Центрального Полісся) // Древляни: збірник статей і матеріалів з історії
та культури Поліського краю. – Львів, Інститут народознавства НАНУ, 1996
– 423 с.
Павлюк Степан. Синкретизм аграрних обрядово-звичаєвих традицій: процес
християнізації //Народознавчі Зошити. – Львів, 1995.№ 5. – С. 265 – 267.
Полісся України: матеріали історико-етнографічних досліджень. Вип. 1.
Київське Поліс ся. 1994 – 1997.
Словник символів культури України. Вид. 2. К.: Міленіум, 2002. – 257 с.
Українець Алла. Народний одяг мешканців Рокитнівського району
//Етнокультурна спадщина Рівненського Полісся: матеріали комплексних
наукових експедицій Рівненського фольклорно-етнографічного товариства.
Вип. 2. Рівне, 2001. –С. 10–26.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
