.

Дунай (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 3382
Скачать документ

Дунай

Ріка, за міфологічними уявленнями різних народів, є кордоном, який
розділяє світи. У народній обрядовості та фольклорі переправа через ріку
означала перехід від земного існування до неземного, від стану дівування
чи парубкування — до одруження.

У міфологічній свідомості наших предків це стосувалося будь-якої річки,
та й просто — води. Проте були й суто міфологічні ріки, як Забить-ріка у
росіян, Лета у давніх греків тощо. У піснях Дунай вживається на
позначення якоїсь чарівної країни, тридев’ятого царства, вирію. За
багатьма легендами, Дунай тече посеред раю. За болгарською легендою, він
витікає з-під кореня світового древа —гігантської золотої яблуні. У
російському весільному обряді є згадка про Дунай, на березі якого росте
казкове древо. У фольклорі східних та західних слов’ян Дунай — це
загальний символ водного простору, зокрема й морського.

Дунайська вода відкриває шлях на той світ. Напитися цієї води означає:
або навіки піти туди, звідки нема вороття, або забути все, що любив
доти, або ж торкнутися заборонених таємниць, дізнавшись про подальшу,
зазвичай нещасливу долю. У будь-якому випадку все це мало значення
зв’язку із потойбіччям. У пісні “Ревуть води, шумлять лози” козак,
напуваючи коня з Дунаю, питається у птахів про дорогу “до свого роду”. У
відповідь він чує:

Вертай коня, козаченьку,

Вже не знайдеш домівоньку.

Ні домівки, ні родини,

Ані вірної дружини.

Згадаймо, що кінь у фольклорі є перевізником з одного світу на інший.
Тобто Дунай знову показаний як кордон між двома світами. У деяких піснях
сказано, що переправитися через Дунай можна полотняними мостами, що є
поетичним позначенням погребальних рушників, якими опускають труну до
могили.

Дунай у значенні могили згадується в багатьох козацьких піснях:

А ми турка та і не звоюєм,

Тільки роздратуєм.

Тільки нами, нами, козаками,

Дунай… Дунай загардуєм.

В іншій пісні ліричний герой говорить, що річка занесла його товариша
за Дунай — тобто втопила. Дунай тут зображується не як річка, а саме як
межа, кордон між світом живих та світом мертвих. Порівняймо із цим
народне прислів’я: “Як пішов на Дунай — та й додому не думай”. У
замовляннях у Дунай відправляють хвороби, дунайською водою заживляють
рани, бо це своєрідна “мертва вода”.

У колядці “Ішли молодці рано з церковці” парубки мріють про чудову
країну, де “добрий пан” добре платить за службу. Показово* Що шлях до
тієї країни відтворює давній слов’янський поховальний обряд, коли
померлого клали в човен і пускали по воді. Враження, що йдеться про
похорон, підсилюється ще й згадкою про церковну службу, з якої нібито
йдуть молодці:

Ішли молодці рано з церковці —

Ой, дай Боже!

Ой, ішли, ішли, раду радили,

Раду радили не єднакую,

Не єднакую, троякую:

Ой, ходімо ж ми до ковальчика,

До ковальчика, до золотника;

Покуймо ж собі мідяні човна,

Мідяні човна, золоті весла.

Ой, пустиможся на тихий Дунай,

Долів Дунаєм під Царегород.

Ой, чуємо там доброго пана,

Що платить добре за заслуженьку,

Ой, дає на рік по сто червоних,

По сто червоних, по коникові,

По коникові та й по шабельці,

Та й по шабельці, по парі сукон,

По парі сукон та й по шапочці,

Та й по шапочці, та й по панночці.

У багатьох піснях про татарський полон повторюється мотив пускання коси
по Дунаю. Дівчина-полонянка звертається до своїх поневолювачів зі
словами:

-Ой татаре, татаройко, ой мой пане, мой панойко,

Вийми, вийми свого ножа, одріж, одріж мою косу,

Пусти, пусти по Дунаю, нехай пливе близько краю.

Прийде мати води брати, мою косу познавати:

“О де коса мої дочки, мої дочки Вуляночки!”

Відрізана коса — символ дівочої цнотливості, долі та життя, яке
занапастили вороги. Згадаймо про звичай пускати водою волосся, що було
жертвоприношенням божеству потойбічного світу. Люди вірили, що водою
можна відправити звістку туди, звідки нема вороття, а також отримати
повідомлення звідти. Тому до речей, прибитих до берега, ставилися з
повагою. У щойно наведеній пісні пущена по воді коса означає загибель
дівчини, а Дунай є погребальним шляхом.

Розповсюдженим є мотив потоплення новонародженої дитини матір’ю в
дунайських водах. У “Пісні про синів-корабелів” колись утоплені вдовицею
діти повертаються до неї через багато років вродливими та заможними
купцями. Коли ж мати хоче одружити з одним свою дочку, а за другого сама
вийти заміж, вони нагадують їй давній гріх:

Посередині села,

Ой там удова жила,

Породила два сина —

Іванюшу, Василя,

У китайки повила,

І в корабель вложила,

І на Дунай пустила:

— Ой ти, Дунай, не шуми,

Гляди моїх два сини!

А ти, рибойка жива!

Гляди моїх два сина —

Іванюшу, Василя!

У повісті Нечуя-Левицького “Бурлачка” зустрічаємо пісню, записану самим
автором:

Ой у нашому Стеблеві стала новина:

Породила Биківночка малеє дитя.

Взяла малеє дитя під білії боки

окий…

У ліричних піснях Дунай — перепона між двома закоханими, яку дуже
важко, іноді неможливо подолати. У пісні “Ой там, за Дунаєм” козак із-за
тихого Дунаю поглядає на свою Вкраїну. “Та не так на Вкраїну, // Як на
ту дівчину”, і просить у неї перевозу. В іншій пісні дівчина губить у
Дунаї перстень — подарунок коханого, що мав стати запорукою вірності.
Намагаючись дістати перстень, вона гине сама.

У пісні “Тихий Дунай бережечки зносить” молодець просить отамана
відпустити його додому, щоб побачити кохану:

Тихий Дунай, тихий Дунай

Бережечки зносить,

Молодий козак, молодий козак

Отамана просить:

“Пусти мене, отамане, із війська додому,

Бо вже скучила, бо вже скучила

Дівчина за мною”.

У даному прикладі первісне міфологічне значення Дунаю як кордону між
двома світами збереглося в дещо трансформованому вигляді: військовий
стан та мирне життя — це дві абсолютно різні просторові сфери, два
світи, розділені між собою. У цій же пісні Дунай зображений як річка
забуття на зразок давньогрецької Лети. Отаман, відповідаючи на прохання
козака, радить: “А ти випий води холодної — дівчину забудеш”.

У весільних піснях Дунай є символом шлюбу, він поєднує дівчину із
нареченим, назавжди відділяючи її від власного роду. Таку саму символіку
має і вінок, вкинутий у Дунай. Ось як зображує єднання двох закоханих
галицька дівоча колядка:

Плила Касуня бистров рікою,

В Дунаю! В Дунаю, море,

Касуню, зоре,

Серденько!

За нев батенько над береженьком:

“Подай, Касуню, білу ручку”.

“Ручки не даю, най си плаваю”.

Плила Касуня бистров рікою,

За нев матенька (батенько, сестричка…)

Плила Касуня бистров водою,

За нев миленький до береженька:

“Подай, Касуню, білу ручку!”

Ручку подала, сама виплила.

Як казковий вирій, рай, Дунай пов’язаний із птахами, на яких, за
легендами, перетворюються людські душі. В українській пісні Мати Божа
ластівкою купається в дунайських водах:

Ой на Дунаєчку, на бережечку,

Там ластівочка та купалася,

То не ластівочка, то Божа Мати…

У польській весільній пісні парубок побачив свою наречену, коли вона
плавала по Дунаю у вигляді сірої качки. У білорусів зустрічається лайка:
“Відьма ти київська, сова дунайська!” У фольклорі київська відьма
вважається найнебезпечнішою. Очевидно, що епітет “дунайська” надавав
слову “сова” якогось винятково негативного значення. У пісні “Сокіл з
орлом, сокіл з орлом купається” сокіл питає в орла: “Чи був, орле, чи
був, орле, на Дунаї? // Чи не знаєш про ногаїв?” Очевидно, історичний
контекст наклався тут на міфологічний зміст. Орел — птах потойбічний,
тому він мусить знати все. На це й натякає пісня згадкою про Дунай.
Отже, відповідь орла є цілком логічною: “За річкою, за річкою, за
Дунаєм, // Хоч я й не був, а й так знаю!..”

Найчастіше образ Дунаю зустрічається в таких жанрах фольклору, як
колядки та щедрівки, ліричні та епічні пісні. У більшості пісень назва
“Дунай” супроводжується епітетом “тихий”.

Є легенда про походження Дунаю з крові убитого богатиря, ім’ям якого й
назвали річку. Оскільки Дунай у фольклорі — річка скорботи, то в піснях
її походження часто пов’язують із дівочими чи материнськими слізьми. У
піснях Дунай виступає як жива істота, велична, але небезпечна. Він може
вести розмову з іншими річками, зокрема із Дніпром, якого величає:
“Дніпр-батьку, Славуто!” – визнаючи його першість. До Дунаю як до живої
істоти, пророчого помічника, звертаються козаки:

Чом ти, Дунаю, став так смутен,

Став так смутен, каламутен?..

…Ой чом коні гетьманськії

Не п’ють води дунайської?..

В історичних піснях Дунай згадується як кордон українських земель. Так,
у пісні “Світ великий, край далекий, та ніде прожити” сказано, що цариця
хоче “зігнати запорожців та аж до Дунаю”. У пісні про Максима Кривоноса
та Богдана Хмельницького “Не дивуйтеся, добрії люди” козак закликає
побратимів загнати “ляшка, вражого сина, // Аж за той Дунай глибокий”.
Іноді Дунай є загальним позначенням чужинського краю:

Ой краєм, краєм, краєм

Дунаєм, їздить, поїздить гордоє паня,

Турського царя барзо викликає…

У коломийці бачимо виразне протиставлення рідної сторони та чужини,
названої Дунаєм:

Ой ходжу я по Дунаю та так си думаю:

Нема кращих дівчаточок, як в рідному краї.

Згадки про Дунай у його міфологічному значенні часто зустрічаються у
творчості як класичних українських письменників (Тараса Шевченка, Олени
Пчілки, Івана Нечуя-Левицького), так і сучасних (Івана Драча, Миколи
Вінграновського та багатьох інших).

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019