Реферат на тему:
Феномен природи у світобаченні українців
“…Життя – як Любов, що зорить Немовлям,
Народженим в повені з іменем Дана:
Як води Дніпра, і Десни, і Дунаю,
Як Води, що з Небом запліднить Земля.
Є Доли і Гори. Є Води і Твердь.
Природи і Люду в віках круговерть.
Вмирання камінне й народження Крила
Життя нарекло: сутні Небо й Земля:
Як Батько і Мати – несмертні Начала.
Людина і Рід – як Дороги й Причали.
Як Нація й Людство, Безсмертя і Тля.”
Кононенко Петро [6]
Досліджуючи природознавчий аспект українознавства, треба розуміти, що
джерела українськості породжені землеробською свідомістю і занурені в
колективне підсвідоме, сформоване специфічними природними умовами
лісолукової ботанічно-географічної зони України. Так стверджують у
своєму посібнику “Україна: природа, людина, екологія”[7, 4] його автори.
З цим не можна не погодитися, бо основою всього геобіологічного
комплексу є природний ландшафт. Вивчення етноформуючого впливу довкілля
на створення традиційного соціокультурного середовища, а саме – наукове
узагальнення еколого-адаптаційних якостей та психоетнічних настанов
особи та етносу взагалі, є одним з основних первнів українознавства.
Ґенеза Людства є складовою частиною загальної ґенези Планети, а тому всі
процеси, які притаманні Природі, притаманні і людським суспільствам, і
окремій людині. Людство, як частина довкілля, має свої адаптаційні
особливості. Тож метою статті, що відповідає основному завданню
концентра “Україна – Природа”, є вивчення еколого-адаптаційних
особливостей природного регіону у сув’язі з психоетнічними настановами
людності цього регіону [13, 53].
Перш, ніж на Землі з’явилася Людина, вже були сформовані природні
геобіоценози, до яких їй належало еколого-психічно адаптовуватись.
Первісна людина прагнула досягнення гармонії з довкіллям,
взаємовигідного співіснування. Ще в найдавніші часи самоусвідомлення
людини почалося зі спроб осмислення, хто є “Я” і хто “не – Я”, що
впливає на почуття, вчинки, добробут, на долю, життя і смерть. Вона не
могла пояснити багатьох явищ буття, їх походження, однак відчувала в
собі відгомін незліченних проявів впливу Всесвіту.
“Відтворююче господарство було творчою дією людини мислячої і воно
почало все активніше впливати на природне довкілля, а природне довкілля
впливало безпосередньо і опосередковано на ґенезу людності певного
регіону, сприяючи виокремленню певних світоглядних психоетнічних та
етноестетичних засад, етнопсихології тощо”, – наголошує В.Сніжко у творі
“Брама” [11, 103]. Так створювався образ-символ – “Картина Світу” та
семантика довкілля – Всесвіт. У “Нарисах з психоетнічної екології
України” він підтверджує вищенаведену тезу: ”Найвагомішим чинником
визначення етнічної специфіки образної будови свідомості є соціоприродне
довкілля: національний ландшафт і погодні умови, місцеві флора і фауна,
а також суспільна й індивідуальна свідомість. Наприклад, ліс у
психоетнічно лісових народів виступає як добрий захисник, а у степових –
символ темних сил, …, а те, що, приміром, притаманне образові щура на
Сході – зовсім не сприймається європейцями…” [12, 228].
Природні культурні символи, що створила сама людина, дуже різноманітні:
Вода, Вогонь, Тварина, Рослина, Сонце, Місяць, Світове Дерево тощо.
“Білі хмарки, стрімка вода, пекуче сонце, чорні скелі, солоний вітер,
квітучі сади, барвисті квіти, духмяні трави, співучі птахи, метушлива
комашня – все це животвір землі і неба, природа, що оточує людину з
колиски і визначає її поступ, куди б він не був спрямований. За що б не
брався, яку б справу не починав селянин, він завжди озирався на пору
року, звіряв свої прагнення і дії з погодою, природними явищами.
Поганські боги наших предків – це насамперед образи природи, втілення
опроміненої життєстверджуючим духом троїстої природної сили” [14 , 27].
Знаючи про триєдність світобудови і намагаючись гармонізувати себе з нею
для полегшення життя, люди зображували її у своїх ритуальних дійствах,
предметах культу, священних текстах та захисних містичних знаках. До
найдавніших символів, що символізують світотворення і світобудову,
належать знаки трійці: хрест, тризуб, трикутник, шестикутна зірка,
сварга, дерево життя та інші їхні модифікації.
Алатир – споконвічний духовний символ українців-русинів, найсвятіший із
символів людства, модель розгортання і згортання Всесвіту. В слов’ян
символізує собою праобраз Бога Богів Рода, який є центром та вершиною
Всесвіту і водночас самим Всесвітом; з нього виходять і на ньому
сходяться всі шляхи – духові і матеріальні, він уособлює могуть і
невмирущість плодючої творчої сили життя; в ньому закарбовано усі закони
Прави (духовий світ богів, одна з іпостасей сущого, крона Дерева життя,
яка надає всьому гармонію і порядок [1]); на ньому палає невгасимий
вогонь Сварога – Родове Вогнище; з його допомогою душі усього сущого
поєднані з Богом. Алатир, як ніщо інше, єднає нас із Всемогутнім Родом,
своєю присутністю сприяє духовому і фізичному розвитку та матеріальному
добробуту. Він є витоком інших давніх сакральних знаків
українців-русинів – кола і хреста. В тій або іншій формі алатир є в усіх
релігіях.
Хрест – знак тривимірного Всесвіту, життя. Разом з тим у ньому
підкреслюється значимість синівської енергії – третьої сили – Любові
(Землі), що досягається шляхом поєднання чоловічої енергії – вогню
(зображуваної у віруваннях усіх народів вертикальним знаком) – з вологою
жіночою (горизонтальний знак), під час якого обидва протилежні символи
немов би зникають, зливаючись в один.
Тризуб символізує ту ж саму трійцю життєтворчих енергій, що і хрест, –
Мудрість, 3нання і Любов (або Вогонь, Воду й 3емлю, або Ян, Інь та Ци),
однак не як початковий процес породження третьої сили двома первинними,
а вже другу стадію цього процесу, тобто як дію трьох рівноправних сил,
що виходять з єдиного, спільного для всіх джерела – Абсолюту (Вакууму,
Дао). Аналогічно до тризуба (трьома кругами, вписаними у коло або в
полум’я) зображено триєдність світобудови і формотворчих життєдайних
енергій у даосів, у тібетській та українській символіках. Це не заважає
тібетцям, як і українцям, використовувати з тією ж метою і тризуб. Саме
даоський символ трійці – знак трьох кругів, вписаних у коло, – обрав
М.К.Реріх як емблему всесвітньої організації захисту культурних
цінностей.
Трикутник – символ троїстого: вогонь, вода, повітря. Разом два
трикутники нагадують шестикутну зірку, яка є щитом Дажбога. Зірка може
складатися або з двох трикутників, або мати пелюсткову форму. Вона
репрезентує ті ж сили, що й хрест. Поєднані рівнобічні трикутники
символізують єдність триєдиної позитивної чоловічої енергії (вогненної
енергії Шіви), спрямованої вгору, з триєдиною негативною жіночою
(вологою енергією Вішну), спрямованою вниз. Отже, зірка, складаючись із
двох рівнобічних трикутників, накладених один на одного, означає єдність
усіх трьох сил – акт творення. 3аміна у зірці прямих ліній хреста на
рівнобічні трикутники додає символу додаткового значення, вказуючи не
лише на троїстість світобудови, але й на троїстість кожної із сил, що
творять її.
Шестикутні зорі часто вінчають три верхні кінці хреста на розп’яттях:
бачимо їх на мармурових фризах капітелей, на плитах хорів та на кованих
дверях у Софії Київській, золотими шестикутними зорями вкрито блакитну
башту Видубицького монастиря. Загалом, це традиційний духовний символ
багатьох українських церков.
Іноді символ оточений колом – це т.зв. “громове” або “перунове” колесо.
Колеса Перунового воза символізують сонце в різні пори року. Може бути
два або чотири колеса. Дажбог (Дажбо, Богдаждь) у давніх слов’ян – бог
Сонця, правитель Прави і Яви. Яв – символ земного життя людини,
повітряний простір із сонцем, стовбур Дерева життя [1], уособлення
чоловічого начала. За давньою легендою, сонце уявлялось у вигляді бика.
Хмари – це небесні корови. Бик запліднює корів, і ті проливають на землю
небесне молоко – дощ, який дає життя природі. Тому Дажбога можна вважати
й богом дощу. Це підтверджується варіантом імені як Даждьбог (рос.
дождь). Ім’я “Дажбог” дослівно можна роз’яснити як “Бог, що дає життя”,
або “Бог, що дає долю”. Дажбог також виступає як син Матері-Землі: він
вмирає і відходить до її лона, зранку знову народжується. У грудні
Дажбог помирає, а на день зимового сонцестояння народжується новий,
молодий. Дажбог має чотири прояви: Коляда (зимовий), Ярило (весняний),
Купало (літній), Мир (осінній). Дажбог тотожний Свентевиту – західних
слов’ян, Давату – геттів, Давиду та Ісусу – біблійним міфологічним
особам.
Який же був пантеон природних богів праукраїнців? Стійкої системи
язичницьких богів донині не збереглося, проте, за згадками літописців та
збереженими культурними пам’ятками (приміром, “Велесова книга”), можна
частково його відновити. Тим більше, що природні об’єкти, які
одухотворювались українцями, існують і в наш час. Людина зберегла в собі
архетипову здатність відтворювати і творити. Тож ці боги: Сварог – небо,
світло, вогонь; Стрибог – небо, рух повітря; Похвіст – вітер; Дажбог,
Хорс, Святовіт, Радогост, Ярило – сонце, сонячна сила; Перун – грім,
блискавка; Сімаргл – насіння, паростки як збереження та відтворення
життя; Переплут – коріння, рослини; Макош – мати-земля, плодючість (і це
не весь перелік!).
На тому, що світобудова має не один, а три основні виміри буття,
сходяться усі людські вчення – від матеріалістичних до ідеалістичних.
Перший вимір – це світ речей і явищ, доступний кожному. Другий – світ
програм і законів, що визначають речі та явища. Третій – світ сил і
причин, що “примушують” речі і явища реалізуватись, а програми і закони
— керувати цією реалізацією. Саме до символіки сил і причин, тобто до
третього, найглибшого виміру світобудови, і відноситься знак, названий
“Тризубом”. Ці виміри існують в тривимірному просторі. Три напрямки
виміру – ширина, довжина і висота, розгортаючись і наростаючи, творять
об’єм і простір нашого світу. Так само три кольори – синій, жовтий,
червоний – творять усю гаму його найтонших барв.
Наприклад, варто навести такі символи: два трикутники – вода (вершиною
вниз, блакитного кольору) і вогонь (вершиною вгору, золотого кольору),
перетинаючи один одного, створюють двоколірну шестикутну зірку Велеса;
зелений – колір життя. Через сонячне проміння на води Землі транслюються
програми біологічного життя, що символічно відображається на Державному
прапорі України.
Так само гегелівська філософська тріада (теза, антитеза, синтез) творить
наші поняття, гіпотези і теорії, зрештою – наші знання. Отже, існуючому
світові притаманна і триєдина світобудова, і триєдина формотворча
енергія. 3а найдавнішими і найсучаснішими постулатами, в основі
світобудови лежить необмежена, невизначена фундаментальна фізична
реальність – Абсолют (за сучасною термінологією – Вакуум). Ця реальність
сприймається нами як порожнеча (санскритське Шунья), тобто не
сприймається зовсім. Такий феномен сприймання зумовлений тим, що всі
сили цієї фундаментальної реальності повністю врівноважені, отже, ніяк
не виявляють себе. Однак це “велике ніщо” (Абсолют, Вакуум, Дао тощо) є
найфундаментальнішою абсолютною фізичною реальністю, що ховає у собі всі
можливі стани, частки, форми і вияви. Процес породження нашого
тримірного світу з Вакууму (Абсолюту, Дао) починається внаслідок
порушення рівноваги у якійсь частині Вакууму, що відразу “проявляє”
потенцію цієї частини – два полюси, які діють як два комплекси
протилежних енергій. Різні духовні вчення дають різні назви цим
полюсам-енергіям: позитивний і негативний; чоловічий і жіночий,
батьківський і материнський; мудрість і знання; розум і душа; Ян та Інь;
вогонь і вода тощо. Повністю врівноважене поєднання протилежних сил
знову повертає їх до стану Вакууму (Абсолюту); неврівноважене поєднання
породжує третю силу, яку звуть синівською енергією, життям, силою
тяжіння (або інакше – любов’ю), речовиною, землею. Все народжене
сповнене Ян та Інь і пронизане Ци. Наші далекі предки користувались
іншою термінологією, ніж та, котрою послуговується сучасна фізика, однак
визнавали ту ж саму картину триєдиної світобудови і намагалися бути в
ладу з триєдиною світотворчою енергією космосу. Їхні знання про основні
закономірності світотворення і світобудови виражалися в уособленні
космотворчих сил в образах богів. Така методика, на відміну від
наукової, є живою формою спілкування з пізнаними силами, отже, й
сприятливішою для використання їх у регламентуванні свого побуту,
прискоренні етногенезу і зміцненні своїх позицій у житті. Таку активну
роль знань уможливлює релігія, яка, на відміну від науки, не є теорією.
Виражаючи свої знання про могутні космотворчі сили у персоніфікованій
формі, трактуючи ці сили як реальні, подібні до людей, але невимірно
могутніші істоти, наші предки полегшували собі можливість спілкування з
ними, прилучення своїх енергетичних систем до вищих енергетичних систем
Космосу, до більш досконалих і витончених енергій, що трансформувало,
витоншувало, розвивало людську психіку і тіло. Адже групові й
індивідуальні молитви, містерії, ритуали й обряди спрямовували увагу,
думки й почуття (тобто енергетичні компоненти людини) до певних
космічних сил, які мали безпосередній вплив на життя людей, їхні долю і
шанси вижити, стати досконалішими. Вже в палеоліті наші предки чудово
орієнтувалися в головних і другорядних космічних силах. Найзагальніші
світотворчі сили (позитивна й негативна енергії світобудови)
уособлювались ними в образах прабогів Всесвіту, Галактики та
світотворчих сил конкретнішого плану – системних богів, що творять 3емлю
і життя на ній. Культи Сонця-Вогню і втіленої космічної води – Дани –
дожили до наших днів у святах Різдва, Івана Купала та інших. 3берігся,
зокрема, ритуал поєднання священного вогню і священної води (на Купала
тощо). За однією із версій [3, 65-66], Дана у праукраїнців вважається
богинею рік. Від її імені походять назви Дніпро, Дунай, Двіна, бо “да” –
це вода, а “на” – неня. Тобто Дана означає “вода-мати”. Вона
символізувала Непорочну Діву, Вічну Красу, була дружиною Сонця, її
дерево-символ – липа. Отже, триєдність світотворчих сил і створеної ними
світобудови здавна була відома людям.
Одним з найпоширеніших у світовій символіці є образ вогню. Вогонь –
символ духової енергії, перетворення і переродження, руйнівної і
водночас народжуючої сили, кохання, плодючості, багатства, щастя,
сімейного добробуту, сонця, зв’язку з небесним світом. У Стародавньому
Єгипті він ототожнювався із життям та здоров’ям. У багатьох міфологіях –
із Сонцем, блискавицею, золотом, з ідеєю очищення, знищення сил зла [5,
353].
У давні часи люди шукали засоби лікування в природному середовищі.
Вогонь давав первісній людині не лише тепло і світло, а й захист від
лютих звірів, набридливих комах, уявних носіїв нечистої сили – всього
того, що вважали причиною хвороб. У Перунів день (четвер) щотижня люди
сходилися до святилищ, біля яких горів непогасний вогонь. Тут же, під
велетенськими крислатими дубами, приносили богам жертви, влаштовували
ритуальні обрядодійства, а воїни клялися своєю зброєю і Перуном. Та
найбільше молилися богу-громовику в липневі дні, коли дуже часті грози і
зливи, які можуть зашкодити початку жнив. З цим пов’язані криваві
жертвоприношення верховному небесному Богу: майже до початку XX ст. на
Далекій Півночі у Перунів день різали бика, вигодуваного всім миром, й
урочисто з’їдали його в сільській каплиці. Спалювання коліс із
солом’яним обплетенням пов’язували із забезпеченням родючості, здоров’я
і зцілення. Зокрема, в медицині давніх часів вогонь мав не тільки
містичне, але й лікувальне значення. Варто навести декілька прикладів
застосування вогню у слов’ян, які базувалися на вірі в його “очищувальну
силу”. Якщо в оселі був хворий на холеру, чуму, коклюш, віспу та інші
хвороби, народні цілителі рекомендували не гасити вночі хатнього вогнища
(“хвороба піде в димар”).
У багатьох лікувальних обрядах очищувальну силу вогню підсилювали
“вигнанням хвороби”. Хворобу уявляли як живу істоту, якій погрожували
залізним розпеченим предметом, обкурювали димом. Під час лікування
шкіряних хвороб хворе місце припікали. Димом, особливо смердючим,
рекомендували виганяти пропасницю з тіла хворого. Індійці племені
“навахо” вірили, що за допомогою знака вогню – хреста, складеного з
гілок так, щоб кінці його точно вказували на південь, північ, захід і
схід, можна вилікувати будь-яку хворобу. Треба хворого лише покласти на
цей хрест. У буддистів також знак вогню – хрест – символ благодаті,
вічного життя, амулет від укусів змій.
У Давній Греції вогонь пошановувався і як уособлення домашнього вогнища.
Міфологічні джерела сповіщають про палаючі смолоскипи в руках божеств,
які допомагали при пологах. Вогонь символізував світло, яке побачить
новонароджений. У давньогрецькій практичній медицині кровотечу зупиняли
розпеченим залізом, коли інші дії не допомагали. Великий Гіпократ
зауважував у своїх афоризмах: “Що не лікується вогнем, то невиліковне”.
Ознаки давньої традиції поклоніння вогню збереглися у купальській
обрядовості. Серед її різних форм переважав звичай стрибання через
вогнище як засіб зцілення від усіх недуг та злих чарів. Здавна відомий
обряд на святвечір ставити перед хворою людиною запалену свічку. Хворий
повинен був тричі наблизити до неї відкриті долоні, а потім прикласти їх
до себе. Вірили, що так він очиститься від недуги, бо вогонь у цей день
набував особливої сили. Його використовували і при лікуванні ячменя на
оці: зерна ячменю кидали у вогонь, рахуючи від дев’яти до одного, і
швидко тікали не оглядаючись. З лікувальною метою використовували також
вугілля та дим. Ними зводили деякі дитячі недуги, рани від укусів
гадюки, наврочення, “гостець”. Часто рекомендували брати вугілля з
“живої” ватри, тобто з вогню, добутого тертям. Димом обкурювали хворих
на пропасницю, епілепсію, “родимець”. Зубний біль лікували димом з
блекоти або чорнобильника, бо існувала думка, що разом з ним відлетить і
хвороба. Довго зберігався звичай під час епідемій обкурювати приміщення
гілками сосни та ялівцю (своєрідна дезинфекція).
У світоглядних концепціях католицизму вогонь вважався засобом очищення
грішних душ (у чистилищі) на їх шляху до раю. Праукраїнці вважали вогонь
первісною матерією чоловічої статі, що, поєднавшись із Даною, утворила
Землю та всі речі на ній. За даними С.Плачинди, вогонь “вважався вічно
живою, вічно голодною та очищувальною силою. У капищах служителі
язичницького культу (огнищани) утримували вічний вогонь як знак
постійного доброго зв’язку з богами та безперервності життя й добробуту
роду, племені…”[8, 38]. Про культ вогню свідчить давній звичай спалення
покійників. Цей ритуал символізував “відхід померлого до володаря
потойбічного світу; можливо, цей обряд мислився як ритуал передачі
жертви божеству з тим, щоб воно, вдовольнившись, не шукало нових жертв
серед живих” [2, 32].
Вогонь сприймався як посередник між людиною та божеством. Відповідно,
молитви і жертви вогню могли бути адресовані і язичницьким ідолам, і
богам. Готування, приміром, їжі на вогні стає фундаментальною метафорою
перетворення природних явищ у культурні. У слов’ян-язичників богом вогню
вважався Сварог (Сварожич). На нього не можна говорити поганих слів,
плювати. За свідченням П.Чубинського, “господиня повинна поводитись з
вогнем дуже обережно і поважати його: замітати чистим віником, хрестити
його, ставити біля нього горщик з водою й поліно, щоб він мав що їсти й
пити”. Про вогонь кажуть так: “Ми шануємо вогонь, як Бога, він наш
дорогий гість. Він, як розгнівається й візьме, то другому вже того не
дасть” [15, 10]. Про обожнювання вогню, розгляд його як символу
багатства свідчать етимологічні дані: “бог”, “багатство”, “багаття”
(вогонь). Прикладом є слова-замовляння з української народної пісні:
Огонь-багач, не йди до нас!
Хто тебе буде звати – не йди до хати.
(“Ви, зорі-зориці”)
Про одухотворення вогню свідчать і такі факти: замість цього слова
вживали евфемізми – “жижа”, “свята жижа”. У деяких регіонах до вогню
зверталися не інакше, як “Іван”, “Миколай” (у замовляннях). У фольклорі
зустрічаються легенди про здатність вогнищ літати, говорити по-людському
тощо. Вогонь, добутий тертям однієї деревини об іншу, називали “живий”,
“цар-вогонь”, “лікувальний”, “святий”, “Божий”. Він вважався особливо
лікувальним, оберегом, символізував очищення від скверни, зла” [10].
Здавна також вважали, що поки в оселі горить вогонь, в неї не зможе
проникнути всяка нечисть. Це зафіксовано у стародавньому обряді гасіння
“старого” вогню в оселях, а зі сходом сонця – запалювання “нового”,
“живого” вогню. Саме 1/14 вересня, під час зустрічі осені-зими, опівночі
справляли обряди: “Весілля свічки”, “Женіння комина”, “Запалювання
посвіту” (у християн – це свято Семена Стовпника). Свято Вогню припадає
на період між першою і другою Пречистими, який вважається
найсприятливішим для сватання. У стародавні часи саме в цю ніч
спалахувало безліч запалених у хатах скіпок або свічок. Надвечір
господар знімав з горища спеціальний пристрій – кабицю (коминок,
світач), на якій мала горіти у хаті скіпка, і прилаштовував її до стелі.
Потім, убравшись у святковий одяг, видобував за допомогою тертя сухих
паличок чи кресива з губкою “живий” вогонь. Присутні члени родини та
гості ретельно стежили за дійством. Кожна свічка знаменувала велику
радість, особливо, коли в сім’ї був юнак на порі, адже у світлиці тепер
житиме “живий дух”. Запалений посвіт означав прийняття юнака у
парубоцьку громаду. У цей день господиня мастила хату і прихорошувала
піч як “охоронницю посвіту”. Родина, де був такий парубок, улаштовувала
святкову вечерю, а гості вітали господарів із запаленням ще одного
родинного посвіту, піднімали чарки й приспівували:
Світи ж, комину, ясненько,
Пробуджуй челядоньку раненько
Шити, прясти, ткати молодим,
А подарунки збирати старим…
Удень та вночі, коли не було потреби освітлювати житло, жар тримали у
пічурці, присипаючи його товстим шаром попелу. Якщо жарини гаснули, то
це було лихою ознакою для родини. Тому жінки – а саме в їхні обов’язки
входило оберігати родинний вогонь – постійно пильнували, аби в
помешканні “жив посвіт”. Вогонь посвіту підтримувався аж до Великодня,
щоб “не темні, а світлі сили були в оселі”. Перед Великоднем, коли
світлого часу було вже достатньо, скалку гасили, а кабицю виносили з
хати аж до наступного “Запалювання посвіту” [1].
Здавна, проявляючи турботу про найнагальніше, людина, що мешкала на
землі, навчилася з великою користю для себе і природи, яка її оточувала,
знаходити, добувати і використовувати воду. Будь-яке мале джерельце,
чиста криничка мали для неї життєво важливе значення. Слов’яни,
наприклад, витоки деяких річок, місця їхнього народження ласкаво
називали “колисками”. На Україні ще й досі джерела, які живлять річки і
озера, носять назви “живиць”, “животоків”. Бо ж Вода – це символ
першоматерії, плодючості, початку і кінця всього сущого на землі,
Праматері Світу, інтуїтивної мудрості; у християнстві – символ очищення
від гріхів (в обряді хрещення), смерті і поховання, життя і воскресіння
із мертвих, чистоти і здоров’я, чесності і правдивості, кохання, сили,
дівчини та жінки. Символіка води надзвичайно багата і глибока. В Індії
вона вважалася охоронницею життя, яке циркулює в природі у формі дощу,
соку рослин, молока і крові. Води вважалися безмежними, першопочатком і
вінцем земного буття. Народи Месопотамії ототожнювали воду із безмежною
інтуїтивною Мудрістю (порівняймо сучасну українську фразу “глибока
думка”, у якій перше слово асоціюється теж із водою). У Стародавній
Греції вода вважалася посередником між життям і смертю (ковчег-човен);
на Русі-Україні Володимир Мономах “сидів на санях”… І ковчег-човен, і
сани уособлюють перехід “Життя – Смерть”, а вода – потік Творення і
водночас – Знищення. Космогонічна українська колядка стверджує:
Що ж нам було з світа початку?
Не було нічого, – одна водонька.
За космогонічними поглядами давніх слов’ян, вода, поєднавшись із
первісною матерією чоловічої статі, утворила струмки, ріки, озера,
загалом усе на Землі. “Водним” божествам (Дані, Мокоші, Водянику та ін.)
наші пращури приносили спеціальні жертви (рослинні, тваринні й навіть
людські). Відгомін цього вірування існує і в нинішньому звичаї кидати у
воду “на щастя” гроші (дрібні монети). Воду вважали святою, здатною
принести щастя. Дуже поширеними у стародавньому світі були обряди
обмивання – “очищення водою”.
Вода свята (жива) – символ зовнішнього та внутрішнього очищення,
здоров’я, богатирської сили, воскресіння, духовного відродження, оберіг
від нечисті. У казках саме вода творить чудо: розрубане тіло
зростається, герой оживає. Відгомін цих уявлень знаходимо в сучасних
формах: “іонізована вода”, “животоки” (джерела), “живильна волога”,
“жива вода”. Особливого значення надавали “зоряній” воді: залишали у
відрі на ніч під зоряним небом, а зорі, нібито, надавали їй особливого
запаху і смаку, від чого корови давали багато молока [9, 50].
П.Чубинський зазначав: “Вода – символ здоров’я: вживається в заклинаннях
і намовах… Свячена вода вживається як ліки при всіх недугах. Така вода
набирається в річці або колодязі на богоявлення. Тримають її майже в
кожній хаті” [15 , 10].
За словами митрополита Іларіона, “вода – символ розмноження й парування…
Шлюби слов’ян часто бралися над водою. І взагалі парування відбувалося
при воді… Умитися молодим обом разом – це символ шлюбу? Очищальну й
цілющу силу, як і вода, здавна мають і сльози – в них найсильніше
очищуються провини людини. Плакати за свої провини – це дуже стара
загальнолюдська звичка” [4, 46]. Вода в Україні символізувала і віщу
силу. Дівчата гадали на воді, пускали в річку вінок на Івана Купала, щоб
дізнатися про судженого та ін. В українському фольклорі “наносити води”,
“хотіти напитися води” означає “кохати”:
Галю ж моя, Галю, дай води напиться.
Ти ж така хороша, дай хоч подивиться.
За народними повір’ями, чиста вода символізувала здоров’я, щастя,
вірність, а каламутна – зраду, хворобу, журбу, прикрість (“в мутній воді
рибу ловити”). Рух води асоціювався також із плином часу, віку (“Літа
пливуть, як вода”). Зберігаючи пам’ять про первісну хаотичну воду й
поєднуючи її з уявленнями про світ померлих як антисвіт, предки надавали
річкам (і воді взагалі) властивості бути посередником між живими і
мертвими і в той же час – можливості передбачити майбутнє, бо вода є
причетною до вічності. Вона є рубежем між життям і смертю, між двома
станами людини: до шлюбу і після. І, що найголовніше, вода символізує
силу дівчини і жінки – земних відображень Води-Праматері, господині
Всесвіту.
Дерево світове – символ богині, володарки неба і всієї природи. В образі
жінки – емблема невичерпної життєвої сили, що відтворює все живе, вічне.
Світове дерево – своєрідна модель світу і людини, її родовідне дерево.
Існує цілий ряд спрощених модифікацій дерева світового: гілка, хрест,
мітла, віник, стовп тощо, які розширюють і доповнюють його символічне
значення. Рослинні орнаменти вперше з’явилися на палеолітичних амулетах,
коли ще не було землеробства і рослини не могли стати об’єктом
поклоніння на аграрній основі [2, 375]. Образ “дерева життя” –
всесвітній символ. У різних міфологіях відомі священні дерева: у
Німеччині – липа, у скандинавських народів – ясен. Світовим деревом
українців, як правило, виступають верба, явір, дуб, вишня, яблуня, липа
та ін. Образ світового дерева пов’язаний із Богинею-матір’ю, тризубом,
родоводом, горою, ставком, церквою. Цей зв’язок гарно видно на мал. 6, 7
(присутність жіночого образу поряд із деревом).
Місяць – символ Матері-Богині, Цариці Небесної, циклічного ритму часу,
вічності, постійного оновлення, духовного аспекту світла в пітьмі,
козака, батька. Символіка Місяця в усіх народів світу пов’язана з
лунарними (від лат. luna – місяць) міфами, де він завжди знаходиться в
опозиції до Сонця. Оскільки в багатьох мовах назва нічного світила має
жіночий рід, то воно й символізує жіночу силу. У тих мовах, де воно має
чоловічий рід (африканські та північноамериканські племена, маорі в
Океанії), його пов’язують із чоловічим продуктивним циклом. Поняття про
те, що Місяць символізує чоловічий початок (чоловічу основу), є набагато
старішим. Його історія, мабуть, починається ще в епоху палеоліту і
тільки пізніше поступається місцем жіночому. Місяць усюди є символом
циклічного ритму часу. Його фази – зародження, зникнення, поява –
символізують безсмертя, веселість, а також постійне оновлення. З
місячною циклічністю пов’язані й українські народні звичаї: на молодий
Місяць добре сіяти – Місяць буде рости і сприятиме росту всього живого
(все підростає – і рослини, і тварини, і діти). У цей час слід
підрізувати косу дівчині, то буде добре рости. Людина, що народилася на
молодий Місяць, була свіжою, веселою, з молодим на все життя лицем, а на
старий – понурою, сумною. В Україні, за твердженням О.Знойка [3, 44-45],
Місяць був складовою тріумвірату найдавніших богів астрального культу:
Сонця, Місяця і Зорі. Небесний вогонь виходив із цієї тріади. І якщо в
Єгипті та Вавилоні головним божеством тріади було Сонце, а в арабів –
Зоря, то на Русі – Місяць.
По-своєму народ пояснював різноманітні природні явища, використовуючи
для цього взяті з життя образи і символи. Так, вважали, що “вітри
роблять чотири таємничі істоти, які дмуть з чотирьох боків і
підкоряються сердитому діду – “вітродую”. Степовики з багатою фантазією
розповідали, що вітер – то чоловік з довгими вусами. Він бігає степом і
крутить одним вусом – від того і вітер, а якби почав махати двома
вусами, то перевернув би землю. Грім (“Перун”) траплявся, коли
тріскалися скелі. У грому було дитя – “громовеня”, яке теж було здатне
робити шкідливий для людей гуркіт. Під час грози (“громовиці”) блискавки
(“моргавки”) розтинають хмари і в їхніх тріщинах можна побачити небо.
Блискавкою Бог намагається знищити нечисту силу. Смерч на курній дорозі
– чортове весілля. Сліпий дощ – сльози відьми. Горобина ніч – нічна
буря, під час якої чорт давив старих горобців, а молодих, навпаки,
пускав у світ.
“Дуга”, “туга”, “цмок”, “смок”, “веселуха”, “коромисло”, “русалка”,
“коркобець” – багато народних назв у семикольорової райдуги-веселки.
Одним своїм кінцем вона тягне (“смокче”) із земного чарівного джерела
воду, яка потім повертається на землю у вигляді дощів” [14, 28].
Універсальність природи – не лише в її багатстві та різноманітності, а й
у цілісності, до якої одвічно прагнуть усі її частини; і не тільки в її
матеріальності, а й у духовності, що неминуче визначає універсальність
характеру українців. Феномен універсалізму українців – це синтез
цілісності, з одного боку, і багатоманітності – з іншого. Чи не
найкращий і найпереконливіший приклад – структура й доля українського
етносу-нації, яка зазнавала як доцентрових (об’єднання), так і
відцентрових тенденцій (поділ, експансія тощо). Та й за
найнесприятливіших обставин могутньо проявлялася воля до цілісності
терену згідно із законами вічної і цілісної Природи. Природа України –
одне з найунікальніших явищ космічної цілісності.
Коріння української релігії, філософії, мистецької творчості – у
праглибинах етногенезу багатьох цивілізацій і культур (як матеріальних,
так і духових), починаючи принаймні з Трипільської. Людина трипільських
часів вже бачила не лише прямий зв’язок між матеріальним і духовим, а й
– таємничий, прихований; а оскільки ще не володіла науковою
термінологією, – виражала своє розуміння метафорично, системою символів.
Та вона вже усвідомлювала і глибший, потаємний, універсальний зв’язок
між собою і Природою. Передусім, Природа постає в усій своїй
таємничості, могутності та духовності в “Літописі Руському” і в “Слові о
полку Ігоревім”. Вона і почувається, як людина, і мислить, і застерігає,
і пропонує, а найсуттєвіше (!) – поєднує в цілісність землю, князя,
дружину, Вітчизну.
Аналіз найдавніших пам’яток засвідчує важливість для пранародів
усвідомлення: що є і як створився Світ, Люди і Боги; що є і з чиєї волі
чиняться Добро і Зло; що є і як досягти Безсмертя та уникнути Смерті? Як
свідчать археологічні дослідження, дані антропології, зарубіжної
історіографії, вже у IV-III тис. до н.д. закладаються не лише основи
матеріальної культури, а й гени духовості. При цьому необхідно мати на
увазі, що Трипільська культура мала визначальний вплив не тільки на
українців, а й на народи Європи і Центральної Азії.
Природою культура в людині не закладена, проте етичне образне мислення,
узагальнене світосприйняття, поняття моральності та справедливості
формують духовість. Завдяки психоетнічному закладанню культурності
формується майбутнє, адекватне цій культурі, агресивне чи гуманістичне
суспільство. Психоетнічні настанови передують виникненню етносу, це –
результат дії розумової діяльності кожної особистості, які є
оригінальними для конкретної людської спільноти, сприяють об’єднанню
суспільства, що внаслідок загальної генези (біологічної,
природно-екологічної, психічної, культурної, соціальної тощо)
трансформується в етнос, національну спільноту [7, 5].
Література:
Войтович Валерій. Українська міфологія. – Вид. 2-е, стереотип. – К.:
Либідь, 2005. – 644 с.; іл.
Голан А. Миф и символ. – М., 1993.
Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавнини. – К., 1989.
Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу: Іст.
реліг. моногр. – К.: АТ “Обереги”, 1991. – 424 с.
Керлот Х. Словарь символов. – М., 1994.
Кононенко П.П. Слово, серце, сонце. Вибрані твори у 3-х книгах. Кн. 3. –
К., 1999.
Кононенко П.П., Сніжко В.В., Кононенко М.П. Україна: природа, людина,
екологія: Методичний посібник. – К.: Міленіум, 2005. – 98 с.
Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології. – К., 1993.
Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. –
К.,1995.
Словник символів культури України / За заг. ред. В.П.Коцура, О.І.
Потапенка, М.К. Дмитренка, В.В. Куйбіди. – 3-е вид. – К.: Міленіум,
2005. – 352 с.
Сніжко Валерій. Брама. – К.: Міленіум, 2005. – 386 с.
Сніжко В.В. Нариси з психоетнічної екології України. – К.: Веселка,
2001.
Сніжко В.В. Проблеми єдності етногенезу та розвитку природи в Україні //
Українознавство. – 2002. – Ч. 1-2.
Супруненко В.П. Народини: Витоки нації; символи, вірування, звичаї та
побут українців. – Запоріжжя: МП “Берегиня” – СП “ФАЄЗ”, 1993. – 136 с.
Чубинський П. Ангели на сходах неба. – К., 1992.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
