Реферат на тему:
Джерела правлячої еліти України першої половини 1990-х рр.
На середину 1990-х рр. в Україні оформився панівний політичний
конгломерат (номенклатура, націонал-демократи і нова бізнес-еліта), що
характеризується феноменами трайбалізму і конвертації влади у власність.
Президентсько-парламентський конфлікт і міжусобиці по лінії
центр-регіони послужили для української верхівки селективними і
модернізаторськими тестами.
Отримавши контроль над значною мірою дотаційними сферами ідеології та
культури, опозиційній еліті (націонал-демократам), роз’єднаній “хворобою
лідерства”, не вдалось обійняти впливові посади в органах виконавчої
влади і визначити стратегію суспільного поступу.
Ці факти дали підстави компаративісту Галині Зеленько зробити висновок:
в Україні на початку 1990-х відбулася лише зміна курсу при незмінності
рушійних сил [8, 15]. Модернізаторська еліта сформувалася з двох джерел:
членів суспільних рухів націонал-демократичного спрямування і опозиції
всередині Комуністичної партії [16, 10 – 12].
Вивчав особливості постсоціалістичних держав і доктор політичних наук
Анатолій Пахарєв [19]. Він класифікував українську правлячу еліту як
політичний конгломерат, що склався з представників
радянсько-комуністичної бюрократії, адептів найчастіше націоналістичних
або націонал-демократичних сил і власників капіталу, ідеологія яких
характеризується широким спектром доктрин – від лібералізму до
соціал-демократизму.
На додачу генерал-майор СБУ Олександр Нездоля у співавторстві розповів
про “тіньові” аспекти президентських виборів 1994 і 1999 р., хто і яким
чином збагачувався у 1991 – 1994 рр. [18]. В умовах перехідного періоду
домінуюче становище у держуправлінні посіла адміністративно-політична
бюрократія, заручена з бізнес-елітою або олігархією.
Як образно висловився Л. Кучма, у президента не так багато часу для
літературної творчості. Проте, будучи на чільних місцях українського
державотворення (еволюції від державності декоративної для всього світу
і фіктивної внутрішньо до повноцінного суверенітету і незалежності), він
– партійний представник радянської науково-технічної інтелігенції та
суверен-комуніст кінця 1980-х – початку 1990-х, природно відобразив
усвідомлену сутність звершень у переломну добу: “Наша сучасна історія,
новітня історія незалежної України починається з моменту унікальної
одностайності – загальнонаціонального референдуму 1991 року” [14, 22,
28; 15, 445]. Для Кучми цей процес історично закономірний.
Перший голландський посол в Україні Роберт Серрі упродовж липня 1992 –
серпня 1996 рр., за власним зізнанням, був наділений привілеєм зблизька
спостерігати становлення нової європейської країни, котру за площею і
кількістю населення часто порівнювали із Францією [23, 9 – 12]. Україна
завдячила своєю незалежністю саме смуті та хаосу, посіяним генеральним
секретарем КПРС і першим президентом СРСР М. Горбачовим. Вирішальне
значення мав перехід комуністів на національні позиції. Політичне життя
в Україні опинилося в руках різних кланів номенклатурного походження.
Дмитро Табачник понад два роки очолював президентську адміністрацію
(1994 – 1996), перетворивши цю посаду на другу за впливовістю у державі.
Дмитро Видрін був радником президента з внутрішньої політики (1994 –
1995). Їх ліберально-демократичний підхід до суспільної проблематики
вважався артикуляцією поглядів президентського середовища початку “епохи
Кучми” [2]. Не випадково спонсором спільної книги виступив американський
фонд Макартура.
Недорозвиненість політичних партій, за спостереженням Видріна й
Табачника, звела до мінімуму їхню роль як генератора нових ідей. Це
стало провідною з причин неефективності, гіперкорумпованості державних
структур і уподібнення адміністрації президента до апарату центрального
комітету Компартії України радянської доби. За іронією долі АП навіть
розташувалася в будинку ЦК. Автори цілком слушно пов’язали повільність
реформ із млявим становленням громадянського суспільства.
У гостродискусійній брошурі “Влада – опозиція – держава в Україні”
(1994) один з найвідоміших політв’язнів Радянського Союзу Юрій Бадзьо
афористично прокоментував ситуацію 1990-х: історичне щастя України
полягало в тому, що “коли достиглий і перестиглий імперсько-тоталітарний
плід від струсу (антидержавний заколот) просто впав, владу було кому
підібрати” [24, 326]. Цілком закономірно, що в центрі та на місцях вона
дісталася номенклатурі, оскільки іншого достатньо розвиненого кількісно
і якісно соціального й політичного середовища, придатного для
будівництва держави, не було й пізніше не сформувалося.
Націонал-демократи виявилися надто слабкими, щоби втілити свій проект
політичних і економічних реформ за прибалтійським чи
центральноєвропейським сценарієм, але виявилися достатньо сильними, аби
“перешкодити посткомуністам здійснити в Україні реставрацію неосовєтизму
білоруського зразка” [21, 66]. Приміром, Народний рух добився успіху з
двома президентами Кравчуком і Кучмою. Обидва перед виборами уникали
націоналістичних ідей, а потім їх використали (Christian Science
Monitor, 28 серпня 1995 р.).
Одначе Рух здрібнів у сутичках діадохів і був поглинутий олігархією в
особі “червоних директорів” ВПК, колгоспного лоббі, вугільної та газової
мафії (Basler Zeitung, 31 серпня 2001 р.). Як борці за права людини,
колишні дисиденти толерували всі нації та ідеології, крім тоталітарної.
Але вони не виявили терпимості у взаємних стосунках.
Сучасне українське суспільство пережило як фізичне винищення династичної
інтелігенції, так і стрімку урбанізацію останніх десятиліть. З двох
третин вітчизняної еліти за 50 років, майже 87% походить із сіл або
невеликих міст “сільського типу” [25]. Тобто – це носії традиційної
культури, яка, поруч позитивних рис, містить і трайбалізм – схильність
до містечковості, клановості та кумівства.
Ця еліта компенсувала суспільне невизнання через набуття зовнішніх ознак
елітарності: відзнак, нагород, звань, наукових ступенів, видання
“власних” творів, демонстративного споживання, набуття “шляхетних”
титулів, показової релігійності чи фотографування з президентом
Клінтоном і віце-президентом Гором, як Вадим Рабінович у вересні 1995 р.
[30].
Закон соціальної регенерації, відкритий російським філософом-дисидентом
Зинов’євим, засвідчив: якщо кадри старої системи потрапляють у нову, то
вони не пристосовуються, а змушують підладжуватися під себе, реанімують
навіть побутовий дизайн [3]. Цей закон безвідмовно діяв на
пострадянському просторі. Директор радгоспу замість європейської
Білорусі створив стилістично бездоганний радгосп, голова периферійного
КДБ збудував в Азербайджані провінційну “контору” з катівнями, розвідник
перекроїв Росію, замінюючи губернії на округи-резидентури.
Українська модель 1994 – 2004 рр. у цій схемі дістала назву
“президент-директор”. Генеральний директор “Південмашу” перетворив
країну в аналог заводу. Кучма не став президентом у класичному сенсі, а
тільки повновладним директором держави. “Марчук усе одно багато в чому
залишився контррозвідником, так само як у Кравчукові живе працівник ЦК,
а в Кучмі – директор. Минуле міцно тримається за нас,” – наголосив в
унісон і перший президент України [11, 22 – 23].
Політв’язень 1970 – 1980-х Василь Овсієнко нагадав, що на початку XXI
ст. його слідчі Анатолій Чайковський очолював Житомирське СБУ, а Микола
Цімох працював в адміністрації президента. Володимир Малинкович писав
про негідну роль слідчого КДБ, а в умовах незалежності міністра
внутрішніх справ, голови СБУ і секретаря РНБОУ Володимира Радченка у
катуваннях його дружини. Прокурор Віталій Бойко, який посадив Миколу
Руденка і Олексу Тихого, очолював Верховний суд. Прем’єр, потім міністр
оборони Євген Марчук не розповів щиро, що робив у КДБ УРСР. Відверто
погромною інституцією була Спілка письменників, про що нагадали восени
2003-го її голові, народному депутату від “Нашої України” Володимиру
Яворівському, котрий активно долучався до таврувань інакомислячих.
На мундирі глави президентської адміністрації (2002 – 2004) Віктора
Медведчука “плями” трагічної долі поетів Юрія Литвина (загинув 4 вересня
1984 р.) і Василя Стуса (4 вересня 1985 р.). Литвин отримав три роки
колонії суворого режиму і в останньому слові 17 грудня 1979 р. зазначив:
“Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його
професійним профанством, а тими вказівками, які він одержав згори, і
підлеглістю: він не сміє розкривати механізму вчиненої проти мене
провокації”.
Мова йде про спеціальний список захисників, яких дозволяли вибирати
дисидентам. Отримавши допуск від КДБ, ці адвокати відрізнялися
слухняністю [9]. Але були винятки. Сергій Мартиш після блискучої
касаційної скарги у справі Олеся Сергієнка міг захищати лише
кримінальних злочинців. У 1979 р. він у радянському суді запропонував
звільнити В. Овсієнка за відсутністю складу злочину і покарати
міліціонерів за фальсифікацію справи.
Згідно самовидавного звіту про судовий процес 29 вересня – 2 жовтня 1980
р., Медведчук на суді визнав, що всі злочини підзахисного “заслуговують
на покарання”. Але просив врахувати, що Стус, працюючи на виробництві,
виконував норму і має низку хронічних захворювань. Такі аргументи не
пом’якшили вирок: десять років особливо суворого режиму і п’ять років
заслання. Насправді підсудного боронили жінки Михайлина Коцюбинська і
Світлана Кириченко (дружина політв’язня Бадзя). Остання заявила, що
“свідчитиме на тому суді, де Стус буде звинувачувати, а не сидіти на
лаві підсудних”. Із заслання на увесь світ пролунав голос академіка
Андрія Сахарова: “Нелюдяність вироку українському поету Василю Стусу –
сором радянської репресивної системи”.
Рештки старої державної влади, що зазнали незначних змін на початку
1990-х, мали деструктивний вплив на становлення нових взаємовідносин
законодавчої та виконавчої гілок [7, 11]. “Кадрова чехарда”
перетворилася на повсякденне явище. Уряд Фокіна оновився лише на 8 осіб,
а Кучми – на 32 – 40 %.
За перші десять років незалежності Україна мала 9 прем’єрів, 15 перших
віце-прем’єрів, 47 віце-прем’єрів, 6 – 8 разів мінялися всі керівники
міністерств і відомств [1, 109 – 110]. Деякі посадовці перебували на
посадах лише 2 – 3 місяці. Проте кадровий склад урядів, незважаючи на
численні ротації, не дуже змінився. Старою залишалась і структура
Кабінету міністрів.
Велемовною ознакою спадкоємності стало те, що навіть у 1996 р. в нових
органах влади працювало ще 75% старої комуністичної номенклатури,
причому 50% – “брежнєвського призову”. Отож усі великі “тіньові”
капітали зроблені безпосередньо в коридорах влади, її колишніми і
нинішніми носіями [5, 8 – 10]. Передумовою первісного нагромадження
капіталу був прихований елемент відносин соціалістичної власності –
тіньове володіння.
Цей процес відбувся у прямій і опосередкованій, легальній і кримінальній
формах. Прямою формою стала приватизація державних підприємств, землі та
житлового фонду, де порушили еквівалентність обміну. До опосередкованої
відноситься інфляція, приховане субсидування господарюючих суб’єктів із
бюджету, вибіркова підтримка і селективна дискримінація підприємців
держорганами, спекулятивні банківські та фінансові операції, неплатежі,
ухилення від податків, затримки зарплат і соціальних допомог тощо.
Приватизаційні процеси не змогли суттєво змінити монопольну структуру,
притаманну переважній частині вітчизняних ринків. Становленню
конкурентних відносин заважав, насамперед, феномен зрощення влади і
власності. Масштабний перерозподіл активів привів до переміщення коштів
із продуктивного у фінансовий сектор і сферу обігу.
Серед осіб, які протягом 1991 – 2003 рр. призначалися на найбільш
впливові посади (прем’єр, віце-прем’єр, секретар Ради національної
безпеки і оборони, глава адміністрації президента), вихідці зі старої
номенклатури склали 73%, а серед осіб, які з 1995 р. займали посади
голів обласних державних адміністрацій – майже 80% [25]. Приміром, на
керівних посадах в усіх південних областях ротації фактично не відбулося
[20, 11].
Типова чиновницька спайка на місцевому рівні (приятельські контакти
голів держадміністрації, ради, суду, начальника міліції, прокурора,
керівників найбільших підприємств на межі “кругової поруки”) нагадала
начальнику ад’юнктури Одеського інституту внутрішніх справ Олегу
Долженкову “чистісінький розвинений соціалізм” [6].
p
r
z
|
r
|
???????¤?¤?$???????.?Кучма підписав 72 відповідних укази. Рекорд за
Херсонською областю, де змінили 8 перших осіб, причому Сергій Довгань
протримався лише 3 місяці (2004). Найуспішнішим виглядав Анатолій
Засуха, який керував Київською областю вісім років. Головне вчасно
показати, що лояльність до президента перевищує увагу до інших центрів
впливу. При оцінюванні роботи голови облдержадміністрації
соціально-економічний критерій був другорядним.
Чи не кожен уряд мав на меті проведення адміністративної реформи. В
основному ці заходи передбачали скорочення центральних органів
виконавчої влади та їх штатів. Не випадково для Globe and Mail 25 червня
1997 р. міністр юстиції Сергій Головатий, реформатор із надзвичайно
складною місією лідера антикорупційної кампанії, виглядав як людина,
котра зазнала поразки.
Апарат (близько 800 вишколених за радянських часів бюрократів)
контролював усі засоби зв’язку між Кабміном та міністерствами і
відомствами. Він значно впливовіший за міністерство, де в середньому 300
осіб. Для порівняння: в урядових секретаріатах західноєвропейських країн
працювало менше 100 фахівців. Отже, антикорупційні зусилля міністерства
юстиції завалили стосами документів вторинної ваги [29]. У 1999 р. знову
спробували реально перебудувати центральні органи виконавчої влади.
Здобуття контролю над суворо централізованими силовими структурами
визначило долю молодої держави. Тут номенклатура виявилася на висоті:
примусила їх служити незалежній Україні [13, 3 – 6]. У 1992 – 1994 рр.
Верховна Рада прийняла близько 450 законів. Чимало з них не спрацювали в
умовах постсоціалістичного переходу. Оскільки ситуація виглядала краще
російської, особливо щодо продовольчого постачання, то переважали
небезпечні настрої якомога повільнішого здійснення реформ.
Конфлікт між прибічниками президентської і парламентської форм правління
породив у лютому-березні 1992 р. Державну думу. Президент намірився
перебрати частину повноважень Верховної Ради. Водночас запроваджено
посади представника президента – найвищого посадовця виконавчої влади на
регіональному і місцевому рівнях (нині голова обласної, міської для
Києва і Севастополя, районної держадміністрації).
Через дев’ять місяців внаслідок опору парламенту виявилося, що Держдума
“мертвонароджена ідея”. Президент її розпустив. Навесні 1993 р. Верховна
Рада зміцнила статус голів обласних і районних рад, спровокувавши
боротьбу за регіональне верховенство, а прем’єр Кучма спробував
підпорядкувати собі представників президента.
Політична криза 1993-го влітку надзвичайно ускладнилася соціальними
виступами (потужний шахтарський страйк). На хиткому економічному ґрунті
(гіперінфляція) вона привела не до відволікаючого маневру через
референдум, а до дострокових президентських і парламентських
виборів-1994 [27; 28]. Пройшла своєрідна “чистка виборами”: змінено
президента і не були обрані 138 депутатів попереднього складу із 188,
які знов балотувалися. Це оздоровило номенклатуру (“партію влади”) і
підготувало до активності у подальшому.
Наміри потенційних революційних перетворень суспільних відносин виразно
окреслені у президентській програмі восени 1994 р. Але, запримітив
доктор юридичних наук Володимир Селіванов, вони не отримали своєчасного
підкріплення ефективними заходами з боку не тільки всіх гілок влади, а,
як не парадоксально, й власне виконавчої вертикалі [22, 106].
По “гарячих слідах” у Києві в липні 1994 – грудні 1996 рр. Андреас
Вiттковскi ретельно зібрав матеріали для дисертації доктора політології,
котру захистив у Бременському університеті, а пізніше отримав місце
співробітника Німецького інституту співробітництва і розвитку в Берліні.
Він запропонував цiлiсний i концептуальний опис України у перші роки
незалежності. Книжка ряснiє посиланнями на газети, журнали, книжки,
документи рiзноманiтних вiдомств і чисельні авторові інтерв’ю.
Українська незалежність уособила “стратегічний історичний компроміс”
комуністичної номенклатури з національним рухом на тлі шахтарської
соціальної боротьби. Вiттковскi не зупинився на “дилемі одночасності”
ринкової, демократичної, національно-державної трансформацій. Не менше
значення має “центральна дилема політичної економії”: у поточній
полiтицi реалізувалися головним чином не нацiональнi інтереси, а досить
вiдмiннi вiд них – iндивiдуальнi чи групові. Це зробило посткомуністичну
трансформацiю “п’ятирiчкою без плану”: боротьба мiж рiзними групами (а
вiдтак i суспiльними iнститутами) унеможливлювала будь-яке планомiрне
реформування [4, 166 – 167, 190 – 191, 218 – 219].
Здебільшого домінувала найпростіша форма rent seeking – прагнення
прибутку вiд конвертацiї влади у власнiсть, що успiшно перешкоджало
реформам, про потребу яких довго говорили передусiм тi, котрi їх
блокували.
Це явище бюрократичного корпоративізму мало три етапи: пересування
засобів і капіталів із держсектора у приватний, інтенсивне використання
“ренти влади” (приховане фінансування задля привілейованих умов), ріст
організаційного рівня (промислово-фінансові групи) [12, 212 – 214].
Перемiг у тому протистояннi Леонiд Кучма. Першi роки його правління
подарували шанс вийти з глибокої кризи. Розколотому і розчарованому
суспiльству він запропонував у 1994 р. “новий нацiональний проект”
(“другий історичний компроміс”) консолiдацiї та трансформацiї.
“Безжальна правда” про катастрофiчну ситуацiю в країнi, висловлена в
презентацiйному виступi прем’єра Кучми в жовтні 1992 р., була вже не
лише передумовою парламентського схвалення програми реформ, а й засобом
виробити iмiдж героя-рятiвника. Антикомунiстична частина суспiльства
волiла бачити реформатора, хоча його дiї не завжди цьому вiдповiдали:
запропоноване передбачало посилення адмiнрегулювання.
Відтак Віттковскі слушно назвав “запровадженi Андроповим методи боротьби
з корупцiєю та злочиннiстю як владного iнструмента “приручення”
полiтичних супротивникiв” основою полiтичної культури сучасної України.
Конфлiкти мiж президентом i Верховною Радою не припинилися, а на посту
прем’єра Кучма терпiв лише того, хто не претендував на самостiйну роль.
Київ спромігся без жодного пострілу нейтралізувати сепаратистські
промосковські настрої [26]. Приміром, “кримська карта” протягом січня
1994 – березня 1995 р. ускладнилася кривавими зведеннями рахунків між
мафіозними угрупуваннями, до яких були причетні окремі парламентарі
автономії. Президент Борис Єльцин не допустив втручання Росії у кримські
події [15, 484 – 485]. Ця зважена позиція звела нанівець зусилля
інспіраторів крупного конфлікту.
“Якби мені не вдалося нормалізувати ситуацію в Криму, я скінчився б як
політик і державний діяч”, – воістину кримська криза, що мала зарубіжне
джерело, стала восени 1994 р. першим серйозним випробуванням для
президента Леоніда Кучми. Ззовні її уособило протиборство між
керівниками автономії – президентом Юрієм Мешковим і спікером Сергієм
Цековим та інститутами влади республіки.
У 1993 – 1994 рр. не останню охолоджуючу роль тут грав зовнішній чинник.
У пік словесних баталій про Севастополь посол США в Україні Роман
Попадюк рішуче нагадав про непорушність кордонів згідно Гельсінських
угод [17, 141 – 142]. Аналогічну позицію своїх урядів оголосили посли
Великобританії С. Хіменс, Італії В. Сурдо, Іспанії Е. Хунко та ін.
Найпізніше зреагував французький посол. Отож 31 січня 1994р. обрали
президента, а у квітні 1995 р. цю посаду скасували, змінивши конституцію
автономії.
Всередині держапарату по лінії “центр – регіон” не бракувало тривалих і
бурлескних міжусобиць, що виникали на грунті дріб’язкового загострення
міжособистих стосунків, нерідко спровокованих зависокими меркантильними
амбіціями. Так, у 1996 р. за особистої участі президента Кучми пройшла
бурхлива весняно-літня кампанія усунення з посади голови Київської
міської ради і державної адміністрації Леоніда Косаківського. 13 травня
1996 р. канадська газета Eastern Economist не полінувалася навіть
розмістити величеньку статтю “Вороги біля воріт. Змова, щоби примусити
мера Києва піти з посади” [10, 108 – 110]. Детально проаналізовано
перетин політичних і економічних інтересів тимчасових союзників у
боротьбі за столицю.
Як бачимо, найбільша напруга виникла не між партіями, ідеологіями чи
гілками влади, а між політико-економічним центром і регіонами. Шерман
Гарнетт у Central European Economic Review (березень 1998 р.)
запримітив, що мовилося вже не про загрозу незалежності (як на початку
1990-х), а скоріше про те, якою державою стане Україна: частиною Європи
чи її околицею.
Цілком очевидно, що, по-перше, на середину 1990-х рр. панівний в Україні
політичний конгломерат (номенклатура, націонал-демократи і нова
бізнес-еліта) чітко усвідомив “стратегічний історичний компроміс” і
відсунув загрозу незалежності далеко за межі можливого. По-друге, будучи
традиційною, сільською за походженням, правляча еліта виявилася
просякнутою трайбалізмом, що гармонійно вписався у соціальну регенерацію
багатьох елементів старої системи державної влади.
По-третє, притаманний цьому часові феномен конвертації влади у власність
іманентно спонукав до гучно задекларованих, але заздалегідь
персоніфікованих антикорупційних кампаній, як дієвого інструменту
циркуляції еліт. По-четверте, перманентний президентсько-парламентський
конфлікт, нагальна потреба нейтралізувати кримський сепаратизм і
міжусобиці (центр – регіони) поставили протягом 1993 – 1995 рр. перед
українською верхівкою важкі селективні бар’єри і модернізаторські тести.
Література:
Валевський О. Державна політика в Україні. – Київ: НІСД, 2001. – 240 с.
Видрін Д., Табачник Д. Україна на порозі ХХI століття. – Київ: Либідь,
1995. – 294 с.
Видрін Д. Епоха президента Кучми // Дзеркало тижня. – 2003. – 27
вересня. – С. 4.
Виттковски А. Пятилетка без плана. Украина 1991 – 1996. – Киев: Сфера,
1998. – 240 с.
Дзюба Н. Первісне нагромадження капіталу в умовах постсоціалістичної
економіки: Автореф. дис. канд. екон. наук. – Харків, 2002. – 16 с.
Долженков О. Українська номенклатура в суспільно-політичних
трансформаціях // Людина і політика. – 2002. – № 1. – С. 3 – 8.
Дроботенко Н. Реорганізація та утворення державних органів влади в
Україні (1990 – 2000 рр.): історичний аспект: Автореф. дис. канд. іст.
наук. – Київ, 2002. – 18 с.
Зеленько Г. Україна і Польща: моделі політичної модернізації: Автореф.
дис. канд. політ. наук. – Київ, 2001. – 20 с.
Кіпіані В. АдвоКАТИ й ЖЕРТВА // Українська правда. – 2003. – 4 вересня (
HYPERLINK “http://www.pravda.com.ua” www.pravda.com.ua ).
Косаковский Л. Переворот на Крещатике. – Киев: EugeMar, 1998. – Ч. 1. –
231 с.
Кравчук Л. Маємо те, що маємо. – Київ: Століття, 2002. – 390 с.
Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: проблеми самоорганізації:
У 2 т. – Т. 2. Десятиріччя суспільної трансформації. – Київ: Промінь,
2003. – 463 с.
Кульчицький С., Лебедєва Ю. Україна – суверенна і незалежна держава //
Історія України. – 2001. – № 12. – 32 с. (вкладка).
Кучма Л. Про найголовніше. – Київ: Арт-Ерія, 1999. – 351 с.
Кучма Л. Україна – не Росія. – Москва: Время, 2003. – 558 с.
Мандзій Л. Правляча політична еліта України: суть та етапи становлення:
Автореф. дис. канд. політ. наук. – Львів, 2003. – 16 с.
Михальченко Н., Андрущенко В. Беловежье. Л. Кравчук. Украина 1991 –
1995. – Киев: Укр. центр дух. к-ры, 1996. – 512 с.
Нестеренко С., Нестеренко Е., Нездоля О. Досьє генерала держбезпеки
Олександра Нездолі. – Біла Церква: Дельта – Червона Рута, 2003. – 471 с.
Пахарєв А. Політичне лідерство: історико-політологічний контекст і
сучасне становище: Автореф. дис… д-ра політ. наук. – Київ, 2003. – 32
с.
Приходченко Л. Проблеми становлення політичного лідерства на
регіональному рівні (на прикладі Південного регіону): Автореф. дис…
канд. наук з держ. управл. – Київ, 2002. – 19 с.
Рябчук М. Кінець української “багатовекторности”? // Сучасність. – 2002.
– Ч. 12. – С. 58 – 83.
Селіванов В. Право і влада суверенної України. – Київ: Ін-Юре, 2002. –
723 с.
Серрі Р. Яка ти, незалежна Україно? – Київ: Задруга, 1998. – 178 с.
Тисяча років української суспільно-політичної думки: Док. та матер. у
9-ти т. / Гол. редкол. Т. Гунчак. – Київ: Дніпро, 2001. – Т. IX (1989 –
2001 роки) / Упорядк. і передм. Ю. Шаповала. – 659 с.
Якименко Ю., Жданов І. Україна у XXI столітті: виклики для політичної
еліти // Дзеркало тижня. – 2003. – 15 листопада. – С. 8 – 9.
Die Ukraine und die kuhle Luft der Freiheit // Neue Zurcher Zeitung. –
2001. – 24 August.
Evarts E. Ukraine’s president agrees to referendum // Christian Science
Monitor. – 1993. – 10 September.
Lapychak C. Strikes hit Ukraine’s leaders // Christian Science Monitor.
– 1993. – 16 June.
Ukraine justice minister sacked // Financial Times. – 1997. – 21 August.
Ukrainian gained U. S. entry because of spelling mismatch // Washington
Times. – 1997. – 13 December.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
