Реферат на тему:
«Енеїда Івана Котляревського: погляди з минулого і сьогодення»
Тарас Шевченко
На вічну пам’ять Котляревському
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину.
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На калині одиноке
Гніздечко гойдає, –
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає.
Згадай лихо, та й байдуже…
Минулось… пропало…
Згадай добре, – серце в’яне:
Чому не осталось?
Отож гляну та згадаю:
Було як смеркає,
Защебече на калині –
Ніхто не минає.
Чи багатий, кого доля,
Як мати дитину,
Убирає, доглядає, –
Не мине калину.
Чи сирота, що до світа
Встає працювати,
Опиниться, послухає:
Мов батько та мати
Розпитують, розмовляють, –
Серце б’ється, любо…
І світ божий, як Великдень.
І люди, як люди.
Чи дівчина, що милого
Щодень виглядає,
В’яне, сохне сиротою.
Де дітись, не знає;
Піде на шлях подивитись,
Поплакати в лози, –
Защебече соловейко, –
Сохнуть дрібні сльози.
Послухає, усміхнеться.
Піде темним гаєм…
Ніби з милим розмовляла…
А він, знай, співає,
Та дрібно, та рівно, як бога благає,
Поки вийде злодій на шлях погулять
З ножем у халяві, – піде луна гаєм.
Піде та замовкне – нащо щебетать?
Запеклую душу злодія не спинить,
Тільки стратить голос, добру не навчить.
Нехай же лютує, поки сам загине,
Поки безголов’я ворон прокричить.
Засне долина. На калині
І соловейко задріма.
Повіє вітер по долині, –
Пішла дібровою луна,
Луна гуляє, божа мова.
Встануть сердеги працювать.
Корови підуть по діброві.
Дівчата вийдуть воду брать,
І сонце гляне – рай та й годі!
Верба сміється, свято скрізь!
Заплаче злодій, лютий злодій,
Було так перш – тепер дивись;
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину;
Над водою гне з вербою
Червону калину.
На калині одиноке
Гніздечко гойдає.
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає.
Недавно, недавно у нас в Україні
Старий Котляревський отак щебетав.
Замовк неборака, сиротами кинув
І гори і море, де перше витав,
Де ватагу пройдисвіта
Водив за собою, –
Все осталось, все сумує,
Як руїни Трої.
Все сумує, – тільки слава
Сонцем засіяла.
Не вмре кобзар, бо навіки
Його привітала.
Будеш, батьку, панувати.
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!
Праведная душе! прийми мою мову
Не мудру, та щиру – прийми, привітай.
Не кинь сиротою, як кинув діброви,
Прилини до мене, хоть на одно слово,
Та про Україну мені заспівай.
Нехай усміхнеться серце на чужині.
Хоть раз усміхнеться, дивлячись, як ти
Всю славу козацьку за словом єдиним
Переніс в убогу хату сироти.
Прилинь, сизий орле, бо я одинокий
Сирота на світі, в чужому краю.
Дивлюся на море широке, глибоке.
Поплив би на той бік – човна не дають.
Згадаю Енея, згадаю родину.
Згадаю, заплачу, як тая дитина.
А хвилі на той бік Ідуть та ревуть.
А може, я й темний, нічого не бачу,
Злая доля, може, по тім боці плаче, –
Сироту усюди люди осміють.
Нехай би сміяллсь, та там море грає,
Там сонце, там місяць ясніше сія,
Там з вітром могила в степу розмовляє,
Там не одинокий був би з нею й я.
Праведная душе! прийми мою мову
Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.
Не кинь сиротою, як кинув діброви,
Прилини до мене хоч на одно слово
Та про Україну мені заспівай!
(Петербург 1838)
Іван Франко
КОТЛЯРЕВСЬКИЙ
Орел могучий на вершку сніжному
Сидів і оком вздовж і вшир гонив.
Втім, схопився і по снігу мілкому
Крилом ударив і в лазур поплив.
Та груду снігу він крилом відбив,
І вниз вона по склоні кам’яному
Котитись стала – час малий проплив,
І вниз ревла лавина дужче грому.
Так Котляревський у щасливий час
Вкраїнським словом розпочав співати,
І спів той виглядав на жарт не раз.
Та був у нім завдаток сил багатий,
І огник, ним засвічений, не згас,
А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.
1873
Микола Вороний
НА СВЯТО ВІДКРИТТЯ ПАМ’ЯТНИКА ІВАНОВІ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ
Був один такий час: на важких терезах
Вже хиталася доля Вкраїни,
А вона, наша ненька, стояла в сльозах,
В сподіванні страшної хвилини.
По широких степах ще котилась луна,
Марний відгук кривавої січі…
І надходила ніч непрозора, сумна,
Що, мов пугач, дивилась у вічі.
Де-не-де серед тиші ще хтось з кобзарі
Грав, неначе прохав на подзвіння;
То не дума була, то був лірницький спів,
Над труною тужне голосіння…
Ніч і тиша сумна присипляли усіх,
Навіть тих, хто і в бою не гнувся…
Коли раптом веселий зневажливий сміх
Серед мертвої тиші почувся!
І здригнулися всі у питанні німім:
Хто б посмів так одважно сміятись.
Коли звикли усі, щоб не вдарив той грім,
І від власної тіні ховатись.
Ще ж у пам’яті свіжа подія була.
Як в неволі сколав Калнишевський…
Хто ж сваволець, що мас відвагу орла?
То сміявся Іван Котляревський.
Він співав і сміявся.
І голос його
То лунав соловейковим співом,
То нараз затихав, – і він замість того
Реготався, охоплений гнівом.
Він до бою не кликав, бо знав, що у сні
Спочиває натруджена сила,
Що по довгій, столітній козацькій війні
Ніч столітня тепер наступила.
Він не плакав, бо серцем прозрів, що народ,
Відпочивши від мук лихоліття,
Зрозуміє причини колишніх пригод
І завдання нового століття.
Та він бачив, що люд той не мав голови,
Що вже пан свого краю цурався, –
Тоді жовч закипала у нього в крові
І він з панства того реготався! –
Так минали літа… І новітні співці
Відгукнулись на голос той дужий
Засвітились помалу в хатах каганці,
Прокидався слабий і байдужий.
І збирались один по однім вояки,
І під прапором правди святої
Виростали з землі, шикувались полки,
Чувся поклик: “До зброї! до зброї! …”
Не неволя чужа і не сила меча –
Гаслом стало: освіта й наука,
Проти нападу злого і тьми і бича
Ся найкраща в житті запорука!
Та не всі вирушали, відкинувши страх,
Як ті лицарі славні, завзяті –
Ще багато їх спить, поховавшись в норах,
Ми не бачимо їх на цім святі!
Годі ж спати! Прокиньтесь! Ви спали сто літ!
Мабуть, виспались добре, нетяги?!
Чи ж сховали в душі ви святий заповіт?
Чи набралися сил і відваги?
День надворі! Нас кличе новий наш гетьман,
Не гетьман військовий, а культурний.
Тим гетьманом тепер у нас батько Іван,
Що вказав нам шлях літературний!
Він між нами тепер! Він зібрав нас усіх
Хто ж на поклик його не озветься?!
З-поза довгих ста літ чи ви чуєте сміх?
То Іван Котляревський сміється!..
С. Осняки, на Чернігівщині, 24/VIIІ 1903 р.
Микола Міхновський
Одвертий лист до міністра Сипягіна
Пане міністер!
Ви заборонили зробити нашою мовою напис на пам’ятнику нашому першому
національному поетові Котляревському!
Того обурення, що обхопило нас, коли ми дізнались про Вашу відповідь на
прохання лояльних полтавців, Ви не зможете зрозуміти. Але те, чого Ви
так бажали, те сталось: ми учули усю гіркість тієї наруги, тієї зневаги,
що Ви завдали нашій нації. Батьки наші та діди мовчки знесли і заборону
освіти на нашій мові і навіть заборону самої мови української. Вони все
переказували нам свій заповіт: “Терпіти, надіятись і мовчати”.
Через те Ви, пане міністер, і Вам подібні добродії стали уважати нашу
мовчазну націю за паріїв Европи, бо Ви звикли поважати лише і дно
насилля, хоч і дурите цілий світ на Гаазькій конференції, ніби шануєте
право.
Та ми визнаємо, що Ви праві, що українська нація в Росії єсть справді
нацією рабів-паріїв. Призначення її годувати Вас, пане міністер, і ще
цілі сотні тисячів урядовців-чужинців від міністра аж до сільського
урядника: давати людей і гроші на військо, яке підтримує Ваше пановання,
пане міністер, і деморалізує нашу націю, постачати кошти на всякі школи,
де чужинці-вчителі роблять з наших дітей заклятих ворогів нашій нації;
будувати церкви, де продажні попи благаюсь Бога зміцнити над нами
пановання чужинців.
Але й Ви, пане міністер, мусите признати, що все оте виповняє наша нація
покірливо, без протесту.
Отже, навіщо зайві жорстокости до нас? Але Ви гадаєте інакше!
Вас дратує, що Ваші раби сміють щось ховати в душі; Вас гніває, що парії
мають якусь “святую святих” у серці, куди Вас не пускають; Вас лютить,
що нація, яку Ви зробили старцем, зложила криваво зароблений гріш на
пам’ятник своєму поетові – і Ви ганебною рукою безстидного чужинця
поклали свою заборону на душу нації.
Ви гадаєте, пане міністер, що Ви укупі з усіма Вашими посіпаками
здолієте вбити наш нарід?
Нехай відповість Вам наша історія. Нехай вона розповість Вам, яка міцна
та сильна була польська держава “від моря до моря”, який знівечений був
увесь наш нарід під панованням чужинців-Поляків, які терпів він
гнобительства від польських панів…
І нехай історія розповість Вам, як одним сильним і міцним рухом
зруйновала наша нація усю польську державу і повернула внівець
гнобителів. А колишні Поляки, пане міністер, вміли гнітити нас не згірше
від сучасних Росіян, і колишня Варшава була купьтурнійша, ніж сучасний
Петербург.
А знаєте, через що наші прабатьки розвалили Польщу? Через те, що вона
наполягла на душу нації, на її моральне “Я”. А всі злочинства
прощаються, крім злочинств проти Святого Духу.
Уряд російський супроти нашої нації став на ту саму стежку, що й
колишній польський уряд, і тим самим вимагає, щоб ми пішли шляхом наших
прабатьків часів Богдана Хмельницького. І ми підемо.
Закон царя-“освободителя” з 17 травня (мая) 1876 року єсть злочинством
проти Духу Святого, бо то єсть суворий і безпощадний засуд цілої нації
нашої на моральну смерть. Але Ваша безглуздна заборона українського
напису на пам’ятнику українському поетові єсть огидливе знущання над
засудженою вже на смерть нацією. Тая заборона єсть краплею, що
переповнила чашу страждань і терпіння нашого народу. Вона свідчить, що
не буде ніколи кінця Вашому гнобительству. Вона каже нам: “Годі мовчати
Вам, рабам! Ми не можемо далі дозволити безстидному чужинцеві знущатись
над найсвятійшими нашими чуттями”.
Українська нація мусить скинуги пановання чужинців, бо вони огижують
саму душу нації.
Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути
своє визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися
ріки крови! А та кров, що поллється, впаде як народне прокляття на Вашу
голову, пане міністер, і на голови всіх гнобителів нашої нації.
Примітки
1. Друкується зі збереженням лексичних,синтаксичних та орфографічних
особливостей.
2. Сипягін – міністр внутрішніх справ Російської імперії.
Молода Україна. – Рік І. – Ч. 9 – 10. – Львів, вересень – жовтень 1900.
Сергій Єфрємов
Бувають в історії народів дати, які немовби розривають надвоє їхнє життя
і кладуть межу високу посеред рівного шляху історичних подій. Минувшина
осталась по той бік межі, майбутність стелиться по цей, і хоча генетичні
зв’язки між ними очевидні для кожної людини.
Проте зразу ж видно, що Історія тут круто звертає з свого попереднього
шляху й починає якусь нову путь, дає початок новому напряму. Немов у
фокусі збираються тут, на цьому повороті, тенденції довгих віків,
потайна виявляється робота багатьох поколінь. Ті самі тенденції, що не
зовсім ясно стояли навіть перед своїми творцями, та сама робота, яка
йшла, здавалось, тільки по інерції – враз виступають у зовсім новому
світлі від однієї якоїсь події, що за одним разом робить немов
підрахунок попередньому й надає глибокої ваги тому, в чому сучасники
бачили свою звичайну буденщину. Такі історичні дати вічно стоять живим
“указующим перстом” на дорозі поступу, незломним нагадуванням про те, що
назад до старого нема вороття, що народ мусить іти все вперед од
критичної події і в той бік, у який вона показує. Ми маємо таку
історичну дату, – це пам’ятний в історії України рік 1798-й. Того року
прилетіла перша ластівка українського національного відродження –
невеличка книжка, од якої не тільки початок нового українського
письменства рахуємо, а й новий етап позначаємо в історії українського
народу. Вона, та книжечка, завершила собою попередню еволюцію
національного життя на Україні й стала вихідним пунктом для дальшої,
закристалізувавши в “художній формі минуле, вона разом із тим стала
зерном для майбутнього, і з неї в українському письменстві починається
той потужний дух свідомого демократизму й людяності, боротьби за право
людини й нації, простування до добра і волі, який озивався й раніше, але
з цього часу зробився вже домінуючою нотою в нашому письменстві. То була
„перелицьована” на українську мову „Енеїда” Івана Котляревського (1769 –
1838), перший твір нового письменства, що знайшов широкий відгук на
Україні.
Іван Огієнко. Головна заслуга Котляревського була в тому, що він рішуче,
друком став на той бік, яким ішла ще жива мова в ХVIІІ-му столітті, і
він знову відновив українську літературну мову в друкованому творі, –
він міцно зв’язав перервану було в ХІІІ-му столітті в друках – через
наказ 1720 р. – нитку нашої літератури живою мовою. Першорядної ваги
було те, що Котляревський порвав з панівною тоді наукою про мовні стилі,
високий і подлий, і став дивитися на мову народню, як на достойну і
поважних творів, і дійсно, крім сміховинної “Енеїди” він тією ж мовою
написав і твір “поважного” змісту: “Ода до кн. Куракина”. А в “Наталці
Полтавці” та в “Москаль Чарівник” він дуже висміяв ту панівну за його
часу мову, якою говорило в Україні середнє й вище панство, поволі
обмосковлюючись. Треба зазначити, що і в історії розвою російської мови
настав тоді також знаменний поворотний час. Стара теорія трьох стилів,
глибоко запроваджена в думки письменників і читачів, остаточно впала, а
з тим упали й ті налетілості на літературну мову, що їх принесли
українські вчителі. Російська літературна мова стала помалу наближатися
до мови народної, а тим самим ставала мовою великоросійською. Думка про
якийсь штучний “общеруський язик” тим самим падала. Творцем нової
російської літературної мови став великий поет Олександр Пушкін, що вже
рішуче порвав з наукою про три стилі в мові. В українській літературі це
сталося трохи раньше, і зробив це Котляревський. Ось тому 1798-ий рік,
рік появи “Енеїди”, став поворотною історичною датою в розвої
української літературної мови, став бо її наріжним каменем.
На свій час мова “Енеїди” була доброю народною мовою, хоч у ній, як у
мові літературній, було забагато русизмів та архаїзмів. Це була та мова,
що розвивалася ще до Котляревського. Про якийсь окремий український
правопис Котляревський ще не думав, як довго не думали про те й його
наступники, – літературний правопис був тоді спільний для російської й
української літератури, – в основі своїй це старий український правопис.
Ось уривок з “Енеїди” за оригіналом:
Эней бувь паробокь моторный
И хлопець хоть куды козакь,
На лихо все издавсь проворный,
ЗавзятейшЬй изь всЬх бурлакь.
Но Греки якь, спаливши Трою,
Зробили зь неи скирду гною,
ВЬнь, взявши торбу, тягу давь:
Забравши всякихь и ТроянцЬвь,
Осмаленыхь, якь гира, ланцЬвь,
Пятами зь Трой накивавь.
Власне, це наш стародавній український правопис, з ы, ь, Ь: цікаве те,
що наше і Котляревський передає через Ь, що звичайним було в нас і до
нього, уже в ХVІ – ХVІІ віках, і частим у віці XVIII. Цебто, як мовою,
так і правописом Котляревський ще міцно зв’язаний з попереднім часом, з
XVIII століттям, нічого нового в цьому не даючи.
Котляревський міцно поєднав українську мову з українською літературою, –
після нього справді нашою літературною мовою остаточно, уже без хитання,
стала жива народна мова. І від Котляревського вона стала творче
розвиватися вже зовсім свідомо. За прикладом Котляревського пішло багато
його наслідувачів, на яких він сильно впливав аж до часу Шевченка.
“Історія української літературної мови”, Вінніпег, 1980.
Юрій Шевельов “Критика поетичним словом”
Це не вперше для Шевченка поезія була виконавцем функцій літературної
критики у вірші й через вірш. Він увіходив до літератури з високою
свідомістю місії й переємности. Він не просто писав поезії, він хотів
усвідомити своє місце в літературі через візію майбутності своєї країни
і, не меншою мірою, через визначення свого місця супроти попередників,
яких він цінив, але з традиціями яких він доривав. Найвизначнішими серед
них були Котляревський і Квітка-Основ’яненко, і кожному з них Шевченко
присвячує, ще в своїх перших поетичних кроках, критичний етюд,
декларація своєї від них залежності чи боргу і – цілковитої
незалежності. Так постала його поезія 1838 р. “На вічну пам’ять
Котляревському” і 1839 р. “До Основ’яненка”, данина пошани критика і
ствердження своєї інакшості.
Ми звикли: коли пізніший поет бере тему якогось свого попередника, новий
вірш включає в себе стилізацію старого твору; цитати або пере-фрази з
нього. Поетичний сенс нового вірша полягає в накладанні однієї,
позиченої манери на другу, свою власну. Кохався в цьому Микола Зеров:
ось його “Князь Ігор”, початок:
Князь Ігор очі до зеніту звів
І бачить: сонце під покровом тьмяним;
Далека Русь за обрієм багряним,
І горе чорний накликає Див.
Та не вважав князь на віщий спів:
“Нум, русичі, славетні дні спом’янем,
Покажем шлях кощеям препоганим
До Лукомор’я голих берегів!”
Годі було б уявити у “Слові о полку Ігоревім” зеніт, обрій тьмяний,
спів; нум, шлях… Це двадцяте сторіччя, Микола Зеров. Але Див, русичі –
це цитати зі “Слова”, а лукомор’я в цьому контексті – слово XII
сторіччя, хоч у Бояновому, чи пак післяБояновому тексті безпосередньо
такого слова не знайдемо.
Не так у “На вічну пам’ять Котляревському”. Цитатний матеріял тут
обмежений до “ватаги пройдисвіта” і “Трої”. Дуже, можна б сказати, –
демонстративно мало – на 112 рядків поезії! Натомість цілковито
переважають і панують складники, яких у “Енеїді” зовсім нема. Навіть на
найелементарнішому рівні – рівні поодиноких слів знайдемо в поезії цілу
низку слів, яких “Енеїда” взагалі не знає: соловейко, калина, одинокий,
гніздечко, в’янути (про серце), щебетати (в “Енеїді” тільки про
пащекувату жіночку), дівчина, сохнути (в значенні журитися), лози,
дрібні (просльози), гай, гойдати, кобзар, діброва, прилинути, чужина,
орел, грати (про море), сіяти, як даремно шукали б ми в “Енеїді” й
самого слова Україна, як даремно ми шукали б там і українського пейзажу
взагалі.
Контраст між Котляревським і Шевченком був би ще виразніший, якби ми
поглянули на складніші рівні поетичної мови, фразеологію, образність,
ідейний комплекс. Але вже і з простого зіставлення двох поетичних
словників ясно видно, що Шевченко будує інший поетичний світ
пейзажно-ліричний, географічне визначення за допомогою деталів-символів
(українських), черпаних з ліричного ґатунку народної пісні і пройнятих
особистим сприйманням, як на нашу теперішню мірку – виразно
сентиментальний. Усе тут таке інакше, таке відмінне, що не може бути
мови про випадковість. Маємо протиставлення двох манер, світобачень. Тим
самим, незалежно від того, наскільки це було усвідомлене, заперечення
стилю й світу “Енеїди”. У динаміці літературного процесу – це критика й
відкинення стилю й світу Котляревського, маніфест іншого стилю, іншої,
протилежної літературної школи. У свідомості Шевченко схилявся в пошані
перед автором “Енеїди”, в підсвідомості і, либонь, таки і в свідомості
він діло Котляревського заперечує. (Справа це не така проста, якби ми
вийшли за межі однієї поезії. Проблема “котляревщини” довгі роки тяжіла
над поетом, він важко переборював її, поки не відвів їй місце в певних,
переважно сатиричних, проявах своєї творчості – і так до найостаннішого
свого вірша, передсмертного – “Чи не покинуть нам, небого”. Але для
нашої теми сьогодні, про поета – критика у своїх поезіях – не мусимо
заходити тут у ці проблеми).
Самим своїм первісно-глибоким матеріялом, мовою, “На вічну пам’ять
Котляревському” теж протиставиться “Енеїді” й кидає полемічний виклик
цій поезії. Тепер у певних колах, колах, що заслуговують на пошану і
своєю поведінкою і своїм рівнем вдивляння у явища культури, підноситься
культ “Енеїди” як твору національного. Походить це, мабуть, з того
відчуття ностальгії до Гетьманщини, яке, безперечно, є в “Енеїді”. Тому
те, що тепер мушу сказати, може здатися блюзнірством. Але це мусить бути
сказане. Утому сенсі, як ми тепер говоримо про українську мову, “Енеїда”
не була написана українською мовою. Якщо вживати сучасної термінології,
вона була написана суржиком. Коли Шевченко яких шість років пізніше
охрестив “Енеїду” “сміховиною на московський шталт”, він міг стосувати
це і до жанрових особливостей поеми і до її мови. 1861 р. Панько Куліш
поставив виразні крапки над і. У його оцінці Котляревський був винен у
спотворенні українського життя, а “українське слово він перековерзує”
(“Чого стоїть Шевченко яко поет народній”). Слова суржик ще не було в
його лексиконі. Але під Кулішевим “перековерзуванням” ховається той
самий зміст, який ми тепер називаємо суржиком.
Історії суржика чи суржиків на Україні ще не написано. Котляревський
застосовував суржик не тільки в “Енеїді”, а – іншим способом – і в своїх
п’єсах у таких партіях, як Возний або Финтик, ідучи тут за традицією
барокової інтермедії. Чи можна застосувати поняття суржика до
українсько-польських сумішів XVI – XVII сторіччя, ми ще не знаємо. Ще
менше ми знаємо, чи воно могло б стосуватися до
церковнослов’янсько-староукраїнських мішанок доби Київської Руси.
Суржик не конче і не завжди поняття негативне. Новітні романські мови
постали з латино-місцевих суржиків. Суржик може бути піднесений до
статусу державної мови. Донедавна літературною мовою Гаїті була
французька, населення говорило франко-креольським суржиком. Мій
двірник-гаїтянин приходив по мою допомогу, коли йому треба було написати
офіційного листа. Не так давно суржик на Гаїті проголошено другою
державною мовою поряд французької. Суржик стає небезпечним і шкідливим
тоді, коли загрожена сама мова, на якій він паразитує.
В обставинах сучасної України, а мабуть, і часів Котляревського, суржик
не був явищем позитивним. Але заперечуючи й відкидаючи його, не слід
забувати, що суржик на Україні – різновид української мови. Поза
Україною суржика нема, і вживає його людність України. І Шевченко не
завжди цурався його. Але він обмежував його до функції сатири. Уже в
останні роки свого життя так був написаний вірш “Умре муж велій в
власяниці”. Рішення недавніх редакторів поезії Шевченка друкувати вірш
як російський виявляє нерозуміння функції Шевченкового суржика і
притупляє сатиричне вістря вірша. Гострота сатири виявляється саме в
тому, що, беруться елементи російської церковнослов’янщини, але
переносяться в українське мовне забарвлення, хоч би фонетичне. Але в
питанні отбору стовпового шляху для розвитку української мови Шевченко
ніколи не вагався і ніколи не припускав компромісів із суржиком. Тут між
Котляревським і ним пролягала безодня, через яку не могло бути мостів.
Завершення мовної позиції Котляревського було таке ж послідовне, як
заперечення його стилю. Мова Шевченка в цій поезії абсолютно вільна від
суржикізації. Вірш “На вічну пам’ять Котляревському” наче казав: так,
пам’ять, але не наслідування. І тут також Шевченко був критиком свого
попередника, критиком через інакшість.
Тритомник вибраних творів
“Пороги і Запоріжжя”,
Харків, 1998
Микола Жулинський: “Міфологема “Нового Риму”: Петрарка і Котляревський”
…Міфологічні горизонти Івана Котляревського розширюються не лише в
проекції на минуле української державності, а передусім – у майбутнє.
Поема закінчується перемогою Енея над Турном – зглянувся верховний бог
Зевес над важкою багатолітньою боротьбою троянців (читай: українців),
самого Енея (“Весь мир на нього напустився”) і допоміг побороти Турна. В
“Енеїді” відчувається могутня енергія народного слова, насиченого
народнопоетичною традицією творення нових гротесково-бурлескних форм і
засобів зображення. Іронія, сатира, бурлескне кипіння грубих жартів,
грайливих образних порівнянь, синонімів, свавільних кепкувань, натяків,
підтекстів, різного роду алегорій, алюзій, символічних узагальнень,
пророцтв – все це грає в “Енеїді” Івана Котляревського, мов
ідейно-естетичні “дріжджі”, на “випікання” нових хлібів літератури і
мистецтва. Творча фантазія Котляревського відкриває український образ
людини і світу, що виростає на національній інтерпретації класичного
міфологічного сюжету. І хоча сюжетна незавершеність “Енеїди”
І.П.Котляревського очевидна, ідейно-смислова, символічна вивершеність не
викликає сумнівів. Український Еней не сприймає ідеї Третього Риму –
Москви, вона йому чужа, його манить своя, рідна Третя Троя – Біле Місто,
своя рідна сильна Українська держава. Український національний дух,
світорозуміння, український погляд на людину і дійсність, на моральність
і духовність як необхідні передумови досягнення загального блага,
“общого добра” як синоніму національної злагоди, єдності й миру,
забезпечують “Енеїді” Івана Котляревського нову художню якість і нову
естетичну концепцію людини і світу…
Місія українського Енея, повторюємо, полягає в тому, щоб “збудувати
сильне царство”, “Новий Рим”, бо він провідник троянців, наділений
богами високою відповідальністю: “один за всіх не спав, він думав,
мислив, умудрявся (бо сам за всіх і одвічав)”.
Засновані на розумних принципах, справедливі людські закони мають
слугувати основою Третьої Трої – Білого Міста, нової Української
держави, вибудованої на принципі “общого блага”. І про цю майбутню
державу повинні в Європі знати. “Виявляється, що є ще такий великий
народ зі своєю територією, мовою, побутом, обрядами, етико-соціальними
поглядами, особливостями психічного складу і національного характеру,
своєю філософією буття, етнографією, зі своєю “зруйнованою Троєю” і
“майбутнім Римом”. І цей народ – українці”. Міфологізація Іваном
Котляревським Риму як символу майбутньої щасливої долі українського
народу творилася в ім’я пробудження національної самосвідомості
українців на основі утвердження республіканських засад управління
державою на противагу самодержавно-деспотичній системі “Третього Риму” –
Москви, відродження історичної пам’яті та морально-етичних принципів
людського буття.
Принцип “Общого блага” як етичної домінанти в Котляревського виражає
високу практичну цінність моральної філософії як надійної основи ідейної
держави. Іван Котляревський продовжує розвивати ті риси античного ідеалу
республіканського правління, які сповідували європейські гуманісти,
формуючи нову етико-політичну модель сучасного суспільства і держави.
Тому він так шанобливо відстоював роль особистих заслуг перед
суспільством, бо тільки вони, ці моральні критерії оцінки “общого
блага”, і є мірилом гідності й честі громадянина. Моральний ідеал
громадянської активності, за Арістотелем, і повинен, на переконання
Івана Котляревського, визначити систему взаємостосунків особи і
суспільства.
Ідеалом автора української “Енеїди” був громадський гуманізм, який
неминуче буде покладений у морально-етичну основу майбутньої української
держави – Третьої Трої – Білого Міста (Риму) як вищої форми
загальнолюдської справедливості.
“Духовна спрага по втраченій батьківщині”, К., 2002
Максим Рильський ” Іван Котляревський. Сторіччя з дня смерті”
Ім’я Івана Котляревського промовляємо ми в день сторіччя з дня його
смерті з глибокою пошаною – ім’я людини теплого серця і гострого розуму,
людини, що вдихнула душу живу в напівсонне тоді українське письменство.
Не слід перебільшувати ваги автора “Енеїди” і “Наталки Полтавки”, не
слід наліплювати йому невластивий ярличок сміливого радикала, мало
навіть не революціонера. Епітет “батько нової української літератури”
потребує певних обмежень. Справжнім батьком, справжнім основоположником
нової української літератури – літератури, що дала нам … ясні імена
Франка, Лесі Українки, Коцюбинського, – був, розуміється, Т.Г.Шевченко,
що не тільки визначив шляхи розвитку нашого слова, а й освітив їх своїм
генієм.
Але не слід і зменшувати значення чистого і прозорого таланту того, про
кого Шевченко сказав огненні слова:
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть.
Чари “Наталки Полтавки” полягають не тільки в тому, що ця п’єса зв’язана
для нас із буйним розквітом … українського театру, з іменами
Кропивницького, Садовського, Саксаганського, Заньковецької, а й у тому,
що це – справжня перлина драматургійної вмілості і щиролюдяної теплоти.
Недарма ж ця п’єса – чи то трансформована у велике оперне видовище, чи
то в первісному своєму вигляді – так міцно увійшла в репертуар
радянського театру.
Що вже й казати про гострий гумор й ущипливу сатиру кращих сторінок
“Енеїди”.
По деяких з них можна вивчати побут, звичаї, характери українського
панства і старшини XVIII сторіччя так, як історики культури вивчають
минуле по “Іліаді” та “Одісеї” (не годиться, звісно, заплющувати очі й
на ті вульгарно-жартівливі місця травестії Котляревського, що народила
дике і некрасиве явище так званої котляревщини, – та не в них же суть!).
Але головна історична заслуга Котляревського – це те, що він твердо
уторував дорогу українській літературі, яка в наші сонячні дні так
прекрасно розквітає серед інших літератур…
“Статті про літературу”, К., 1980
Олесь Гончар “Безсмертний полтавець”
Котляревський завше буде дорогий для України. Бо ж саме в ті роки, коли,
за висловом академіка О.І.Білецького, царат поставив питання, бути чи не
бути українській культурі, українському слову, Котляревський своєю
творчістю відповів: бути! Величезна заслуга Котляревського в тім, що він
своєю творчістю вказав найплідніший шлях розвитку української
літератури, як літератури демократичної, кревно пов’язаної з життям
рідного народу, його думами й надіями. Історичне значення, дієвість
цього мудрого прикладу важко переоцінити.
Декому з сучасників Котляревського його “Енеїда” видалася підсумком,
“пам’ятником мови, що належала народові колись славному”, мови, яка –
так уявлялося тоді, – напевно, “житиме” в одному цьому пам’ятникові.
Вийшло ж, що не підсумок, а тільки початок! Не заключний акорд, а тільки
пролог, який віщував могутній розвій культури народу в майбутньому, – от
ним виявилася “Енеїда”, та “Наталка Полтавка”, й “Москаль-чарівник”,
творіння веселого й життєстійкого генія! Ніколи, напевно, не можна
квапитись з похмурими віщуваннями, коли йдеться про творчий потенціал
народу, творчі сили його.
Моральним подвигом можна назвати те, що здійснив Котляревський в ім’я
свого народу, в ім’я людської культури. В атмосфері нечуваного гноблення
в нього стало сили духу з позицій переконаного гуманіста піднятися на
оборону людини, побачити високі достойності трудящого люду, відчути
красу народної мови. Завдяки Котляревському народна мова вперше стає
мовою літератури. Слово, що від нього часом поспішали й відцуралися,
пролунало з вуст Котляревського і дужо, й гідно. В “Енеїді” й “Наталці
Полтавці” виразно можна було побачити, як починає формуватися українське
красне письменство, як з незліченних джерелець народжується багатюща
поетична мова України. У Котляревського сучасна наша літературна мова
вже відчутно проступає в своїх основних рисах і властивостях, хоча потім
ще багато належить зробити на цій ниві Тарасові Шевченку, Іванові
Франку, Лесі Українці, Коцюбинському, Тичині, Рильському, Остапу Вишні,
Яновському та іншим письменникам.
“Письменницькі роздуми”, К., 1980
Валерій Шевчук “Енеїда” Івана Котляревського в системі літератури
українського бароко”
В українському літературознавстві цей твір звикли розглядати як перший
рушійний нової літератури, хоча, як на мене, новий період треба починати
з романтизму як естетично-стилістичного явища, а все, що стосується
псевдокласицизму в суміші із бароко, розглядати в системі періоду
попереднього. Коли дивитись із такої позиції на творчість
І.Котляревського, то “Енеїда” мала б входити в контекст бароко у суміші
із псевдокласицизмом, тобто складати явище пізнього бароко, а драматична
його творчість – це вже романтизм, бо п’єси І.Котляревського – не
інтермедії, які передавали народні сценки, а справжні народні п’єси,
властиві сентименталістам та романтикам, які дивилися на простолюд,
ідеалізуючи його, як і народну творчість, – це для них було одне із
джерел натхнення. Коли ж поглянути на “Енеїду” Івана Котляревського з
погляду засвоєння народної мови, то вона не почала цей процес, а
завершила його, бо виходила із засад низового бароко, яке широко
користувалося народною мовою, починаючи з першої половини XVII століття.
“Енеїді” І.Котляревського судилося стати епохальним твором, що посприяло
суспільно-естетичній традиції, у нас трохи й запізненій, – засвоєнню
народної мови як основної літературної, а всі інші звівши до
другорядних: польську та книжне язичіє в Західній чи російську в Східній
Україні, також книжну та латинську в Закарпатті. Із цього погляду
“Енеїда” й справді стає твором не давньої, а таки нової літератури, а
коли говорити вже зовсім точно, то вона завершила в собі літературу
давню й породила нову, отже, стала ніби своєрідним птахом Феніксом нашої
літератури в час його згоряння та воскресіння. Що за легендою відбулося
в одному гніздов’ї і водночас.
… Коли розглянути поему в системі структур та мотивів давньої
української літератури, зокрема бароко, можемо пройти до переконливих:
висновків:
1) перед нами виразно бароковий твір із елементами псевдокласицизму та
передромантизму;
2) він є завершальним твором у довголітній дискусії України з Росією у
ХVІІІ столітті, що проходить через ряд творів: “Діалог Енея з Турнусом”,
“Розмова Великоросії з Малоросією” С.Дівовича, літописні записки
Г.Покаса та “Історія Русів”;
3) структура “Енеїди” І.Котляревського грандіозна, вельми вишукана і
складна, а система підтекстів і понад текстів вражаюча;
4) всю тканину твору, як коштовний килим, виткано з візерунків
літератури бароко й української народної творчості: пісень, казок,
героїчного епосу, все це приправлене травестійним класицизмом;
5) твір водночас традиційний і новаторський, отже, закономірно став на
рубежі давньої і нової, у якому згорів старий птах Фенікс, щоб
народитись воскреслим та юним.
Післямова до книги “Енеїда”, “Наталка Полтавка”, К., 2000
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
