Реферат на тему:
Феноменологія духу українства в козацтві: пройдешнє, сучасне та
прийдешнє (світоглядно-праксеологічний,
філософсько-понятійно-категоріальний і соціально-психологічний аналіз)
Публікація присвячена генерал-отаманові українського козацтва,
директору Науково-дослідного інституту українознавства МОН України,
відомому вченому-академікові, лауреату Міжнародної премії імені
Й.Г.Гердера, докторові філологічних наук, професорові Кононенку Петру
Петровичу на відзначення його 75-річчя з побажаннями крицевого
козацького здоров’я, довгих літ творчої та успішної життєдіяльності, щоб
скільки жив, стільки й надалі служив Україні і працював на Україну !!! З
вдячністю за вельми необхідну, важливу та значиму для України,
українського народу і всього світового українства роботу, за уже
зроблене і досягнуте Петром Петровичем Кононенком і Науково-дослідним
інститутом українознавства.
„ … Брешете Ви, кому ясно усе… ”
Євген Плужник
Зміст епіграфа з вірша Є.Плужника, в першу чергу, ми адресуємо собі та,
попри всю гостроту, вважаємо філософським, позаяк повернення до того, що
бачилося ясним, кожний раз виявляє невичерпність і безкінечне багатство
зв’язків і складності об’єкта пізнання. Пізнання правди фактів як явищ і
дійсних подій, пошук і віднайдення істини у фактології як описі фактів,
їх аналітична та синтезуюча документальність, опора на науковий
фактичний матеріал роблять знання у практичній діяльності праксеологічно
значимими як для самого процесу, так і для її (практичної діяльності)
результуючої ефективності.
Перша частина заголовка цієї статті „ …Пізнаймо правду – і правда нас
вільними зробить…” – це не цитата, а, праксеологічно, – уже заклик до
дії, прохання, запрошення, відозва до українського козацтва, усього
українського народу (козацького – за своєю найглибиннішою сутністю),
завдання всім нам пізнати правду і розгорнути діяльність, поводити себе
адекватно правді.
Обстоюючи концептуальну установку на не репресивність і позицію
доцільності та необхідності, понад те, вищу ефективність не репресивного
розв’язання проблем, ми намагаємося теоретично переконати і закликаємо
дотримуватися повчання Спасителя: “… і пізнаєте правду, – а правда вас
вільними зробить” [13, 8.32].
Правда, Істина, Діяльність…
Правда нас вільними зробить тільки через нашу власну діяльність,
організацію і самоорганізацію, контроль і самоконтроль, управління і
самоуправління… Лише через нашу власну діяльність. Не випадково слово
„свобода” (як синонім слів: воля, вільність) не тільки в сербському
слові „сво-бо-до”, а і в інших слов’янських мовах означає – „себе буття
діюче”. Науковим синонімом слова правда є поняття, термін, категорія –
істина.
Під правдою розуміють те, що відповідає дійсності, те, що дає сукупність
достовірних вістей, відомостей, може давати можливість правильності дій,
справедливості…, порядку, який ґрунтується на справедливості. В
історії права певний період слово правда навіть використовувалося як
назва кодексів законів.
Істина – це вже не просто правда і, навіть, не тільки моральний чи
правовий ідеал, а науково достовірне знання, яке адекватно (правдиво)
відображає реальну дійсність у свідомості, відповідно самій дійсності.
Істина – це не просто твердження, судження, положення, а те, що
перевірене критеріями істинності, практикою, досвідом… І відповідає
самим об’єктам, предметам, стану речей дійсності. Саме у цьому розумінні
істина за своїм змістом – науково об’єктивна.
Тільки соціально прогресивні сили суспільства зацікавлені у правді,
істині, бо для того, щоб діяти і вибудувати щось більш прогресивне,
досконаліше, необхідно знати істинний стан речей – що є, скільки його є,
яка його якість, які його властивості, чого необхідного немає… Для
результативної, правдивої і справедливої цілепокладаючої діяльності
потрібна правда, знання науково об’єктивної істини.
І якщо народні маси є вирішальною силою суспільного розвитку, а це
відомо було вже нашим орійським любомудрам, у часи ще мислителів Агастія
і Чараки (Цараки), то й сьогодні народ, широкий загал народних мас
потребує правди, навіть якщо вона гірка і страшна. На позиціях правди та
істинності мають стояти і нести народові правду ті, хто претендує бути
елітою народу, його поводарем, захисником, оборонцем і рятівником. Саме
таким, в ідеалі, було і має бути українське козацтво, якщо воно за духом
своїм справді козацтво і якщо воно за своєю національною ідеєю,
іманентною їй (ідеї) метою, насправді українське (та про це у наступних
підрозділах нашої статті). Дієва правда в цілепокладаючій діяльності
поводирів, захисників, оборонців, рятівників народу спрацьовує, коли
вони доходять до індивідуального духу, свідомості та спонукають діяти
широкі маси індивідів народу. Людина в індивіді реалізується,
розгортається, розвивається в діяльності, через національне і в
національному…
Людина в індивіді…
Людина як рід (людський рід, людство) реалізується в індивіді (як і в
групах людей) різною мірою. Якщо проаналізувати діяльність і поведінку
людей, то переконаємося, що це точно, тонко і переконливо відображено в
нашій мові. Коли хтось діє правдиво і шляхетно, чесно, праведно та
справедливо і ту діяльність можна поцінувати на рівні загальнолюдських
вартостей, ми із захопленням вигукуємо:
– Оце людина !
Якщо вчинки не відповідають загальнолюдським цінностям, але надія на
самокорекцію ще є, емоційно закликаємо:
? Так будь же людиною !
У випадку дій, які не співпадають з нормами загальнолюдської моралі і
культури, а ниці вчинки та морально-етична розгальмованість
повторюються, ми розгублено, з сумом, а то й зневажливо висловлюємось
так:
– Хіба це людина !?
Нарешті, у трапунках дій і поведінки, супротивних людській природі,
духові, духовності та моралі…, з обуренням констатуємо вигуком (чи
подумки) відсутність людського в „людині” словами:
– Тварюка ! Скотина !
Часом, на жаль, нереалізованість людського роду в індивіді та крайня
оцінка втрати людської подоби можуть бути образливими для наших
чотириногих друзів. Проблема ця проаналізована нами ще в 1992 р. і
опублікована в газеті „Народна Армія” та видана окремою брошурою
Соціально-психологічною службою ЗСУ [27, 1-11].
Отже, людини в індивіді може бути менше або більше, та і якісні
характеристики реалізації людського роду в індивіді можуть бути різними.
Але у всіх випадках процес реалізації людського роду в індивіді йде
через національне, через національні формоутворення матеріальної та
духовної культури, завжди національної за своїми суттю і змістом. Іншого
шляху, іншого способу просто не існує.
Загальнолюдського поза національним немає, воно – лише реально існуюча
спільність у національному, існує лише в національному і через
окремішньо національне, окремішньо національний Звичай [11, 3-78]. У
цьому сенсі та в поданій логіці міркувань національне (в Україні та в
українстві – українське) через розпредметнення матеріальних і духовних
формоутворень національної культури та інтеріоризації розпредметненого у
внутрішній план індивіда, індивідів і груп, є способом реалізації в них
людського роду. Це один із сутнісних аспектів національного, через яке
відбувається становлення, формування та забезпечується існування
високого людського духу, духовності, всього естетичного,
морально-етичного… Коли українофоби воюють проти українського в
Україні і в українстві, проти української мови шляхом прямої чи
завуальованої підміни та витісненням її російською, вони чинять злочин
проти загальнолюдського, людства і людяності… (до україножерів
відносяться не лише „велико” російські шовіністи-імперіалісти, хоча
велико… і великі так, як великими можуть бути і бувають, за висловом
Ульянова-Бланка-Леніна, лише держиморди, а й сіоністи-юдонацисти, яким
Україна примарно сниться і в химерних снах бачиться Хозарією.)
Не заперечуючи жодного з визначень українознавства і його предмета
академіком П. Кононенком [20;21;22;23;24] та іншими дослідниками, в
поняття українознавства, наголошуємо, входить і розуміння його як науки
про найповнішу реалізацію в Україні та світовому українстві людського
роду в індивіді… В аналітико-синтетичному розгляді, вивченні та
дослідженні самого українознавства як інтегративної та цілісної науки (з
усіма складовими інтегрованого в цілісність…) про Україну й світове
українство в просторово-часовому континуумі, українознавство постає як
наука філософська… На нашу думку, таке розуміння і такі висновки
випливають також з викладеного в монографічних дослідженнях
[2;3;4;11;18;30;40;50], з наукових статей авторів [1;12;14;15;16;17;
36;37;38;42;43;44;45;46;47;48;51;52;55], публікації яких подані в
номерах журналу „Українознавство”, та наукових розвідок авторів
[9;10;19;25;26;33;35;39;49;54], доповіді яких опубліковані в збірнику
науково-практичної конференції „Буття українців”. Буття (в складових
повноти життя, діяльності, поведінки, звичаїв, традицій, досвіду і
практики…), в матеріальному якого (буття) і яких (складових) духовне
проявляється та являється настільки, що можна побачити і зрозуміти всю
феноменологію духу українства.
За способом життя, діяльності та поведінки особливе місце у
феноменології духу українства посідає українське козацтво.
Український козак в ідеалі – душа правдива, незрадлива і справедлива…
Після виборів нового президента, назвавши його Народним, козаки обрали
Народного Президента Гетьманом України. Проголосивши при цьому перед
усім українським народом, усім світовим українством, усією світовою
громадськістю, що ми повертаємось до єдності і тому рухаємось до
об’єднання під назвою “Українське козацтво”. Саме для цього створили при
Президентові України (Гетьмані України) Раду Українського козацтва, бо
маємо нагадати собі, кожний зокрема і всім товариствам, наші (козацькі)
ідейно-теоретичні та духовні засади.
У ведичній культурі українського народу, у Вічній Січі українського
духу, козак – це, передовсім, той, у кого високий, незламний і
незборимий, справді козацький дух і хто не лише називає себе козаком, а
й щиро усвідомлює та практично реалізує себе козаком за рівнем
духовності і станом душі, за способом життя, діяльності та поведінки…
Лише той справді український козак, у кого, по-перше, душа правдива,
незрадлива та справедлива; по-друге, хто активно й рішуче діє як
оборонець, захисник і рятівник українського народу, української
державності, мови та культури, забезпечує і сам творчо здійснює їх
розвиток; по-третє, хто завжди щиро дбає про моральне та фізичне
здоров’я, духовний і матеріальний добробут, позитивну енергетику
українського народу та всього світового українства.
Тільки той справді український козак, хто для реалізації вищезазначеної
тріади завжди з чистим сумлінням, зі світлими емоціями та ясним розумом
діє енергійно й винахідливо, не боїться ні життя, ні болю, ні смерті.
Для українського козака в ньому самому внутрішньо існує альтернатива:
Україна (а для українського козака – це життя і перемога!) або смерть!
[28, 4]. Така готовність до дії (у тому числі й до самопожертвенної дії)
за Узнадзе – уже прийнятої та працюючої психологічної установки –
спричиняє до такої рішучості та впевненості в перемозі, що уможливлює
перемогу, зреалізовує її, забезпечує виживання і Життя України та
українського народу.
Для виходу з ситуації, в якій знаходиться Україна, для порятування її,
для розв’язання проблем внутрішніх і зовнішніх, які не дають їй
самореалізуватися і реалізуватися, для подальшого якомога пришвидшеного,
компенсуючого втрачене, для розвитку і виконання своєї історичної місії
потрібна не гра в козаки, а козацтво !!! І козацтво справді українське.
З тим означенням, виклад якого ми розпочали…
Коли нас запитують, де знайти такого козака, ми відповідаємо: не шукайте
його десь і в комусь іншому. Знайдіть, пробудіть, викохайте, виплекайте
його в собі… Цим ми наголошуємо: українці, ідеал козака у
непробудженому стані, як потенціал, реально існує у кожному з нас!
Ідеалізація ж у поданому в цій статті означенні українського козака – не
просто подача його значно кращим і досконалішим, ніж козаки сьогодні є
насправді, та наділення його властивостями, що відповідають ідеалу
козака, а є викристалізуванням того, що нині доконче необхідно
українському народові, є в його історичній пам’яті як те, що його
(український народ і всю Україну) реально обороняло, захищало та
рятувало і забезпечувало реалізацію можливостей подальшого виживання,
розвитку, морального і фізичного здоров’я, духовного та матеріального
добробуту…
Результат викладеної вище ідеалізації не є довільним. Таким логічним
моделюванням твориться збірний образ українського козака у його
„чистому” вигляді, звільненому від некозацьких властивостей і
характеристик, неістотних з погляду здійснення ним своєї історичної
ролі, звільненому від того, що йому (і Україні !) заважало (і заважає та
шкодить сьогодні) у виконанні історичної місії.
Відродження у товариствах, які називають себе козацькими, того, що
заважає… , робить їх некозацькими і за сутністю, і за змістом… –
хибне. Люди, громадські організації, спілки, товариства, партії і т.д.,
і т.п. можуть називати себе як завгодно, говорити про себе, що їм
заманеться, що хочеться і що вигідно, але, хто вони є насправді, скаже
про них правдиво і справедливо лише їх реальне ділодіяння, конкретні
справи та поведінка.
Образ козака, що склався та вічно живе у народній свідомості, яким його
хоче бачити український народ і який потрібний українському народові, є
ідеально формотворчим реалізатором української національної ідеї. Ідеал
українського козака вірно відображає корінні національні і державні
інтереси українського народу у всіх сферах його життєдіяльності та
входить у його національний світогляд, виражає активно-творче відношення
до дійсності, визначає цілепокладаючу діяльність, позаяк відіграє роль
кінцевого, цільового орієнтира діяльності самого суб’єкта дії як
реалізатора української національної ідеї.
Ідеал українського козака – не просто уявлення і образ, а й знання про
уже працюючу в історії найвищу досконалість, котра, як висока мета,
діюча норма та взірець, здатна та має визначати спосіб і характер дій
реального, конкретного українського козака та справді українських
козацьких товариств і їх формувань. Обумовленість ідеалу українського
козака потребами національного буття націлює добувати з історичних
реалій українського духу і моралі те, що спроможне забезпечити якісний
стрибок, націлює не просто механічно відроджувати, а відтворювати (з
наголосом на творчому), відновлювати (з акцентом на новому) у необхідно
розширених масштабах і, головне, на істотно вищому якісному рівні
розвитку.
Тим, хто зауважує, що козацтво якесь не таке і козаки якісь не такі,
мусимо пояснити їм і собі, чому не такі і як стати такими. … Бо ж є
відповідні вищепоставленому завданню знання, виховання і самовиховання,
вміння й вишкіл, техніки і технології… А справа ця державна і
загальнонародна!!!
Озброївшись Правдою, а не напівправдою (яка набагато гірша і
небезпечніша брехні, бо має видимість правди…), українське козацтво
може і повинно виконати свої завдання, своє історичне призначення і
роль. Це стосується козака у кожному з нас українців…, який у комусь
пробуджується чи вже пробудився, а у комусь його ще потрібно будити.
Революція не відбулася…
… Вона відбувається у нашій свідомості, поведінці, діяльності і
відбудеться вона чи ні, залежить від нас самих, від активності наших
дій, їх спрямованості, щирості, послідовності, новонабутої, справді
народної і справді державної, соціально-психологічної установки.
Революція – це якісна зміна, але не будь-яка якісна зміна, а докорінна
якісна зміна, зміна широкомасштабна в чомусь важливому і значимому…
Те, що ми досягли у Помаранчевій революції, – це тільки можливість
подальших революційних змін.
Неозброєним оком видно, що проводити ці зміни народному Президентові і
народові не дають ті зі старої влади, хто оголосив себе опозицією, і не
дають, перешкоджають працювати Прем’єр-міністрові, народній частині
Кабінету Міністрів… А докорінні якісні зміни необхідно провести в
кожній області, у місті і селі, зупинити і ліквідувати безгосподарність,
корупційність, злодійство, хабарництво, обкрадання народу і держави на
всіх рівнях і у всіх гілках влади, у всіх сферах і галузях суспільної
життєдіяльності.
Ситуація складалася так і склалася така, що в публікації журналу
„Гетьман” № 3, за червень–липень 2005 р., необхідно було констатувати і
наголошувати: „…Президента і Прем’єр-міністра потрібно захищати і
визволяти від їх оточення …” [7, 4]. Можливість такої ситуації
проглядалася, висловлювалися навіть застереження, попередження… Ще до,
перед і,, на початках Помаранчевої революції, під час і після неї,
національних патріотів-державників турбувало оточення та окремі члени
команди майбутнього президента. Непокоїла, бентежила і тривожила
ситуація, що склалася в українському козацтві.
Хочеться сподіватися і вірити, що присяга новому Народному
Президентові-Гетьману України колишніх гетьманів, які стали нині
Верховними і Головними отаманами, та тих, що були Верховними та
Головними і раніше – це не черговий “поцілунок Іуди Іскаріота” …
Для українського козака (справді українського!) Україна – це життя і
перемога! Це перемога правди, правдивості і праведності, справедливості!
Це сама правда, і правдивість, і праведність, і справедливість! Це добро
і любов, любов до рідної землі, до неба над рідною землею, до рідної
української природи, до рідної української мови, української культури,
до українців і в Україні, і де б вони не мешкали, але які не забули, що
вони українці, це та добра любов до всіх людей, на яку завжди здатне
справді українське серце. Ми відчуваємо і знаємо, що той, хто не любить
України, цього не зрозуміє, позаяк має інший сенс та інакшу рацію життя.
Про смисли життя-буття свідомого українця (і, поготів, – українського
козака) . . .
Ті, кого візьмуть сумніви, хто з цього приводу зіронізує, най подумають
про те, що за всю історію людства ще не народився той Леонід Макарович
чи Леонід Данилович, Павло чи якийсь Віктор чи хоч один будь-який
чоловік з іншим іменем, котрий би міг перед смертю сказати, що він
щасливіший за сусіда Івана, бо з’їв на тонну більше за нього ковбаси (та
ще й високоякісної), чи центнер ікри паюсної (якої Іван, може, й не
бачив)… І не було за всю історію людства людини, яка забрала б на той
світ те, що вона надбала у світі земному…, а могили тих, хто спробував
це у різний спосіб зробити, пограбували.
Смисл життя і буття свідомого українця (тим паче, українського козака) –
Україна, український народ, українська мова, українська культура… і все
те, що є українським за змістом і суттю… І ми маємо, як і інші народи,
на те святе й Божественне право, тим більше на рідній, українській
землі, на якій ми завжди стояли, стоїмо і будемо стояти обома ногами,
серцем у рідну українську землю заземлені. Якщо Бог – це Любов, то любов
українця до України така, що винятково релігійна людина, яка відчувала
все релігійне (і дохристиянське, і християнське), геніальний мислитель і
поет Тарас Шевченко, усім своїм сумлінням і кров’ю серця готовий на
будь-які муки, написав:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну й святого Бога,
За неї душу погублю!
І жодної зневаги до Бога, блюзнірства чи святотатства у тих словах
високодуховного і високоморального поета немає. У народній творчості, у
піснях і в усій літературі українців серед гірких і найгіркіших,
найтяжчих нарікань і образ на життя-буття, на світ, на рідних і
близьких, і навіть на Бога, не знайдемо зневажливого слова на адресу
України. За Україну українці ідуть навіть у пекло і повертаються на
рідну українську землю, бо те їм дозволяє їхній Бог. Саме тому
клятва-присяга українського козака – різка, крута й безстрашна.
Як спрацює клятва-присяга Гетьмана України – Президента України?
Складові присяги українського козака майже повністю увійшли до присяги
Гетьмана України, народного Президента України Віктора Ющенка:
“ПРИСЯГАЮ, що буду стояти на смерть за Державність, Свободу і
Незалежність України, недоторканність її кордонів і її територіальну
цілісність, до останнього подиху та краплини крові служити Україні,
мужньо і рішуче боротися зі злочинністю, захищати від протиправних
посягань на громадський спокій, Життя, Здоров’я, Права й Свободи…”; “…
як зіницю ока берегти і плекати єдність Української нації, міць
Українського козацтва, яке є гарантом буття українського суспільства і
всього українства світу!”; “… що готовий захищати Свободу нашої
Української нації, її споконвічні Традиції та Звичаї, словом і ділом
забезпечувати духовний, культурний і матеріальний добробут, моральне і
фізичне здоров’я українців, розвивати українську мову і культуру, бути
всім справді українським козакам – побратимом!” А починається ця
присяга так: “Я, ВІКТОР ЮЩЕНКО, приймаючи присягу Гетьмана України,
перед Богом нашим Всевишнім, перед Українською нацією, ім’ям моїх матері
і батька, всім мені найсвятішим і найдорожчим, Святою землею нашою
Українською ПРИСЯГАЮ… “[8, 19].
Після складання такої присяги Гетьмана на вірність Україні, українському
народові та українському козацтву присяга Гетьману України колишніх
численних гетьманів, які відтоді стали Верховними і Головними отаманами,
та тих, що і до того були Верховними та Головними отаманами
багаточисленних козацьких товариств, за своєю суттю і змістом є
повторенням присяги на вірність Україні, українському народові,
українській державі козака, отамана, військовозобов’язаного…
Попри ускладнення соціально-політичної ситуації в Україні збереглися
сподівання і віра, що присяга колишніх гетьманів і нинішніх Верховних і
Головних отаманів – це, справді-бо, не черговий “поцілунок Іуди
Іскаріота” (про це вже мовилося вище).
Про одну з повинностей і про один з обов’язків українського козака. А
отамани? А Гетьман . . .
Кожний козак, якщо він є справді козаком і козаком українським, повинен
задля добра українського народу як зіницю ока берегти вірність присязі
українського козака, яку він склав Україні та українському народові,
пильнувати, аби вірними присязі завжди були і всі козаки, і отамани, і
Гетьман України.
Раніше ми вже означили, кого можна вважати козаком, і козаком саме
українським. Якби всі ті, хто назвав себе козаком і сьогодні належить до
різних (на жаль, різних!) козацьких товариств, організацій…, і ”
військ “(?), були справді козаками, і козаками українськими, ніхто б
Україну і український народ не обкрадав і не вивозив би за кордон її
добробут (саме добробут, в усій повноті його матеріальних і духовних
складових), не нищив і не оскопляв би ідейно та морально (і в добробуті
жили б, користалися тим добробутом всі громадяни України, незалежно від
їх етнічної приналежності).
У часи боротьби за незалежність, перед розвалом імперії зла під назвою
” Союз Совєцкіх Соціалістіческіх Рєспублік ” , зразу після розвалу
імперії науковці, вчені, фахівці і практики подавали переконливі аналізи
та науково реальні соціально-економічні прогнози, що найвищий за всіма
показниками потенціал для подолання можливих негативних наслідків
розвалу мала і має Україна, що саме вона найшвидше зможе збалансувати
усю повноту виробництва, досягнути найвищого матеріально-економічного
достатку.
Та не так воно сталося, як могло і повинно бути! Не заперечуючи масу
об’єктивних і суб’єктивних причин, хочемо наголосити, що сьогодні вже
для будь-кого, щиро думаючого, відверто й глибоко аналізуючого, стає
очевидним: трапилося так тому, що Україна була серед усіх республік
найбільш національно понищена, зруйнована ідейно, духовно, морально, а
те, що вижило, змушене було закритися в собі та опуститися в
непроявлений стан.
У розмові двох отаманів один з них, після “кулішу” сп’янілий,
зізнався: “Я віжу для тєбя украінскоє козачєство єсть смислом жизні, а
для мєня ето ігра, помощь і дополнєніє к бєзбєдному сущєствованію…”
Знаємо, що таки справді, м’яко кажучи, далеко не безбідне і, ніде правди
діти, далеке від честі і справедливості життя того „отамана”… Маємо
подякувати за відвертість сп’янілого псевдокозака (досить часто –
нахабно цинічного), але мусимо зізнатися, що хочеться кричати так, щоб
кожна жива душа на земній кулі почула: ” Псевдоотамани, не грайтеся
святинями та не спекулюйте кров’ю сердець, надій і сподівань довірливого
та поки що дивовижно терпеливого народу! ” Ви можете собі чіпляти ще
одну зірку не лише на плечі, а й на матню, а ордени вішати не тільки на
груди, а й на м’яке, грішне тіло, що ззаду, бо на грудях уже й місця
немає, але не називайте те козацтвом, бо гра в козаки є цинічним і
нахабним лицемірством. Український народ уже зрозумів, що любителі гри в
козаків – серйозно хворі (а дехто – невиліковно) на отаманоманію,
генераломанію… і гетьманоманію.
Ще з індоорійських (арійських), трипільських, ведійських (відійських)
часів у нашого народу зберігається і до сьогодні мудра
духовно-психологічна установка шукати спосіб, як негатив перетворити,
перевести у позитив. Серед козацьких отаманів, генералів, і колишніх
гетьманів (та гетьманчиків, які навіть після присяги Гетьману-Президенту
України затято продовжують називати себе і усно, і в пресі гетьманами) є
і грамотні, і здібні, може, й талановиті люди, які і за знаннями, і за
здібностями рівняються полковникам, генералам… Тож нехай ті знаючі,
здібні й талановиті, організаційно спроможні покажуть і доведуть своє
полковництво та генеральство тим, що полковник створить український
козацький полк, генерал організує і вишколить український козацький кіш.
…І у такий спосіб нестримні амбіції, претензії, непомірні бажання, які
стали соціальними негативами, перетворяться, трансформуються у працюючі
позитиви. А широкий український загал, світове українство відчує, що у
нього справді є реальний, надійний оборонець, захисник і рятівник у
будь-якій найскладнішій, найкризовішій ситуації. І за кожний отриманий в
аванс чи куплений орден нагороджений “герой” най зробить щось
настільки добре та утне геройське, щоб орден став дійсно заслуженим. Без
цього все те буде справді клоунадою і, навіть, не історичною.
22 січня, у день Соборності, свято Злуки та Єдності, мовилося, пане
Президенте-Гетьмане України, про Ваше оточення! (Зважаючи на
праксеологічний аспект нашої публікації та мету актуалізації для
прийдешнього гірко набутого досвіду, дозволяємо собі у науковій статті
пряме звернення до Президента-Гетьмана.) Мовилося культурно та
інтелігентно про те, що український загал хоче повної правди,
правдивості і справедливості і „хоче, щоб і Ви знали всю правду у
кожному кроці нашої соціальної, суспільної життєдіяльності, у тому числі
всю правду, а не напівправду, про Ваше оточення” [6, 4]. Мовиться і
пишеться про Ваше оточення так багато, що напевне все те уже набило
оскому.
Зі своїх спостережень робимо висновок, що слухаєте Ви, немов би,
уважно, але у багатьох, з ким нам доводилося спілкуватися, виникає
питання, а чи чуєте…? А чути, як відомо, потрібно і розумом, і серцем, і
сумлінням…
З усіх мистецтв найскладнішим є мистецтво слухати, бо лише той, хто вміє
слухати, може й почути, а якщо почує, то, можливо, чого доброго, ще й
зрозуміє, а як зрозуміє, мудро й справедливо буде діяти, чинитиме
праведно та щось путнє і добре зробить.
Думаємо та віримо, що наш Гетьман-Президент вміє слухати і здатний
почути і розумом, і серцем, і сумлінням, зрозуміти і діяти… [56, 5-6],
[5, 2]. Цим і пояснюємо, чому Президента намагаються блокувати, давати
лише вигідну для його оточення інформацію, сіяти правдоподібну
дезінформацію.
Потрібно захищати і визволяти . . . Потрібна корекція у кадровій галузі
. . . Потрібні самоочищення, очищення . . . , люстрації ! ! !
Ми вже цитували, що у журналі “Гетьман” №3 за червень–липень 2005 року
робився висновок: „ …ситуація складається така, що Президента і
Прем’єр-Міністра потрібно захищати і визволяти від їх оточення …” [7,
4]. Вчасно не визволили, не захистили та не вберегли… Тож перед
виборами, під час виборів мали й після виборів, “…маємо те, що
маємо…”.
Не виключаємо, що не все знаємо, але висловлювали та повторюємо й нині
думку багатьох неофіційних аналітиків про відставку прем’єр-міністра
Юлії Володимирівни Тимошенко… Навіть якщо претензій до неї значно
більше, ніж висловлено та оприлюднено, і якщо вони були б набагато
негативнішими, хай там що „ставити її на місце” потрібно було би в
команді, а не поза нею. Принципова корекція в команді працювала б на
Україну і на Народного Президента Ющенка. Навіть поза бажаннями Юлії
Володимирівни, об’єктивна логіка “паралельності” з її опозиційними
тенденціями використовується і буде використовуватись внутрішніми і
зовнішніми ворогами України. Для реалізації духовно-психологічної
установки на перетворення негативів у позитив національні патріоти в
команді Віктора Ющенка і в команді Юлії Тимошенко повинні
“паралельність” постійно доводити до ” міліметрової ” та “мікронної”
узгодженості, або, як кажуть у сучасній науці, – до повної когеренції. А
це набагато складніше і тяжче, ніж працювати в одній команді.
Корисливо-кар’єристське оточення, серед якого проглядаються і внутрішні,
і зовнішні воріженьки, потирало й потирає руки від задоволення до
скочуваного результату, заважало до і під час виборів, заважає і ще
більш активно буде заважати досягненню узгодженості після виборів,
якщо національно-патріотичні сили не вживуть передбачливих, ретельно
розроблених і щирих заходів за єдиною програмою гарантованих
домовленостей.
Радники президента, на думку неофіційних аналітиків, не спрогнозували
ситуацію, а нешляхетне, недобросовісне і злочинне „оточення“ у черговий
раз підставило Президента, українські національно-патріотичні
державницькі сили і державу.
В українському козацтві є кваліфіковані фахівці, здатні спрогнозувати і
розробити необхідні заходи, але вони або невідомі ні отаманам, ні
офіційним колам навколо президентського довкілля, або і Президент, і
вони блокуються так, щоб цих фахівців не слухали і не почули, – їх
завбачливо нейтралізують, м’яко кажучи, дезінформацією про них, а це не
може негативно не впливати на кадрову політику в державі.
Саме у кадровій галузі в селах, містах, районах і областях…, у
кабміні, міністерствах, у секретаріаті Президента та в інших структурах
– чи не найбільше негараздів, які не просто впливають, а часом і
повністю визначають зміни, трансформацію і розвиток в економічній сфері,
в духовній та ідейній галузях і в царині моралі. Відставки та корекції у
кадровій сфері, ” нові ” призначення, на превеликий жаль, поки що мають
косметичний, поверхневий і для справи непринциповий характер (і в
соціальному, і в національному відношенні). Під час передачі
гетьманської булави новообраному Гетьману – Народному Президентові було
мовлено про необхідність започаткувати в суспільстві очищення та
самоочищення, але це не зреалізовано, і процес його оздоровлення не йде.
У надії, що процес очищення піде, мовилося: ” Хто не доочиститься, того
хай широкий загал український, козацький принциповий рух доочистить” [6,
4]. Певна річ, має чиститись і самоочищуватись щиро і широкий загал, і
козаки, нарощуючи активність і працюючи не напівправдою, а Правдою. Не
аналізуючи всього комплексу мотивів заяви Олександра Зінченка про
відставку та поданої ним інформації, переконані (і вибіркові дослідження
цю переконаність підтверджують), що, заради правди, до його слів слід би
було поставитись довірливіше, уважніше і, задля користі справи і
справедливості, – прискіпливіше.
Тема, в яку увійшов наш хід міркувань, настільки складна й
відповідальна, що постійно відчувається тиск власного внутрішнього
застереження: не підлити б масла у вогонь. З приводу правди і
напівправди та духовної, морально-психологічної установки переводити,
трансформувати і перетворювати негативи у позитив маємо теж пам’ятати і
враховувати, що немає істини абстрактної, істина завжди конкретна (та
про конкретність істини – у наступних розділах).
У поясненнях і виправданнях кадрових негативів необхідністю компромісів
очевидним є те, що лише до певної міри кількість і глибина компромісів
залишає їх компромісами, а вихід за міру єдності кількості та якості
перетворює компроміси у нову якість, діаметрально протилежну, і, по
суті, – тривіальну зраду.
Злодії, крадії особистого майна громадян, розкрадачі колективного і
державного майна, шахраї, хабарники, вимагачі, грабіжники, розбійники,
бандити, вбивці – всі ці злочинці мають і повинні сидіти у виправних
закладах установ виконання покарань, відповідно до норм чинного
законодавства. Добровільне зізнання і щире розкаяння можуть вести не
лише до пом’якшення покарання і врахування при винесенні вироків, а й,
за певних соціальних умов, до прощення й помилування.
Але є ще й спеціальні та особливі процедури соціального очищення і
самоочищення.
На соціально виважений специфічний, ретельно виписаний фахівцями ” обряд
” очищення шляхом люстрації як соціального лікування і охорони від
можливих майбутніх соціальних хвороб та соціальних бід, у які останнім
часом постійно потрапляє Україна, ” нова ” влада знову не пішла. А цього
вимагає наша історія, надто і особливо – сьогодення, реальна ситуація,
яка склалася в Україні. Люстрації, ідейно-духовного морального очищення
слід не боятися, не уникати, а прагнути до них як до дуже ефективного і
результативного оздоровлення і самооздоровлення.
Генерал-осавул українського козацтва, цілитель Володимир Іванович
Холошня – засновник центру українського козацького характерництва –
проводить не зовсім такі, але все ж подібні медично-оздоровчі заходи,
один із яких називається ” Свіча ” . У темній залі, перед
багаточисельною аудиторією людей, які оздоровлюються, кожний зі свічкою
у руках добровільно сповідається. Всі дуже хвилюються перед проведенням
цієї процедури, але, задля звільнення та досягнення свободи, проходять
через незвичайне напруження духовних, моральних сил, волі. І таки
досягають звільнення, оздоровлення, легкості… І жодного разу ніхто
навіть не заїкнувся про почуте – воно немовбито кане у небуття,
забувається, але ж наскільки чистішими, добрішими та здоровішими,
радіснішими, привабливішими стають люди. Відчуття таке, що кожен усіх
любить і всі люблять кожного. З’являється переконання та віра, що ті,
хто пройшов через цей сеанс, стають нездатними на лихі вчинки. Така сила
морально-духовного оздоровлення, очищення і самоочищення ! ! !
Економічні чинники дії, економічні аргументи впливають пряміше і
очевидніше, позаяк діють через шлунок, голодні очі дітей (яких сьогодні,
на превеликий жаль, в Україні немало), та все ж духовне, моральне,
ідейне діє глибше, триваліше, постійніше і надійніше. Через правду (а не
через напівправду) процес очищення, люстрації міг би (якщо здатний)
ініціювати Президент-Гетьман України та здорові й ті, що можуть
оздоровитись, державці з його команди, бо ж справа державна, національна
і Загальнонародна сьогодні – справа виживання і доля майбутнього
України, саме тому – це справа нагальна, термінова і невідкладна; а
потреба – доконечна, настійна й пекуча. Україні, українському народові,
в усій повноті його етнічного складу, потрібен рішучий і крутий у своїх
діях, національно визначений саме у діях Президент з гетьманською
повнотою влади, а не обрізаний домаганнями політичної реформи.
Обрізаний, до речі, переважно обрізаними… та купленими ними і
недолугими.
Незалежно від того, ініціюватиме процес очищення Президент-Гетьман чи
ні, контролюватиме його чи не контролюватиме, домагатися соціального
очищення, люстрації мають усі українські козаки, українська патріотична
інтелігенція і всі чесні громадяни України, які хочуть, щоб і вони, і
їхні діти та онуки, правнуки, всі прийдешні нащадки жили у моральному та
фізичному здоров’ї, у духовному та матеріальному добробуті,
цивілізовано, з гідністю і мали достойне людини майбуття.
У послідовності, поетапності процесу очищення, наголошуємо, його слід
розпочинати кожному і гуртом – із самоочищення. З приводу того, що, “хто
не доочиститься, того хай рішуче і наполегливо доочистить широкий
український загал, принциповий український козацький рух” [3, 4], слід
нагадати: найскладнішим і найтяжчим у цій справі, як і в будь-якій
іншій, є початок …
Саме тому, що і не розпочали очищення, і не доочистились (хто розпочав),
ми знову не проявили принциповості, рішучості, наполегливості, для
прикладу, у забезпеченні перемоги справедливого відношення до вояків УПА
– козаків і козачок найвищих козацьких характеристик, найвищого героїзму
– самопожертви. Вояки УПА не тільки все ще не пошановані в Україні
державно, їм не лише все ще не призначені найвищі державні пенсії за
винятковий героїзм змагань за Україну – Україну державну самостійну і
незалежну, а вони навіть не урівняні в правах з іншими учасниками Другої
світової війни, Великої Вітчизняної…
Саме тому, що люстрації не проведені, не розпочали і не- доочистились,
хто розпочав його, ми дожили до ганебної події 15 жовтня 2005 р. В
Києві, на Хрещатику, коли комуністи і “прогресивні” соціалісти, прагнучи
звернути на себе увагу і передвиборно-піарського загострення соціальної
ситуації, вчинили напад на учасників мирної ходи посивілих ветеранів
УПА. До того, як заговорити неспростовними, науково підтвердженими і
доведеними фактами, запитаймо кожний самого себе, всіх українських
козаків, усіх українських патріотів: де були 14-го і 15-го жовтня? Чим
займалися? І як відреагували на блюзнірські антилюдські вчинки?
Дії комуністів і “прогресивних” соціалістів настільки знакові (а для
нас, українців, – попереджувальні, застерігаючі), що є потреба і
необхідність розлогої фактології правди про ОУН-УПА . . .
Знання правди про ОУН-УПА очищує . . .
Відомо і нині, повторюю, уже науково доведено (навіть архівними, раніше
засекреченими матеріалами), що ОУН-УПА чинила спротив усім імперським
апетитам на українські землі, всім тим, хто прагнув знищити або
поневолити Україну, український народ, хто свідомо і цілеспрямовано
нищив українську мову, українську культуру, українську інтелігенцію,
українських патріотів. Саме тому УПА під час війни воювала на три фронти
[29, 22-24].
ОУН-УПА в стратегії, в оперативних заходах і тактиці використовувала
всіх і все, що могло, хоч тимчасово, сприяти звільненню України,
вигнанню агресорів з рідних українських земель, але завжди прагла вести
боротьбу високодуховно та високоморально і цим відрізнялася від тих, з
ким їй доводилося воювати.
Українські національні патріоти Західної України у 1939 р. зустрічали
радянські війська зі Сходу з хлібом і сіллю, зі своїми синьо-жовтими
прапорами (нині тепер уже державними), бо сподівалися і хотіли вірити,
що будуть в єдності з Центральною і Східною Україною, з усіма
братами-українцями по крові та всіма чесними і порядними громадянами
України будь-якої етнічної приналежності. Забувши історичні уроки,
зустрічали з добром, радістю і довірою. Але комуно-соціалістичний НКВД
(українською – НКВС) і комуно-соціалістичне МГБ (українською – МДБ) СССР
(українською – СРСР) оголосили і розпочали (першими) війну проти
українських патріотів, війну криваву, жорстоку, безжально-винищувальну.
Розстрілювали за синьо-жовті прапори, за елементарний національний
патріотизм, за свободу думки і слова, за необережно мовлене слово, за
сумніви… З перших же днів – десятки тисяч зниклих, замордованих,
розстріляних українських патріотів. Вступивши на західноукраїнські
землі, перш за все, розстріляли без суду і слідства заарештованих
польськими спецслужбами борців за незалежну Україну, повстанців.
Комуно-соціалістичні імперіалісти розстріляли навіть членів
Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), партії, утвореної ще в
1919 р., яка до 1923 р. діяла як комуністична партія Східної Галичини,
навіть як автономна складова комуністичної робітничої партії Польщі (з
1920 р.), упродовж усієї своєї історії виступала за приєднання Західної
України до УРСР. Комуністи розстріляли комуністів тільки за те, що ті
були національно свідомими, а ЦК КПЗУ відхилив вимогу
комуністів-імперіалістів засудити буцімто націоналістичний ухил
Олександра Шумського – члена ЦК КПУ, наркома освіти УРСР (1924–1927
рр.), який виступав за прискорення українізації (у 1946 р. убитий
агентами КДБ).
Червоні фашисти з НКВД (НКВС) і МГБ (МДБ) розстрілювали українських
національних патріотів настільки жорстоко, без розбору, слідства і суду,
і таку кількість, що кров із тюрем через дороги вулицями текла… Цьому є
свідки і свідчення, є й численні архівні документи, а серед них, для
прикладу, – “Звіт начальника тюрми міста Луцька від 8 вересня 1941 року”
[34, 3], в якому засвідчено і відрапортовано, що тільки в Луцьку за один
день розстріляно більше 800 безвинних, які знаходилися під слідством, та
сотні інших навколо тюрми, які намагалися втекти. І прикладів таких по
містах, містечках і селах величезна кількість… Українські національні
патріоти, свідомі українці Західної України просто змушені були
захищатися і захищати народ від червоних фашистів, позаяк поставала
реальна загроза цілковитого винищення українців. Уже тоді виникла не
просто потреба, а нагальна і пекуча необхідність створення Української
Повстанської Армії. Ту потребу і ту необхідність створили самі червоні
“визволителі”. Повстанські загони виникали й діяли стихійно. Їх дії
спровокували своїми діями “визволителі”.
Комуно-соціалістичні фашисти-імперіалісти і німецькі фашисти підступно
домовлялися, торгувалися і довільно, безкарно маніпулювали українською
територією і українським населенням Лемківщини, Засяння, Холмщини,
Підляшшя – всього Закерзоння і Волині, а потім і всієї України. Проти
стихійно утворених повстанських загонів українського населення (а потім
і супроти УПА) СРСР почав озброювати польську Армію Крайову,
користуючись тим, що поляки тоді ще не знали про 4,4 тисячі польських
офіцерів з табору в Козельську, розстріляних органами НКВС у Росії, за
20 км від Смоленська, в Катині, про постанову Політбюро ЦК КПРС від
березня 1940 р. щодо ліквідації понад 20 тисяч поляків (військових,
юристів, державних урядовців, службовців), про долю полонених з таборів
в Осташкові та Старобєльську, розстріляних у Калініні (поховані в
Мєдному) і Харкові. Тим часом комуно-соціалістичні спецслужби СРСР
провокували бандитські виступи польських екстремістів і польського
населення проти українського, а українців – проти поляків, які жили на
українських територіях. Українська Повстанська Армія виникла (із
створюваних іще в 1939 р. самим народом повстанських загонів) лише у
1942 р. спочатку на Волині, а звідти поширилася на всю Україну.
Коли територію Західної України зайняли німецькі фашисти – і від них був
жорстокий терор, сотні тисяч закатованих, розстріляних, живцем спалених.
На початку 1943 р. тільки у Рівному німецькі фашисти протягом двох
місяців розстріляли 485 українських патріотів. У липні 1943 р. німецькі
фашисти разом з польськими (близько 1500 солдатів) на автомашинах і
мотоциклах оточували села, заганяли багнетами чоловіків, дітей і жінок у
дерев’яні церкви, школи, власні будівлі, у хліви, обкладали соломою,
обливали бензином, гасом – і палили. 13 липня 1943 р. тільки в одному
селі живцем згоріло близько 1000 людей, під згарищами залишилися гори
обгорілих кісток [53, 3].
Ще страшніше, жорстокіше за німецьких і польських зайд-агресорів, діяли
на тих же територіях і в той же час рейди засланих червоних партизан і в
їх складі – кати з НКВС і МДБ. Тим звірствам є ще свідки і документи,
які підтверджують нелюдські катування червоними “визволителями”
українських патріотів. Семен Чиснок та Вікторія Шевчук описують, як
напередодні Водохреща 18 січня 1944 р. червоні катували українську
патріотичну молодь із сіл Остріїв, Бійниця, Балабок, Бокійма: “За столом
сидить кат, весь забризканий людською кров’ю, а біля нього, скрегочучи
зубами від ненависті, стоять його посіпаки з катівським знаряддям у
руках. На підлозі – відрізані вуха, язики, носи…” І далі: “Лежить долі
тіло вісімнадцятирічного Миколи Никончука з Бійниці – голе, все в крові,
обличчя спотворене, пальці поламані, а з-під нігтів стирчать голки.” Так
закатували двадцятичотирирічного Василя Марчука, його брата Андрона,
юнаків Василя Веремчука, Василя Мельника, Миколу Ільчука, Андрія
Громика, Петра Вороб’я, Івана Ващука, Івана Якимчука, Данила Веремчука…
Усіх не перерахувати. Називаємо імена і прізвища, аби читач не подумав,
що звірства комуно-соціалістичних шовіністів-імперіалістів – то є голі
заяви. Хлопці були миролюбиві землероби, ремісники, вони тільки понад
усе любили рідну українську мову, Україну. Іван Яремчук мав чудовий,
чарівний, ніжний голос, співав у просвітянському хорі та в церкві, йому
” викололи очі, на шию намотали колючий дріт, прив’язали до
партизанської коняки і…
– Слава Україні! – луною рознеслося. ” [53, 3].
Ще живих юнаків кидали до виявленої криївки Євстахія Ковальчука, яку
(криївку) господар облаштував у хліві для захисту своєї родини від
нападу польських банд. Підпалили. “Полум’я безжально охопило дерев’яний
хлів та схрон. Стогін розносився в нічній тиші, а язики вогню сповіщали
небесам і Богу про те, як катували московські “визволителі” український
народ”. “Тіла зверху обгоріли, а нижні вціліли. Всі вони обмотані
колючим дротом, знівечені до невпізнання, очі повиколювані, носи, язики
повідрізувані, а в одного юнака язик вирваний разом зі стравоходом.”
Єдиним жертовним захисником і часто у прямому фізичному розумінні
рятівником від усіх таких жорстоких і непроханих зайд була УПА, її
героїчні воїни – сини і дочки українського народу, на терени якого
прийшли агресивно-безжальні загарбники, котрі цинічно вимагали називати
себе ще й визволителями.
Тому і склалося так, що ОУН-УПА змушена була воювати на три фронти. В
окремі періоди в лавах УПА одночасно воювали проти всіх агресорів 200
тисяч і більше вояків, яких годував, одягав, утримував, лікував і щиро
любив народ, попри комуно-соціалістичні брехні, наклепи, фальсифікації,
обман і підступні провокації… З метою дискредитації УПА та ізоляції від
населення героїчних учасників визвольного руху комуно-соціалістичне НКВС
і МДБ створювало агентурно-бойові спецгрупи і бандитські загони, які під
виглядом УПА “грабували і розстрілювали людей, палили садиби, знищували
худобу, ґвалтували жінок” [34, 3]. На основі безсумнівних фактів,
офіційних документів і свідчень очевидців такі висновки зробила група
істориків, що вивчала діяльність ОУН-УПА та діяльність спецзагонів і
спецгруп НКВС-МДБ СРСР. Для прикладу, у секретній доповідній записці в
ЦК КП(б)У від 18 травня 1949 р. військовий прокурор комісаріату
внутрішніх справ змушений був визнати, що діяльність спецгрупи МДБ, яка
діяла в Рівненській області, “мала яскраво виражений бандитський
характер і була відома населенню” [34, 3].
Окрім створених НКВС-МДБ бойових спецгруп і бандитських загонів,
завданням яких було діяти під виглядом УПА для дискредитації УПА та для
ізоляції і відриву УПА від населення, НКВС-МДБ засилало агентів і
провокаторів у саме УПА. Але, як констатував військовий прокурор
комісаріату внутрішніх справ, ” населенню було відомо” , населення
знало, за що і чому героїчно воює і не здається УПА до останнього
патрона…, а останній – для себе! Червоні чекісти називали це ”
фанатизмом “. А ми знаємо, що то був героїзм пробудженого в українцях,
притаманного їм козацького духу.
Вже після Другої світової війни проти того духу з УПА боролися під
керівництвом НКВС-МДБ 3,5 тисячі гарнізонів досвідчених, озброєних до
зубів регулярних військ і 3,6 тисячі спеціальних винищувальних
військових частин. Безсилі перемогти той героїчний дух, ” визволителі ”
брали у заручники мирне населення та, погрожуючи знищенням односельців і
родин повстанців, виставляли ультимативні вимоги тим, хто не здавався, а
тих же, хто приймав ті ультимативні умови, так само розстрілювали, а
родичів і односельців виселяли до Сибіру. Нарешті, вдалися до
віроломного обману, оголосили амністію, а після того, незважаючи на
оголошену амністію, понад 100 тисяч повстанців, які склали зброю, були
розстріляні. І то не єдиний факт масового злочину проти людства і
людяності. Генерал СБУ Олександр Олександрович Скипальський особисто
бачив документи, засвідчує факти і наголошує: ” Нині ці кати
(енкаведисти – В.М., Я.М.) мають пільги, ордени і найбільше протестують
проти визнання УПА і Української держави загалом. Як тільки відкриємо
документи і притягнемо до відповідальності, тоді вони самі попросять
примирення” [41, 3].
Робоча група істориків-науковців зробила для урядової комісії висновок:
” Велетенська наддержава не могла зупинити підпільно-партизанську
активність у західних областях УРСР до середини 1950-х “. Окремі боївки
діяли до 1956 р. включно.
УПА як підпільна військово-політична формація склалася не лише з
українців Західної України, а поширилася на всю Велику Україну, діяла не
тільки в Західній Україні, а й у Центральній, Північній, Східній,
Південній, діяла в Донбасі, доходила аж до Кубані. Командувачі УПА –
полк. Дмитро Клячківський (псевдо – Клим Савур) і ген. Роман Шухевич
(псевдо – Тарас Чупринка), генерал-хорунжий Василь Кук (псевдо – Коваль)
– розуміли і дбали про єдність і цілісність усієї України. За кілька
днів до загибелі, піклуючись про діяльність націоналістичного підпілля
на Сході, Роман Шухевич пише інструктивні листи, відряджає за Дніпро
зв’язкових і дає завдання ” опанувати Сходом, бо лише єдина Україна має
майбутнє ” [40], [34, 3]. Всьому світові відомий (і славно відомий!)
Холодний Яр, який знову зродив повстанське крило українського
визвольного руху – ” УПА-Південь ” під командуванням тоді ще полковника
Василя Кука. 93-річний головнокомандувач УПА генерал-хорунжий Василь
Кук ще живий (дай Боже йому здоров’я і ще довгих літ життя!), він є
свідком тих подій. ОУН-УПА розгорнулася у Всеукраїнський рух, в ньому
воювали за свободу, правду і справедливість представники і формування
різних національностей.
Комуно-соціалістична, імперська ідеологія колишнього СРСР і нинішні
україноненависники-україножери замовчують, применшують і заперечують
розмах, ширину і глибину антигітлерівської, антифашистської діяльності
ОУН-УПА. А сьогодні у засекреченому в свій час комуно-соціалістичними,
імперськими ідеологами і політиками архіві виявлені документи, які
незаперечно засвідчують документально, що ОУН-УПА боролася за Українську
державу проти німецьких фашистів не тільки на рідній українській землі,
а й навіть на території гітлерівської Німеччини. Відомо, що СРСР не мав
у Німеччині широкомасштабного комуно-соціалістичного антигітлерівського
підпілля, а ОУН-УПА підпільно, але широкомасштабно керувала українським
націоналістичним підпіллям і діяла в Берліні, Бремені, Гамбурзі,
Дрездені, Потсдамі, Мюнхені тощо.
Повсюдно, де діяла ОУН-УПА, її козаки і козачки у боротьбі за Україну,
український народ, за своїх побратимів, скажемо без перебільшення,
проявляли найбільшу за всю історію людства жертовність і найвищий
героїзм.
Фактологія (як наука про факти, описання фактів, документальність) дає
такі сутнісні і, разом з тим, типологічні факти дійсних подій історичної
реальності, такий фактичний матеріал про УПА , опора на який здатна
виховувати і формувати високодуховних, високоморальних національних
патріотів, а світовій громадськості бачити, розуміти і осягати
феноменологію високого, людяного і жертовного духу українства, його
глибоку козацьку сутність.
Колишня комуно-соціалістична імперія подбала, щоб український народ і
світова громадськість не знали, а якщо це неможливо, якомога менше знали
правду про український героїчний визвольний рух. Українофоби в Україні і
поза Україною невпинно (і поки що, на жаль, не безрезультатно)
піклуються про це й сьогодні, безборонно використовуючи усю повноту
“прихватизованих” ними засобів масової інформації, оббріхують
українських патріотів, бо хочуть без спротиву втягнути Україну в “новий”
Союз… , безперешкодно накинути нову петлю на шию українському
народові, каламутять чисті джерельні води справді чистого (!)
українського героїзму та реально сіють цілковите безладдя, необмежений
хаос у всіх інших українських справах і в розбурханій каламуті вільно
виловлюють золоту рибку українського народу. Ці відволікаючі маневри
українофобських корумпованих кланів стають усе більш очевиднішими і для
широкого загалу.
Якщо український народ буде знати всю історичну правду про український
визвольний рух, воякам ОУН-УПА в усіх кінцях України, в усіх містах,
містечках і селах будуть стояти пам’ятники, а нинішнім “комуністам”,
“прогресивним” “соціалістам”, іншим свідомим і несвідомим імперським
агентам, всій п’ятій колоні в Україні не буде місця, а обмануті ними
будуть змагатися за свої права і свободи, за своє моральне і фізичне
здоров’я, духовний і матеріальний добробут не під
комуно-соціалістично-імперськими прапорами… І таки будуть мати те
реальне та довгоочікуване моральне і фізичне здоров’я, духовний і
матеріальний добробут.
У кого залишаються ще сумніви чи якісь неясності з приводу ОУН-УПА,
розвіяти їх можуть (і багато чого вияснити) архівні документи, які
раніше підло приховувались КПРС і капеересівськими КДБ, НКВС, МДБ…
Неспростовні свідчення, незаперечні доводи і переконливі аргументи
правди про ОУН-УПА подає доктор історичних наук, професор Національного
університету імені Тараса Шевченка Володимир Сергійчук у своїй
п’ятитомній збірці, збірці науково-документальній – “Український здвиг”
[40]. Володимир Сергійчук – історик правдивий, науково-об’єктивний і
принциповий, ретельний і доскіпливий.
І знову про цілісність, повноту і силу правди . . .
Знання правди, українознавча наукова істина несуть у собі і з собою
можливість, могутній потенціал люстрації, очищення і самоочищення, що є
необхідною передумовою правдивих, праведно-справедливих дій. Саме тому
фактологія та аналіз конкретних подій, про які мовилося в цій
публікації, є актуальними і в більш широкому сенсі. Ми аналізуємо їх не
тільки тому, що до цього аналізу нас змусили українофобські дії п’ятої
колони, а й тому, що вони є тією ланкою у ланцюгу, потягнувши за який,
тільки й можливо принципово вирішувати інші життєзабезпечуючі проблеми
на рівні екзистенціально-гамлетівського: бути чи не бути. Дає те
очищення і таке очищення, яке уможливлює очищення і самоочищення чи й не
у всіх інших сферах, дає той заряд, який заряджає на реальне підняття з
колін усієї України, всіх її регіонів для гідного життя всіх громадян,
незалежно від їх етнічного походження і віросповідання, розширює повноту
реалізації людського роду в індивіді.
Про розкриття обплутаних партійною системою тогочасної ідеології душ
“затятих комсомольців-активістів”, розкриття правдивими розповідями
студентів-однокурсників про УПА, про те, як силою правди і повстанських
пісень ті комсомольці-активісти “ставали українцями”, нині
загальновідомий і любимий в Україні поет Іван Драч – перший голова
Народного Руху України – зізнається: “Моя обплутана душа розкрилася, я
зрозумів партійну систему тогочасної ідеології” [34, 3]. Така сила щирої
правдивої української пісні, сила Правди, очищеної від
капеересівсько-кадебістського бруду й намулу.
З ночі заборонених і забутих пісень зринають і оживляють душу пісні
Січових Стрільців і пісні вояків Української Повстанської Армії, до щему
в серці просять Правди і вимагають Справедливості, Правди, яка робить
людей вільними, Справедливості, яка заживляє душевні і фізичні рани.
Сила Правди стрілецьких і повстанських пісень разом з правдивими
розповідями та свідченнями (неспростовними і незаперечними), істинними
науковими дослідженнями пробуджують свідомість, коли вони доходять, або
їх доносять до тієї свідомості. Це дає той промінь світла, який здатний
здолати темряву імперських, комуно-соціалістичних наклепів, брехні та
упереджень. Вся система навчання, освіти і виховання (у всіх, без
винятку, складових системи) задля досягнення державної і, в більш
широкому значенні, національної безпеки повинні доносити правду до
свідомості всіх громадян, незалежно від їхнього віку, віросповідання та
етнічної приналежності, пробуджувати свідомість і очищати її, дбати про
досягнення узгодженості (когерентності) свідомості співвітчизників. Без
цього населення не може ставати народом, який своєю свідомою діяльністю
творить свій світ. З ведійських (відійських) часів уже було відомо, що
свідомість не лише відображає, а й творить світ. Лише когерентна
(узгоджена) свідомість, свідомість моральна, духовна, свідомість
принципового замирення, вибудуваного на правді, істині та
справедливості, здатна і спроможна творити світ замирення і миру,
морального (і фізичного!) здоров’я, духовного (і матеріального!)
добробуту.
Україні, українському суспільству, українському народові не просто
потрібні, а життєво необхідні примирення й замирення, порозуміння і
взаєморозуміння, єдність, впорядкованість. Доктор медичних наук,
професор, генерал-лейтенант Збройних Сил України (нині заступник
міністра оборони), член Спілки письменників України Володимир Васильович
Пасько написав і видав романи “Час прощення” [32] і “Пора істини”
[31], у яких слушно й художньо переконливо доводить, що час прощення
настав … і прийшла пора істини … Але мусимо констатувати: час
настав, однак прощення і взаємопрощення ще нема, пора прийшла, проте
істина (і як процес, і як результат) іще не перемогла … Ще і ще, знову
потрібні не напівправда, а Правда, самоочищення, очищення …,
люстрації.
Література:
Баран В. Проблеми походження українського народу (археологічний
пошук).// Українознавство.- 2005 № 2.- С. 156- 164.
Братко-Кутинський Олексій. Феномен України. – К., 1996.
3.Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа. Соч. в 14-ти т., т. 4. – М.,
Соцекгис, 1959.
4.Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. Т.2. – Академия наук
СССР. Институт философии. Издательство социально-экономической
литературы “Мысль”. Москва,1975 г.
5. „Гетьман” № 1, листопад – грудень 2004 р.
6. „Гетьман” № 2, січень – квітень 2005 р.
7. „Гетьман” № 3, травень – липень 2005 р.
8. „Гетьман” № 4, серпень – жовтень 2005 р.
9.Грицай М.П. Актуальність та ефективність традиційної давньоукраїнської
системи харчування. // Матеріали науково-практичної
конференції-презентації “Буття українців”. – К., 2005.
10.Губерначук С.С. Трипільські мовні корені української лексики. //
Матеріали науково-практичної конференції-презентації “Буття українців”.
– К., 2005.
11. Добжанський Волелюб. Дивовижний звичай. – К., 2005.
12. Дробноход М. Захмарена Україна: чи є вихід? //Українознавство.-
2003.– № 2-3.- С. 164-171.
13. Євангеліє від св. Івана, гл. 8, 32.
14.Єрмоленко С. Соціальна престижність української мови в сучасному
комунікативно-інформаційному світі.//Українознавство.-2005.–№4.-С.55-57.
15.Ідзьо В. Військове та політичне протистояння ОУН та УПА польським,
німецьким та радянським окупантам України. //Українознавство.- 2004.– №
3-4.- С. 351-365.
16.Калакура Я. Історична пам`ять як чинник самоідентифікації українців.
// Українознавство.- 2004.– Ч. 3-4.- С. 206-210.
17.Калакура Я. Мова як об’єкт та інструмент історичного дослідження.
//Українознавство.- 2005.– № 4.- С. 96-101.
18.Кондратьєв А.І. Відовістичне православ’я Руси-України: Збірка. – К.,
2003.
19.Кондратьєв А.І. Цнотливість – родинний оберіг нації. // Матеріали
науково-практичної конференції-презентації “Буття українців”. – К.,
2005.
20.Кононенко П.П. Національна ідея, нація, націоналізм. – К., 2005
21.Кононенко П.П. “Свою Україну любіть…”. – К., 1996.
22.Кононенко П.П. Українознавство: Підручник. – К., 1996.
23.Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Український етнос: генеза і
перспективи. – К., 2002.
24.Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Феномен української мови. – К., 1999.
25.Лозко Г.С. Коло Свароже. // Матеріали науково-практичної
конференції-презентації “Буття українців”. – К., 2005.
26.Мицик В.Ф. Космічне походження людини. // Матеріали
науково-практичної конференції-презентації “Буття українців”. – К.,
2005.
27.Мулява В.С. Людина в індивіді. Соціально-психологічна служба не
партполіторган. – К., СПС ЗСУ, 1992.
28.Мулява В.С. …Пізнаймо правду – і правда нас вільними зробить…
Козацтво!!! Чи гра в козаки, отаманія, генераломанія… і гетьманоманія?
А може, ще щось гірше? // Гетьман.– 2005, № 3.
29.Мулява В.С. …Пізнаймо правду – і правда нас вільними зробить…
Козацтво!!! Чи гра в козаки, отаманія, генераломанія… і гетьманоманія?
А може, ще щось гірше? І про справді українських козаків з Української
Повстанської Армії!!! // Гетьман.– 2005, № 4.
30. Наливайко С.І. Індоарійські таємниці України. – К., 2004.
31.Пасько Володимир. Пора істини. – К.: ”Ярославів Вал”, 2004.
32.Пасько Володимир. Час прощення. – К. – Т.”Укрмедкнига”, 2001.
33.Перегінець В.М. Вступне слово до учасників конференції “Буття
українців”. // Матеріали науково-практичної конференції-презентації
“Буття українців”. – К., 2005.
34.Петренко О. Про український здвиг.// „В.К.”, 01.11. 2005 р.
35.Пилат В.С. Історія розвитку Бойового Гопака. // Матеріали
науково-практичної конференції-презентації “Буття українців”. – К.,
2005.
36.Погрібний А. Ще раз про національне виховання.// Українознавство.-
2001.– № 1.- С. 72-77.
37.Пономаренко А.Ю., Костянтинова С.В., Яременко С.А Мовна політика і
двомовний політикум (довкола круглого столу). //Українознавство.- 2003.–
№ 4.- С. 83-86.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
