.

Фарбування тканин (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
375 3657
Скачать документ

Фарбування тканин

Художнє оздоблення полотна—давня традиція українського народу. Як
засвідчують вітчизняні й зарубіжні джерела, вишиті узори відомі ще в
докиївеькій Русі. Про це підтвердила і виставка м’яких тканин, що
експонувалася в Києві. Відомо, що спеціальна прислуга оздоблювала
кольоровими нитками пишний одяг для князів та їхніх челядників.
Фрагменти таких сюжетів знаходимо на багатьох фресках давніх соборів,
зокрема й Софійського.

Особливою розвою серед простого народу набуло вишивання. У середньовіччі
годі було знайти родину, в якій би не захоплювалися мистецтвом вишивки.
Нею обрамлювали практично всі господарсько-побутові вироби — сорочки,
фартухи, скатертини, рушники, верхній одяг тощо. Звісна річ, повсюдний
ужиток рукомесництва вимагав значної кількості підручного матеріалу,
зосібна кольорових ниток, а по-народному лучки. Її виготовляли в
домашніх умовах, віднаходячи природні рослинні й мінеральні барвники.
Довголітній досвід наших пращурів одпрактикував значну кількість
рецептів отримання найтонших нюансів кольорових відтінків.

На жаль, переважна більшість набутого довголітнім народним досвідом
рецептування нині втратилася. Причин тут кілька: масове виготовлення
фабричних тканин і барвників, поступове згасання народної культури і
відхід носіїв традиційного досвіду. Все це, разом узяте, унеможливило
тривкість довголітньої практики. І хоч процес цей природний, але від
того не легше: на наших очах зникають унікальні форми народознавчої
культури.

Завжди від довголітнього вжитку береги рушників і сорочок зносюються,
тканина поцятковувується рудими окрапинами, а ось кольорових візерунків
не торкнулася руйнівна рука часу — свіжість тонів така ж природна й
чаруюча, наче з’явилися вони минулої зими. Чому сьогоднішні фарби, маючи
безліч компонентів, подарованих хімічною промисловістю, так швидко
линяють? Ось тут би й скористатися сучасним фахівцям мудрим досвідом
своїх попередників.

Традиційно виготовляли барвники з багатьох компонентів живої природи
—кори дерев, листя, коріння, плодів та квітів. Для кожного окремого
випадку були свої строки збирання й заготівлі сировини, суворий режим
дозування, чітка технологія заварювання тощо. Особливих канонів
дотримувалися при заготівлі трав — тут, як вважають знавці своєї справи,
багато залежало, на яку фазу місяця, в який день, навіть годину зібрано
барвникове зілля. Скажімо, материнку й мокринку, з котрих готували
червону фарбу, збирали лише вдосвіта на день Луки (5 травня). При цьому
зело годилося зривати не голіруч, а в рукавицях, щоб при фарбуванні «не
з’являлися на тканині чи пряжі плями» (скажіть, чим не аптечна
стерильність?!).

Практично з кожної бадилинки, яка зростала в саду, на городі, полі чи
лісі, можна було отримати барвник. Те чи те зело слугувало добрим
присховком неодцвітних барв. З дикої груші, наприклад, виготовляли
кілька фарб: з кори — темно-коричневу, з листя — жовту; з кисличок
(диких яблунь) рецептували жовтавий, з досить ніжними відтінками колір.
Цими настоями фарбували нитки й тонку тканину.

Подібні фарби (жовті та світло-жовті) отримували з квітів ромашок,
горицвіту, бростей молодої тополі і навіть з гречаної полови. Для
темно-синіх барвників використовували цвіт сону, а для зеленої — чорної
ружі та рясту.

Особливо ужитковим для українських селян був коричневий колір. Ним
фарбували вовняні вироби, переважно свити. Для цієї мети заготовляли
кору верби, крушини (вовчих ягід), дуба, берези, листя та шкаралупу
волоського горіха, вижатий сік хмелю, латаття, лушпиння цибулі тощо.
Нерідко вдавалися і до комбінування, щоб отримати потрібний відтінок.
Настій з кори вільхи давав, скажімо, коричневий колір, а в поєднанні з
березовим листям набував жовтавих тонів. У такий спосіб «добували»
оранжеві та чорні барвники. У повсякденній практиці використовували
також ягоди крушини та бузини, інших дикоростучих кущів.

Особливої уваги заслуговує чинбарський промисел. Для сучасного читача
термін цей майже невідомий. Між тим у давнину, а подекуди ще в перші
повоєнні роки, чинбарство було досить розвиненим заняттям — вичиняти
шкіри тварин.

Ми не зупинятимуся на самому процесі чинбарювання — то окрема тема
розмови,— а зупинюся лише на одному з різновидів — дубленні шкіри, тобто
її кольоруванні. Як відомо, виробництво овчини, окрім обробки, вимагало
й дублення, тобто фарбування в червоно-жовтий колір. Після вичинки шкіру
замочували в спеціальному розчині. Його виготовляли з кори верби і дуба
(темніший колір) та вільхи (світліший); якщо хотіли отримати чорне тло,
то для дублення брали жолуді, подрібнювали їх і готували барвник. Деякі
чинбарі, щоб надати поверхні виробу шляхетнішого вигляду, натирали шкіру
шматком випаленої цегли.

Були й інші способи кольорування. Є свідчення, що на Поліссі та
Прикарпатті для цієї мети використовували й мінерали. Нерідко нитки
фарбували в рідині, настояній на іржавому залізі чи природних покладах
руд або ж окремих сортах глин.

Тривкість і відтінки кольорів залежали од багатьох факторів — якості
сировини, її дозування, комбінування з іншими компонентами, терміну
вимочування тканини в барвнику. Відвар готували здебільшого шляхом
настоювання. В казан засипали сировину, заливали її гарячою водою і на
ніч ставили в тепле приміщення. Через добу барвник уже був готовий до
вжитку (виняток — коли дубили шкіру; настої готували значно довше).
Відтак у дубитель занурювали нитки чи тканину і кип’ятили їх 15—20
хвилин. Від тривалості кип’ятіння власне залежала барвистість кольору.
Щоб краще проходив процес і якість фарбування була високою, до розчину
додавали розсіл з-під помідорів, огірків, квашеної капусти і навіть
сіль.

x

?????&???????]? загальна технологія отримання народних барвників. Проте
розповідь була б неповною, якби ми не згадали про знаменитий червець.
Пам’ятаєте хрестоматійні рядки зі «Слова о полку Ігоревім»: «Черлен
стяг, біля хоругов, черлена чілка, срібне стружіє—хороброму
Святославичу»?

Термін «червлений стяг», «червлене знамено» широковживаний у
давньоруських літописах і означає багряний, або червоний колір. У ті
далекі часи руські вої свої знамена фарбували саме в такий колір.
Барвник отримували з сокоживної комахи — кошенілі. Один з її різновидів
— восковий червець — використовували для виготовлення «білого воску», а
з самої кошенілі добували червону фарбу. Цей промисел був відомий у
Київській Русі ще з X століття. Серед інших оброкових повинностей
древляни змушені були давати київським князям «по ложці червецю з
осідла». Виготовлений з нього високоякісний барвник, крім усього, мав
величезний попит в іноземців. Візантійські купці спеціально споряджали
по «руську фарбу» каравани до Києва. Навіть море, через яке пливли
іноземці, називали в давнину Червним, і тільки згодом воно
транскрибувалось в Чорне.

Ремісники тримали в глибокій таємниці рецепт виготовлення червленої
фарби. Відтак попит на неї на світовому ринку був величезний. Ось чом,
колонізувавши українські землі, польська шляхта в першу чергу намагалася
монополізувати цей ходовий промисел. У рукописному трактаті про народний
календар Овруччини стверджувалося, що до 1848 року «в багатьох селах
повіту селяни були зобов’язані інвентарями давати податок з червецю, до
чого вживано міру дерев’яної ложки».

Значним осередком цієї торгівлі згодом стала Галичина, яку через те так
і назвали — Червоною Руссю. Яків Головацький з цього приводу писав:
«Стародавнії червенськії городи особливо займалися роздобуванням і
торгівлею сего предмета-і від него получили своє назване».

Як вважають деякі вчені, від червецю й пішла назва на Україні першого
літнього місяця, бо саме в червні заготовляли наші предки цю дефіцитну
комашку, з якої виготовляли нев’янучу фарбу.

У давніші часи практично майже всі процеси, пов’язані з фарбуванням,
ґрунтувалися на народному досвіді — чіткій структурі заготівлі,
виготовлення і вживання природних барвників тощо.

Щоб виготовити справжню, за всіма ознаками писанку, майстриня мала
використати від п’яти до семи різних барвників, кожен з яких мав свій
тон, свою технологію приготування. А якщо додати до цього, що їх, себто
писанки, виготовляли практично в усіх селах, то можемо уявити, скільки
потрібно було мати фарби!

З цього приводу варто наголосити ось на чому. Хоча згодом, коли
з’явилися хімічні замінники і люди, з огляду на їх дешевизну й побутову
практичність, почали масово користуватися покупною фарбою, та
розписувати яйця намагалися виключно природними барвниками. І нині
справжні майстри своєї справи послуговуються лише традиційним методом.
Рослинні фарби мають кілька переваг: вони природніші в своєму
кольоруванні, м’якість тонів надає виробові естетичнішої і художнішої
приваби, значно довше зберігають колір, зручніші в роботі, і, нарешті,
пофарбовані писанки майже не псуються, тоді як хімічні замінники
сприяють швидкому «зношуванню» яєць.

До речі, у багатьох регіонах і дотепер фарбують крашанки (себто яйця
одноколірного тону) тільки природним розчином. Для цього використовують
відвар з лушпиння цибулі. Літні люди вважають, що хімічна фарба псує не
тільки естетичний вигляд виробу, але й його смакові якості, бо крашанки,
на відміну від писанок, слугують як обов’язкова обрядова їжа великодніх
свят.

Природні барвники виготовляли не лише з рослин та деяких видів комах.
Для цієї мети використовували окремі породи глини. Є осередок, до речі,
єдиний на Україні, по заготівлі вохри. В селі Грем’ячому Миргородського
району на Полтавщині два брати і дотепер спеціалізуються на цьому
давньому ремеслі.

Тут добувають вохру (по-місцевому — рудку) лише в одному місці — урочищі
Грем’ячому. На крутосхилах пагорба викопують колодязь глибиною до 17— 20
метрів, і, натрапивши на смужку жовтої глини, яка сягає висоти не більше
10— 15 сантиметрів, відрами витягують її на поверхню. Потім у
спеціальній печі сировину перепалюють, подрібнюють і зволожують.

Нині вохрою обмазують нижні частини зовнішнього і внутрішнього інтер’єра
жител. Якщо вам доведеться побувати на Полтавщині, зверніть увагу на
жовтогарячі кольори осель, обмазаних на призьбній частині. Вони немовби
горять осінніми барвами, створюючи святковий настрій і естетичну
вишуканість. Це і є природна мінеральна фарба — рудка.

У давніші часи, зосібна і в перші повоєнні роки, коли бракувало
промислових масляних фарб, на Подніпров’ї вохрою кольорували жерстяні
дахи. Рудку розводили в олії і змазували бляшану покрівлю. Як
стверджували очевидці, така фарба не тільки не поступалася сучасній
хімічній, але й у деяких випадках була практичнішою— довше зберігала
служивість і колір. Оброблені в такий спосіб дахи не вимагали повторного
фарбування протягом десяти літ.

Практично кожна жива рослина, що оточує нас, таїть у собі секрет
природного кольору. Наші пращури вміли добувати з комори природи без
будь-якого ризику всі відтінки веселки. Ми ж, невдячні нащадки, не
тільки призабули, але й знехтували чи навіть зганьбили досвід своїх
попередників. На моє глибоке переконання, рано чи пізно нам або ж нашим
майбутнім поколінням доведеться повертатися до першооснов — шукати чи
заново віднаходити рецептуру неодцвітних барв. Щоб полегшити цю справу,
збережімо хоч те, що деінде залишилося в людській пам’яті.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020