Реферат на тему:
Експресивна лексика як засіб увиразнення художньо-публіцистичного
мовлення І. Драча
Виражально-зображальне призначення експресивної лексики найповніше
втілюється у художніх та художньо-публіцистичних текстах, безпосередній
взаємодії з лексичними одиницями іншого стилістичного призначення.
Проблема функціонування української експресивної лексики в художніх та
художньо-публіцистичних контекстах знайшла відображення у працях
Д.Баранника, В.Ващенка, І.Грицютенка, С.Єрмоленко, М.Жовтобрюха,
В.Ільїна, А.Мойсієнка, М.Пилинського, О.Пономарева, Л.Пустовіт,
О.Сербенської, Н.Сологуб, Л.Ставицької, В.Чабаненка, І.Чередниченка та
інших учених.
Функції експресивної лексики в художньому та художньо-публіцистичному
мовленні досліджувалися, однак ці роботи містять лише фрагментарні
відомості про мотиви її використання, контекстуальне оточення, участь у
створенні загального емотивно-оцінного плану тексту тощо. Поки що немає
спеціальної монографічної праці, присвяченої аналізованому лексичному
пласту з його характерними ознаками та рисами, специфічними
зображально-виражальними можливостями, які найкраще виявляються у межах
художніх та художньо-публіцистичних контекстів. Необхідно зазначити, що
на сучасному етапі розвитку мовознавчої думки одним з найактуальніших є
функціональний аспект, оскільки саме він передбачає аналіз мовних фактів
з погляду їх справжнього “життя”, взаємозв’язків між позамовною
дійсністю і специфікою відображення її лексичними засобами [1].
Однак, пізнання функціональних аспектів мови не можна повністю
осягнути, “не звернувшись до її творця й користувача з усім
різноманіттям його історичних, соціальних, національних та інших
особливостей” [2].
Арсенал виражально-зображальних (експресивних) засобів збагачують,
передусім, сучасні письменники-публіцисти: І.Дзюба, І.Драч, Л.Костенко,
П.Мовчан, Ю.Мушкетик, Б.Олійник, Д.Павличко, В.Яворівський та ін. Їхні
художньо-публіцистичні виступи формують громадську думку українського
суспільства, висвітлюють актуальні питання життя народу, відображають
процеси демократизації лексичного складу української мови, її активне
поповнення експресивно маркованими лексичними одиницями [3].
Специфічних рис набувають, передусім, художньо-публіцистичні виступи, що
розкривають найболючіші проблеми, відтворюють реальність сьогодення
через призму тих політичних, економічних, культурних подій, які
впливають як на свідомість, так і на почуття українців. Простежується не
тільки активізація усних жанрів публіцистичного стилю, а й використання
нетипових мовленнєвих засобів, зосередження уваги слухачів на
емотивно-аксіологічних значеннєвих планах лексичних одиниць, просодичних
засобах, що беруть участь у моделюванні емотивно-оцінних (експресивних)
значень [4].
Експресивна лексика належить до активних засобів увиразнення
художньо-публіцистичного мовлення І.Драча, є ознакою ідіостилю
письменника-публіциста. Тексти художньо-публіцистичних виступів І.Драча
двох останніх десятиліть на з’їздах, форумах, конгресах, конференціях
тощо, опубліковані в газеті “Літературна Україна” (ЛУ), стали джерельною
базою статті.
Мовленнєва ситуація та мовне оточення з’ясовують експресивні смисли
лексичних одиниць, забезпечують умови функціонування їх актуальних
значень. М.Кочерган виділяє п’ять найголовніших функцій контексту
стосовно значення слова це: 1) відбір та актуалізація потрібного
значення; 2) трансформація смислу в межах семеми, його уточнення,
конкретизація тощо; 3) нейтралізація значень полісемічних слів; 4)
моделювання оказіональних значень; 5) десемантизація значення [5]. Щодо
експресивного значеннєвого плану лексичної одиниці, то слід зазначити:
винятково важливими є перша, друга та четверта функції контексту, а
третя й п’ята належать до факультативних, оскільки вони суттєво не
впливають на емотивно-аксіологічні смисли лексем.
Для реалізації експресивних значень однаково важливими, значущими є
контексти обох типів – мовні (мовленнєві) та позамовні. Перші
забезпечують сприятливе лексичне “середовище” для експлікації
експресивного значення на лексико-семантичному рівні, а другі
(ситуативні) виявляють чинники, що впливають на формування чи
модифікацію образних та емотивно-аксіологічних смислів, установлюють
тісні зв’язки між денотативною та сигніфікативною сутностями, мотивують
середовище, умови, де відбувається комунікація. Вони враховують
соціальний стан, вік, освіту, рівень культурного розвитку учасників
мовленнєвих ситуацій; систему національних цінностей (релігійних,
моральних, етичних тощо); етнічні традиції та стереотипи; особливості
референтної сфери; позиції, інтенції та настанови автора та ін. Отже, у
межах контексту значеннєвий план експресива перебуває під впливом двох
світів: вербального (світу слів та їх значень) й об’єктивної дійсності,
репрезентованої згаданими вище чинниками.
Лексико-граматичний рівень виступів обумовлюється закономірностями
граматичних зв’язків (узгодження, залежність тощо), продиктованих
мовними законами. Образний, експресивний та прагматичний рівні пов’язані
з особливостями індивідуально-авторського стилю, манери оповіді та ін.
Дбаючи про втілення своїх задумів, забезпечення оригінальності у
висвітленні актуальних проблем життя народу, І.Драч активно залучає
значний арсенал експресивних засобів, якими позначені всі мовні рівні, а
особливо лексико-семантичний, що бере активну участь у відображенні
фрагментів національної картини світу через призму власного “я”. Саме
він і є найвагомішим засобом суб’єктивізації художніх і
художньо-публіцистичних текстів та оригінальним виявом ідіостилю
письменника.
Індивідуальний стиль І.Драча втілюється в цілій системі експресивних
лексичних одиниць, серед яких чільне місце належить експресивам трьох
основних класів – експресивним іменникам, прикметникам та дієсловам,
що беруть активну участь в увиразненні мовлення письменника, у зв’язку
з особливостями використання семантики експресивного слова в художньому
чи художньо-публіцистичному тексті.
Українська експресивна лексика в мовотворчості І.Драча – це специфічний
словниковий шар, що належить до колективних надбань, показників, виявів,
ознак душі народу. Він репрезентований експресивними лексемами,
експресивними значеннями та експресивними відтінками значень.
Загальномовні експресиви зрозумілі й доступні кожному мовцеві, їх
фіксують сучасні словники, а також більш чи менш часто вживають
комуніканти. Потрапляючи до художньо-публіцистичного тексту зі своїми
узуальними значеннями, їх відтінками, здебільшого специфічною фонетичною
організацією та формальними ознаками, експресивні слова, поєднуючись із
експресивами інших рівнів (передусім, емотивно-оцінними фразеологічними
одиницями), часто набувають індивідуальних рис, стають фактом породження
мовлення окремим індивідом і засобом увиразнення
художньо-публіцистичного тексту, виявом його абсолютного
антропоцентризму, наприклад: «Десять років тому Володимир Яворівський –
наш рухівський златоуст – приголомшив нас запитанням: «І що ж ми за
народ такий?!..» (ЛУ, 1999, 23.09); …були великі плани допомогти
видати твори українських письменників. І що ж? Обіцянка-цяцянка, а
письменникам радість… Багато обіцяли, а нічого не зробили» (ЛУ, 2001,
20.09); «Дилетант не може бути інтелігентом» (ЛУ, 1995, 16.11);
«Конгрес має стати поважним чинником об’єднання національної
інтелігенції на засадах державництва та соціальної солідарності. До
сьогодні, пошматована між політичними партіями, підгодована недоїдками з
власного та мафіозного столів, принижена повсякденною дискримінацією й
зведена у власній державі до рівня безпорадного старця, вона мовчки
спостерігала знущання нового панства над державою та її громадянами»
(ЛУ, 1995, 16.11); «Сучасні муравйовці теж сподіваються на безголовість
і безрукість безвідповідальних українських політиків» (ЛУ, 1997, 17.04).
І.Драч наповнює узуальні семеми новими відтінками, розширює асоціативні
зв’язки експресивних лексем, відходить від традиційних сполучень та
конотацій, створює умови для розвитку оказіональних значень та вживань,
залучає експресиви до контекстуальної, часто несподіваної синонімізації,
метафоризації, метонімізації тощо, наприклад: «Може, вже час і пора
нагадати політичним слонам в українському домі українську приказку: не
треба з лісу вовка викликати» (ЛУ, 1998, 26.03); «Отож, не дурімо себе,
не заколисуймо, що, як мінімум, збережемо позиції у Верховній Раді» (ЛУ,
1997, 17.04); «Ми глибоко переконані, що Росія вже ніколи не буде
імперією… Але переконати в цьому не тільки російських яструбів і
орлів, не тільки російських супернаціоналістів-хрестоносців, а й
пересічного росіянина – вчорашнього великороса – ми неспроможні» (ЛУ,
1994, 10.02); «Не встигло ще політичне українство розпочати свою
неминучу консолідацію на практиці, зібратися на початку ще тільки в два
чи три гурти, як вхопилися за публіцистичні дрючки один проти одного»
(ЛУ, 1997, 17.04).
У виступах І.Драча експресивна лексика забезпечує створення
емотивно-оцінного простору (поля, плану, тональності) оповіді. Йдеться
про слова двох класів: 1) лексичні одиниці з інгерентним типом
експресивності, яка має або зовнішній (словотвірні оказіональні
експресиви), або зовнішній і внутрішній (слова, що мають
первинно-експресивні значення), або тільки внутрішні (ЛСВ з
узуально-експресивними значеннями) показники, а самі слова та ЛСВ
належать до парадигматичних засобів експресивізації художніх текстів; 2)
лексичні одиниці з адгерентним типом експресивності, яка не виявляється
на рівні парадигматики, а є наслідком взаємодії слова з елементами
контексту чи є результатом вторинної контекстуальної номінації
(оказіонально-експресивні ЛСВ, тобто семантичні оказіоналізми).
Перша група експресивних лексем спроможна самостійно створювати
експресивний простір художньо-публіцистичного тексту. Цю її властивість
свідомо використовує автор, розраховуючи на сприйняття реципієнтом у
межах контексту, наприклад: «…більшість нашого народу розуміє, що у
нас є одна держава, ми повинні старатися, щоб вона якось вилюднювалася,
ця держава, щоб вона існувала за законами цивілізаційного суспільства»
(ЛУ, 2001, 19.07); «Це потрібно для того, аби ми всі розуміли один
одного і не блукали в хаосі поговорів, чуток, підозрінь, сумнівів…»
(ЛУ, 1993, 04.02); «Хочемо, щоб не тільки критиканство розводилося тут,
а щоб було сказано конкретно й реально – що є в нас доброго і що в нас є
лихого…» (ЛУ, 2001, 19.07); «…нас упродовж довгих десятиліть
роз’єднували, розпорошували, дробили нам національний моноліт з таким
осатанінням, як жодну іншу націю в світі…» (ЛУ, 1993, 04.02); «Кільком
поколінням, мільйонам радянських українців втовкмачували, б’ючи їх по
голові, по руках, в душу, що Діло – це «діляцтво» – найлякливіше, навіть
непристойне слово, а єдиний сенс життя виражає слово «боротьба» (ЛУ,
1993, 04.02).
6
8
8
?????¤?¤?$?????@?складниками різних рівнів, наприклад: «Епоха ламала
його [І.Дзюбу], але не зламала, час збиткувався над ним, але ж був і
поблажливим – ось він іде до свого тритомника і повноліття, повен
пекучих роздумів про … [Україну]» (ЛУ, 2001, 26.07); «Але до себе
кличемо тих, хто має спраглість до живих справ, до буденної роботи на
благо всього українства» (ЛУ, 1993, 04.02); «Чи ми зможемо виборсатися
з цього кривавого болота?» (ЛУ, 1991, 21.03); « …треба берегтись і
уникати цієї юрби і цієї многоголової, бурхливої та безладної гидри, яка
часто кидається в ріжні боки» (ЛУ, 1991, 21.03); «Сівачі цього кукілю
колють нам очі реальними суперечностями і суперечками…» (ЛУ, 1993,
04.02).
Експресиви обох груп входять до образної системи, яка є своєрідним
каркасом експресивного простору тексту і виразником інтенцій автора.
Аналіз семантичного простору експресива, що формується на основі трьох
чинників (семантичної структури слова, формальних засобів, його
синтагматичних можливостей), перетинається з поняттям експресивного
простору тексту і є важливою підставою для виявлення індивідуального
стилю автора, типових для нього лексико-семантичного та
функціонально-семантичного експресивних полів.
І.Драч послуговується експресивами обох згаданих груп (типів), передаючи
динаміку й мінливість внутрішнього світу людини та певним чином
характеризуючи й самого себе як мовну особистість, що створила текст.
Ідіостиль письменника виявляється у регулярності і частотності
використання експресивної лексики (з первинною чи похідною
експресивністю), в актуалізації її значень, різноманітності виконуваних
функцій, у знаходженні шляхів експресивізації нейтральних слів у межах
висловлювання тощо. Відшуковуючи слова, письменник-публіцист враховує
тональність створюваного контексту, який “випромінює свою експресію” на
кожне дібране слово, “заражає його експресією цілого” [6].
Мовний простір митця охоплює фактично всі лексико-семантичні елементи
національної кодифікованої системи, яка має досить потужний арсенал
засобів для увиразнення художньо-публіцистичного мовлення.
Як знаки, що спрямовують думку в емотивно-оцінне русло і виявляють у
художньо-публіцистичному мовленні значний експресивний потенціал,
сприймаються марковані лексеми, функціональні можливості яких досить
значні. Їхня експресивна потужність експлікується доволі часто через
контрастування із загальновживаними (неекспресивними) словами, які
набувають нових емотивно-оцінних прирощень, виявляють свої нові грані.
Так, уживання нейтрального слова в одному контексті з оказіональними
лексичними одиницями, які мають властивість забарвлювати сусідні
складники висловлювання своїм звукосмисловим потенціалом, формувати
асоціативне емотивно-оцінне поле, залучати до нього будь-які інші
текстові елементи, передбачає внутрішній взаємозв’язок досі віддалених
словесно-виражальних фрагментів, які, зблизившись, моделюють нові
експресивні смисли, наприклад: «Славолюбність наша стосується лише слави
України і всього українства» (ЛУ, 1993, 04.02); «Наші політики і
провідники можуть помилятися, можуть яничаритися…» (ЛУ, 1995, 16.11);
«Досвідчені майстри психологічної війни на світовій арені і в колишній
імперії вміло стимулюють усіма засобами в нашому середовищі національний
мазохізм і самоїдство, нацьковують нас одне на одного, штовхають на
внутрішню боротьбу, хочуть бачити нас довічними кайдашами, вирощують
серед нас підпар, аби українська держава так і залишалася
фатаморганою…» (ЛУ, 1993, 04.02).
Експресивний шар, передусім, є виразником внутрішнього світу (духу)
автора, як і вся мова є віддзеркаленням народного духу: “Мова є немовби
зовнішній вияв духу народів, мова народу є його дух, а дух народу є його
мова”, – писав В. фон Гумбольдт [7].
Експресивний простір художньо-публіцистичного тексту стимулюється,
насамперед, його лексичною підсистемою, модифікується у свідомості
адресата та є своєрідною реакцією на текст, автор якого прагне видобути
з кожної мовної одиниці максимальний емотивно-оцінний ефект і разом з
тим уміло використати його експресивну функцію, наприклад: «Мистецтво –
це останній острів “Свободи”, – казав Олесь Гончар у своєму романі
“Собор”. З того останнього острова Свободи виступають
літературо-політики чи політико-літератори. Такі собі кентаври» (ЛУ,
1992, 09.07).
Системно нейтральні лексичні одиниці в художньо-публіцистичних текстах
часто зазнають експресивізації, що зумовлює втрату ними номінативних
функцій, моносемічності, стилістичної нейтральності, тобто відхилень від
“експресивного нуля”. Трансформація семантичних структур пов’язана з
постійним пошуком нових засобів образності, виразності, із залученням до
художньо-публіцистичних текстів різнопланових маркованих елементів –
урочистих, поетичних, фольклорних слів, архаїзмів, історизмів, лексем
розмовного вжитку, запозичень, лексики стилістично знижених шарів
(жаргонізмів, арготизмів) тощо. Ці групи лексичних одиниць за своєю
природою не завжди сумісні, проте в реальному функціонуванні у
художньо-публіцистичних контекстах можлива їхня тісна взаємодія, що й
породжує нові експресивні значення та ефекти, справляє враження
незвичайності.
У висловлюванні виявляють значущість не тільки ті експресиви, які
безпосередньо формують емотивно-оцінні смисли та є необхідною умовою їх
реалізації, а й решта елементів підсистеми, що моделюють ситуативно
зумовлені значення й забезпечують єдність форми та змісту, для
декодування котрого створюється необхідне тло.
У кожного письменника є свій експресивний словник, власні способи
трансформування лексичних значень, шляхи й засоби їх експресивізації та
увиразнення узуально нейтральних лексичних одиниць, моделювання
експресивних синонімічних рядів, індивідуальне тлумачення окремих
понять. Емотивно-оцінна конотація експресивного слова звичайно
поширюється на все висловлювання, супроводжує та маркує ідіостиль
окремого письменника. Будь-яке висловлювання взагалі й у межах
художньо-публіцистичного тексту зокрема, об’єктивно розраховане на
адресата: конкретного або диференційованого, тобто належного до певної
соціальної, вікової, професійної групи, із характерними для нього
рівнями культури, освіченості, вихованості тощо. Експлікація
експресивності висловлювання пов’язана з виявленням її джерела, яке
формується, передусім, суб’єктом мовлення, його комунікативними намірами
та оцінними висновками.
Конотаційні компоненти експресивного слова утворюють навколо себе
експресивний семантичний простір, вони майже не функціонують ізольовано,
окремо, а тільки групами, взаємодіючи між собою та вступаючи у зв’язки з
іншими елементами експресивної підсистеми й відповідними полями, що
об’єднують конотації, сформовані на індивідуально-авторських уявленнях,
почуттєвій, емоційній сфері того покоління, представником якого є
митець. У художньо-публіцистичному мовленні репрезентанти лексичного
експресивного шару залучають до свого емотивно-оцінного контекстуального
простору експресиви інших рівнів. Найчастіше – це фразеологічні
експресивні одиниці, близькі до лексичних і багатокомпонентністю
семантичної структури, й емотивно-аксіологічними показниками, і
пресупозицією. Експресивне лексичне та фразеологічне значення
зближуються, кваліфікуючи останнє як “експресивно-оцінне”, “аналогічне
лексичному, але ускладнене фактором роздільнооформленості” [8].
Фразеологічні одиниці увиразнюють образно-семантичний план лексичних
експресивів, виявляють особливості їх функціонування як згустків високої
почуттєвої напруги, народного духу й разом з іншими компонентами
висловлювання експлікують авторські інтенції щодо окремих фрагментів
концептуальної картини світу, наприклад: «Координаційна рада Форуму
мусить якнайактивніше підключатися, аби інтенсифікувати мозкову атаку
кращих умів світового українства стосовно актуальних пекучих проблем, що
постали перед українським народом…» (ЛУ, 1993, 04.02); «… не так
дослухаюся до скептиків (а треба сказати, що їх аж занадто), які
провіщають нашій Координаційній раді, що вона «ні до шевства, ні до
бондарства», і взагалі «не тратьте, куме, сили» (ЛУ, 1993, 04.02).
Експресивна лексика найадекватніше виявляє себе в межах експресивного
висловлювання (контексту), яке має відповідати певним критеріям,
відповідним вимогам, яким властиві такі ознаки: 1) безпосередній чи
уявний контакт з адресатом (аудиторією); 2) прагнення автора та
здатність на висловлювання, що містить експресиви: а) прагнення вплинути
на емоційний стан адресата, поглибити чи якісно змінити його,
підпорядкувати бажаному, б) бажання викликати у співрозмовника
адекватну почуттєву реакцію на референт; 3) авторська настанова на
змістову та стилістичну виразність, образність, індивідуальність
мовленого; 4) відсутність принципових обмежень чи заборон щодо
використання експресивної лексики, яка породжує та збуджує високу
почуттєву напругу та гаму образних зв’язків, асоціацій із
найрізноманітнішими денотативними сферами, виступає засобом увиразнення
тексту; 5) доцільність, доречність, умотивованість, виправданість та
максимальна ефективність вживання відповідних експресивних слів у межах
висловлювання; 6) здатність адресанта відчувати й відтворювати всі сфери
людської життєдіяльності та всі мовленнєві колорити (від високого до
низького) та ін.
Сприймання експресивного висловлювання (контексту) – це процес і
результат мовленнєвої діяльності людини (читача, слухача), спрямованої
на розуміння думок та емоцій автора, з урахуванням того, що будь-яке
висловлювання становить собою вираження певної позиції мовця до інших
комунікантів, тобто його вербальну егоцентричність.
Аналіз виявив, що художньо-публіцистичне мовлення І.Драча становить
царину, де найрізноманітніші експресивні засоби різних рівнів
відзначаються особливою виразністю та образністю й характеризуються
власними закономірностями функціонування. Уживання експресивів у
художньо-публіцистичних текстах безпосередньо пов’язане з вимогою
Л.Булаховського: письменник має право й разом із тим обов’язок бути
оригінальним, мати свій індивідуальний стиль.
Умови реального використання експресивної лексики в
художньо-публіцистичному мовленні – це конкретна реалізація
експресивного значення, яке не може обмежуватися аналізом
парадигматичних, статичних ознак, оскільки функціональний, динамічний
потенціал експресивної лексики невичерпний.
Окремого дослідження вимагають експресивні лексикони багатьох
українських майстрів художньо-публіцистичного підстилю, індивідуальні
особливості використання різнорівневих експресивних одиниць,
співвідношення узуально-нейтрального й індивідуально-творчого.
Література:
Кочерган М. Мовознавство на сучасному етапі // Дивослово. – 2003. – № 5.
– С. 25.
Шаховский В.И. Языковая личность в эмоциональной коммуникативной
ситуации // Филологические науки. – 1998. – № 2. – С. 59.
Стишов О.А. Особливості розвитку лексичного складу української мови
кінця ХХ ст. // Мовознавство. – 1999. – № 1. – С. 7.
Равлюк С.І. Аксіологічна лексика і фразеологія художньо-публіцистичних
виступів 90-х років ХХ століття: Автореф. дис. … канд. філол. наук:
10.02.01. – К., 2003. – С. 6-7.
Кочерган М.П. Контекст // Українська мова. Енциклопедія / Редкол.:
Русанівський В.М., Тараненко О.О. та ін. – К.: Укр. енцикл., 2000. – С.
251-252.
Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1979. – С.
226.
Гумбольдт В. Избранные труды по языкознанию. – М.: Прогресс, 1984. – С.
68.
Мокієнко В.М. Лексичне і фразеологічне значення // Мовознавство. – 1988.
– № 4. – С. 20.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
