Реферат з українознавства
Етнографія Українських Карпат
Прикарпаття, власне Карпати та Закарпаття. Навіть протягом тривалого
часу, перебуваючи у складі різних держав, українці берегли свою
етнокультуру, хоча й не уникли деяких взаємовпливів із словаками,
угорцями та поляками. Мешканці гірських районів Карпат зберегли
найархаїчніші риси культури, які дещо відмінні від поліських.
У Карпатському регіоні виділяється три етнографічні групи — лемки,
бойки, гуцули. Лемки живуть по обидва схили Бескиду, між річками Саном
(Сяном) — Попрадом, у Великоберезнянському та Перечинському районах на
Закарпатті. Перші згадки про них у писемних джерелах з’являються в VI
ст.
Бойки живуть на Івано-Франківщині, Львівщині, в Закарпатській області.
«Руська трійця» — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький —
вважали бойків нащадками кельтських племен, які з VI ст. до н.е. жили в
Центральній Європі, а близько І ст. н.е. перейшли на Балкани. Археологи
стверджують, що в басейнах рік Тиси, Дністра, Західного Бугу, а також
Прип’яті, Дніпра, в Криму є пам’ятки кельтського походження. Як видно,
територія бойків також позначена кельтськими пам’ятками.
Гуцули живуть на Івано-Франківщині, в Чернівецькій та Закарпатській
областях — переважно в Рахівському районі. У ХVІІ-ХVІІІ ст. серед
гуцулів було чимало опришків — повстанців, народних месників. Володимир
Шухевич писав: «Всім укладом свого життя, своїми традиціями і звичаями
гуцули відрізняються від своїх співвітчизників, що живуть у Карпатах і
далі на захід».
Оригінальність культури гуцулів стала причиною гіпотез про походження їх
від кавказців, котрі змішалися з українцями. Володимир Січинський
знаходить в гуцульській архітектурі чимало спільних рис із спадщиною
давніх етрусків. Архаїзм давніх гуцульських будівель полягає насамперед
у типовому замкненому подвір’ї — своєрідній фортеці, яка має тільки
ворота і хвіртку. Кожна гуцульська хата нагадує своєрідний музей
народного мистецтва: всі речі повсякденного вжитку (посуд, меблі,
килими, одяг, зброя) прикрашаються різноманітними візерунками, різьбою,
вишивками, художнім розписом тощо.
Сиві Карпати — либонь, найчарівніша місцина Західної України, земля,
оповита древніми міфами й легендами, заколисана співом трембіт —
справжня скарбниця старовинних звичаїв, обрядів, традицій, багатовікових
культурних надбань бойків, лемків і гуцулів.
Здається, що тут чи не кожна людина — митець, яскрава творча
особистість. Тільки таким до снаги було спорудити в горах дивовижні
дерев’яні храми, стіни яких зведені без жодного цвяха… °хньою окрасою
часто ставали такі ж унікальні ікони, писані на склі. Багато із них
тепер зберігаються в музейних колекціях, як і образи на дереві, що нині
вважаються чудовими зразками наївного малярства.
Своїми творами уславили рідний край і художники європейського рівня,
насамперед — іконописці, такі як знаменитий живописець Йов Кондзелевич —
автор іконостасу церкви Воздвиження Чесного Хреста Скиту Манявського, та
його попередник Іван Руткович — автор іконопису Жовківського храму.
І це — тільки дещиця духовних коштовностей, залишених нам у спадок
предками. Більшість із них — плід пишно розквітлої гілки християнства,
прищепленої колись на глибоко вкоріненому дереві місцевих язичницьких
вірувань. Вони живуть в нашій генетичній пам’яті, бринять в архаїчних
орнаментах народних вишивок, відлунюють у древніх символах землі й води
на різьблених гуцульських тарелях та виробах гончарів, їхні відблиски
мерехтять у різнобарв’ї карпатських ґерданів, пульсують у загадкових
візерунках писанок.
Тут немає нічого випадкового: у їхній знаковій системі сконцентрована
цілюща сила гір, приховані потужні обереги. Тож не дивно, що кожен гість
мальовничого карпатського краю прагне придбати собі ужиткову річ — не
тільки на згадку, але й на щастя-долю, і уявіть, на добре здоров’я. Як
от волохаті гуцульські ліжники, адже вони за словами горян — не тільки
колоритна окраса інтер’єру, а ще на додачу ліки від застуди.
Приписується ліжнику і властивість привертати добробут до його
власників. Невипадково в деяких закарпатських селах зберігся звичай —
стелити молодятам до вінця не тільки вишиваний рушничок, а ще й ліжник,
аби багаті та щасливі були.
Добру, позитивну енергетику несе в собі й одяг, виконаний у ліжниковій
техніці. Таке друге життя старовинному ткацькому промислу дали майстри
Косівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва.
Хтозна, можливо, з їхньої легкої руки моделі, створені в гуцульському
етностилі колись здобудуть визнання у світі високої моди.
А сьогодні, як і сотні літ тому, жінки оздоблюють свій одяг барвистими
вишивками. Буковинська, закарпатська, покутська… Кожна з них —
неповторна і своєрідна, а всі разом — схожі на пишний квітник. Він цвіте
веселковими візерунками сорочок, рушників, подушок. — °хні мотиви
перегукуються із ґерданами — вишуканими бісерними прикрасами, секрети
виготовлення яких західноукраїнські майстрині передають із покоління в
покоління.
З роду в рід переходить і давнє мистецтво писанкарства — ритуального
розпису великодніх яєць. Кажуть, писанки помічні на різні випадки життя:
їхні знаки — символи привертають до людей любов, здоров’я і достаток,
дають землі — родючість, худобі — плодючість.
Чимало добрих побажань закодовано й у виробах місцевих гончарів — щедро
розмальованих горщичках і тарелях, кахлях і дитячих носиках, відомих під
назвою «козульки». Є в цих маленьких глиняних забавках щось правічне —
дихають вони тією ж таємницею, що й трипільські фігурки тварин,
виготовлені руками невідомих умільців до нашої ери.
Відгомін древніх язичницьких ритуалів донині живе у прекрасних і світлих
звичаях — святкування загадкового Рахманського Великодня, вогняного
очищення в ніч на Івана Купала… Як і в сиву давнину, горяни співають і
танцюють запальні коломийки, будять Карпати звуками трембіт і сопілок,
розмовляють із Всесвітом голосом дримби, старовинним тайнописом
візерунків — символів різьблять запашну деревину, пишуть писанки й
будують храми. Храми душі щедрого і талановитого народу.
Трембіта — найбільший духовий музичний інструмент у вигляді конічної
дерев’яної труби без бокових отворів. Сягає 4 м в довжину. Поширена
здебільшого на Гуцульщині, Буковині, а на Бойківщині й досі
використовується для подачі сигналів про важливу подію в селі. Діапазон
трембіти — до 2,5 октав, чутність звуку — понад 10км.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
