.

Еволюція літературної української мови та сучасний її стан (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
471 10027
Скачать документ

Реферат на тему:

Еволюція літературної української мови та сучасний її стан

Недавня мово з присмаком полину, Твоєю гіркотою я пропах, Мені тобою
жити до загину, О будь благословенна у віках! О рідна мово, квіткою
калини Не одцвіти ні на чиїм віку ! Да буде щасен світ, що солов’їну
Тобі дав душу мужню та палку.

(І.Немченко. “Українській мові”)

Свого часу видатний український письменник Олесь Гончар сказав “Наша
рідна українська мова бринить із найдавніших глибин нашої історії. Вона
зоріє яскравим сяйвом ще від літописних часів. В усіх словниках, як не
шукати, не знайдемо слів, що були б зависокі для уславлення нашої рідної
української мови. Багатюща і багатобарвна, вона – твір усієї України,
суцвіття її міст і сіл. Всюди там, де билося українське серце, кувалась
духовність нашого народу”.

Саме в мові проявив себе геній нашого народу з його давньою культурою,
традиціями, релігією. Мова є витвір тисяч українських поколінь, які її
плекали, збагачували і в страшні, ворожі для неї часи не дали їй
пропасти. Цивілізоване суспільство оберігає свою мову, бо втрата її – це
втрата зв’язків із нашою історією, втрата національного ґрунту і
перетворення нації на безликих безбатченків.

Вивчення історії української літературної мови вимагає
концептуально-ретроспективного огляду тисячолітнього шляху її розвитку,
починаючи із древньої Київської Русі.

За всю історію українська мова не мала нормальних умов розвитку. Про
стан руської мови в епоху Київської Русі розповідають літописи. Іван
Франко писав, що найстаріший “Літопис” руський” “дає нам можливість
зробити висновок, що тут уже в цей час досягли чималої вправності не
лише в писанні, айв стилістиці, у виробленні мови” [1, с. 162].

Ці літописи, за словами Франка, свідчать про глибоку культуру мови наших
предків: “влучність слова”, “лапідарність вислову”.

Літописи засвідчують те, що незважаючи на важкі історичні часи з
трагічними життєвими умовами, українці зуміли пронести свою мову,
культуру і релігію через лихоліття століть.

Завдяки міцному корінню власних надбань та власних перекладів із
грецької мови, церковнослов’янського письма, українська мова вистояла
всупереч асиміляції в часи, коли український народ історично не раз
втрачав свою державність. Про це писав наш поет Євген Маланюк: можна
“завше прослідкувати ту книжку, що сполучає X в. з XX в., протинаючи
найгустіші хащі глухих періодів нашої історії” [2, с.627].

Недарма у творах того часу, як і в гетьманських універсалах, згадується,
що „ми є, мовляв, ті Руси, що за Олега, князя руського, воювали” (там
же). На думку Є.Маланюка, українська мова має не менш ніж тисячолітню
історію, бо її розвиток невід’ємний від розвитку літературної творчості.
За всю історію українська мова не мала нормальних умов розвитку.

До Києва письмо і літературна мова (церковнослов’янська) прийшли,
напевно, з початком християнства в кінці X ст. Хоча християни були у
Києві десятиліття перед тим: варяги, княгиня Ольга.

Вчені вказують, що найдавніша література XI-XIII ст. мала високий
розквіт, але після нападів татар, особливо кримських, багато цінних
праць було знищено. Краса та принадність багатьох творів тих часів є
об’єктивним фактом. Взяти хоча б такі твори, як “Слово о полку
Ігоревім”, ” Повчання Володимира Мономаха”, оповідання про осліплення
Василька, про Михайлика і Золоті ворота, “Євшан – зілля”, Київський
літопис та ін.

Особливої уваги заслуговує мова невідомого творця української пам’ятки
ХІІ ст. – “Слова..”. Мова “Слова…” надзвичайно милозвучна, автор
поєднанням слів створює музичні і звукові ефекти (алітерації). Вона
відрізняється від мови наших старих літературних пам’яток (літописи,
апокрифи, вірші). Складність композиції “Слова”… відповідає й оповіді
помітним послабленням церковнослов’янських елементів і величезним
багатством виразів із високою “інструменталізацією”: голоси, надзвичайна
складність його стилістичних засобів, зокрема .його символізм, і перші
подихи українського преромантизму! Але, на жаль, під тиском обставин
стара писемна українська мова переходить на церковнослов’янську, а не на
народну. Вона порівняно із західноєвропейською, де переважала латинська
мова, була біднішою. Латина не перешкоджала розвиткові літератури
народними мовами, а спричинилася до культурного розвитку, даючи кожному
народові безпосередній доступ до скарбниці античної літератури. Для
української мови латина дала місце і грецькій мові, що дало доступ до ще
багатшої скарбниці, ніж давала латина. Про знання грецької мови, хоча
для обмежених кіл, свідчать численні переклади, зроблені до XIII ст.,
але уже в XVI ст. ці кола звузились. XIII ст. – науковий підхід до
самостійної творчості. Ренесанс на Україну прийшов із запізненням,
швидко почалася Реформація, і в XVI ст. писали за старою візантійською
традицією латинською або польською мовами. Реформація ставала
авторитетом Слова Божого – св. Письма, і це підштовхувало
литовсько-руську літературу до народної мови, бо Слово Боже повинно бути
доступним усім народам світу їхньою власною мовою.

XVII – XVIII ст. – період Бароко в Україні, почався новий розквіт
мистецтва та культури взагалі, але культура Бароко немало спричинилася
до сформування української історичної долі”: людина Бароко втікає до
усамітнення з Богом (Сковорода) або кидається у вир політичної боротьби.

Отже, якщо культура готики принципово була релігійною та навіть
церковною, ренесансу – принципово світською, то культура Бароко –
релігійною і світською. Першим ченцем – письменником був І.Вишенський,
хоч його стилістика та ідеологія була іншою, ніж у період „козацького
бароко” на Україні, а близькою до ренесансу, духовний стиль писання –
„пізньовізантійський стиль Галицько-Волинського літопису”. Дійсний
початок барокового писання поклали, писання Мелетія Смотрицького
проповіді і вірші Транквіліона Ставровецького, твори українського
письменника і філософа – Григорія Сковороди, з яким літературне бароко
„не дожевріло, а догоріло повним полум’ям до сінця, та враз згасло.
Згасло разом з притаманною українському бароко літературною мовою: на
зміну прийшла народна мова,” [ 9, с.253].

Останній період бароко – Рококо – у нас не проявився, бо в середині
XVIII ст. Україна не мала двора, бо пани русифікувалися і потягнулися в
Росію, і там, при дворі Єлисавети, склався стиль українського рококо
лише в українській ліриці, в музичних обробках народних пісень.

На Україну прийшов період наздоганяння втраченого і засвоєння нового:
прийшли переклади середньовічної літератури, твори Отців Церкви в новому
мовному вбранні, поетика зазнає реформ у теорії віршування, яку зробив
Сковорода, але вона ще не встигла прищепитися, як закінчилась барокова
література.

Українська барокова література так і не створила різних жанрів: не було
роману, епосу, достатньої кількості перекладів, бо не було змоги
друкуватися.

Мова бароко залишалася принципово слов’янською, як і в попередніх
періодах, але вона увібрала в себе багато елементів народної мови, не
підлягала ніяким певним нормам [9, с.255]. А тому вона мала ухили то до
української народної мови, то до польської, а в XVIII ст. – рідко до
російської, що відірвало українську літературу від світової літератури.
Так, Києво-Могилянська Академія, яка у XVIII ст. була світською, уже в
XIX ст. стала виключно духовною школою. Молодь змушена була вчитися в
престижних на той час школах Москви і Петербурга. Поволі український
народ робився „неповноцінною нацією”, народом без культурно важливих, за
тих часів, суспільних класів – вищого духовенства та вищого дворянства;
відпали стани, які могли спричинитися до розквіту української літератури
і мови. “Неповній нації”, відповідає „неповна література”, яка не могла
задовольнити духові потреби. Цьому сприяла і політична обстановка. Про
це добре сказав Є.Маланюк: „Пощастило б Мазепі в його політичних
змаганнях, культурно-язиковий доробок києво – могилянський мав би велике
значіння в розвитку мови на Україні… 1790 рік не тільки відібрав
многовіковий доробок язикової культури, а й витнув з м’ясом і кров’ю
одну з найфатальніших павз розвойових, передусім в історії літературної
мови…” [2, с.631].

Перехід до класицизму визначався помітно переходом до російського
класицизму, з його неукраїнською мовою, що привело до вульгарної, а не
народної мови, бо своєю диктаторською силою царизм відноситься з певним
презирством, з нехтуванням її. Ось звідки починається зневага до своєї
рідної мови. Панська поезія з просвітницьким блюзнірством та мовними
русизмами, жахливими наголосами та російською вимовою сприяють занепаду
української літературної мови. Та, на щастя, порятунком II була поява
віршів іншого характеру о. Івана Некрашевича (80-90 рр. XVIII ст.), який
писав ще засобами барокової поетики: подяка, діалог, приятельські
віршові листи та інші жанри (“Ярмарок”, “Сповідь”), що є щось середнє
між бароковою інтерлюдією та класичною ідилією, в яких збереглася чиста
народна мова. На цьому грунті вдалося створити український класицизм та
нову українську літературу (.Котляревському (1769-1838). Це був перехід
від різноманітної мови бароко, церковнослов’янської та народної, до
єдиної літературної мови та до того ж мови народної, це була зміна мови
на кшталт “національного новонародження” чи, як казали романтики,
“відродження” [9, с. 330]. Але жанри класицизму в українській літературі
були обмежені, це такі, як травестійна байка, комедія. Ці жанри і
потребували вжитку української народної мови. “Високі” жанри класицизму
українські письменники творять у російській мові „високим мовним стилем”
[79, с.330]. Переклади українських творів на російську мову зіпсували
ряд творів XVIII ст., які друкувалися в Москві. А тому І.Котляревський
відмовився від мовної української традиції, до якої так наближалася
російська мова, та почав утворення нової української літературної мови,
взявши за основу народну мову, як зазначає Є.Маланюк: “Язиковий пролог
Котляревського так тісно зв’язаний з язиковим епільогом Сковороди.
Зсинтезувавши в собі мовні скарби попередніх віків, українська
літературна мова вийшла на шлях стильового еволюціонування…” [2,
с.633].

1798 рік – початок української літературної мови, який датується виходом
“Енеїди” І.Котляревського.

Зародження нової української літературної мови пов’язане з іменами
(.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ’яненка. Вони
вносили свої мовні говірки в українську літературну мову:
І.Котляревський – полтавську, Квітка-Основ’яненко – харківську,
Гулак-Артемовський – київську. Так, утворах “Енеїда”, Наталка Полтавка”
І.Котляревський увів у мову багату й розмаїту народну лексику, народні
говірки Наддніпрянщини і стимулював розвиток української мови Галичини з
метою створення єдиної літературної мови для України. Яків Головацький,
упорядник “Русалки Дністрової”, першого галицького альманаху, писав, що
І.Котляревський „первий показав дорогу до заведення українсько-руської
мови в книжну літературу, перелицювавши “Енеїду” і написавши кілька
опер” [4, с.324]. І.Котляревський – майстер травестійної поеми. Мова
його “Енеїди” дуже різноманітна, надзвичайно барвиста, багата та гнучка
з різноманітними синонімами, “ономатопоетичними” словами (цмок,
цвенькати, мурмотало та ін.), неологізмами (дружелюбний, обезглуздив,
чортопхайка та ін.). Він хоче подати повний лексикон української мови
свого часу. Хоча мова його не завжди чиста: церковнослов’янізми,
слов’янізми, деякі русизми, що справляли на пізніших читачів почасти
неприємне враження, бо здавались “великорусизмами”: “стішок”, “обезьяна”
та ін., а то й цілі вирази: “Жизнь – алтин, а смерть -копійка”. Ці
вирази уже були в побуті русифікованих українців. Різноманітність
мовного виразу, особливо короткі форми дієслів (гульк, хлись, шусь,
плюсь та ін.), сентенції, повчальні прислів’я наближали поему “Енеїда”
до серйозного жанру, але є і неприємні простацькі, цинічні вирази (рачки
лізе, троянці заревіли), що не прикрашало українську мову. До позитивних
сторін поеми належить багатство тих побутових тем, про які вона
оповідає, – це перша енциклопедія української етнографії: український
побут, страви, одяг, музика, танці та ін.

Майстром травестійної оди по праву можна вважати Петра
Гулака-Артемовського (1790-1(365). Він був талановитим поетом з вищим
технічним умінням за вміння І.Котляревського. Продовжуючи літературну
традицію Котляревського, Гулак-Артемовський, як добрий знавець
української мови і побуту, застосував бурлеск у своїх байках (“Пан та
собака”, 1818) з сатирою на панську сваволю; у посланіях, зокрема
травестуючи оди Горація (“До Пархома”) та в ряді інших віршів, наявна
лірична мова цілком “українізована” (кізонька, маненька, любочко і ін.),
особливо у переспівах од Горація. В баладах він використовував сюжети
Ґете („ Рибалка”) і Міцкевича (“Твардовський”) (обидві написані в 1827),
надаючи їм українського колориту, стає на шлях романтизму. Але нової
української мови високого стилю він так і не створив.

Цікава мова Григорія Квітки-Основ’яненка ( 1778-1843). Квітка спочатку
йшов у річищі “котляревщини”, дивлячись на писання українською мовою як
на забаву, гумор, використовуючи стиль траверсії: “Солдатський патрет”,
“Пархомове снідання”. Далеко більше значення в піднесенні престижу
української мови мали його “Малороссийские повести, рассказанные
Грыцьком Основьяненком” (1834-1837), “Маруся”, “Щира любов”, “Сердешна
Оксана”, “Перекотиполе”, де він від жанру травестії відходить, щоб
довести, що і в українській мові можна дати твір, що був би “і
звичайний, і ніжненький, і розумний, і полезний”, і від української мови
можна “розчулитися”. Ці повісті по праву забезпечили йому ім’я “батька
української прози”. Повісті Квітки з їхніми ідеальними цнотливими й
побожними героями є типовим зразком українського сентименталізму, що
живиться з двох джерел – “книжними впливами і впливами народної
творчості” (М.Зеров). Квітка відстоює справедливість української мови і
в листі до М.Максимовича вимагає, щоб писати на “мові, на якій говорить
10 мільйонів, яка має свої краси, що їх не передати на іншій, свої
звороти, гумор, іронію і все, ніби у порядній мові”. І він розуміє, що
потрібна якась нова ідеологія, щоб піднести мову на рівень з іншими
“порядними” мовами. Головне значення його творчості – поширення засягу
української мови на “поважну” прозу. В його перекладах Священих текстів
є лише перші спроби високої мови. Своєю творчістю Квітка належить до
доби класицизму, не переходячи в романтику, яка уже починалася.

Літературна романтика, або Романтизм виступила як літературна течія в
кінці XVIII ст. у Німеччині і поволі захопила літературу всієї Європи.
До слов’ян романтика прийшла пізніше, уже в XIX ст., у росіян і поляків
після 1815 року, а до інших слов’ян ще пізніше. Романтизм відкидав
традиції раціонального пізнання, у них вимога пізнання не лише
логічного, а й надлогічного: пізнання почуттям або “інтуїцією”, іноді
“інтуїцією поетичною”. Поезія стає поруч науки, основна риса романтичної
поетики – символіка, інтерес до історії, до народної поезії. Поет має
бути пророком, учителем, провідником, вільним від законів та норм
повсякденного життя творцем, і цей культ належить до характерних рис
літературної культури романтики. Романтика, як ніякий інший літературний
напрям, сприяла “пробудженню” молодих або відірваних від нової
європейської культури народів взагалі і слов’янських зокрема.

Мова романтиків збагачується на народні та рідкісні слова, але поважні,
не “курйозні”, як у травестійних формах класицизму. Але перші українські
романтики внаслідок російського переманювання були втрачені для
української літератури (М. Гоголь), бо вони писали російською мовою.

Мова травестійних гатунків літературних творів (до 1825р.) не могла
захопити романтиків для її наслідування, бо вбачалось у ній якесь
“глузування” з народу, народної поезії, з української мови. Романтикам
вдалось це глузування з українського провінціалізму замінити “модою” на
все українське. Лише дальше поглиблення романтичної ідеології привело
молоде покоління української романтики до творчості українською мовою.
Свідоме плекання української мови і літературних жанрів, стилістики,
стремління безпосередньо встановити зв’язок з світовою літературою – все
це належить до найважливіших заслуг української романтики перед
українським літературним розвитком як “повної”, що задовольнятиме
духовні потреби всіх суспільних груп.

Осередком початку романтики на Україні став Харківський університет,
який відіграв важливу роль у розвитку духовного життя України, він
вперше застосував плідну для національного розвитку німецьку
ідеалістичну філософію, а також і романтичну (Шеллінґ).

Розпочинає харківську романтику Лев Боровиковський (1809-1889). Стиль
віршів його цілком романтичний: поважна мова, використання народної
пісні, використання здрібнілих слів, властивих лише народній мові
(матуся, рученьки, дівчинонька, пісенька та ін.). Переклади або
переспіви Боровиковського тих самих авторів (Міцкевич, Пушкін,
Жуковський), що і в Гулака, відрізняються цілком від травестій,
підкреслюючи романтичність української поважної поезії. Переклади
Горація – українізований опис сільського життя „на хуторі”; переклад
“Свєтлана” Жуковського – переробка балади Бюргера “Леонора”, це “Маруся”
Боровиковського, що трохи українізує етнографічні риси балади,
романтична тематика, краєвид, пісенність – все це підносить українську
мову і літературу на вищий щабель, вартий поваги і визнання її.

У кінці 20-х років XIX ст. коло молодого росіянина Ізмаїла Срезневського
(1812-1880), студента, пізніше талановитого професора, збирається
невеликий гурт студентів, який він підводить до студіювання та
захоплення українською народною поезією, поезією західних романтиків, і
все це приводить до розуміння ними своєрідності українського народу з
його культурою і мовою.

Поруч із Срезневським стають Амвросій Метлинський (1814-1870 ) та Микола
Костомаров (1817-1885), пізніше обидва професори, думки яких сягають
глибше.

Метлинський сполучає романтичні ідеї Гердера, ідеї Гегеля і народну
поезію – „вияв вічних думок людської душі”: поезія тісно зв’язана з усім
життям та звичаями і побутом народу, а „ мова – одна з найважливіших сил
розвитку народу, основа самобутности й навіть буття народу” [9, с.394].

Харківські романтики захоплюються “Історією Русів” та “думами” і
висувають романтичну тезу, що народна поезія якнайглибше відбиває минуле
народу; в думах вони знаходять ту саму картину минулого, що і в “Історії
Русів”.

Народна поезія для Костомарова – наскрізь символічна, він займається і
мітологією слов’ян. Символіка і мітологія належать до головних
зацікавлень пізньої романтики на Заході (Кройцер, Шеллінґ).

Харківські романтики починають свою літературну діяльність народною
мовою, стають співцями поезії як скарбу народного.

Важливу роль у розвитку української мови відіграла і Київська романтика
40-х років, осередком якої став заснований у 1834 р. Київський
Університет, ректором якого був романтик-філософ, природознавець Михайло
Максимович (1804-1873). Він оживив українознавство, використав
українську мову для певних жанрів та для Західної України, де вжиток
російської мови був неможливий, бо її там не знали. Максимович зробив
переклади на українську мову “Слово о полку Ігоревім” і пару Псалм
(1859), віршів, використовуючи народну і частково церковнослов’янську
мови.

У 40-х роках зійшлися у Києві М.Костомаров, Т.Шевченко, П.Куліш. Там
були і В.Білозерський, М.Гулак-Артемовський. Київська молодь була
глибоко просвічена Святим Письмом. “Це була молодь високої чистоти
духовної,” – писав Куліш. Кияни сполучають християнство з філософською
романтикою, що сприяло духовній єдності всього народу, бо духовна
єдність в українців і слов’ян взагалі найтісніше пов’язана з
християнством, з релігійним відродженням.

На відміну від харків’ян, які перейнялися романтичним захопленням
старовиною і не бачили майбутнього, для киян якраз майбутнє стає
основним мотивом світогляду: “Христова релігія дала світові новий
моральний дух… Спаситель відкрив людству любов, мир і свободу,
рівність для всіх і братерство народів – нові цілі, вказані народам для
здійснення в них великої ідеї людської єдности”, добро в Україні можливе
лише при “виповненню заповіту нашого Божественного Спасителя”, а тому
усі повинні стреміти до здійснення Божої правди, до…панування свободи,
братерської любови і народного добробуту” (В.Білозерський) [9, с.423].

Природним було створення Кирило-Методієвського Братства, ідея якого
належить, напевно, Гулакові, але воно довго не проіснувало: вже на
початку 1847 р. членів його було заарештовано. Але і короткий час його
існування дав впевненість: “Прокинуться … слов’янські народи… правда
і рівність запанують… І встане Україна з своєї могили і знову
озоветься до всіх братів своїх….” [10, с. 24].

Праця М.Костомарова “Книга битія українського народу” продовжує традицію
харківських романтиків – піднесення української мови. Але українська
мова уже існувала і поза харківською романтикою. Це була поезія
геніального українського поета – Тараса Шевченка, про яку П.Куліш писав:
“На Шевченка взирало браттє, як на якийсь світильник, і се був погляд
правдивий…”, “Муза Шевченка розривала завісу народного життя”, – писав
М.Костомаров…. “І страшно, і солодко, і болісно, і чарівно було
заглянути туди!… Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп, вже
кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями”
[9, с. 424].

Поезія Шевченка – це було щось нове, великорисе, не лише змістом, а й
формою. Це були незвичайні поетичні поезії Шевченка. Мова народної
поезії – його природна мова. Він не просто переспівує народні пісні, а
творить їх в єстві своєму народні. Ритми відходять до попередньої
української рими (як у віршах Сковороди) – дає неповні рими. Подібної
співзвучної мови досягли лише нечисленні поети світової романтичної
поезії, що такою великою мірою була орієнтована на “музичність” (
К.Брентано). Не зменшує вартості віршів Шевченка звукова сторона їх –
музичність мови: “співочії”, “пісенні” і риторичні вірші (переспіви
Святого Письма, “І мертвим і живим…” і ін.). Ними Шевченко підсилює
звучність мови, яка нав’язується до мови народних пісень. Він
використовує подвійні слова, типові для народної пісні, для дум:
срібло-золото, далеко-високо, тяжко-важко, плакав-ридав та ін.; у
романтичних поезіях – символи: орел чорний – Росія, образ Катерини –
образ долі України, син – сучасне Шевченкове покоління, яке помстить за
матір – Україну. І це був початок нової доби національного життя
українців, бо встановлюється психологічний зв’язок між народною мовою як
основою літературної мови та національною свідомістю, що знайшло свій
розвиток у поезіях Шевченка.

Шевченко використовує уже “високу мову”: мова ліричних віршів про власну
долю, мова політичних віршів (“Кавказ”, “І мертвим, і живим…”, “Сон”
та ін.). Тут його мова чиста, яка придається і для вияву народної
тематики ( “Катерина”, “Тополя”, “Наймичка”). Він використовує і
вульгарну мову для характеристики “вищого” оточення ( “Сон”): царів,
гетьманів, “сатрапів”, і мову поважну, коли йдеться про український
народ. Отже, розподіл високого і простацького у Шевченка цілком інший,
протилежний, ніж був у класицистів.

Т.Шевченко відмовляється від вузькодіалектної мови, сприймаючи мовні
здобутки своїх попередників, відкидаючи з них мало поширені місцеві
говірки, а синтезуючи більш поширені. Він виріс у місцевості, де
сходяться межі трьох головних українських регіонів – південно-східного,
південно-західного і північного, добираючи до літературної мови
переважно те, що спільне всім цим діалектам (Синявський). До цього він
додає певні елементи книжного походження і цим виробляє вже справжню
високохудожню літературну мову.

Те, що київсько-полтавські говірки лежать в основі літературної
української мови, напевне, можна пояснити впливом авторитету перших
українських письменників-класиків першої половини XIX ст. Але були ще й
внутрішні причини. Літературна мова, вироблена на основі
києво-полтавських говірок, була прийнята для всієї України, перш за все
через те, що ці говірки мають із самої своєї природи синтетичний
характер. До XVI і XVII ст. східна Київщина і особливо Полтавщина були
малозаселені. Вони заселялися вихідцями із заходу, які тікали від свого
важкого гноблення – Поділля, Галичина, Волинь, а з півночі – Полісся.
Вихідці із заходу несли західноукраїнські говірки, а з півночі –
північноукраїнські. Із схрещування цих двох головних говірок зародились
українські південно-східні говірки, і Шевченко синтезував все
життєздатне, що було в цих говірках. Таким чином, була витворена
літературна українська мова, побудована на основі київсько-полтавських
говірок.

Галичина була відсталою в літературній мові, там панувала стара книжна
мова, далека від народної, побудована на основі церковнослов’янської
мови, так зване язичіє. Спроби створити нову літературну мову,
використовуючи галицькі говірки (Маркіян Шашкевич), не мали успіху. І
тільки коли Галичина почула мову Шевченка, вона почала відходити від
застарілого язичія.

У 60-х роках XIX ст. галичани, після довгих дискусій, поволі почали
засвоювати літературну українську мову, вироблену І. Котляревським,
Г.Квіткою-Основ’яненком, особливо Т.Шевченком, “Кобзар” якого запав у
душу всього народу. Твори Шевченка були близькі народу і заучувались
напам’ять підсвідоме, бо тематика його творів була про цих людей, вона
глибоко западала в душу знедоленого народу.

Поезія Шевченка поєднала у своїй системі загальнолюдське й специфічно
національне, піднесла народне слово до рівня загальноукраїнської
літературної мови, яка посіла своє місце в загальнослов’янському
контексті, вона була наділена такою потужною енергією, що силу
Шевченкового слова відчули вже його нащадки. Українська мова стала
епіцентром нової літературної системи, де Шевченко показує місце своєї
нації серед інших, в першу чергу серед слов’янських, і це уже були ідеї
Кирило-Мефодієвського Братства, які будили в народу впевненість, бажання
створити світ власних понять своєю мовою, творення національної
культури.

Загальнонаціональна мова утверджує національне єднання народу, де б він
не жив і до якої б держави не належав. Почуття єдності народу надає йому
духовної сили, що сприяє культурному розвитку – як політичному, так і
побутовому.

Можна було вважати, що все гаразд, уже створена літературна мова. Але на
перешкоді її розвитку стали зовнішні обставини: в 1876 р. був виданий
Емський указ російського царя Алєксандра II про заборону друкування та
видавання книжок українською мовою в Російській імперії. А тому довелось
усю видавничу справу перенести до Галичини, яка була вільною від
російського царизму, і це тривало 30 років. Саме тут, у Галичині,
українська мова стала на ноги, вона вживалася не тільки селянами, але й
інтелігенцією і міщанами. Цих прав не мала Велика Україна. Про це писав
один із сучасників – І.Кокоруз у 1897 році: “На Україні по нещаснім
указі 1876 р. обмежено розвій мови тільки на белетристику, очевидно,
поле це завузьке для розвою язика такого великого народу…, в Галичині
ним тут вітається цісаря, виголошуються мови політичні в соймі, ним
викладається всі предмети в гімназії, він розлягається з катедр
університетських, ним пишуться письма, і розправи філософічні,
педагогічні, історичні, математичні, правничі і т. ін…. Під час, коли
на Україні рідко язик український є розговірним між тамошньою
інтелігенцією, то в Галичині говорять ним, як в пристійній хаті, так і в
інтелігентніших і найвищих сальонах” [3, с. 80].

????¤?¤?$??????? ?Але мова повинна далі поповнюватися і рости. І так, як
українська мова проходила свій розвиток в Галичині, то зрозуміло, що
постачальником нового в літературну мову була Галичина: вона розвивала
здобутки Великої України, як могла посувала їх уперед. Тому це не була
якась лише галицька мова, а це була загальноукраїнська літературна мова,
хоч вона в ці роки увібрала в себе багато галицьких слів і тому стала не
лише київсько-полтавською, а мовою великого українського народу.
“Сформувалась уже літературна мова, яка стала соборно-українською. Про
це писала Леся Українка в 1894 році: “Зовсім нема чого ставити питання
про перемогу того чи іншого діялекту, адже літературна мова мусить
витворитись з усіх діялектів, без жодного насильства, сварки, колотнечі”
[3, с. 81].

Негативним було те, що друковані праці українською мовою царизм
забороняв завозити в межі Російської імперії, а тому українські здобутки
були відомі вузькому колу інтелігенції Східної України.

В Галичині українська мова раніше почала опановувати міста, ніж на
Великій Україні. Міста Східної України були переважно зросійщені. Хоч і
в Галичині, правда, міста були теж залиті чужою стихією, але тут був
дещо більший опір українців, тут мова була забарвлена європейськими
впливами, які були прийнятніші для часткового засвоєння: парасоля,
склянка, цукерки, серветка, краватка, канапа, капелюх, цитрина тощо. Це
чужомовні слова, але не було інших, а зараз вони увійшли в українську
мову так, що годі без них обійтися.

Або хоча би взяти граматику: усі терміни, як “речення”, “присудок”,
“прикметник”, “кома”, “крапка” та ін., теж прийшли з Галичини.

Інакша справа з технічною термінологією. Спроби створити українську
технічну термінологію на основі народної мови не увінчались успіхом. Хоч
деякі назви абстрактних понять, які використовуються в науці й
філософії, виникли в Галичині: “властивість”, “відносність”,
“кількість”, “напрям”, “вплив”, “обізнаність”, “зарозумілість”,
“просвіта”, “враження”, “устрій”, “розпач”, “розпука”,
“недоброзичливість”, “відродження”, “співчуття”, “рухливість”,
“перешкода” та ін., вони з успіхом використовуються і зараз.

У кінці XIX ст. ряд наступників Т.Шевченка працювали над розвитком
української мови, серед них слід назвати: Панька Куліша (1819-1897),
який ставив собі за мету витворити мову для “повної літератури”, для
“високих думок” і настроював кобзу “на голос високий” (“Чорна Рада”,
“Досвідки”); Володимира Самійленка (1864-1925), “мова якого — се один
великий комплімент для будущої національної літературної мови України”
[5, с.204]; Лесю Українку (1871-1913), яка творила словник для
української інтелігенції, моделювала життєві ситуації, в яких могла б
звучати українська мова. Переклади Лесі Українки творів із різних мов на
українську мову були підпорядковані завданню виводити українську мову за
межі традиційної сільської і народнопоетичної тематики. Вона прагнула
зробити рідну мову засобом вираження всіх надбань людства – це здорове
національне почуття, що виростає на усвідомленому підході до мови і
сприяє формуванню національної свідомості. З цього приводу важливу думку
висловив Василь Мова в листі до О.Кониського: “…зорганізування
літературної мови – найпильніша, найповажніша, найгарячіша наша нужда.
Поки інтелігенція наша буде без літературно-наукової мови, поти
зневажатимуть нас по праву” (В.Мова. Листи, 1928, с.27 ).

Мовознавчі дискусії між творцями української мови, як І.Франко і
Б.Грінченко, І.Нечуй-Левицький і А.Кримський, І.Верхратський і
І.Стешенко прокладали шляхи розвитку і становлення української
літературної мови.

Заборона українського слова в Східній Україні, переслідування її
творців, змусила М.Драгоманова і М.Грушевського виїхати за кордон.
І.Франко, напевно, мав на увазі їх, пишучи, що…..вони не потонули в
морі російської науки й публіцистики, але винесли українське слово на
широку європейську дорогу і, присвятивши свої сили науковій і
публіцистичній праці на українській мові, дали українській літературі
ряд книжок високої стійкости, а рівночасно привчили європейську і
спеціяльно російську публіку прислухатися аргументам та бажанням
українців” [1, с.483]. Працюючи, вони своїми термінологічними
нововеденнями збагачували рідну мову і підносили її до рівня
західноєвропейських мов, виводячи її на шляхи відтворення всіх сфер
духовного, політичного, культурного, соціально-економічного життя
української нації.

І тут доречно згадати відомого мовознавця, філософа О.О.Потебню
(1835-1891), який протягом усього свого життя цікавився питаннями
зв’язку мови і національності, питаннями денаціоналізації взагалі, а на
Україні зокрема. Він зазначає: “… із зниження певної мови чи втратою
її носіями, зникають ті полісемічні світи значень, що нею продукуються.
Збіднюється міра знання. Кожна мова відбиває специфіку вдачі певного
народу” [7, с. 11-12]. Потебня вважає, що ментальні особливості
асимільованої нації здобувають своєрідність мовного вираження шляхом
знищення як своєї, так і чужої мови, розкладаючи її на діалекти, в
намаганні пристосуватися до неї, виразити нею свої тисячоліттями
сформовані особливості духу. Таким чином, Потебня визначає, що глибинні
ментальні мовні задатки наявні і зберігаються , навіть насильна мовна
асиміляція не може їх знищити. Він обстоює тезу про “глибинний зв’язок
процесу думання з мовою, тобто скарбницею традиційно-колективного
світосприймання” [7, с. 15]. Постання мови пов’язане з невідомими
процесами, і тісний зв’язок мови з появою свідомості змагають чужорідне
мовне вираження. Приклад М. Гоголя є особливо яскравим підтвердженням
цієї думки. Потебня говорить про українців: “Страны, в которых… связь
единства языка между сословиями, как Малороссия, в некоторых отношениях
сами осуждены на гибель й принесут погибель другим. Это великое море
горя” [8, с.179].

Є.Маланюк синтезував думки О. Потебні, П.Куліша, І. Котляревського,
П.Житецького, І.Огієнка та інших мовознавців про еволюцію української
літературної мови як історичного процесу, який залежить від
об’єктивно-політичних умов і зумовлений як внутрішніми її можливостями,
так і зовнішніми впливами еллінського світу і есперанто середньовіччя –
латини. Українська мова на певному історичному відтинку „стає мовою
інтелігентського Києва, культури Заходу, з його непогамованою енергією,
його формотворчим духом” та водночас зберегла себе як окремий “витвір
якогось цілком своєрідного, суспільно-окремого світу” (Є.Маланюк).

На початку XX ст. такі мовознавці, як А.Кримський, О.Курило, Є.Тимченко,
В.Сімович, І.Огієнко, І.Свєнціцький, М.Возняк своїми ретроспективними
поглядами на історію української .мови як єдиної поліфункціональної мови
українського народу, обгрунтували спільну генезу мови всіх історично
роз’єднаних територій України, позбавлених своєї державності, що сприяло
єднанню української мови.

І от відбулася революція 1905 року, яка ламає Емський указ. Український
народ повертається до національного життя, засновує газети “Громадська
думка” (1905, Київ), “Рада” (1907, Київ), але українська мова Східної
України для газет і літературних творів була недостатньою. Повернутися
назад до своєї літературної мови було вже неможливо, як не можна було
повернути назад історію. Хоч-не-хоч, а треба було використовувати
українську мову, яка сформувалася і культивувалася протягом тридцяти
років у Галичині, яка, правда, не була якоюсь чисто галицькою, а
українська літературна мова з галицьким нашаруванням, вона була також
зрозумілою і для читача Східної України. Про це згадує один із провідних
діячів „Громадської думки” Є.Чикаленко у своїх спогадах, наводячи такий
епізод: “Один полтавський поміщик Бобир-Бохановський, людина з вищою
освітою, цілком прихильна до розвитку нашої літератури, з обуренням
читав мені деякі фрази з “Громадської думки” і казав: “Ну хіба це
по-нашому? Це по-хорватськи або по-словацьки, тільки не по-нашому: ну
прочитайте самі хоч оцю передову статтю: “Суспільний рух з протягом часу
набрав такої сили і прибрав таку форму, що наш уряд…. і т. д.” Це так,
але якби не галицькі нашарування в ті часи (1876-1906), українська
літературна мова опинилася б у важкому стані перед навалою російських
впливів, а тому краще свої впливи, ніж чужі. У ті часи у Східній Україні
не було навіть українських шкіл, тому люди чули усну мову, але нею не
писали.

Нову літературну українську мову багато хто називав галицькою. Так,
головним виразником цих настроїв став тоді І.Нечуй-Левицький, який видав
дві книжечки, де старався довести, що нові газети і журнали заповзялися
завести галицьку книжну мову і чудернацький правопис в українському
письменстві і на Східній Україні, щоб зробити цю мову спільною для
Галичини і для Великої України.

Неможливо було зразу повернутися назад до раніше створеної мови, але
поступово вводились нові слова, звороти, від яких галичани стали
відмовлятися, але всі землі стали засвоювати спільну українську мову.
Цьому сприяють такі велетні українського слова, як Леся Українка,
М.Коцюбинський, які ніколи раніше не писали галицькою говіркою, але
потім стали поступово використовувати у своїх творах ті галицькі слова і
вирази, якими хотіли збагатити спільну для всіх українську літературну
мову.

Слід розуміти деякі значення українських слів, вироблених спільною
українською мовою. Так, слова “вчасний” і “завчасний” мають різні
значення. Вчасний означає точність часу: „Поїзд приїхав вчасно (за
розкладом)”.

Завчасний – зроблений ще перед якоюсь дією: “Він прийшов до школи
завчасно” (ще нікого не було). Слово “завчасний” прийшло з Галичини. У
Галичині “вчасний” означає несвоєчасний, передчасний. Приросток за-
тільки підсилює це значення. У літературній мові слово “вчасний”
вживається із східноукраїнським значенням, а слово “завчасний” із
західноукраїнським. І хоч це нелогічно але мова – не логіка. І чим
багатша мова, тим більше можна знайти “нелогічностей”. У свій час
письменник Майк Йогансен у своєму творі “Подорож доктора Леонардо”
дотепно висміював прихильників логічності в мові, мова має свої закони,
які роблять мову багатою, гнучкою і здатною висловлювати найточніші
відтінки людської думки. Мішаний характер нашої мови робить її багатою і
гнучкою. Наша мова є одна, створена на основі Києво-полтавських говірок
і галицьких мовних елементів. І в цьому синтезі запорука єдності
Великого Народу.

Заснування українських шкіл в Східній Україні – здобуток Національної
Української Революції 1917 року. Один із знавців української
літературної мови А.Ніковський писав, що поява преси та книг і словників
– це великий галицький доробок, який слід не відкидати, а використати як
матеріал, “вироблений, влучний та закрашений європейськими впливами”. У
короткий час української державності 1917-1920 р., в Україні почався
процес “українізації”. Так уже йшло до установлення єдиної
загально-української літературної мови.

Та поразка визвольних змагань і розподіл України між кількома державами
не дали цьому процесові дійти до цілковитого завершення. Галичина
опинилася в іншому державному складі, без можливості постійного зв’язку
з Великою Україною, що негативно відбилося на подальшій долі нашої мови.
Русифікація в Східній Україні зашкодила терміноутворенню української
мови як основи наукового стилю і в функціональних різновидах
літературної мови. Все це вело мову до віддалення її від народного
ґрунту і до деформацій її структури.

30-ті роки XX ст. увійшли в історію України як роки сталінського терору,
насильної русифікації, нищення мови, культури, релігії, нищення народу
як нації. За період 1933-1937 рр. було заарештовано 240 українських
письменників; 13-15 грудня 1934 року 28 із них було засуджено до
розстрілу вирок опубліковано в усіх газетах. Міська інтелігенція боялась
розмовляти і українською мовою як ознакою націоналізму для НКВД. В
Україні відбуваються страшні події: арешти діячів української культури,
науки, священнослужителів УПЦ за належність до Спілки Визволення України
(1929), геноцидний голодомор в Україні (1932-1933), самогубство
письменника М.Хвильового та державного діяча М. Скрипника на знак
протесту проти погрому української культури (1933), телеграма Сталіна
про припинення “українізації” і боротьба з “новим національним ухилом”
(1933), заборона правопису Г.Голоскевича, вилучення з українського
правопису букви “ґ”, а автора на судовому процесі СВУ заарештовано на 5
років і відправлено в Тобольск, де він вчинив самогубство.

Знищена українська синтакса стала російською, штучно накинена російська
термінологія, звороти, які були для української мови неприродними. У
мові викидали усе галицьке, намагаючись зробити її не
загальноукраїнською, а тільки східноукраїнською і цим полегшити боротьбу
з українським національно-визвольним рухом. Вилучались українські слова
з українського словника, а вводились російські: сахар, кровать, галстук,
зонтик, уксус та ін. Цим хотіли не тільки русифікувати, а й знищити
єдність літературної української мови, підкреслюючи, що є дві українські
мови – західноукраїнська і східноукраїнська.

Не краще було в Західній Україні: польська влада скасувала автономні
права і самоврядування Галичини – Галицький Крайовий Сейм та Крайовий
Виділ (1920); польський уряд прийняв закон про заборону української мови
в державних установах, а міністр освіти Польщі С. Грабовський – про
заборону української мови в освітніх установах (1924); створення
польським урядом концтабору у Березі-Картузькій, в якому перебували
переважно українські політв’язні з Галичини (1934); судовий процес над
12 членами ОУН за вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б.Пєрацького
за його антиукраїнську політику (1935-1936, С.Бандера, М. Лебідь,
М.Карпинець були засуджені до смертної кари, яка пізніше замінена на
довічне ув’язнення) і т. ін.

У 1939 році були зламані політичні кордони між Галичиною і Східною
Україною. “Визволення” Західної України совєтською Червоною армією
привело до остаточного “звільнення” від рідної української мови,
культури, традицій, церкви, від усього того, від чого були “звільнені”
східні українці.

Але страшні лихоліття сприяють єдності обох поневолених частин України і
дальшому відновленню української літературної мови. Давно відчулась
потреба в науковому курсі сучасної української мови, але в усій Україні
в умовах посиленої русифікаціє вона відсувалась на задній план.
Підручники української мови, літератури якщо і складались, то совєтська
цензура не все дозволяла “недозволене”. Так було і з підручником “Нарис
української літератури” за ред. Є.Кирилюка.

В діаспорі вчені працювали над створенням наукових праць з історії,
літературознавства, мови (Ю. Бойко-Блохин, Д.Чижевський, В.Державин,
О.Оглоблин, П.Филипович, Ю.Шерех, Г.Костюк, Я.Рудницький та ін.).

Так, проф. Юрій Шерех-Шевельов видає книгу “Нарис сучасної української
літературної мови” (Мюнхен, 1951 – 402с.). Автор використав не тільки
багатий досвід українських мовознавців 20-30 рр. (В.Сімовича, О.Курило,
О.Синявського), а й досвід сучасної європейської мовознавчої науки,
зокрема досвід з методології мовознавства. “Сьогодні мовознавство має
відмінні і далеко глибинні методи для опрацювання мови як системи, ніж
це було 20-30 років тому, коли ще панували в граматиці традиційні
методи, оперті не стільки на мовознавчі “критерії, скільки на логічні
або психологічні”, пише Ю. Шерех у передмові до своєї книжки [6, с.3].
Завдання автора було, в першу чергу, дати “повний курс сучасної
української літературної мови, не оминаючи й елементарних для науковця
речей, а з другого боку, в міру можливості побудувати його науково і з
методологічного боку свіжо” [6, с.3]. “Такий ґрунтовний курс планував у
1942-1943 рр. В.Сімович, але воєнні події, а потім передчасна смерть не
дали йому здійснити свої наміри” (там же).

Ю.Шерех зумів сполучити науковість книжки з її популярним і цікавим
викладом. Зрозумілий, чіткий аналіз мовних явищ, науковий і популярний
виклад, повнота наведених мовних прикладів і одночасно стислість їх
викладу – такі особливості цієї книжки. Індуктивний підхід до мовних
явищ, взятих із літературних джерел, і встановлення норм літературної
мови становить цікаву рису праці Ю.Шереха. Він використав літературні
твори 165 українських письменників, народні прислів’я, пісні, думи і,
крім того, мову українських газет. Майже на 60 сторінках автор подає
основи української лексики й семантики, а далі – елементи стилістичної
синтакси, фонетики й фонології, і в кінці книги – “Засади українського
письма й правопису”, приділяє увагу українській стилістиці. Таке
багатство книги показує, що намір автора, подати опис української
літературної мови „ як системи в усьому багатстві її стилістичних
варіантів” [6, с. 18], і цим книга Ю.Шереха відрізняється від усіх
попередніх курсів української мови.

Ю. Шерех сміливо відкинув русифікаційні тенденції авторів українських
граматик в Україні, які були копіями російських підручників. Він
дотримується класифікації відмін іменників, впровадженої Олексою
Синявським у книзі “Норми української мови” (1931, Харків), його
фонетики і граматики, лексики – “Російсько-український словник
Української Академії Наук” (1924-1932, Київ); “Правописний словник”
Г.Голоскевича (Київ, 1930 ).

Ці книжки були заборонені в радянські часи, бо “не відповідали
русифікаційній політиці влади, одначе для вільного українського слова
вони й надалі лишали найвищим авторитетом у справі норм української
літературної мови” [6, с.12].

Щодо правопису, то Шерех визнавав правопис, прийнятий на еміграції 1928
року, характеризуючи його, що “він освячений національною традицією і
має справді всеукраїнський характер. Він може бути змінений тільки у
Вільній Українській Державі” (там же). До цих слів слід прислухатися і
рішуче боротися з усякими спробами непотрібного і шкідливого
“реформаторства” та з наклепами на правописи тих років.

До праць нашого видатного мовознавця бл.п.проф Ю.Шереха варто звертатися
і зараз упорядникам українського правопису. Щодо технічної української
термінології, яка не завжди носить коректні назви, то слід би звернутися
до праць колишнього Інституту Української Наукової мови під керівництвом
Г. Холодного, заборонених на початку 30-х років, бо вони „зберігають
характер норм, і нема сумніву, що вони правитимуть за основу української
технічно-промислової термінології у майбутньому в Україні” [6, с.57]. Ю.
Шерех не відкидає того, що українська мова і на еміграції теж засмічена
різними германізмами, полонізмами, русизмами, місцевими діалектами, а
також і іншими чужомовними впливами, що нічого спільного не мають з
літературною українською мовою. Книга Ю.Шереха допомагає таким
українцям, що втратили почуття рідної мови через низьку освіченість як
на Батьківщині, так і під впливом чужинного світу, вернутися на
національний грунт, інакше це справляє негативне враження, неповагу до
української мови. Мова – це показник освіченості людини, і це слід
враховувати, мови слід вчитися у знавців, які все життя присвятилися цій
науці, інакше таке навчання, крім шкоди, нічого іншого не принесе.

Книга автора подає справжнє обличчя української літературної мови,
показує її красу, багатство і неповторність, вона – справжня, не
сфальшована ні емігрантами, ні зрусифікована на Батьківщині. Слід
нагадати, Ю. Шерех написав багато праць, зокрема велику наукову розвідку
з української синтакси та історичний діахронний курс історії української
мови, які збагатили українську мовознавчу науку і спричинилися до
усунення хиб у мові як сучасної емігрантської, так і на Україні, що
дасть можливість піднести культуру нашої мови взагалі.

Читаючи наукові і популярні українські журнали, газети діаспори, я була
здивована, що ті вчені, які жили в 20-40-х роках, писали так чудово і
грамотно, що зараз не так часто зустрінеш.

Дуже соромно чути, що: “Українська мова настільки важка, що нею не
можуть оволодіти навіть українці” – іронізують представники української
діаспори з огляду на мовну ситуацію в нашій країні. Саме затвердження
правопису української мови повинно було відбутися 14.02.2001 р., але
указом Президента вкотре воно переносилось, і вирішено залишити
незмінними здобутки правописів 1933 та наступних років, що означало не
збереження самобутності української мови, а зближення з російськими та
іншими правописами народів СРСР, і все це відбулося без відома Інституту
Української Академії наук, який у першу чергу мав би відповідати за
склад і компетентність новопризначеної комісії. Комусь знову заважає
правильна українська мова, але це уже в Незалежній Україні, а жаль. Тому
не дивно, що в школах діти спілкуються російською мовою, а на уроках яку
чують мову від учителів, так і відповідають. У вищих навчальних
закладах, особливо в Східній Україні, переважно навчання проводять
російською мовою. Часто не знаєш, в якій державі знаходишся і яка ж
державна мова? Більше того, в Криму відкрито філії Московського
університету, де викладання базується на російському законодавстві, і ці
спеціалісти будуть працювати в Україні і матимуть справу на практиці з
нормами українського законодавства. Де логіка? Кому потрібні такі
спеціалісти? Тільки не Україні.

Найстрашнішим лихом є те, що держава не фінансує достатньо вищу школу,
якщо якісь підручники видаються, то за власні кошти або за кошти
спонсорів, а на шкільні підручники відпускає Міністерство освіти мінімум
– 30% коштів, передбачених на випуск підручників, це приблизно 2 млн.
гривень, тобто їх вистачить на випуск одного підручника!

Слід би задуматися над словами французького письменника Антуана
Ривадоля: “Мова – це машина, і не варто допускати, щоб її пружини
рипіли”. Хіба це не продовжуються сторінки тривікового геноциду,
етноциду українського народу, але під новими гаслами? І ці злочинні
заходи досягли своїх наслідків: частина українців уже не знає своєї
мови, а інша розмовляє якимось дивним суржиком, який баламутить і
іноземців, що української мови немає, бо розмовляють українці
російською, то вони є – “russisch”.

Скаламучена мова, схильність до чвар, історичний брак єдності, довір’я,
волі, заздрість і підозри призвели до того, що нас ніби “лихий попутав”.
А нас, сиріт, дітей “ворогів народу”, що втратили батьків через
совєтських катів, морили голодом, годували брехнею, виховували на
прикладах Павлика Морозова, “героїв красно-донців”, учили, що наші
батьки – “вороги народу”, а національні вожді – Мазепа, Петлюра – то
зрадники і люті вороги народу. Хіба не парадокс, що злочинці – вожді ще
подекуди бовваніють у статуях-ідолах, існує Комуністична партія, назви
вулиць і міст увіковічують ворогів нашого народу, які разом зі своєю
злочинною Комуністичною партією повинні сидіти на лаві підсудних за
нелюдські злочини. А дехто і зараз мріє і шукає добра й щастя в болоті
“комуністичного майбутнього”, не усвідомлюючи того, що ми вже мали цей
злочинний, брехливий “рай”. І слід задуматися нам: Чи це не духовна
війна з нацією, бо українці воюють проти себе, проти своєї держави,
проти мови. Пригадаймо, що сталося з мовами національних меншин у СРСР і
з багатьма мовами світу: розчинившись спочатку в іншомовній словесності,
вони зникли. А разом із мовою зникли й нації, бо як істина говорить:
мова – душа народу, немає мови – нема народу. Мова – це живий організм,
і вона може розвиватися тільки на рідному грунті – у своїй Державі. Вона
гуртує роз’єднаних людей у народ, і мовою національного єднання нині
український народ славить Бога за здобуту Незалежність.

Але найтривожнішим є те, що на державному рівні нерідко даються взнаки
прояви національного нігілізму, лунають голоси на захист “двомовності”,
обстоюється право на увічнення в Україні мови колоніальної держави. І
хай замовкнуть облудні шовіністичні верески про якусь „насильницьку
українізацію”. Насильною для нас була русифікація, а ми нікого не
насилуємо, бо це наша українська мова, наша Українська держава. Якщо у
нас є кордони з Росією, то повинні бути і “кордони” захисту своєї
державної недоторканої мови. У цивілізованому світі водиться так: якщо
ти хочеш проживати в чужій державі, то повинен вивчити державну мову, і
то досконало, бо ти не маєш права на роботу без знання мови; школи, вищі
навчальні установи використовують свою державну мову, і ніхто не має
права виступати проти держави, проти законів, висувати свою мову на
рівень державної, а в кращому випадку, можеш покинути чужу державу. Наша
держава надзвичайно лояльно ставиться до росіян, не чинить їм ніякі
“дискримінації”, хоч дехто з піною на губах кричить про права людини.
Але не хоче знати, що в жодному законі і в тому числі й Міжнародного
права, немає статті про те, що громадянин може нехтувати і зневажати
мову держави, її закони і проживати в ній. До таких людей слід
використати слова Т.Шевченка із “Юродивого”: “Будьте люди!
Схаменіться!”. Чи знають вони, як живеться в Росії 5 мільйонам (дефакто
– близько 10 млн.) українців без жодної української школи, без жодного
українського собору Київського Патріархату? Правда, був один храм для
українців в м. Ногінську (45 км від Москви), та й той забрали під
Московський Патріархат (вересень 1997 р.), а українська громада змушена
молитися в казармі, де місцева влада вимкнула газ і світло. Думаю, якби
таке трапилось в Україні з російською церквою, то владні структури Росії
доклали б старань, щоб Українська держава надолужила скоєному та
уможливила дійсну свободу віровизнань на своїй території. А наш уряд,
навпаки, щедро роздає Московському Патріархату українські архітектурні
пам’ятки Києво-Печерської Лаври (Успенський собор), яка протягом століть
будувалася за активної участі українських архітекторів та художників. До
того ж, у Лавра є надбанням світової культури і перебуває під егідою
ЮНЕСКО, і заявки, що “ми отбіраєм наше назад”, “мы тебе покажем”,
кваліфікуються як бандитизм.

В Україні, де проживає 10 млн росіян є 3500 російських шкіл, 7500
парафій та храмів православної церкви Московського патріархату, театри,
кінотеатри, преса і т. ін. Росіянам в Україні живеться непогано, а якщо
ще врахувати толерантність, гостинність і терпеливість українців, то
можна сказати, що ніхто із росіян не поспішає в Росію.

Ми повинні всі і кожен зокрема робити все можливе, щоб Держава
піклувалася про свій народ, його мову, берегла його культурні надбання,
шанувала свій народ, а народ повинен своєю поставою ще раз нагадати “хто
ми, чиї діти” і зірвати полуду із своїх очей, очиститися і уберегти наше
милозвучне і солов’їне Тарасове слово, нашу вимріяну Незалежну
Українську Державу.

Література:

1 . Франко І. Українці // Франко І. Твори: У 50т. – К., 1984.. – Т.41.

Маланюк Є. Українська література в світі сучасності //
Літературно-науковий вісник. -Львів, 1932. -Кн.7.

Шевчук Гр.   Одна чи дві літературні мови //Рідне слово. –
Мюнхен-Карльсфельд, 1946. -ч.З-4.

Франко І. Писання І. П. Котляревського в Галичині // Франко І. Твори: У
5т. – К., 1981. – Т. 31.

Франко І. Володимир Самійленко // Франко І. Твори: У 50 т.- К., 1982. –
Т. 37.

Шерех Юрій. Нариси сучасної літературної мови. – Мюнхен, 1951. – 402 с.

Потебня О. Мова. Національність. Денаціоналізація. Статті і фрагменти.
Упорядкування і вступна стаття Ю.Шевельова. – Нью-Йорк, 1992. – 155с.

Айзеншток І. Матеріали з громадського і літературного життя
України//Україна. – К., 1927.

Чижевський Д.” Історія української літератури. – Нью-Йорк: УВАН, 1956.

Костомаров М. Книги буття українського народу. – Авгсбург, 1947.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020