Реферат на тему:
Етногеографічна складова українознавчої терміносистеми
Відділ української етнології НДІУ бере участь у роботі над укладанням
наукового енциклопедичного понятійно-термінологічного словника з
українознавства, а отже відповідає за підготовку етнологічних та інших
термінів, що вживаються в науках, тісно пов’язаних з українською
етнологією. Однією з таких наук є етнічна географія (етногеографія), яка
утворилася як окрема наука у ХХ ст. на перетині географії та етнології.
Частину етногеографічних термінів редакційною радою було вирішено внести
до словника, а саме: етнічна географія, етнічна територія, межа етнічної
території, етнічний анклав (етнічний острів), розселення етносів,
етнічна міграція, етнічна структура населення.
Розглянемо докладніше сутність етнічної географії у зв’язку з
українознавством, спробуємо узагальнити змістове навантаження тих її
термінів, які внесено до понятійно-термінологічного енциклопедичного
словника «Українознавство» і, можливо, поглибити їх тлумачення та
актуалізувати українознавчу сутність.
Етногеографія (Етнічна географія) – одна з географічних наук, яка
розвивається на межі з історичними науками, міцно пов’язана з
демографією, соціологією, психологією, політологією, статистикою
населення; вивчає минуле, сучасне і можливе майбутнє географічне
розташування етнічних спільнот і всіх складових їх культурно-історичної,
соціально-економічної, політичної, біологічної своєрідності й
подібності – окремих компонентів етнічності та їх поєднань, а також
розвиток географічного розташування та територіальної організації
людства і його територіальних частин як сукупності представників різних
етнічних спільнот. Етногеографічні дослідження спрямовані на всі
таксономічні рівні етнічних спільнот Землі протягом усієї історії
людства – від найдавніших часів до сучасності, джерелами для
етногеографічних досліджень слугують переписні та інші статистичні дані,
результати опитувань, стаціонарні та експедиційні спостереження,
історичні документи, результати археологічних досліджень тощо.
Термін «етногеографія» вперше використав Богораз-Тан В. Г. у 1920-х р.,
однак розумів його він надто широко. Засадничими етногеографічними
термінами є: етнічна територія, межа етнічної території, етнічна будова
людності (етнічна структура населення).
Етногеографія з’ясовує наступне:
1.Межі етнічної території та її географічне розташування, чисельність
етнічної спільноти, щільність заселеності етнічної території, форми
розселення, типи поселень, територіальні системи поселень, форми
урбанізації та рівень урбанізованості етносів.
2.Поширення окремих етнічних рис (компонентів етнічності) – спільних для
всієї спільноти чи для певної її частини цінностей, вірувань, норм,
традицій, смаків, самосвідомості, історичної пам’яті, мови,
традиційно-побутових елементів матеріальної культури, способів ведення
господарства, форм соціальної та політичної організації етнічних
спільнот.
3.Етно-територіальну структуру населення світу та етнічну структуру
окремих його частин – материків, країн, міст тощо.
4.Значення географічного середовища в утворенні та розвитку етнічних
спільнот, у наявності окремих етнічних рис.
5.Групування етнічних спільнот за географічними ознаками.
6.Наявність регіональних відмінностей у межах етнічної території, її
районування на підставі нерівномірного розміщення населення та його
локальних етнічних відмінностей.
7.Географічну зумовленість і територіальні відмінності перебігу
процесів, що призводять до зміни стану етнічності – етнічних процесів (у
тому числі модифікації традиційних форм культури та побуту, їх
стандартизації та уніфікації), біологічного відтворення етнічної
спільноти, міграційних та інших процесів.
У сучасній етногеографії існують різні підходи до виділення етнічних
територій, до картографування окремих елементів матеріальної і духовної
культури, до класифікації етнічних спільнот тощо.
Зародки етногеографічних знань знаходимо вже у працях багатьох
стародавніх авторів. Найдавніші географічні карти містили
етногеографічну інформацію. Етнічну ситуацію на території України
відображали у текстах та картах давні греки, араби, євреї, готи.
Етногеографічна картина світу присутня у світогляді авторів Літопису
руського.
Своєрідність культури, побуту, суспільного ладу, особливості психіки
етнічних спільнот раніше пояснювали безпосереднім впливом природного
середовища, в якому ці спільноти жили. У XIX ст. виразно оформилися
теорії географічного детермінізму.
Етногеографічний напрямок досліджень окреслився в Україні у середині і
2-й половині ХІХ ст. Росіяни, поляки, румуни, угорці були незацікавлені
у правдивих етногеографічних дослідженнях на етнічно українських землях,
оскільки вони становили небезпеку їхньому пануванню в Україні. На
прикладі долі П. Чубинського бачимо міцний зв’язок між етногеографічними
дослідженнями та політикою. Значення етногеографічних знань для вільного
самовизначення українського народу яскраво проявилося у добу
національно-визвольної боротьби 1917–1920 рр.
Перші науково обґрунтовані етногеографічні карти території України
з’явилися у середині ХІХ ст. – А. Шафарика (1843 р.), П. Кеппена (1851
р.), К. Черніга (1855 р.). Відтоді укладено й опубліковано не один
десяток етногеографічних описів, карт, спеціальних досліджень,
присвячених усій етнічній території українців чи окремим її частинам.
Великий внесок у становлення української етнічної географії зробив
С.Рудницький, у її розвиток – В. Кубійович. В умовах
хрущовсько-брежнєвського СССР етногеографічні дослідження в УССР
провадив В. Наулко.
Актуальність етногеографічних досліджень зростала під час активного
виборювання українцями незалежності своєї держави. Українські політичні
лідери, починаючи від Б. Хмельницького, прагнули, щоб Українська держава
охопила всю українську етнічну територію. Етногеографічна карта України
була одним з перших масових видань періоду УНР. У часи
російсько-комуністичної диктатури упродовж півстоліття етногеографічні
дослідження й оприлюднення етногеографічної інформації відбувалися
дозовано, під суворим контролем КПСС. Лише Пєрєстройка і незалежність
України створили для української етнічної географії умови розвитку без
партійного і без російського диктату.
Як і в більшості європейських країн, в Україні провадиться
історично-етнографічне картографування, досліджується етнічна будова
країни в її історичному розвитку, що допомагає виробленню оптимальної
політики держави в етнічній сфері, зростанню рівня етнічної
самосвідомості серед широких верств населення, формуванню і розвитку
української національної самосвідомості. Етногеографічна інформація
міститься у навчальному курсі «Географія України», обов’язковому для
вивчення у середніх загальноосвітніх школах України (у підручниках і
атласах).
Етногеографічні дослідження провадяться в інститутах НАНУ, в
університетах та інших установах (зокрема в НДІ українознавства МОН
України та в Інституті дослідження діаспори).
Етнічна територія (Етнічні землі) – населена переважно тією чи іншою
етнічною спільнотою частина Землі.
Етнічна територія необхідна як для формування етнічної спільноти, так і
для її повноцінного сталого відтворення. Етнічна територія – це не лише
поверхня суходолу, але й усе навколишнє природне середовище з його
ландшафтами, кліматом, наявними в надрах корисними копалинами, а також
розташовані на цій території культурні та цивілізаційні надбання
етносу, створені руками попередніх поколінь, – виробничі споруди,
транспортні комунікації, наукові установи, соціальна інфраструктура
тощо.
Форма, площа та інші якості етнічних територій (природні й антропогенні)
є змінними. Між етнічними та державними територіями існує міцний
взаємозв’язок. Етнічні території стали (особливо у ХХ ст.) чи не
найважливішим чинником сучасного державно-політичного розподілу земної
поверхні, оскільки етнічні спільноти є дієвими суб’єктами політики,
міжнародного права.
Щодо критеріїв виділення етнічної території існують різні думки.
Найчастіше головним критерієм слугує частка найчисельнішого етносу в
усьому населенні конкретної території. Якщо вона становить абсолютну чи
навіть відносну більшість, то дану територію вважають етнічною
територією цього етносу.
Поселення, в яких жодна етнічна спільнота не становить більшості,
зустрічаються надзвичайно рідко. Але існують чималі за розміром
території, на яких чисельна перевага одного етносу над рештою населення
є незначною. Такі території вважають етнічно мішаними. До них найчастіше
відносять ті місцевості, в яких провідний етнос становить не більше 60 %
усієї людності.
Для точного вимірювання етнічної змішаності території розраховують
індекс її етнічної мозаїчності. Наявність у певної етнічної спільноти
великих етнічно мішаних обширів, які становлять значну частину її
етнічної території, може бути (за певних обставин) передумовою
цілковитого зникнення цієї спільноти. Бо в даному випадку ускладнюється
відтворення характерних етнічних рис, послаблюються внутрішні зв’язки
спільноти, втрачається її самодостатність, зростає небезпека
трансформації культури та свідомості.
При з’ясуванні етнічної структури населення якоїсь території (а отже і
при визначенні її належності до етнічної території певного етносу)
обов’язково зважають на час, в якому вона набула саме такого стану, та
на обставини, за яких це сталося.
За значенням в етногенезі та в етнічній історії народу окремі частини
етнічної території відрізняються між собою, створюючи ядро етнічної
території та периферійні райони. В межах однієї етнічної території за
різними ознаками виділяють також етнографічні та історично-етнографічні
райони, райони етнічної сепарації, контактні зони, райони мовної
асиміляції, райони етнічної консолідації, одноетнічні райони, території
переселення, старі й нові етнічні території тощо.
На позначення етнічної території українців (української етнічної
території) застосовують наступні словосполучення: українська етнічна
територія, українська національна територія, українські землі,
український масив, суцільна українська територія, українська
етнографічна територія та інші.
С. Рудницький етнічну територію українців називав «суцільною
українською територією», «суцільною українською – так би мовити –
територією», «суцільною територією українського народу», «національною
територією», «нашою національною територією», «національною українською
територією», «національною територією України», «українською
територією», «українською національною територією», «українською
етнографічною територією». Оскільки вся етнічна територія українців
мала стати державною територією майбутньої української держави в
українознавців 1-ї третини ХХ ст. не тільки не було необхідності
розрізняти на рівні термінів територію українського етносу-народу (чи
нації в етносоціальному сенсі) та територію української держави (чи
нації в громадянсько-політичному, соціально-економічному сенсі), але й
не було такої можливості – адже самостійної соборної української
держави тоді не існувало. Навпаки, С. Рудницькийсвідомо ототожнював
територіальний зміст назви «Україна» та терміну «простір України» зі
значенням термінів: «українська національна територія», «суцільна
територія українського народу», а також з іншими, вже переліченими
термінами, вважаючи, що в часи національно-визвольної боротьби «ми не
клали належної ваги на етнографічні межі нашої суцільної території і
підрізували тим чи не одиноку галузь, на котрій сидимо!», що українці
не боронили «кожного кусня» нашої національної території. Зважмо ще й на
те, що нацією С. Рудницький вважав той народ, який живе державним
життям, або ж показав свою здатність до державного життя.
Отже «українською національною територією», «національною територією
України» та іншими термінами С. Рудницький називав одночасно і «етнічну
територію українців» (за усталеною на сьогодні термінологією), і уявну
державну територію майбутньої самостійної України, які мали б
співпадати у просторі.
На початку ХХ ст. саме етногеографічна реальність визначала
територіальний зміст назви «Україна». У ХХ ст. більша частина
української етнічної території (але не вся перетворена на державну
територію української національної держави. Тепер територіальні межі
назви «Україна» визначаються сучасною державно-політичною дійсністю, а
на етногеографічний чинник зважають у контексті історичної
ретроспективи.
В умовах СССР вихолощення терміну «нація», практика вживання слова
«національність» і у значенні «нація», і у значенні «етнос», і як ознаки
етнічної приналежності призводили до того, що різниця між етнічним і
національним була відома вузькому колу радянських етнографів. І сьогодні
навіть у наукових українознавчих текстах поняття, де використовуються
прикметники «національний» та «етнічний», не є загальновизнаними і
зрозумілими, не мають необхідної для термінів однозначності, що вже
казати про практику вживання їх у засобах масової інформації. Термін
«українська етнічна територія» не є тотожним терміну «українська
національна територія», який цілком природно дедалі частіше
ототожнюється з терміном «українська державна територія».
Однією з особливостей української етнічної території з-поміж величезних
євразійських просторів усіх сучасних слов’яномовних народів є те, що
найімовірніше саме на ній сформувалася праслов’янська етнічна спільнота,
частина якої (та, що не мігрувала звідси) з часом еволюціонувала в
сучасних українців.
Ядро української етнічної території завжди було розташоване у межах
Середнього Подніпров’я з прилеглими районами Верхнього Побожжя,
Верхнього Побужжя й Верхнього Подністров’я. Фізичною основою української
етнічної території є Український щит Східноєвропейської платформи.
Ґенеза жодного іншого слов’яномовного народу не відбувалася на теренах з
виступами докембрійського кристалічного фундаменту. Формувався
український народ в умовах широколистянолісових (східноєвропейських та
північних центральноєвропейських) і лісостепових (східноєвропейських)
переважно рівнинних ландшафтів, меншою мірою – складчастих флішових
гірських та горбистих передгірських Альпійського поясу. Ці природні
умови притаманні для всієї північно-західної половини сучасної
української державної території. Такі ландшафти поширені на захід від
сучасної державної території України до центральних районів Німеччини
(там вони вологіші за українські), на схід – до Уральських гір (там вони
посушливіші за українські). На північ від сучасної української державної
території ці ландшафти охоплюють район Підляшшя у Польщі, усю південну
частину Білорусі (так зване Білоруське Полісся), Стародубщину й суміжні
райони Брянської області Росії, на південь – майже всю Молдову та
північно-східну частину Румунії.
Формування господарсько-культурних рис українців і окремих етнографічних
груп, територіальне розміщення сучасної господарської інфраструктури і
районна спеціалізація українського господарства зумовлені, насамперед,
природним середовищем. Українська природа і безпосередньо, і
опосередковано (через прямий вплив на спосіб буття) діяла на формування
української духовності. Українське географічне середовище є і
матеріальною основою буття українського народу, і важливою, невід’ємною
частиною української етнічної свідомості, й усього духовного набутку
українців. Воно є одночасно і одним із джерел творення унікальної
української етнічності, і важливим засобом її відтворення.
Раніше вплив довкілля на етнічні риси українців був сильніший, ніж
тепер. В останні століття діяння людини на українське географічне
середовище зробився всеосяжним, докорінно перетворюючим і, на жаль,
досить часто руйнівним. Загальна забрудненість українсь¬кого
навколишнього середовища у 2-й пол. ХХ ст. багатократно перевершила
сумарні прийнятні для життя людини величини (розрахункові). Надзвичайно
забруднені ділянки та зони екологічних катастроф становлять досить
велику частку української етнічної території: район Чорнобильської АЕС,
район Сторожинця–Чернівців–Городенки, приблизно половина всієї
чорноморсько-азовської прибережної смуги, район
Кривбасу–Дніпропетровська–Запоріжжя, район Донбасу тощо. Сьогодні
довкілля в Україні є надто вразливим і потребує дбайливого й розумного
ставлення, раціонального використання природних ресурсів.
Українське природне середовище віддавна сприймалося українцями як
важлива невід’ємна складова рідного краю – Руси-України. Мешканець часів
Володимира писав на межі ХІІ–ХІІІ ст. про свою Батьківщину так: «О
незрівнянна руська земле, якою тільки красою, багатством ти не наділена:
багатьма озерами прозорими, ріками і джерелами, горами крутими,
пагорбами високими, дібровами пишними, полями зеленими, звіриною різною,
птицею незліченною, містами великими, селами дивними…». Рідний край і
надалі усвідомлювався українцями як сукупність притаманних йому
природних і створених людьми рис.
Землі, заселені українцями, мають сприятливі для інтенсивного
сільськогосподарського виробництва агрокліматичні умови та великі й
різноманітні мінерально-сировинні ресурси для промисловості. Ця
обставина не раз розпалювала загарбницькі апетити чужинців, приваблювала
соціально паразитуючі спільноти. Поляки називали українські терени раєм
світу польського, євреї – другою обітованою землею, росіяни непідробно
захоплювалися природними і рукотворними скарбами України, стратегічну
важливість українських земель відзначали німці.
Обриси і площа української етнічної території з плином часу змінювалися
залежно від конкретних історичних обставин. У лісостеповій і степовій
смугах України етнічно українська людність під тиском кочовиків не один
раз рідшала й зовсім зникала, потім знову селилася. Степові
чорноморсько-азовські землі українці остаточно опанували лише у
ХVІІІ–ХІХ ст.
У ХІХ ст. і майже до середини ХХ ст. українська етнічна територія
виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи
південно-західну частину сучасної державної території Білорусі, прилеглу
до України частину сучасної державної території Російської Федерації,
окремі ділянки лівобережжя Дністра сучасної державної території Молдови,
прикордонні північні території сучасної Румунії, північно-східні райони
сучасної Словаччини, південно-західну частину сучасної Польщі.
У період визвольних змагань 1917–1920 рр. українці прагнули об’єднати
всі українські землі в одній самостійній українській державі. Але
спочатку більшість української етнічної території, а згодом (під час
Другої світової війни) майже вся вона відійшла до СССР. У 1920-х рр.
українці намагалися розширити кордони УССР на всю українську етнічну
територію, яка була на той час у межах СССР. За підрахунками С.
Рудницького, територія, щодо приналежності якої етнічним українцям не
було сумнівів, становила на початку 1920-х р. 905 тис. км? і мала 51
млн. 249 тис. мешканців (з яких близько 71,3 % становили етнічні
українці).
До неї прилягали суцільні українські землі з неусталеними і остаточно
невизначеними межами. Разом з безсумнівно українською етнічною
територією ці землі утворювали «максимальну територію України». До неї
С. Рудницький зараховував землі донців-низовців, українські частини
Астраханщини та Терщини (де етнічні межі ще не були усталеними, а
чисельне співвідношення між українцями та іншими народами мало тенденцію
змінюватися на користь українців, де незаперечних даних, які дозволяли
б визначити етнічну приналежність мешканців поселень і провести
етнічну межу, не було). Окрім цього, С. Рудницький цілком слушно вважав
несправедливим віддавати всю перехідну етнографічну зону між білорущиною
та українщиною одній із сторін. «Південна половина переходової полоси
повинна бути причислювана до української території приблизно по лінію
Білосток, Свислоч, Ружани, Доманове, річка Щара аж до східної межі
Городненської губернії.» Максимальна українська територія, за оцінкою
С. Рудницького, мала простір 1 млн. 56 тис. кв.км та 53 млн. 906 тис.
мешканців (з яких близько 71,7 % становили українці).
Результати наступних переписів населення, які відбулися на українській
етнічній території, незважаючи на наявність викривлень етногеографічної
ситуації, дозволили науковцям уточнити її мету. Це уточнення певною
мірою відображало і головні тенденції пересування етнічних меж. За
підрахунками В. Кубійовича українські етнографічні землі у 1933 р.
розкидалися на площі 932,1 тис. кв.км. З них 728,5 тис. кв.км. припадало
на суцільну українську етнічну територію, а решта простору – 203,6 тис.
кв.км – була мішаною українською етнічною територією (Стародубщина,
Крим, Східне Передкавказзя) підпорядкованою РСФСР. Лише 443,1 тис.
кв.км. суцільної української етнічної території були в адміністративному
підпорядкуванні УССР-СССР, близько 40 % її належали Польщі (132,2 тис.
кв.км.), РСФСР-СССР (114,3 тис. кв.км.), Румунії (17,6 тис. кв.км.),
Чехо-Словаччині (14,9 тис. кв.км.), БССР-СССР (6,4 тис. кв.км.).
В усіх державах, між якими було поділено українські землі, українці
зазнавали дискримінації на етнічному ґрунті. Щодо них здійснювалися
геноцид, масові депортації зі своєї етнічної території та переселення на
неї іншоетнічної людності (частіше росіян та поляків). За відсутності
власної держави українці на всій етнічній території не мали можливості
безперешкодно передавати українські етнічні риси новим поколінням, але
українці за межами УССР (навіть ті, що мешкали на власній етнічній
території) не мали змоги відтворювати етнічну самосвідомість. Такий
перебіг подій призвів до того, що українська етнічна територія
скоротилася до сучасних розмірів і своїми обрисами тепер мало
відрізняється від державної території України. Сучасні українці, які
зберегли батьківську етнічну самоназву, тепер уже не становлять
більшості на землях Лемківщини, Посяння, Холмщини, Підляшшя,
Берестейщини, Пінщини, Стародубщини, Східної Слобожанщини, Кубані і
перебувають у становищі етнічної меншини.
Незважаючи на значні територіальні втрати, етнічна територія українців
продовжує залишатися найбільшою з-поміж усіх європейських народів та
другою за величиною у Європі (після європейської частини етнічної
території росіян). Вона охоплює близько 600 тис. км? і простягається
приблизно на 1400 км. із заходу на схід широкою смугою переважно від 300
до 700 км.
Українська етнічна територія межує з етнічними територіями росіян,
білорусів, поляків, словаків, угорців, румунів, молдован та з етнічними
островами болгар і гагаузів. Більша її частина має виразно одноетнічний
характер – етнічні українці становлять понад 80 %. У центральній,
північній та західній частинах українських етнічних теренів іншоетнічна
людність лише на локальних територіях (головним чином у великих містах)
сумарно перевершує 5 %, у більшості причорноморських районів етнічно
неукраїнська людність становить 10–20 %, у східній частині райони, в
яких іншоетнічна людність становить 5–10%, чергуються з тими, де питома
вага етнічних неукраїнців більша. У межах української етнічної території
є одноетнічні та етнічно змішані острови (анклави) болгар, молдован,
румунів, угорців, росіян, поляків, греків, циган, албанців, словаків,
білорусів та етнічних груп інших народів. Іншоетнічні домішки на
територіях міст за чисельністю і питомою вагою значно більші, ніж у
сільській місцевості (особливо на півдні і сході країни).
Територія Кримського півострова після депортації кримських татар під час
Другої світової війни набула в етнічному сенсі російського характеру,
хоч і мала велику домішку українців та інших народів. Після повернення
кримських татар, міграційного відтоку росіян до Росії та зменшення
інтенсивності зросійщення українців та інших етнічних спільнот Кримський
півострів став етнічно мішаною російсько-українсько-кримськотатарською
територією з абсолютною перевагою росіян у містах та відносною – у
селах. Поселення, де етнічні українці становлять відносну більшість,
зосереджені здебільшого в північній частині півострова.
a
a
a
????¤?¤?$???????a?ежа, Етнічна границя) – лінія граничного поширення
поселень з чисельною перевагою одного етносу над будь-яким іншим
етносом. На етногеографічних картах межу етнічної території показують
умовною лінією, що позначає кінець етнічної території, її край, або ж
смугою етнічно змішаного населення.
У густозаселених районах межу етнічних територій суміжних народів
проводять між найменш віддаленими порубіжними поселеннями, а саме – по
спільних границях адміністративно підпорядкованих їм територій. Етнічні
межі розділяють суміжні етнічні території, а також відокремлюють етнічні
території від незалюднених частин земної поверхні. Природними рубежами
етнічних територій часто стають морські узбережжя, гірські хребти,
річки, болота, ліси, вододіли.
Межі етнічних територій та політичні кордони сьогодні ще досить рідко
співпадають. Проте у сучасному світі існує стала тенденція наближення
державних кордонів до етнічних меж та навпаки – наближення етнічних меж
до кордонів держав. Кожна етнічна спільнота, досягаючи певного рівня
розвитку і самоусвідомлення, природно прагне бути суб’єктом політики і
міжнародного права, досягти суверенітету на власній етнічній території.
Етнічно строкаті території, території з невиразними етнічними межами та
частини чужоетнічних територій є сприятливим ґрунтом для міжетнічних
конфліктів, а також для насильницького чи природного пересування
етнічних меж.
Пересування у процесі історичного розвитку меж етнічних територій може
бути наслідком дії етнічної асиміляції, етнічної міграції, об’єднавчих
та роз’єднавчих етнічних процесів, відмінностей у біологічному
відтворенні етнічних спільнот, дискримінації за етнічними ознаками,
депортації, геноциду тощо.
Ф. Максименко, дослідивши праці про межі української етнічної території,
зробив 1927 р. такий висновок: «…для визначення цих меж зроблено
неприпустимо мало; ані гарної детальної етнографічної мапи, ані солідно
обґрунтованого огляду меж зрештою ми ще не маємо». Незважаючи на
наступні досягнення у картографуванні етнічних спільнот, мусимо визнати,
що вивчення межі етнічної території українців сьогодні не відповідає
сучасним можливостям історичних і географічних наук в Україні і потребам
українського суспільства. Сучасне проходження етнічної межі, її зміщення
з плином часу, причини, час і наслідки її пересування у ХХ ст. були і
залишаються предметом суперечок у середовищі науковців, політиків і
пересічних громадян.
Найменш визначеною у суспільній свідомості є спільна межа етнічних
територій українців та росіян. Різне ставлення до швидкого перетворення
кількох мільйонів українців на росіян породжує відмінні підходи до
визначення проходження українсько-російської етнічної межі на
місцевості. Сучасна українська державна влада не готова вимагати
визнання Російською Федерацією (як правонаступницею СССР) та КПРФ і КПУ
(як уламками й ідеологічними спадкоємцями КПСС) провини за насильницьке
російщення українців у східній частині української етнічної території.
На жаль, докладно сучасні межі української етнічної території
залишаються невідомими й українознавцям. Українознавчі етногеографічні
карти, що друкуються в наш час, або відображають минулу реальність, або
взагалі не показують етнічних територій. Досі зберігається силоміць
накинута російськими «інтернаціоналістами» традиція показувати межі
української етнічної території ,не виходячи за кордони України, що
сприяє завершенню етнічної асиміляції зарубіжних груп українців на
українській етнічній території. Проблема російщення українців
залишається досі небажаною для висвітлення у багатьох українських
засобах масової інформації.
У 1-й пол. ХХ ст. у визначення межі етнічної території українського
на¬роду зробили внесок С. Рудницький, В. Кубійович, М. Кордуба, В.
Францев, В. Бутович, Л. Берг, С. Томашівський, Є. Карський, Д. Багалій,
М. Грушевський, Ф. Максименко та інші дослідники, у 1960-х рр. – В.
Наулко.
Українознавці розуміли визначальне значення межі української етнічної
території для територіальних обрисів України не лише як
культурно-історичного утворення, але й державно-політично-економічного.
В. Кубійович у 1940-х р. на питання «Що таке українські землі?»
відповідав таким чином: «Ми окреслюємо Україну як територію, яку
сьогодні заселюють українці, себто як українську національну територію
без огляду на те, до складу яких держав вона входить. Границі
українських земель лежать там, де проходять границі українського народу,
його мови і культури. Вони тягнуться від Тиси, устя Дунаю, Чорного моря
і Кавказу на півдні до боліт Полісся і верхів’я Десни на півночі, від
Попраду, Сяну, Вепру й Біловежі на заході по надкаспійські пустелі й Дін
на сході, за якими простягаються ще й українські колонії аж до берегів
Тихого океану».
Упродовж усієї історії українців межі етнічної території перебували в
русі. Найменш усталеною була південно-східна ділянка етнічної межі.
Південна межа розселення українців неодноразово зміщувалася з півдня на
північ та у зворотному напрямку на десятки й сотні кілометрів, допоки
загалом не співпала у кінці ХVШ – XIX ст. з береговою лінією Азовського
моря та північної частини Чорного моря (не охоплюючи Кримський
півострів) – від дельти Дунаю до відрогів Кавказьких гір (між
Геленджиком та Туапсе). У період сталінщини і наступних за нею кількох
десятиліть інтенсивного штучного формування совєтського народу південну
й східну ділянки межі української етнічної території під проводом КПСС
швидко пересунуто в бік УССР.
Внаслідок геноциду, примусової асиміляції, етнічної дискримінації та
природних міграційних, етнічних і демографічних процесів українська
етнічна територія суттєво зменшилася на сході, на півночі й на заході.
Низку українських етнічних земель втрачено упродовж 2-ї пол. ХІХ ст.–1-ї
пол. ХХ ст. Межа сучасної етнічної території українців переважно
співпадає з державним кордоном України. Але окремі її ділянки
відхиляються від державного кордону України в обидва боки, і в бік
України, і в бік сусідніх держав. Найбільшими відхиленнями сучасної межі
української етнічної території у бік України є:
1. На півдні Молдови та в суміжних районах України склався порівняно
великий за площею болгарсько-гагаузький острів з домішками молдован,
українців і меншою мірою росіян, який не входить ні до української
етнічної території, ні до молдовської. Отже, межа між українською
етнічною територією, з одного боку, та молдовською етнічною територією і
болгарсько-гагаузьким анклавом, з іншого боку, проходить по південній
буджацькій частині Одеської області України.
2. Етнічна межа між українцями, з одного боку, та румунами й
молдованами, з іншого, заходить у прикордонні райони Чернівецької
області України.
3. На українському боці від українсько-угорського державного кордону
існує смуга угорської та змішаної угорсько-української етнічної
території. Відповідно етнічна межа між українцями та угорцями заходить у
прикордонні райони Закарпатської області України.
4. Виступ російської етнічної території маємо уздовж лівого берега
Сіверського Донця. Відповідно українсько-російська етнічна межа заходить
в один з прикордонних районів Луганщини.
Питома вага українців на українській етнічній території за межами
України у сучасній українознавчій літературі висвітлюється вкрай рідко і
надто поверхово. Досі немає вичерпного переліку поселень за межами
України, де українці становлять більшість чи вагому частку людності, та
суміжних з ними поселень. За наявними сьогодні різноманітними
суперечливими джерелами можемо припускати, що найбільшими відхиленнями
сучасної межі української етнічної території у бік сусідніх країн є:
1. У Воронезькій та Білгородській областях Російської Федерації існує
залишок української етнічної території. Етнічна межа між українцями та
росіянами заходить у ці області Росії до Дону, нагадуючи межі південної
половини колишнього Острогозького повіту (так було принаймні до кінця
1980-х р.).
2. Українсько-молдовська етнічна межа у Подністров’ї (від Сорок до
Дністровського лиману) відхиляється від державного кордону в обидва
боки. У районі Рибниці маємо суттєве відхилення у бік Молдови.
3. Карпатська ділянка українсько-румунської етнічної межі заходить у
прикордонні райони Румунії, суміжні з Чернівецькою, Івано-Франківською
та Закарпатською областями України.
4. У Брестській області Білорусі маємо ознаки відродження української
етнічної самосвідомості, що дає підстави припускати відхилення
українсько-білоруської етнічної межі від міждержавного кордону на його
західній ділянці у бік Білорусі.
Етнічний анклав (Етнічний острів) (франц. «enclave» від лат. «inclavare»
– зачиняти на ключ) – порівняно невелика частина етнічної території
певного етносу, оточена іншоетнічною територією. Етнічний анклав є ніби
острівцем в іншоетнічному морі. У більшості випадків один етнічний
анклав оточений однією великою етнічною територією. Але досить часто
буває, особливо в районах, де частини етнічних територій кількох етносів
перемішані між собою, що певний етнічний анклав оточений двома чи
більшою кількістю етнічних територій (переважно також острівними).
Етнічні анклави певного етносу просторово відірвані один від одного та
від його головної етнічної території. Проте в окремих випадках острівний
(анклавний), або ж розпорошений (дисперсний), спосіб розселення етносу є
для нього визначальним. Тому виокремити якусь головну його етнічну
територію надто складно чи навіть неможливо.
Серед українознавців є й інші уявлення про значення даного терміну.
Вважають, наприклад, що даний термін означає «етнічну групу, яка займає
компактну територію в межах розселення іншого етносу», а також «одну з
форм розселення (поряд з дисперсною) етнічних меншин». Однак загалом у
світі «анклав» у географічному, політологічному ій правознавчому
контекстах це, насамперед, певна однорідна територія (замкнена,
зачинена, оточена, обмежена, затиснена, вкраплена). На означення ж
«етнічної групи» та «форми розселення етнічних меншин» існують інші
терміни.
На початку ХХ ст., певно під впливом написання французького «enclave»,
в українознавчих працях (зокрема в етногеографічних) вживалася форма
«енклав». Важливо зазначити, що межі державно-політичних та етнічних
анклавів не співпадають.
Розселення етносів в Україні – 1. Процес заселення й наступного освоєння
українцями та представниками інших народів (етносів) раніше незаселених
чи рідконаселених земель у межах сучасної української національної
території та на прилеглих землях.
Розселення будь-якої етнічної спільноти є активним формуванням її
«життєвого простору» (в матеріальному й духовному сенсах) у Всесвіті і
одночасно пристосуванням до нових природних, політичних, економічних,
культурних та інших умов буття. Отже, розселення супроводжується більшим
чи меншим перетворенням природи, спрямованим на опанування географічного
середовища, використання його ресурсів. Але географічний чинник великою
мірою зумовлює існування особливостей матеріальної культури етносу і
опосередковано всієї духовної складової його етнічності. Проте в ХІХ–ХХ
ст. та в сучасну добу залежність етнічних рис від природних умов швидко
зменшується.
Процес розселення називають також «колонізацією», іноді «експансією».
Розселення та переселення призвели до сучасного стану просторової
організації людності в Україні й зокрема до сучасного географічного
розташування етнічних спільнот. Розселення українців, кримських татар,
караїмів, кримчаків та представників зарубіжних народів відбувалося
хвилями різної потужності упродовж багатьох століть, мало і стихійний, і
організований характер. Здійснювалося заходами різних форм української й
кримськотатарської держав, а також сусідніми державами, найактивніше –
російською та польською. Розселення українців та представників інших
етнічних спільнот вивчається історичними й політичними науками,
етнічною географією, історичною та етнічною демографіями, соціологією.
У певні історичні періоди існували різні райони, з яких відбувалося
розселення українців, та заселення українцями. В середині і 2-й половині
1 тисячоліття н.е. розселення слов’янської людності відбувалося з
центрально-північно-західних територій України за всіма напрямками, але
південно-східний вектор розселення був порівняно слабкий. Загальний
напрямок розселення українців упродовж 2 тисячоліття н.е. на сучасній
національній території – з північного заходу на південний схід.
Розселення українців за межі України (еміграція) здійснювалося з
української етнічної території в усіх напрямках, але наймасовіші
переселення відбулися на схід (на Дон, Кубань, Волгу, до Казахстану,
Сибіру, Далекого Сходу тощо). Еміграція українців призвела до утворення
української діаспори – розсіяної по багатьох чужих країнах світу вагомої
частини українського народу (етносу). Оцінки сумарної чисельності
українців, що постійно мешкають за межами України, суттєво відрізняються
– від 7 до 15 млн. осіб.
Завдяки еміграції (імміграції) – переселенню людності з-поза меж
України на українські землі – в Україні з’явилися представники 150–200
сучасних зарубіжних народів, які сумарно становлять сьогодні в Україні
до 20 % усієї людності. Імміграція спричинила формування кількох
корінних українських етнічних спільнот: караїмів, кримських татар та
кримчаків.
Початкове розселення чужинців з Європи й Азії відбувалося головним чином
на заході, півдні й сході України. Але подальше їх переселення у межах
України суттєво змінювало географічне розташування етнічних спільнот.
Розселення росіян в Україні відбувалося у ХХ ст. з південно-східних
районів України до центральних, північних та західних. Поляки
розселялися з західних районів у центральні й північні, євреї –
переважно із західних районів спочатку в центральні й північні, потім –
у південні й східні. В еміграційних потоках з України на власну
історичну батьківщину чи до інших країн світу активну участь брали
кримські татари (Туреччина), поляки (Польща), німці (Росія, Німеччина),
євреї (Росія, Ізраїль, Німеччина, США), росіяни (Росія).
У литовсько-польську добу історії України поселенська мережа розвивалася
таким чином, що степові приморські землі півдня залишалися майже без
постійних поселень українців і кримських татар. Але наприкінці ХVІІІ – в
ХІХ ст. на півдні України сформувалася мережа сільських і міських
поселень. До заселення півдня України царський уряд залучив, крім росіян
та інших народів імперії, ще й іноземних переселенців з Європи: німців,
болгар, сербів, албанців, гагаузів, швейцарців, поляків тощо.
2. Стан на певний час просторової організації українців і представників
інших народів (етносів) на території України; результат процесу
розселення етносів. Вивчається етнічною географією, географією населення
(розселення) та іншими науками.
Просторова організація українців та представників інших етнічних
спільнот в Україні зумовлена природними умовами та історичним розвитком
українського суспільства. Розвиток просторової організації людності на
будь-якій території залежить від її поселенського потенціалу, від
здатності витримувати певне антропогенне навантаження не деградуючи,
відтворюючись, а також від конкретної господарської діяльності,
притаманної тому чи іншому способу виробництва. Різні галузі
господарства одного способу виробництва потребують різних типів
поселень.
Головними формами людських поселень у класовому суспільстві є постійні
поселення – село і місто. Існують також розпорошене (дисперсне)
розселення (коли оселі розташовані не скупчено, а віддалено), сезонні,
пересувні, тимчасові поселення. Скупчені поселення утворюють групові
форми розселення, найскладнішими з яких є агломерації (конурбації)
поселень та мегалополіси (мегаполіси). Групові форми розселення
збільшують можливості мешканців одержувати інформацію, вибирати
навчальний заклад і фах, рід занять, проявляти соціальну й творчу
активність, зустрічатися з однодумцями тощо. Саме людність
багатофункціональних групових систем розселення є сприятливим
середовищем для розширеного відтворення соціальних відносин.
В умовах СССР в Україні здійснювалося централізоване управління
розвитком розселення. Розташування нових поселень в СССР і розвиток вже
існуючих здійснювалися, насамперед, в інтересах метрополії – Російської
Федерації. Великі кошти вкладалися у розвиток систем розселення в
азійській частині Союзу.
Зміни у системі розселення відбуваються повільніше, ніж зміни в
організації і розташуванні господарства. Велике значення у розвитку
розселення людності мають національні традиції та наявність свідомих
планованих дій, спрямованих на поліпшення розселення. Метою планованої
зміни розселення людності є оптимізація розташування людності відносно
природних ресурсів (у тому числі рекреаційних) і виробництва.
Просторова організація представлених сьогодні в Україні етнічних
спільнот на українській національній території різна. Різні етнічні
спільноти і групи мають різні головні райони зосередження в Україні,
схильні до різних форм розселення, до різних ландшафтів, мають різне
етнічне сусідство тощо.
Українці, на відміну від решти представлених в Україні етнічних
спільнот, мешкають на всій українській національній території. Вона
розташована у центрально-східних районах Європи, прилягаючи до північних
берегів Чорного й Азовського морів. Українці мешкають в усіх
адміністративно-територіальних одиницях, в усіх міських і майже в усіх
сільських поселеннях країни. Але територіальне розміщення українців є
нерівномірним. Заселеність українцями лісостепової смуги та
індустріалізованих районів степової смуги загалом більша, ніж південних
та північних територій, а також гірського карпатського пасма. Більшість
українців мешкає в містах. У центральній, північній та західній частині
української національної території порівняно велику вагу становить
людність сільських поселень, а також людність містечок, маленьких та
середніх міст. У ХХ ст. в Україні активно формувалися групові системи
розселення, найбільшою з яких є Київська агломерація.
Кримські татари, караїми, кримчаки, а також усі зарубіжні етнічні
спільноти, представлені сьогодні в Україні, розташовані на національній
території вкрай нерівномірно. Кримські татари, караїми й кримчаки
розселені головним чином на Кримському півострові. Серед зарубіжних
народів найширше представлені росіяни. Вони мешкають в усіх районах
України, але надто маленька частка їхньої етнічної групи мешкає в
сільській місцевості, і зосереджені вони переважно на сході й півдні
країни. Для більшості найчисельніших етнічних груп характерним є
розселення в одному або в декількох районах України. Більшість поляків
розселена в Житомирській, Хмельницькій, Львівській областях; більшість
угорців та словаків – у Закарпатській області; більшість румунів – у
Чернівецькій та Закарпатській областях; більшість молдован – в Одеській
та Чернівецькій областях; болгар – в Одеській та Запорізькій областях;
гагаузів – в Одеській області; греків – у Донецькій області; білорусів –
у Криму та на Донбасі, турків – у Криму. На сучасний стан розселення
етносів в Україні великий вплив справили зворотна міграція та етнічна
асиміляція чужинців.
Розгляд лише кількох етногеографічних термінів переконує нас у тому, що
група етногеографічних термінів хоч і невелика чисельно, проте надто
важлива складова частина українознавчої терміносистеми. Адже стосується
вона підвалин українського етносу й української нації – географічного
розміщення й територіальної організації українського етносу в світі,
корінних та прийшлих етнічних спільнот в Україні.
Формування державного кордону України відбувалося у зв’язку з
етногеографічною реальністю, яка змінювалася деякою мірою й через
пересування державних кордонів. Певні властивості етногеографічної
будови української нації створювали в минулому і продовжувати створювати
сьогодні неабиякі політичні проблеми. Відповідно, етногеографічні
терміни часто використовуються і в політологічних текстах, зокрема в
етнополітології. Багато термінів, що існують в етногеографії, активно
вживаються і в інших науках, які (так само, як і етногеографія) є
джерелом збагачення системи українознавчих термінів, – у демографії,
соціології, лінгвістиці, культурології, історичних науках, де вони
сприймаються як свої. Оскільки в одне слово чи словосполучення в різних
науках інколи вкладають інший зміст, виникає омонімія серед
українознавчих термінів. А про синонімію годі й говорити – це вельми
поширене явище. Однак першість етнічної географії на тлумачення певного
кола термінів є природною.
У зв’язку з важливістю етногеографічної складової для українознавчої
терміносистеми низку етногеографічних термінів буде внесено не лише до
понятійно-термінологічного енциклопедичного словника «Українознавство»,
але й до термінологічного довідника «Україна – етнос», укладання якого
здійснюється в 2006 р. співробітниками відділу української етнології
НДІУ на виконання наукової роботи за державною бюджетною темою:
«Дослідження етнічної історії українського народу та науково-методичне
забезпечення вивчення її в середній та вищій школі».
Література:
Волобуєв В. Етногеографія // Малий етнополітологічний словник. –– К.:
МАУП, 2005.
Географічна енциклопедія України: В 3-х т. –– К., 1989–1993.
Дністрянський М. С. Кордони України. –– Львів: Світ, 1992.
Етногеографія. // Мала енциклопедія етнодержавознавства. –– К., 1996. ––
С. 61.
Карта етнічного складу населення України. –– К., 2003.
Колонізація України // Політологічний енциклопедичний словник – К.:
Ґенеза, 1997. –– С.161.
Крип’якевич І. Історія української колонізації // Географія українських
і суміжних земель. –– Львів, 1938.
Кубійович В. Положення, границі й територія України.; Кубійович В.
Національні відносини.; Кузеля З. Племінний розподіл і етнографічні
групи // Енциклопедія українознавства. Загальна частина. Перевидання в
Україні. (Репринтне відтворення видання 1949 р.) –– К., 1994.
Кубійович В. Територія й людність українських земель. –– Львів, 1935.
Максименко Ф. Межі етнографічної території українського народу //
Бібліотечний збірник. –– 1927. –– № 3.
Наулко В. І. Етнічний склад населення Української РСР.
Статистико-картографічне дослідження. –– К., 1965.
Огляд національної території України // Степан Рудницький. Чому ми
хочемо самостійної України? –– Львів: Світ, 1994.
Рафальський О. О. Національні меншини України у ХХ ст.:
Історіографічний нарис. –– К., 2000.
Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. –– К., 2000..
Трощинський В. П., Шевченко А. А. Українці в світі. –– К., 1999..
Украинская ССР. Этническая карта // История Украинской ССР. –– К.,
1985.; В 10 т. Т.10: Украинская ССР в условиях развитого социализма
(60-е – начало 80-х годов).
Україна – Етнос. Наук. бібліогр. дов-к з етнологічних та дотичних до них
проблем українознавства / Укл. Фігурний Ю. С., Чирков О. А. –– К., 2005.
–– 202 с.
Чирков О. А. Слабкі місця сучасної українознавчої термінології (за
текстами навчальних програм з українознавства) // Українознавство. ––
2002. –– № 3. –– С. 79–81.
Чирков О. А. Чи відновлять народи України втрачену чисельну перевагу в
Криму? (Сучасні та можливі майбутні зміни етнічної будови людності
Кримського півострова) .–– К., 2006.
Чирков О. Вплив зовнішньої міграції V–ХХ ст. на сучасну етнічну
мозаїчність людності України // Українознавство.–– К., 2002. ––Ч. 1–2.
– С. 215–220.
Чирков О. Втрачені землі (порівняння «національної території України»,
визначеної С. Рудницьким на початку 1920-х р. з сучасною державною та
етнічною українською територією) // Україна просторова в концепційному
окресленні Степана Рудницького. Монографія. –– К., 2003. –– С.131–141.
Этногеография // Этнография и смежные дисциплины. Этнографические
субдисциплины. Школы и направления. Методы. –– М., 1988.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
