Реферат на тему:
Душу, тіло ми положим за свою свободу! (П. Чубинський)
Кінець ХVII, а особливо початок ХІХ ст. ознаменовані значним зростом
національного самоусвідомлення та духовним відродженням давньої
історичної минувшини, етнічних особливостей більшості народів Європи.
Цей європейський ренесанс, весняне пробудження народів було природною
реакцією на утвердження нової господарської системи, нових економічних
та виробничих стосунків – потужно насувались індустріалізація,
капіталізація, інтернаціоналізація, урбанізація і космополітизм. Тому в
середовищі інтелігенції дуже гострим було питання духовного
самозбереження етносу, поступової самоідентифікації кожної людини й
охоплювало всі верстви населення. Народи Європи робили потужний крок у
своїй ґенезі: утворювалися національні держави, в яких утверджувалось
нове відчуття психо-політичної спільноти – нації.
Ці процеси на поч. ХІХ ст. в Україні відчутні дуже кволо через
багатошаровість підневільного стану українського народу. Австрійський та
російський імперський тиск зверху та польський шовіністичний зсередини
утискали щонайменші паростки українського культурного відродження, а не
те що української самобутності. Але… Але вітчизняна інтелігенція, хоч і
малочисельна, проте справжня “аристократія духу” українського народу, як
і інтелігенція кожного народу, за М. Драгомановим, вдягнувши тернового
вінця, напрацьовувала крок за кроком психоетнічні засади української
нації. І вже в середині ХІХ ст. політична ідеологія українського народу
(за сучасною термінологією – національна ідея) мала своє літературне
втілення: “Исторія Русов или Малой Россіи” та “Закон Божий (Книга буття
українського народу)”, твори Т.Шевченка, П.Куліша, М.Костомарова. Це був
лише початок…
У 1872 р. “Киевлянин” надрукував статтю “Малорусское племя”
П.Чубинського. Стаття не лише розкривала безпосереднє бачення автором
ґенези українського народу, а й була підсумком діяльності багатьох
вчених у вивченні проблем походження українського етносу. Визначною ця
подія була через те, що, спираючись на численні факти, фіксовані на
Правобережжі в західних українських регіонах, автор стверджував
автохтонні корені мови та культури українців, час яких вимірюється
тисячоліттями. Це висновок на той час, а наближався 1876 рік, рік
Ємського указу про заборону всього українського, був чи не найсміливішим
вчинком, бо поставав на противагу валуєвському обіжнику (1863 р.), який
стверджував, що “никакого особенного малороссийского языка не было, нет
и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть
тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши”. Тож,
ким була ця людина, автор статті “Киевлянина” за 1872 рік?
Павло Платонович Чубинський – із не дуже заможних дворян, народився 27
січня 1839 р. у селі Чубинка біля м. Борисполя Київської області (на той
час Переяславського повіту Полтавської губернії). Навчався в Другій
київській гімназії, після закінчення якої – на юридичному факультеті
Петербурзького університету. Не можна стверджувати достеменно, що
молодий студент-українець читав один з останніх віршів свого земляка,
старшого духовного побратима, але інтуїтивно відчуваю, що не міг він
його обминути, написаного майже перед смертю 13 листопада 1860р. у
С.-Петербурзі, і не прочитати:
Якось-то йдучи уночі
Понад Невою… Та йдучи,
Міркую сам собі з собою:
– Якби-то, думаю, якби
Не похилилися раби!
То не стояло б над Невою
Оцих осквернених палат.
Була б сестра, і був би брат.
А то… нема тепер нічого, –
Ні бога навіть, ні півбога…
Псарі з псарятами царять,
А ми, дотепні доїжджачі,
Хортів нагадуєм та плачем. –
Отак-то я собі вночі
Понад Невою ідучи,
Гарненько думав. […]
Прочитавши, молода людина замислилася, чи то й справді така українська
доля: бути одвічними жартунами – дотепниками, шельменками, які панських
собак (хортів) доглядають, пестують. А коли пани їх самих або їхніх
дітей на отих собак обміняють, плачуть?!
Можливо, прагнучи зрозуміти таку “дивну” психологічну трагічність, Павло
Чубинський досліджує минуле українського народу. Він готує дисертацію:
“Спадщина за народними звичаями”, публікує різнотематичні статті та
рецензії в “Основах”, “Киевских губернских ведомостях”, “Черниговском
листке”. Після закінчення університету повертається до Києва і деякий
час вчителює у приватному жіночому пансіоні та збирає українознавчі
матеріали на теренах сучасної Київської області, головним чином на
рідній Бориспільщині. Результати досліджень побачили світ у вигляді
статей: Чубинський П. “Из Борисполя (значение могорыча в договоре;
хозяйственные товарищества; наем работников)” (Основи №10, 1861);
Чубинський П. “Несколько слов об обычае и о значении сказок, пословиц и
песен для криминалиста”. Самі назви демонструють неординарність наукових
підходів у дослідженнях. “Программа для изучения народных юридических
обычаев” (Киевские губернские ведомости, 1862) – заклик до широкого
загалу про вивчення проблеми. Серед літературних творів – вірш-гімн “Ще
не вмерла Україна”, який було написано влітку 1862 р. під впливом
сербського патріотичного гімну “Гей, слов’яни”. Ще ненадрукований вірш
співала патріотична молодь “Київської громади” на зібраннях, неодмінними
учасниками яких були сербські та болгарські студенти Київського
університету та Київської духовної академії. Вірш співали спочатку на
мелодію сербського гімну, згодом на мелодію Миколи Лисенка. 1863 р. вірш
П.Чубинського без підпису було надруковано у львівському часопису “Мета”
№ 4 разом із віршами Т.Шевченка “Мені однаково…”, “Н.Костомарову”,
“Заповіт”. Було багато перевидань, внаслідок чого текст зазнав
кардинальних змін. Канонічний текст було нелегально перевезено до
Західної України завдяки п. Павлину Свєнціцькому, учаснику майбутнього
польського повстання 1863 р. У цьому тексті головний наголос зроблено на
заклику лицарства-козацтва, героїв минувшини, який застерігає, щоб
українцям під час “Весни народів”, боротьби більшості європейських
народів за свою національну державність – “не втратить марно нам / свого
юнацтва…”. І до цього закликають широко відомі легендарні герої ще до
Хмельниччини – Северин Наливайко, Тарас Трясило, разом з ними і Григорій
Лобода, Яків Остриця, Карпо Скидан, Данило Нечай, Криштоф Косинський,
козацький гетьман, який одним з перших піднімав народ проти шляхти. До
цих героїв національно-визвольної боротьби ХVІІ ст. автор приєднує й
славнозвісного героя Коліївщини Максима Залізняка, його побратима Івана
Гонту. Але ж то не лише з королівською Польщею Заславського,
Конецьпольського та Яреми Вишневецького боролись за свою волю українці.
Їм необхідно здолати не менш затятого здирника – російський царат. І
повстати треба якомога скоріше, бо вже: “Наші браття Слов`яне (Вже за
зброю взялись…)!
Для кращого розуміння закладеного глибокого патріотичного змісту твору у
першому варіанті було зроблено акцент на зверненні до пам’яті героїв
Козаччини та Гайдамаччини (Наливайка, Залізняка та Трясила), а в одному
з останніх варіантів – “Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону.
В ріднім краю панувати не дамо нікому”. Наведемо повністю репринтне
відтворення першої публікації вірша з львівського журналу “Мета”, 1963,
№4, С. 271 – 272.
Душу, тіло ми положимъ
За свою свободу
И покажемъ, що ми браття
Козацького роду.
Гей-гей, браття миле,
Нумо братися за діло!
Гей-гей пора встати,
Пора волю добувати!
Наливайко, Залізнякъ
И Тарас Трясило
Кличуть нас изъ могилъ
На святеє діло.
Изгадаймо славну смерть
Лицарства-козацтва,
Щоб не втратить марне намъ
Своєго юнацтва.
Душу, тіло и д.
Ой Богдане, Богдане,
Славний наш гетьмане!
Нащо віддав Україну
Москалям поганим,
Щоб вернути її честь,
Ляжем головами,
Назовемся України
Вірними синами!
Душу, тіло и д.
Наші браття Славяне
Вже за зброю взялись;
Не діжде ніхто, щобъ ми
Позаду зістались.
Поєднаймось разом всі,
Братчики-Славяне:
Нехай гинуть вороги,
Най воля настане!
Душу, тіло и д.
Порівняймо з текстом модифікації наведеного вище тексту. Проте саме цей,
другий варіант є таким, який збуджує і наснажує українців гордістю та
нескоримою переконаністю в перемозі Української Нації над кожним
ворогом.
Ще не вмерла України і Слава, і Воля.
Ще нам, браття – українці, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Душу, тіло ми положим за нашу свободу
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
Станем, браття, в бій кровавий від Сяну до Дону
В ріднім краю панувати не дамо нікому.
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє.
Душу, тіло ми положим за нашу свободу
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
А завзяття, праця щира свого ще докаже,
Ще ся Волі в Україні пісенька розляже.
За Карпати відіб`ється, згомонить степами,
України Слава стане поміж народами.
Душу, тіло ми положим за нашу свободу
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
Безсумнівно, саме ця модифікація, особливо слова “від Сяну до Дону”,
надихнули до натхненної творчої праці достатньо відомого широкому колу
фахівців композитора, представника Західної європейської т.зв.
“Перемишльської” музичної школи Михайла Михайловича Вербицького,
українця з Надсяння, і він написав музику до слів “Ще не вмерла
Україна”. Відбулося те, про що говорив у 1863 р. П.О. Куліш: “Заспіває
наш брат за Дунаєм або під Полтавою, а у Львові і в Бескидах голос
лунає. Застогне Галицька Русь під Карпатами, а понад Дніпром у людей
серце болить”.
Мандруючи околицями Києва, селами Київщини П.Чубинський з колегами вів
розмови з селянами про волю, про минувшину, про стихійне лихо для
українського села – незаконні військові постої, які українцям накинув
російський царат, про кріпаччину, яка спустошує душу та знищує
моральність тощо. Врешті-решт уся ця діяльність, а ще відвідання могили
Т.Г.Шевченка 13 червня 1862 року, “спів підбурливих пісень” (тобто
українських народних), вдягання українського національного одягу, донос
Ф.Трепова, від домагань якого Павло Платонович як правник захищав
селянську громаду тощо, стали підставою призначеня таємного слідства.
“Не сотні вас, а міліони
Полян, дулебів і древлян
Гаврилич гнув во время оно;
А вас, моїх святих киян,
І ваших чепурних киянок
Оддав своїм прафосам п’яним
У наймички сатрап-капрал.
Вам і байдуже. А між вами
Найшовсь-таки якийсь проява,
Якись дурний оригінал,
Що в морду затопив капрала при всім народ, […].
(Тарас Шевченко, Нижній Новгород, 1857р.)
Цілком зрозуміло, що “Во дні фельдфебель-царя / Капрал Гаврилович
Безрукий / Та унтер п’яний Долгорукий”, тобто петербурзька слідча
комісія винесла свій вердикт: “вислати його на життя в одне з повітових
міст Архангельської губернії під нагляд поліції”. Друзі вмовляли
П.Чубинського емігрувати. Але Павло Платонович був переконаний, що із
заслання він обов’язково повернеться додому, а з еміграції – ніколи: або
загине, або втратить свою “українськість”.
Коли нарешті настав час “як сотнями в кайданах гнали в Сибір невольників
святих” друзі провели Павла Платоновича аж до Броварів, а далі у
супроводі квартального наглядача він відбув на поселення в
Архангельський край, куди через 70 років висилала більшовицька влада
українську інтелігенцію і де її фізично нищила. Поліціянт, який
супроводжував П.Чубинського до Архангельська, повернувся до Києва
українофілом – вплив спілкування з переконаною, натхненною,
інтелектуальною людиною.
Завдячуючи своїм інтелектуальним здібностям, професіоналізму, високій
моральності та порядності, тобто тим рисам, які не були притаманні
архангельському чиновництву, засланий спочатку був слідчим суду м.
Пінеги, а згодом секретарем статистичного комітету та одночасно
чиновником з особливих доручень губернаторської канцелярії. П.Чубинський
очолював будинки для сиріт і бездомних, редагував газету “Архангельские
губернаторские ведомости”. Тобто він жив активним і сумлінним життям
людини, талант якої виявляється геть у всьому, за що б вона не бралася.
Протягом семи років заслання Павло Платонович завжди з цілковитим
розумінням та співчуттям ставився до знедолених царатом росіян та
автохтонних народів Півночі. Проте він не мовчки співчував та
“созерцав”, а безпосередньо доклав максимальних зусиль до розробки
певних напрямків суспільних наук, яких не існувало, і до вдосконалення
інших. Крім того, Павло Платонович ніколи чи то в роботі, навчанні,
боротьбі за національні, нехай романтичні, ідеали не був самотнім: у
засланні його оточували земляки-однодумці, росіяни і представники інших
націй з аналогічними поглядами, мріями, бажаннями. Він був інтуїтивістом
і притягував до себе гарних людей. “Семь лет я трудился на Севере для
русской науки и правительства. Не стану перечислять моих трудов, но они
показали, насколько я интересовался населением великорусского и финского
племен. Помимо этнографии, я коснулся всех отраслей экономического быта
народа, и заметки по этим вопросам послужили предметом многих
представлений г[оспод] губернаторов; и даже до сих пор случается
встречать в газетах правительственные распоряжения, вызванные давними
представлениями, которые возникли по моей инициативе. Я работал на
Севере без устали и доказал мою любовь русскому народу.” Проте ж я
українець і завжди ним був – так і відчувається, що це хотів сказати
П.Чубинський вже перед смертю.
Високофахову, наукову роботу “політичного злочинця” в статистичному
комітеті помітили і запросили до столиці, де Російське географічне
товариство доручило йому значно розширити масштаби своєї діяльності,
провести обстеження і оцінити стан хліборобського та лляного виробництва
й торгівлі на півночі Росії. П.Чубинський об’їздив Архангельську,
Вологодську, В’ятську, Пермську губернії, проаналізував результати і
через п’ять місяців видав ґрунтовний науковий звіт. Рівень виконаної
роботи вразив, і керівники Російського географічного товариства
розпочали клопотання про реабілітацію, а також про те, щоб доручити
П.Чубинському створення в Києві Південно-Західного відділення
Російського географічного товариства на зразок Сибірського, Кавказького
тощо.
Після повної реабілітації і зняття поліційного нагляду в 1869 р.
Російське географічне товариство доручило П.Чубинському очолити
етнографічно-статистичну експедицію на Південь Російської імперії – у
Південно-Західний край: Волинську, Київську та Подільську губернії. У
Києві він зорієнтував учасників експедиції на завдання наукового
характеру, метою експедиції визначив: згуртуватися київській науковій
молоді навколо ідеї поглибленого вивчення народної культури і початків
вивчення українознавства. Саме ця експедиція і багатопланова робота в
ній талановитого вченого-енциклопедиста заклали засади етнографічного
українознавства.
Здатність занурюватись у глибину проблеми, можливість розглянути її на
багато кроків уперед, аналізуючи перспективу, – це риси справжнього
вченого і вони найбільш притаманні Павлу Платоновичу. Якими б значущими
не були сьогодні теоретичні розробки народознавства, наразі пріоритет
комплексного підходу у вивченні оригінальності та психоетнічних настанов
етносу завжди буде за П.Чубинським. Свідченням цього є результати,
отримані очолюваною ним експедицією в 70-х роках ХІХ ст., а також
діяльність Київського відділу Російського географічного товариства.
Слід зауважити, що українознавство досі не має аналогів працям
П.Чубинського, бо в них присутня оригінальність, неординарність і
аналітичність, співставлення традиційно непорівнюваних поглядів.
Наприклад, “Понятия и представления южнорусского народа о светилах,
выраженные в пословицах и поговорках” – доповідь на одному з перших
засідань Київського відділу Географічного товариства. Це ж треба лише
усвідомити, що коли всьому світу накидається розуміння того, що цього не
було, нема й не може бути, а колишній “в’язень сумління” привселюдно
розповідає, що цей народ був та ще й мав свій власний світогляд і
дивився він в небо не очима античного грека або “просвіщеного” західного
європейця ХVІІ ст., а дивився він емоційно, національно-свідомо. Цю
містичну минувшину, “романтичне дитинство” етносу прагнув розгледіти
дослідник і радістю побаченої чарівності поділитися з іншими. Але як це
не дивно, затятим опонентом виявився М.Драгоманов. Опонентами в інших
питаннях виступало багато охочих до критики і серед них Х.Вовк (Волков)
та І.Срезневський. Це й не дивно, бо їм було складно відтворити те
справжнє, глибинне генетичне відчуття психоетнічної пам’яті, яка
несміливо пробуджувалась у дослідженнях Павла Платоновича Чубинського.
Наука повинна неупереджено вивчати різноманітні гіпотези й гіпотетичні
моделі і лише найдосконаліші можуть у майбутньому скласти доробок
наукової спадщини, яку тільки час зможе підтвердити або спростувати.
Навіть найпереконливіші стереотипи сьогодення зникають, і завтра їх
змінюють інші. Це ладні робити сміливці, яких майже ніколи не
поціновують сучасники, але вони живуть, існують, творять для
майбутнього.
П.Чубинський за час діяльності своєї експедиції коли сам, коли з
помічниками або лише помічники обстежив Київський та Черкаський повіти,
Подніпров’я, Житомирщину, Поділля, Бессарабію, Мінську, Гродненську,
Сідлецьку, Волинську губернії тощо. Було охоплено чимало місць раніше
зовсім недосліджених, які на етнографічній мапі українського етносу
становили суцільну невідомість: обряди, повір’я, приказки, замовлення,
казки, архаїчні звичаї, прикмети, легенди, ігри, матеріали до звичаєвого
права, діалектів, об’єктів побуту тощо. Було здійснено комплексне
дослідження реліктів, міфологізованих психоетнічних засад українців, а
також основні родинні обряди (весілля, народження і поховання), аграрне
річне коло, побував у місцях компактного поселення українців, які до
того часу були “terra incognita” і ще багато чого записано, опрацьовано,
проаналізовано.
Павло Платонович поєднував у собі поетичне мрійництво і жорстокий
реалізм правника. Він був ученим-аналітиком, чудовим оповідачем,
справжнім лідером і душею товариства: “Стоїть переді мною могутня
постать […] Високий, чорнявий, з чорними очима, з густими бровами,
низьким гучним голосом, з владними рухами, високим чолом тип
організатора, який добре знає те, що організує, вміє володіти людьми і
проводить свою справу через усі перешкоди” – Софія Федорівна Русова
(Ліндфорс) про П.Чубинського. Кожну зустріч з однодумцями, а особливо з
молоддю Павло Платонович використовував для залучення до наукової
українознавчої діяльності. Найхарактернішими рисами його були
безкорисливість і повна відданість справі. Доклавши багато зусиль до
створення в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного
товариства, він не прагнув керування, а коли відчув тиск антиукраїнських
обставин, які прагнули завадити науковій діяльності товариства, залишив
офіційну посаду.
На першому засіданні Південно-Західного відділу Російського
географічного товариства в Києві під головуванням генерал-губернатора
О.М. Дондукова-Корсакова головою відділу було обрано Г.П. Галагана. З
доповіддю про основні напрями діяльності виступив П.П.Чубинський. Уся
подальша діяльність відділення свідчить про те, що це була структура,
яку слід вважати не лише прообразом Географічного товариства України або
Інституту географії, а й Української академії наук.
У Києві є лише одна пам’ятна дошка, яка засвідчує перебування цієї
людини в ХІХ ст. у столиці сучасної Української держави. Ця пам’ятна
дошка на будинку №18 на бульварі Т.Шевченка і свідчить вона про те, що
саме тут, у Другій київській гімназії навчався автор слів гімну України!
І все. Але ж він був ученим, та ще й яким!
Засідання Південно-Західного відділення відбувались у будинку Г.Галагана
чи в приміщенні Київської контрольної палати. У діяльності відділення
найактивнішою була етнографічно-статистична комісія, яка удосконалила
програми і методики, розроблені П.Чубинським з колегами ще для
експедицій. Комісія під керівництвом П.Чубинського в ніч з першого на
друге березня 1874 р. здійснила перепис жителів м. Києва, виконано його
було методом наукового аналізу. Важливим з того перепису є факт, що
велика частина киян визнала рідною мовою українську – для
різнонаціонального складу киян це був вражаючий факт..
З однієї з поїздок по Чернігівщині П.Чубинський привіз до Києва кобзаря
Остапа Вересая. Павло Платонович усвідомлював, що кобзарське мистецтво
О.Вересая – це феномен української давньої традиції. О.Русов записав
увесь його репертуар і надалі він детально вивчався.
??$????адруковано сім томів у дев’яти книгах (перший та сьомий томи мали
по два випуски). Загальна назва матеріалів: “Труды
этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край
снаряженной императорским русским географическим обществом. Юго-Западный
отдел. Материалы и исследования собрания д.чл. П.П. Чубинським.
С.-Петербург”, крім того було видруковано ще й “Календарь Юго-Западного
края”.
Ще після виходу перших томів у 1873 р. Російське географічне товариство
нагородило Павла Платоновича золотою медаллю, оцінивши його працю у
“нагромадженні колосального матеріалу для вивчення побуту, юридичних
звичаїв та народного життя південно-західного краю”. Міжнародний конгрес
у Парижі в 1879 р. присудив П.Чубинському за всі сім томів “Трудів”
також золоту медаль. Те саме було зроблено і в Росії присудженням
Уварівської премії.
Перший том “Трудов” мав два випуски і різниця між їх виходами з друку
п’ять років, це сталося через велику кількість матеріалу, який потрібно
було детально систематизувати: приказки, прислів’я, документи про
чаклунство в Україні, народна космогонія тощо.
Другий вийшов з друку передостаннім – у 1878 р. Увесь том – польові
записи: триста нових текстів казок, більшість яких – героїчний
український епос. Цікава заувага Павла Платоновича, що розповіді про
“реальних” чорта, упиря, мерця, русалку, лісовика страшні. Але ж
поетичний вимисел казки подає їх у зовсім іншому світлі: людина стоїть
над ними, перемагає їх, спостерігаємо звільнення людини від страху та
небезпеки.
Третій том – дані про народний календар з обрядами та звичаями, які є
поетичним висвітленням психогенетичного коріння землеробської свідомості
українського етносу.
У 1877 р. побачив світ четвертий том з унікальними записами родинних
обрядів та звичаєвих традицій українців. Важливе місце займає весільний
обряд. У кожного народу він є концентрованою картиною світу, наочно
висвітлене життя етносу, його світоглядні засади. Представлено 1943
весільні пісні з 4000, зібраних експедицією.
Четвертий та п’ятий томи – це зразки класичних робіт з народознавства.
П’ятий том має 1209 с. і 1884 словесні тексти, в упорядкуванні його взяв
безпосередню участь відомий учений, глибокий аналітик Микола Іванович
Костомаров. Тут зібрані інтимні, гумористичні, сатиричні,
соціально-побутові українські пісні тощо.
Усі п’ять перших томів побудовані на висвітленні фольклорного матеріалу.
Фольклор є реальним втіленням народного життя і здійснюється цей процес
лише національною мовою – тому фольклор має здатність до життя,
подальшого відтворення і вдосконалення лише доки живе мова. Не буде
фольклору без рідної мови і не буде живої, розвиненої мови без
фольклору. Адже
Не спопелить, не стерти.
Серця й Слова –
Найвищі дива з див,
Вінець існуючих у Космосі гармоній…
П.Кононенко
Шостий том – узагальнення зібраних експедицією матеріалів традиційного
звичаєвого права. Аналіз цієї галузі народознавства унікальний, він
оригінальний для світової практики. Це є фундамент правничого
українознавства, а з іншого боку – це ініціювання досліджень з народної
психології в українознавстві. Лише за цей том Павлу Платоновичу
Чубинському мали б присвоїти наукове звання. Ще в 1862 р. після
закінчення юридичного факультету Петербурзького університету,
П.Чубинський розробив програму збору матеріалів про народні правові
норми та звичаї і з того часу досліджував цю тему. Програма не була
виконана повністю, проте частково її результати опубліковані 1869 р. у
Санкт-Петербурзі під назвою “Очерк народных юридических обычаев и
понятий в Малороссии”. Вивчаючи в Архангельській губернії традиції
народного звичаєвого права, П.Чубинський долучив до роботи П.Єфименка і
результати цієї діяльності було опубліковано в 1869 р. в “Известиях
Русского географического общества” у п’ятому томі, а рецензію на звіт –
у четвертому томі.
П.Чубинський задекларував у своїй роботі зі звичаєвого права, що на
основі природних моральних критеріїв та раціонального громадського
співжиття етнос здатен виробити такі правові норми, які регулюють
людські стосунки як у родині, так і в межах громади, суспільства і
здатні виходити на міжетнічні взаємини. “Право не неизменно, оно
развивается: историческая жизнь, географические и экономические условия
дают характер обычаям и понятиям данного народа”.
Сьомий том має два випуски. У другому випуску певне місце відведене
характеристиці звукових, граматичних та діалектичних особливостей
української мови. Дано характеристику антропологічних даних українців з
проаналізованих матеріалів лікарських карток рекрутських комісій. Як
перший, так і другий томи стосуються спостереження психоетнічних
особливостей поляків, євреїв, росіян та українців в умовах конкретного
регіону на території України, їхні психоадаптаційні можливості, які
сприяють порозумінню з сусідніми етносами, а також консервативні риси,
які заважають взаєморозумінню.
Трохи було розглянуто побут етнічних німців, чехів, греків та циган в
Україні. Але крім українців глибоко було розглянуто побут євреїв. Вперше
було проаналізовано психоетнічні особливості, поведінкові традиції тощо
євреїв в Україні, а головне – розглянуто ті консервативні, архаїчні
риси, які заважають цьому етносу жити спільним життям із сусідами, а не
дистанціюватися і сприймати місце свого проживання як тимчасове і не
варте уваги. Павло Платонович спробував розглянути єврейський етнос в
Україні неупереджено, тобто так, як розглядається український чи
польський, російський чи німецький – і критично, й аналітично. Тоді
існувала певна упередженість (вона існує і сьогодні) і про неї говорив
відомий класик сіонізму, філософ, політичний діяч (народжений в Одесі)
Зеєв Жаботинський. Він вважав, що існує стан, в якому обговорення
найнезначнішого питання стосовно євреїв виголошується антисемітизмом і
вважав це комплексом меншовартості, а від такого хворобливого
світосприйняття може вилікувати повноцінне національне відчуття,
адекватне почуттям інших народів. Так от, більше ніж за 50 років до
висловлювань З.Жаботинського П.Чубинський зібрав і проаналізував у 7-му
томі великий обсяг етнографічного матеріалу стосовно єврейського етносу
в Україні.
“Більшої солідарності та більшої замкненості ніж у євреїв – складно
зустріти. Вони є status instatu […] гоніння та зневаги зробили з євреїв
фанатиків. Проте у українців, наприклад, ця риса відсутня.” Матеріали
про свята також свідчать про відсутність релігійного “фанатизму” в
українського народу, а далі автор веде мову про дуже важливу і
специфічну психоетнічну особливість: “Оторванность от земли, бродячая
жизнь отучили от тяжелого, но честного труда и развили стремление к
легкой наживе. Торговля, – как дающая деньги, единственное оружие и силы
для евреев, – сделалась не только необходимостью, но и любимым занятием,
что, в то же время легко объясняется восприимчивостью и живостью
характера евреев. Нелюбовь к труду и склонность к обману, это – два
наиболее сильных, порожденных историей, недуги евреев. Более
благомыслящие евреи видят эти недуги и скорбят об них.” Говорячи про цих
сучасних, а не зашорених євреїв, які поважають свої релігійні
“загальнолюдські догмати Мойсеєвої релігії”, але дивляться “на талмуд”
та всю давню релігійну літературу як на історичні пам’ятки єврейської
духовної інтелігенції, яку не вважають пристосованою до сучасного життя
євреїв П.Чубинський пише, що вони “належать людству”.
Аналізуючи в своїй роботі психоетнічні характерологічні риси, автор
досліджує, що в українців “вищий клас ополячився внаслідок сильно
розвиненого відчуття індивідуалізму. Польща – класична держава
шляхетської волі. Польська цивілізація – цивілізація аристократична […],
де шляхетська гордість довела принцип шляхетської волі до абсолюту […]
Ця велич індивідуалізму й прихилила вищу класу малоросіян західного краю
до табору польської цивілізації. Вони сприйняли цю цивілізацію; вони
сполячились заради аристократичної шляхетської волі”. Далі Павло
Платонович, аналізуючи психоетнічні особливості, зауважує, що
“малоросійська інтелігенція, яка складається переважно з дворян, по цей
час просякнута духом індивідуалізму й мало зацікавлена громадськими
справами. У кожному повіті можливо налічити велику кількість дворян, які
отримали пристойну освіту; але вони ухиляються від суспільної
діяльності, вони байдужі до неї. Картати майстри, а діяти не люблять,
тому земська діяльність малоросійських губерній далеко не така, яка б
мала бути, якби то малоросійська інтелігенція була менш апатичною до
громадських інтересів, якби то суспільне стояло вище індивідуалізму.
Наразі розрізненість, партіозність у малоросіян – характеристична
якість; вона висловлена ще Мазепою:
Всі покоя щиро прагнуть,
Але в один гуж всі тягнуть:
Той направо, той наліво,
А всі брати, – то-то й диво!”
У сьомому томі матеріалів експедиції П.Чубинський звертає погляд на
регіон р.Сяйн на заході України: “Можливо висловити припущення, що
справжні власне – Русини – нащадки Угличів та Бужан, різниця між якими,
напевне, не була великою; Галичани ж і Горяни – нащадки Хорватів […]
Складно пояснити, чому раптом Хорвати, яких застаємо тут у половині ІХ
ст., перейменовують себе потім у Червону Pусь. Спільне у них – це епітет
червоний. Чи не є можливим висловити припущення, що політичний термін
“Русь” витіснив собою ім’я Хорват, тому що останнє, як звичайне прізвище
[…], що давали в давнину двом різнохарактерним гірським народностям, а
саме – Червоним і Білим Хорватам, виявилось неспроможним сперечатися з
ним стосовно означення на думку літописців. Тому здається, що насельники
давньої Червоної Хорватії, пізнішої області Червонських городів і
Червоної Руси –один і той самий народ. З кінця І пол. ХІІ ст. внаслідок
виникнення з цієї Червенщини політичного тіла зі стольним городом
Галичем на чолі його, цей постійний епітет народу та області вже
втрачається, змінюючись назвою Галицька Русь, спочатку у формі
князівства, згодом – королівства” (8). Можемо лише жалкувати, що Павло
Чубинський не мав археологічних матеріалів, накопичених протягом ХХ ст.,
не мав матеріалів “Велесової Книги”, не мав можливості працювати з
індо-арійськими текстами, записаними санскритом. Бо якщо б він усе це
мав, то отримав би відповіді на питання, які ставив собі в 60-х – 70-х
роках ХІХ ст. Проте спробуймо трохи поглянути на червоних та білих
хорватів користуючись сучасними дослідженнями.
“Як слово крішна означає “чорний”, але водночас має і смисловий обертон
“гарний”, “вродливий”, “чарівний”, так і слово красний, споріднене із
санскритським крішна, означає не лише колір – червоний, а й “гарний”,
“вродливий”, “чарівний” (3). Тобто з цієї цитати виходить, що “чорний”
та “червоний” споріднені поміж собою, а, наприклад, словник гідронімів
України засвідчує, що притокою Сіверського Дінця є річка Чорний
Жеребець, а інша назва – Красний Жеребець. То ж якщо червоний тотожне
чорному, то і Червона Хорватія тотожний Чорній Хорватії – це цілком
зрозуміло. Але чому Русь заступила Хорватію? То це вже інше дослідження.
Коротко висловлені матеріали семи томів “Трудов” не можуть передати всю
ту наукову глибину, закладену в них, але пріоритетність комплексного
підходу до українознавства безсумнівна. Хочу звернути увагу на те, що
зацитувати в часи дії Ємського укази І.Мазепу – велика національна
мужність. У червні 1876 р. з прийняттям цього антиукраїнського указу
було закрите Південно-Західне відділення Російського географічного
товариства, багато його членів опинилося в еміграції – М.Драгоманов,
Х.Вовк (Волков), С.Подолинський тощо, а “старого відомого
націоналіста-революціонера” П.Чубинського “запросили” на роботу до
Петербурга. Не за північне коло і не до Менгишляху, а до столиці під
“турботливий” нагляд. Петербург зробив з Миколи Гоголя великого
російського письменника, а от з Павла Чубинського – дрібного чиновника у
міністерстві шляхів сполучення. Кожному своє! Після “достойной оценки”,
як пише його сучасник, у Петербурзі “поразил его удар, который заставил
его выйти в отставку […] Возвратившись на родину, он сначала жил в своем
хуторе, а потом в Киеве. В 1880 г. с ним случился новый припадок
болезни; в таком положении Чубинский прожил четыре года, пока
благодетельная в этом случае смерть не прекратила его страданий” (5).
Помер Павло Платонович 26 січня 1884 р., тобто за один день до свого
45-річча. Життя було подвигом, але смерть… Смерть принесла на довгі роки
повне забуття: царська влада замовчувала, більшовицька – викреслила й
заборонила, а сучасна українська згадує лише як автора гімну України,
який, як і 100 років тому, співають виключно лише національно свідомі
українці. Державні ж чиновники самостійної незалежної Української
держави зі страхом вдивляються в текст, але так і не можуть подолати
рубіж другого куплета. “Страшні” слова: “Станем, браття, в бій кривавий
від Сяну до Дону” – це Рубікон, подолати який ніяк сучасна влада не
може, а це дуже прикро. Приклади з національних гімнів Великої Британії,
Польщі або інших держав демонструють, як хвацькими висловами виховується
національна свідомість і всі громадяни від слів гімну отримують найвищу
наснагу. І поляки в своєму гімні одразу пояснюють, що Польща не загине
ніколи “допоки ми живемо”, тобто допоки живе хоч один поляк. А те, що в
поляка чужинці насміляться забрати, поляки повернуть те шаблею.
Визвольну справу Костюшка Бог спонукає поляків завершити і вони
переконані, якщо буде потрібно, то вони перейдуть і Віслу, і Варту, і
далі. Доречно зауважити, що і в “Марсельєзі”, національному гімні
Франції мова йде не про те, як гарно вирощувати на підвіконні квіти.
Така політична “обережність” стосовно своєї національної історії має
досить сталі традиції ще з царських часів. А вже після Другої світової
війни польським комуністичним керівництвом була проведена операція
“Вісла” – насильницьке переселення, а при спротиві, то й фізичне
винищення українських автохтонів у районах біля р.Сяну, про які нагадує
гімн України. Про це не хочеться згадувати ні польській владі, ні їхнім
колегам у Москві, через це й “соромляться” в Києві офіційно визнати
слова Павла Платоновича Чубинського офіційним гімном Української
держави.
Розглянемо прискіпливіше етнічність західних українських земель і для
цього пошлюся на книжку відомого географа Степана Рудницького
“Українська справа й великі держави світу”, яка вийшла з друку німецькою
мовою в Берліні ще в 1920 р. (в українському виданні 1923 р. вона мала
назву “Огляд національної території України”): “Зреклися ми
історично-політичних границь, які напр. для польської державної ідеї є
всім, для чеської значним атутом, для румунської чи південнослов’янської
немаловажною справою. Боялися ми, наче вогню, виступати з
територіальними домаганнями в ім’я економічних, політичних чи
стратегічних інтересів, щоб лишень не попасти в підозріння імперіалізму
[…] Зате ніяк не можна оправдати такого нашого поступування, що різні
наші офіційні чинники з просто злочинною ігнорацією чи легкодушністю
значать етнографічні границі української національної території цілком
хибно, на необчислиму шкоду українському народові […] Національна
територія, основа нашої державної будуччини, мусить одначе бути
нерушимою святістю, яку мусить оберігати кожний український громадянин,
не то уряд чи який-небудь його представник.” То ж хіба сьогодні чи вчора
(тобто за часів УССР) було чутно про науковця Степана Рудницького? Ні.
Не було чутно, як і не було чутно про науковця чи не найпершого
українського етнолога П.П.Чубинського. Холмщина протягом останньої
тисячі років є однією із складових граничної землі. “Довга смуга лісової
пущі лежала тут між Віслою з одної, а Вислоком, Сяном, Вепром і Бугом з
другої сторони. Вона ділила старопольські племена від староукраїнських.
Такі граничні смуги пролісу знаменні для первісних державних і
культурних ступенів розвитку по цілій землі” (F.Ratzel/
Anthropogeographie. т.ІІ, 87у. Politisohe Geographie, с. 460). Наведемо
деякі статистичні дані для Холмщини, округлюючи цифри: “1000 кв. км, 800
000 населення, 60% Українців, 20% Поляків, 4% Німців, 15% Жидів і 1%
Москалів” [Ruelnyckyj. Die Verbreitung der Ukrainer (Kartographische
Zeitschrift, Jg.ІV, 1915)].
Ну і якщо вже йде мова “від Сяну до Дону”, то що є в С.Рудницького про
українську територію на Донщині? Вона має такі офіційні статистичні
дані: “Простір 46000 кв. км; Населення 1814 р. 1 700 000; Українців 974
000 – 57,3%; Москалів 612 000 – 35,9%; Жидів 22 000 – 1,3%; Німців 37
000 – 2,2%; вірмен – 36 000 – 2,2%; Інших (переважно Кімликів) 19 000 –
1,1% […] На Донщині є “тільки один повіт український, а то Таганрог з
61,7% Українців і 32,6% Москалів”. З розпачем С.Рудницький сприймає
текст меморіалу, врученого паризькій світовій конференції українською
місією в Парижі в 1919 р. (6, с. 10 – 11): “Ці межі, яких він перед
світовим форумом домагається для Української Народної Республіки,
полишають на одному тільки Підкавказзі до 180000 кв. км суцільної
української території (!) з поверх трьома мільйонами переважно
українського населення (загалом же 200 000 кв. км. з 5 мільйонами
населення) на Біг зна чиї руки!” […] додам, що цей саме покинений
простір має для загальноукраїнської справи в світовій політиці
першорядне політичне й економічне значення!”
Ми лише фрагментарно розглянули деякі обґрунтування того, чому українці
ведуть мову про території біля р. Сяйну та біля р. Дону як про свої
етнічні землі. Це абсолютно не спрямовує думку сучасних українців на
якнайскоріше приєднання цих територій до сучасної Української держави.
Існують німецькі етнічні землі у складі французької держави, а
мексиканські – у складі США і це не призводить до конфліктів між
сучасними висококультурними суспільствами. Проте вивчати і збирати
етнографічні матеріали в цих регіонах представникам автохтонної нації,
досліджувати психоетнічні особливості в умовах адаптації до конкретного
ландшафту тощо ніхто не може заборонити. Навпаки, державні чинники
нового політичного утворення повинні сприяти тому, щоб держава –
Материзна – надавала культурну допомогу своїм етнічним нащадкам. У
нашому випадку українознавство повинно мати певну кількість вдячних
слухачів і понад Сяйном, і понад Доном.
Нагадаю дещо про академіка АН УРСР, доктора наук, професора,
організатора Українського науково-дослідного інституту географії і
картографії, Степана Львовича Рудницького. Видатного вченого-географа,
який займався науково-дослідною роботою та викладав у Львові, Тернополі,
Кам`янці-Подільському, Харкові, Києві, Празі, Відні, Берліні. У 1933 р.
його було заарештовано в Харкові органами ОГПУ, засуджено на 5 років за
членство в Українській військовій організації і розстріляно 3.10.1937р.
Народився він 3 грудня 1877 року в Перемишлі. Це був
учений-енциклопедист, а його науковий доробок займає слушне місце разом
з науковим доробком П.П.Чубинського в науковій галузі “українознавство”.
Основні геополітичні ідеї С.Л.Рудницького були однозначно сформульовані
ще на початку ХХ ст. у працях “Україна і українці” (німецькою мовою),
“Чому ми хочемо самостійної України?” Географічне українознавство він
започаткував працею “Коротка географія України”: перший том – “Фізична
географія”, другий – “Антропогеографія”. Проте найголовнішою заслугою
Степана Львовича є всебічне обґрунтування ролі географічного фактора у
процесі генези українського державотворення.
На завершення наведу слова Джавахарлала Неру, справді інтелігентної
людини і полум’яного патріота своєї батьківщини: “Індія була у мене в
крові і багато в ній мене інстинктивно глибоко турбувало. І все ж я
підходив до неї майже як чужоземний критик, переповнений відчуттям
відрази до сучасного і до багатьох пережитків минулого, які я
спостерігав. Я прийшов до неї в певній ступені через Захід і дивився на
неї так, як міг подивитися європеєць з дружнім ставленням”. Таке
поблажливо-стороннє споглядання, яке спиралось на культурно-історичні
здобутки західноєвропейської цивілізації Д.Неру відкинув і почав
дивитися очима індійця і надалі він жив життям індійця.
Тож і українській інтелігенції, прагнучи європейськості, треба не
забувати своїх велетів. Відкидаючи стереотипи неукраїнського походження,
з любов’ю і шаною позбавляймо від намулу примітивності тих дослідників,
які відроджували українськість. Нехай же пам’ять про них живиться нашою
зацікавленістю і гордістю за їхнє подвижництво.
Література:
Геродот. Історії в дев’яти книгах. – К., 1991.
Мишанич Степан. Павло Чубинський – автор українського гімну. – К., 1998.
Наливайко Степан. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Просвіта, 2000.
Погребенник Федір. Велика й трагічна історія пісні-гімну “Ще не вмерла
Україна”. – К., 1991.
Пыпин А.Н. История русской этнографии. – СПб., 1891. – Т.3.
Рудницький Степан. Огляд національної території України. – Берлін, 1923.
Сніжко Валерій. Назовемся України вірними синами // Кіевлянинъ. – 2001.
Чубинский Павел. Труды этнографическо-статистической экспедиции в
Западно-Русский край. – С. – Петербург, 1872 г.
Шевченко Тарас. Юродивий. – К.: Держ. вид-во худож. л-ри, 1949. – Т.1. С
539 – 541.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
