Реферат на тему:
Духотворчий феномен мови (формування філософії українознавства)
”…чи розглядати мову як певне світосприймання або як спосіб з’єднання
думок – адже вона сполучає в собі й те, й інше, – вона за потреби
спирається на сукупність людської духовної сили; з неї неможливо нічого
вилучити, тому що вона охоплює собою все”.
В. фон Гумбольдт
Багатовимірність буття, втілена вербально-смисловим універсумом
української мови, що підтримується історичною пам’яттю, є предметом як
лінгвістичних студій, так само й інтегративним об’єктом українознавства.
Концепція “Мова як українознавство” постає такими структурними
елементами: мова як репрезентантка етносу, мова як репрезентантка
держави, мова – арсенал, резервуар трансформації культури. Чільною
виокремлюється ідея розвитку лінгвістичної думки від дискретного,
частково орієнтованого підходу до синтезованої моделі. Властиве,
поширення філологічних знань ґрунтується на комплексних історико-мовних,
мовно-культурологічних, мовно-освітніх проблемах, що мають виструнчувати
ієрархію українознавчих вартостей. Мово-українознавчі знання
передбачають залучення до обсягу навчальних стандартів інформації про
цілісність і самобутність української мови як світоглядного,
етнокультурного, системно-знакового феномена; про давнє коріння
української мови, про мовну естетику понадчасових наскрізних українських
символів, що постають об’єднавчими; мову як мистецьке явище.
Методологія як учення про методи пізнання й перетворення дійсності,
застосування світоглядності до аналізування відповідного феномена
виактуалізовує і в мові її осердя поєднувальності, консолідації, її
ідеологічну вагу; мова досліджується насамперед як знаряддя мислення,
засіб членування думки в свідомості носіїв мови. Нова парадигма
лінгвістичного знання студіює природну мову в усіх маніфестаціях та
когнітивних контекстах, усі типи відношень між мовою, мисленням,
культурою. Отже, сучасні філологічні дослідження загострюють потребу
застосування етноцентричногр й антропоцентричного методів вивчення
співвідношень “мова і культура”, “мова і суспільство”. Власне іманентний
(внутрішньо-лінгвістичний) аналіз мовної системи (структурна
самобутність) торкає позамовну реальність, наріжною передбачається
практика рідного слова (мотиви вивчення рідної мови; комунікативна
стабільність стихійних носіїв мови як державницька стабільність).
Загальновідомо, рідна мова, постаючи в єдності функцій спілкування й
узагальнення, є знаряддям залучення до гуртового досвіду (мовотворення
суспільства та індивідуума). Рефлексія, здійснювана внутрішньою мовою
віддзеркалює найінтимніший зв’язок рідного слова і “я” (еґо). Вельми
промовисті почуття ностальгії за мовою, дискомфорт у чужомовному
середовищі, так само як і перехід на рідну мову в украй стресових
моментах життя. Якнайглибше рідна мова має засвоюватися з дитинства:
“…ти, дитино, покликана захищати своїми долоньками крихітну свічечку
букви “І”, а також, витягнувшись на пальчиках, оберігати місячний серпик
букви “є”, що зрізаний з неба разом із ниточкою” (І.Малкович
“Напучування сільського вчителя”).
Логікові-формалістові гострочуттєве сприймання рідного слова, цей
олюднено-тремтливий образок не є промовистим, натомість глибинно
суголосний український мотив “ниточки” від серця до серця, від хати до
неба спостерігаємо ми в контексті С.Чернігівського: “Встала мати.
Мотузочком диму Хату прив’язала до небес”.
Видатні особистості здатні трансформувати глибинну етноаксіологічну
інформацію у відтворювані тексти-знаки національної культури, що є
організовуванням мови на рівні психології сприймання світу. Сутнісний
українознавчий компонент спостерігаємо в аспекті “Екстралінгвальне
сприйняття художнього слова”, коли творчість пізнається через мову
(етнопсихологічні моделі сприйняття дійсності на відміну від
знаково-семіотичних). Актуальності набувають етноцентричні парадигми
дослідження лексики, коли лексичні й граматичні одиниці дають змогу
бачити світ крізь призму певного соціального контексту. Базисним тут є
поняття “я” (еґо), повсякчасне відсилення до особи мовлянина, що
організовує семантичний обшир, від нього йде відлік.
Мова як комплекс лінгвокраїнознавчих знань. У мовах існують такі
структурні складники, що є своєрідні, осібні, насамперед це фонова
лексика, що не має простих відповідників у інших мовах (її, приміром,
доводиться пояснювати іноземцеві світлиною, кількома фразами, рухами
тощо). Мова є самодіяльним і самодостатнім явищем, воднораз “усі окремі
мови ущільнено відповідними рамками” (Гумбольдт В. Избранные труды по
языкознанию. – М.: Прогресе, 1984. – С.49). Навіть фонеми не бувають
космополітичними (В.Чапленко). Етноцентризм спостерігаємо і в
щонайдрібніших одиницях мови. Порівняймо, приміром, ті лексеми із шерега
лексики (візьмімо такі, що не вельми актуальні в теперішньому узусі), їх
фіксує “Етимологічний словник української мови:” до номена “мова” –
“мовлянин” (мовець), “мовник” (викладач мови), “мовниця”, “мовкиня”
(промовець – жінка), “відмовник”, “перемовини”, їх вибудовано
продуктивними українськими морфемами відкритість складу в красі
мелодійності вимовної широти – густина синонімічного поля лексеми
“обрій” – “небосхил”, “крайнебо”, “виднокруг”, “круговид”, “видноколо”,
“виноколо”, “овид” – усе це лексичне різнобарв’я наспівністю кожного
складу змусили митців витворити низку вторинних символів, що вигранюють
глибинною українською естетикою (“І враз, мов розжарений обруч, тріснув
обрій (Юрій Клен), “В блисках вогнів колом зацвів обрій років” (Юрій
Клен)”.
Як відомо, семантичні обриси слова залежать від морфологічного інвентарю
граматичних категорій. Незамовлені соціумом знаки забуваються:
“призабута”, заблокована лексика, те “що погубилося віками неволі,
привалене по кутках чужим сміттям і мотлохом” (Левицький М. Паки й паки.
Відень: Наша воля. – Ч.З, 1920. – С.13). Пришвидшена дочасна амортизація
певних “мовних знаків”, “дистиляція” мови вельми промовиста й на
прикладі активізації прийменника і префікса від-. Аналізуючи мовні
заступлення одних словотворчих елементів на інші Юрій Шевельов писав:
“Перехід від нормального ще тридцять років тому одвертий на відвертий
порушує історично складену будову слова, яке ніколи не мало префікса
від- (воно мало префікс О – і корінь твір- (твор-, як у слові
створити”). Українська мова в себе вдома сьогодні й завтра // Сучасність
– 1986. – 4.10. – С.ЗЗ).
Тарас Шевченко, зокрема, не вживав форм із префіксом від-: про цю рису
його мовотворення нагадує Іван Огієнко в драматично-стилістичному
словникові Шевченкової мови” (Митрополит Іларіон.
Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови. – Вінніпег, 1921. –
М.153). Актуалізовані українознавчим виміром словник і виразові засоби
мови мають розкрити потенційні можливості мови, щоб особистість могла
зреалізувати закладене в ній відповідно до власних потреб, залежно від
моделей ситуативного спілкування (комфортність “мовного строю”).
Етнокультурній інформації належить основна роль – несвідоме опанування
подібних знань базується на імітаційних здібностях людини, засвоюється з
дитинства (приміром, “шибка” – скло у вікні чи дверях). Убогість
словника прискорює асиміляцію: “чим менше індивід має слів однієї мови,
тим швидше він з асимілюється” (Шаповал М.Загальна соціологія. – К.,
1996. – С.313).
Дирекція скеровується в річище смислового простору мови, доповненого
фоновою інформацією. Як відомо, внаслідок семантизації окремих
вербальних ідей розгортаються тематично стабільні оцінні блоки, що,
зрештою, є мовними кліше і впливають на грамотність, оскільки повсюдно
відтворювані. Віддаленому мовцеві доводиться пояснювати мову кліше
(штампи-стереотипи).
Стереотипна свідомість, утілена моделями, приміром, “загадкова рос.
(слов’янська “душа”), “вишуканий англійський гумор”, “шотландська
скнарість” вичерпно пародійна, як і дивні афористичні вислови “мені і
так добре” ( у мові японців, коли він, категорично уникаючи “ні” на
пропозицію випити ще філіжанку чаю, переймається, щоб не образити
відмовою), “ми випиваємо”, а вони (тамтешні) “п’яниці” (сусідні
(скрайкові) етноси один про одного), “дорогий сер, ви злодій” (англійці,
коли їх добряче “взули”).
Мовна амбітність, зрештою інтелігентові “кумедна”, вкрай незрозуміла,
стереотипна вивищеність – явище давнє, зовсім не шкідливе, вочевидь
навіть позитивне для об’єднання, ніби всі в одному човні.
Антропологічний і соціальний вимір входження “знакових” мовно-естетичних
ідей до дискурсу мовної особистості – це ознаки вікові й освітні, що у
свою чергу актуалізують стиль (ієрархія розмовний діалект, книжних
елементів, лексичний і синтаксичний структурні одиниці) мовця.
Як динамічні моделі мовно-естетичного сприймання дійсності, наскрізніх
вербальні ідеї:
а) максимально повне володіння фоновою інформацією, взороване і на
енциклопедичних знаннях;
б) часткове (неповне) володіння фонетичними знаннями.
Приміром, компаративні зв’язки в оцінці певних реалій в українській мові
з-поміж багатьох дотичних предметів на малий розмір називають структуру
“як квасолина”, дуже дрібна (“як мак”): “Юрій оточив сестру увагою: то
кусок на платні принесе, то закриті дзиґарики завбільшки з квасолину”
(Бурл. “Напередодні”, 1956. – С.115).
Несподівано модерним постає знак Драчів – “Картоплини овальні, наче
планети” (І.Драч. Сонце і слово. – К., 1978. – С. 63).
Така звична побутова реалія “квасолька” вибудовує образ-метафору в
практиці Ліни Костенко “корів розсипана квасолька доганяє хмари в полі”
(Л.К., 92).
Тільки в українській естетиці могла витворитися метафора, увиразнена
грою слів – “і невкипілі зорі рогатий жук виймає рогачем” (Л.К., 299).
Таким чином, українознавство “усвідомлює” художньо-мовну творчість як
найвиразніший вияв світоглядного підходу до слова; мовотворення
непересічних особистостей розглядається як текстова база,
лінгводидактичний резервуар.
Іноземець, приміром, вивчаючи українську мову, засвоює її як інструмент
народу, до якого вона належить, народна ж ментальність виразна влучними
приказками, приповідками, енігматичною притягальністю крилатих висловів,
тобто ідіоматикою.
Афоризми як знаки культури найвідчутніше відбивають думку, що в різних
мовах категоризація світу інша, неоднакова. Зокрема, такий народний
досвід, що не слід брати із собою того, чого забагато там, куди ти йдеш,
має варіанти в різних народів: “їхати із своїм самоваром до Тули”
(рос.), “возити вугілля в Ньюкасл” (англ.), “продавати воду в завулку,
де живуть водоноси” (араб.).
“Хани воюють – аули порожніють” (казах.) на українському ґрунті – “Пани
б’ються, а у хлопців чуби тріщать”).
Жартівливий афоризм на означення здорованя в українців – “як чугуївська
(пирятинська) верста, у росіян – “с коломенскую верству”, укр.
“крутитися як муха в окропі”, у рос. – “крутится как белка в колесе”,
укр. “дуля з маком” – рос. “кукиш з маслом”, укр. “не вартий дірки від
бублика” – рос. “не стоит выеденного яйца”.
Ідеологізація суспільного життя в СРСР витворила феномен радянізмів”,
коли мова поставала дивоглядами: “хата-читальня”, “піонер”,
“червоноармієць” тощо, ними строкатіли навчальні тексти, це була
найперша фонова лексика, якої навчали початківців. (Дотепер доводиться
пояснювати, що “в Україні”, а не “на Україні”, бо, коли розказували про
Україну, то вона тлумачилась як острів (несамодостатньо)).
Заангажованість і закритість не викликала потреби вивчати українську
мову її заступала інша – російська ( зауважимо, до речі, про мережу
філіалів Інституту російської мови ім.Пушкіна у світі – експансія
глобальна). Не посилювали її престижність як обмеженість суспільних
функцій “вияв неуваги до однієї з них може призвести до функціональної
неповноцінності мови, а отже, й до зниження соціального престижу, до
намагання надолужити одну з цих функцій використанням іншої мови”) –
Русанівський В., так і декларативність мовно-державницької політики.
Принагідне окреслимо, якими дескрипторами смислу поставав СРСР у
мовомисленні поетів (Я – “в’язень в електричних рамах” (Драй-Хмара,
“автомат, набитий крамом дешевих гасел” (Юрій Клен), “на засіданнях
машина” (Юрій Клен). Аспекти державності мови. Реальні кроки, а
недекларативні на піднесення суспільного престижу української мови,
мають скеровуватися на орієнтацію мовно-освітньої дирекції таким чином,
щоб пріоритетними були українська книжка й українська освіта, щоб
досліджувалися, обговорювалися проблеми, що так само є державотворчими –
мотиви вивчення української мови(зокрема не тільки гуманітаріями, а й
прагматиками); вироблення єдиних правописних норм з метою консолідації
суспільства; мовне прогнозування.
Слід пам’ятати, що й україномовні громадяни – офіцер, спортсмен, навіть
домогосподарка в кав’ярні чи крамниці з дітьми обіруч – усі разом
утверджують гідність великої держави. Своєю дбайливою увагою до вибору
мови спілкування в нашій країні, де питання мовної стійкості вкрай
“тендітне”, до плекання мовної коректності з урахуванням моделей
ситуативного спілкування (мова в родині, мова на зібранні)
людина-утиліратист обстоює майбутнє мови.
Процеси державотворення пов’язані з усвідомленням суспільних функцій
державної мови, із стратегічним підходом до питань мовної освіти. Адже
українська мова сьогодні – це не лише засіб спілкування одного із
численних слов’янських народів, а й засіб міжнаціонального спілкування в
Українській державі. Через мову відбувається важливий процес
самоідентифікації українців.
Наскрізна українознавчо-мовна освіта, здійснювана на викладених засадах,
забезпечуватиме мовну стабільність. У час розбудови держави це є однією
з найважливіших проблем. Громадяни виховуються державною мовою і щодо
своєї держави мають почуття мовного обов’язку, тобто пропагують державну
мову, використовуючи її в усіх сферах суспільно-виробничого життя,
поширюючи в світі через міжмовні, міжкультурні контакти знання про
Україну та її народ.
Мовна стійкість ґрунтується на соціальній, психологічній стабільності
носіїв мови, на політичній стабільності держави і водночас вона сприяє
її формуванню, оскільки безпосередньо пов’язана з формуванням світогляду
громадянина суверенної держави.
Формування мовної стійкості починається з материнської школи (від дня
народження), з родини, закладається в дошкільному віці й остаточно
забезпечується мовною освітою у початковій і середній школі.
Виховання мовної стійкості набуває особливого значення в певних регіонах
України, зокрема серед міського населення, де україномовні громадяни
мають долати бар’єр психологічного дискомфорту, щоб зберігати мовну
ідентичність.
Психолінгвістичний підхід до феномена мови.
Континуум мови характеризується в системі українознавства такими
складниками віддзеркалення:
– виховання мовної особистості на літературних та фольклорних джерелах;
– повернення до рідномовного спрямування;
– взаємопроникнення завдяки мові мистецьких сфер;
– психолінгвістичні засади оволодіння мовою(співтворчість,
спізнаваність);
– гуманізація суспільства.
Стихійне й свідоме мовне самовираження переплітається в історії
формування національної самосвідомості. Остання формується через
засвоєння історії мови як частини історії народу, як світоглядного
феномена, що репрезентує наступність у культурному зв’язку поколінь,
єдність і консолідацію суспільства.
Національна мова і літературна мова не є тотожними. Між цими двома
феноменами складний зв’язок. Літературна мова (іноді ми говоримо
“норма)” є штучним витвором провідних мислителів, художників слова. Вона
потребує нормалізації, тримання стрижня, збереження монолітної єдності,
що керується чинним правописом як кодексом (законом). Якщо для
пересічних мовлян форми вільніші, то для самої системи мови вони є
невблаганними. Формами існування національної мови є літературна мова,
діалекти (соціальні і територіальні), фольклор і розмовна мова. Правопис
– це частина мови, її формальне, лінійне відбиття, відкрита система.
Тому метою українознавчої стратегії досліджень феномена мови є вивчення
форм існування національної мови в системі етнокультурних вартостей
(літературна мова, діалекти, розмовна мова, фольклор). Вельми уважними
слід бути до живої української мови, як відомо, народна розмовна мова
українців упосліджувалася, натомість пропонувався її ерзац у вигляді
очищених мовних одиниць. “Коли порівняти мовний узус наших днів,
приміром у пресі, з передвоєнним, годі не помітити, що багатьох слів
сьогодні нема в обігу” (“У довгій черзі проблеми реабілітації”
(Сучасність. – 1990. – С. 74) – зауважує Ю.Шевельов. Аналізуючи перші
числа часопису “Мовознавство”, він писав про незгоду письменників із
урядовцями-мовознавцями, які дають директиви людям, мовам і річкам та
озерам. (Сучасність. – 1969. – 8(104). – С.64. “Рік видання другий”.
Саме адміністративне втручання, замовчування або перекручування
деформувало слововжиток української радянської доби, вело до звуження
функцій мови, упослідження національно-забарвлених структурних мовних
елементів.
Культурологічний аспект мови.
У збереженні культури – і елітарної, і масової – українська мова
переживає нині активні процеси соціальної стратифікації, закономірного
стилістичного розмежування варіантних форм висловлювання. Повертаються
до життя в Україні цілі стильові сфери, наприклад, конфесійний стиль, до
сприймання і творення якого треба готувати громадян культурної держави.
Українознавство як інтегральна дисципліна виокремлює в мовній освіті
світоглядний принцип, формування національно-мовної картини світу, а
отже, забезпечує різноманітність вияву національних культур.
Проблема “мова і культура” багатогранна. У базову освіту введено поняття
культури мови, проте воно є спрощеною формою названої проблеми
(наприклад, ставиться вимога знати правильні слововживання чи граматичні
форми). Існує ширше розуміння культури мови, що охоплює загальний
культурний рівень мовця, знання ним національної і зарубіжної культури,
вміння в досконалій літературній формі здійснювати комунікацію, несучи з
мовою відповідний психокультурний контекст. Українознавство дає змогу
розуміти культуру мови як явище значно ширше, не лише як граматично
точне слововживання. На розсуд О.Забужко, “надмірна граматична
правильність і лексична вбогість ознаки того, що мова гнітить мовця:
закріпачує, сковує його дух” (Забужко О. Хроніка від Фортіннбраса. – К.,
2001. – С.114).
Свою мовно-естетичну спільність постійно відчувають і подоляни, і
гуцули, і наддніпрянці. Відмінності в географічному довкіллі не тільки
будують їхні психолінгвальні моделі, а й впливають на артикуляційні
розбіжності. Звучання мови генетичне пов’язує мовця з батьківщиною, з
етнічним корінням. У давньоруський період існувало декілька етнічних
спільнот, які практично виокремлювали різні народності –
київсько-поліська, чернігівсько-сіверська, галицько-волинська. З мовного
боку ці зони по суті були окремими мікромовами, серед яких “найяскравіше
виділяються, умовно називаючи, галицька, карпатська, поліська, можливо,
києво-чернігівсько-переяславська”. Відрізнялися мешканці Київської,
Чернігівської, Галицької земель етнічно, кількісно, ступенем
економічного розвитку, навіть ментальністю. За словами Г.Півторака, у
кожної з цих спільнот (народностей) було відчуття своєї “маленької
Батьківщини”. Так, кияни завжди вважалися найбагатшими, але не дуже
схильними до важкої праці. Дійсно, міські мешканці складали майно з
торгівлі, бо мали умови. Земля київська була дуже родючою й не вимагала
великих зусиль для обробітку. “Тисяча” літописних церков тільки в Києві.
Як не бути набожним. Чернігівська земля була густо заселеною. Постійна
загроза кочових племен і боротьба за місце під сонцем закріпили за ними
славу обережних, пробивних людей, яким не слід дуже вірити. Галичани з
волинянами були відомі працьовитістю, витривалістю, справді, дуже важко
в горах обробляти шматок землі і важко бути щедрим та відкритим.
Дослідження історії української мови у зв’язку з історією українського
етносу спростовує догматичні кліше, що побутували в мовознавчій
практиці, зокрема тезу про спільну колиску трьох братніх народів, яка
вела до нівеляції самостійної історії українства і, таким чином, до
заперечення старожитності нашої мови; намагання підпорядкувати
українську етнічну й мовну самосвідомість хибним стереотипам щодо
висвітлення прадавніх ланок в історії українського етносу й проблеми
постання української мови характеризує прагнення наднаціональних держав
та ідеологій довести вторинний меншовартісний зміст інших етносів та
їхніх культур. Відомі автори інтер-дисциплінарних студій
С.Смаль-Стоцький, В.Щербаківський, П.Ковалів, І.Огієнко обстоювали
самостійний розвиток української мови безпосередньо із праслов’янського
мовного коріння. Крім ідеологічних підстав, що ними досить плідно й
доволі постійно оперували російські та радянські лінгвісти й історики,
хибне тлумачення терміна “давньоруська мова” спричинило ототожнення
давньоруської літературної мови, спільні для Київської держави, з
народними мовами. С.Смаль-Стоцький відзначає, що славіни новгородські,
радимичі, в’ятичі, кривичі, які згодом утворили російський етнос, як і
дреговичі, ніколи не бачили середнього Дніпра, вони прямо йшли зі своїх
первісних осередків до нових осель. До його думки про те, що ці племена
ніколи не лежали у спільній колисці, пристали П.Ковалів,
В.Щербаківський, І.Огієнко. В.Щербаківський пише, що не існувало
проруської мови у сенсі її розуміння О.Шахматовим і іншими московськими
вченими, тобто тієї, що передувала саме українській мові.
Тубільне населення різниться від імперських етносів своєю ностальгійною
прихильністю до рідного краю. У мовній свідомості представників етносу
географічні межі його мешкання (ландшафт) набувають вагомості
мовно-естетичних знаків національної культури, адже, як відомо, етнос
завжди щільно пов’язаний з краєм, що мого вміщує, і годує пристосований
етнос. За словами О.Кульчицького, “більша частина камінчиків у мозаїці
“зображення світу” постачена нам географічним довкіллям”.
В.Крисаченко зазначає усвідомлення людьми постійного примату території
краю над його людським вмістом.
Край у сприйманні українців є чітко окресленим і цілісним.
У радянських етнопсихологічних дослідженнях ігнорувалися змістові
етнічні прикметності людської психіки, їх вплив на ґенезу характеру
людини. У теперішніх умовах поглибленої уваги дослідників до розкриття
цілісної парадигми “феномен етнос” у коло проблем потрапляють питання
зв’язку мови з ментальністю етносу, впливу мови на мислення, зміцнюються
переконання психологів, лінгвістів про існування етнічних образів світу.
Саме проблема “мова як образ світу” виокремлює українознавчий аспект у
парадигмі “мова і етнос”. Рідна мова реалізує глибоко внутрішні потреби
людини почуватися в гармонії з власним емоційно-психічним світом.
Відомий факт відчуття дискомфорту, коли в комунікативний акт вводиться
чужа, незнайома мова. “Кожна нація складає свій словник так, щоб могла
висловити ним зміст свого духу”. (Антін Княжинський).
Тобто кожний народ будує свій, відмінний від інших, образ світу, щоб
показати багатоманітність людського життя під кутом зору, притаманним
саме цій спільності. “…Усвідомлення народної єдності в сенсі
спільності думки (мислення), що визначається єдністю мови, є глибоко
давнім явищем”.(О.Потебня).
Кожна національна мова становить сукупність територіальних діалектів,
сьогодні спілкування українців із різних територій інтенсивне, активне,
хоч на територіальні діалекти відчутно впливає загальнонаціональна
літературна мова і під дією сучасних засобів масової інформації
витворився загальнонаціональний тип українського усного слова, однак у
звучанні живої мови нам не важко вловити ознаки походження мовлянина з
певної етнічної території. Етнічна самосвідомість “ущільнює” кожного
мовця з територією його народження, походження його батьків, дідів,
прадідів. Явище забуття діалектної спорідненості В.Русанівський називав
“мовним”. Міграційні процеси і міжмовні етнічні контакти не здатні
зовсім знівелювати, стерти закладені у свідомості, у мовній пам’яті, в
артикуляційній практиці мовців ознаки первинного мовного зв’язку,
утворених у певному етнічному середовищі.
Принцип природовідповідності. Незмірянний світ довкілля, схований мовою,
виразний у відповідних комплексах понять (концептосфера світу
українців), психолінгвальних діях: “Мова як якесь дерево: то воно
насінина, то дерево. Так і якісь комплекси уявлень згортаються у зернину
і можуть тривалий час у такому вигляді перебувати в мові”
(В.Голобородько. “Посівальником через усе життя”). В.Сніжко зауважив, що
своєрідний тип рослинності – це обличчя терену, його неповторна
ландшафтна аура. (Сніжко В. Минуле й сучасне: дослідження психоетнічної
екології для українознавства//Українознавство. – 2002. – Ч.З. – С.78).
Етнопросторові флористичні константи набувають вагомості естетичних
знаків національної культури. Мовні знаки – не умовні субститути,
замінники речей, за ними досвід, естетична практика соціуму: “Зоря
молодим горошком сходить на городі” (Е.Андієвський); “Картоплини
овальні, неначе планети” (І.Драч); “І вишита пташка над хатою висла – на
гребінь шовковий не сяде ніяк чи ниток не стало, чи кров’ю зумисне по
білому вишивсь співаючий мак” (П.Мовчан); “Ти відігріваєш мене Ніби
кутаєш молоденьку черешню на зиму” (О.Шалак); “Я завши прийду з першим
скриком дитини, Із матері ласкою й батька суворістю. Із проліска квітом,
в смерековій прорості” (П.Кононенко); “І осінь їй тихенько спустила
Горіховий листок перед вікном” (С.Чернілевський).
Позбутий своєрідних етнознакових рис, що їх надає мовно-естетичній
картині дійсності гуртовий досвід, світ знебарвлюється,
уодноманітнюється. Ріднизна естетичних регістрів ословленого цього світу
вигранює впізнаваними фібрами: закладена в конкретній мовно-структурній
одиниці естетична оцінка закономірно стабільна як у розпросторенні
позитивних оцінок, так і негативних. Порівняймо понадчасовість
наскрізних українських символів (“біла хата”, “тризуб”, “кетяг калини”
тощо), що, зрештою, вибудовують знак “українського раю”, де село як
писанка, що його нездатний знівелювати урбанізм теперішній, де гостра
ностальгійність городянина в місті – “зоні відчуження”: “Молодь в місті
шукає ванного спокою. Хай би ж до родаків хоч раз в рокові Через
кропиви, через лободу, через будяки протопталися Та й висповідалися…”
(М.Тимчак. “Дума про сільський цвинтар”). Оречевленість буття, втілена
вербально-смисловим континуумом мови в інтенціях стилевої рустикальної
оздобності, озерненості села-прихистку, оберегу. О.Хоменко, студіюючи
мовну практику Павла Мовчана, відзначає естетику української хати: “Ця
біла хата, це тепле й затишне яйце-райце”, завжди чекає на спраглих там,
за порогом, що відділяє облудні цінності пластмасового глобалістського
“карнавалу” від достеменності буттєвості ґрунту, від правди дерева,
осіннього неба, різьбленого сволока…” (Хоменко Олександр Мисленнєвість
поезії і поезія мисленнєвості. – К., 2003. – С.46).
Як відомо, глибинні аксіологічні інтенції рідного слова сприяють
самопізнанню й саморозкриттю індивіда. Втрата будь-якої одиниці
шкідлива. Порівняймо деактивізацію питомо українських іменників із
значенням одиничності, яку формує суфікс -ина (“намистина”, “житина”,
квасолина”, “дубина”), що для української мови є щонайсвоєріднішою
морфологічною рисою, у царині найменування конкретного дерева: дерево
грабове – “грабина”, букове – “бучина” (СУМ, приміром, означує лексему
“бучина” як діалектну, натомість актуалізує слова ‘бук”, “букове
дерево”). Цілість мережі в парадигмі однини і множини важить для руху
евристичних феноменів.
Конкретно здійснювані описи окремих мовних фактів потребують виходу в
річище цілісності феномена української мови як часової і просторової
ознаки етносу. Не заперечуючи вагу і самовідданість діаспорян –
дослідників мови у відтворенні заборонених радянською ідеологією тем,
спостерігаємо тимчасом виразний процес подавання ними філологічної
радянської думки тільки як суцільного російщення – це простежується в
діаспорних публікаціях (порівняймо, приміром, спроби Ан. Вовка назвати
лексему “парус” лексичним російнізмом), вживаю гіпертрофовану
запальчасту термінологію: “радянсько-більшовицька топонімія”,
“совєтизація термінів”, “біло-дідівське мовознавство” тощо – це
щонайменше призводить до неточного наукового висвітлення, є вельми й
вельми образливе для багатьох українських учених материкової України.
Українознавство має на меті цілісно ввести до наукового обігу праці
мовознавців як материкової України, так і діаспорної без щонайменшого
селекціонування.
Українознавство покликане заступити “науково-подібний” підхід до мови як
до явища атомарного, “змушує нас ширше подивитися на історію мови,
часову й просторову неперервність мовного національного простору”
(Єрмоленко С.Я. Нариси з української словесності (стилістика та культура
мови). – К.: Довіра, 1999. – С.394). Як вияв цілісного світогляду, воно
є “свідченням трансцендентності появи, розвитку, неминучого розквіту
українського феномена, обов’язковості його повної самореалізації в
цілісній системі все-людства.” (Кононенко П. Шлях до щастя:
самопізнання, закон і свобода // Українознавство. – 2002. – Ч.З. – С.7).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
