.

Довколишній світ (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1420
Скачать документ

Довколишній світ

У первісних віруваннях живі істоти — тварини, птахи, рослини нагадували
людей; вони жили, відчували, сприймали світ. Наші предки вірили, що
напередодні Нового року воли розмовляють людською мовою. Чайка вважалась
перевтіленою жінкою-удовицею, яка після смерті чоловіка літає й кигикає
над його могилою. І навпаки, зозуля — це жінка, яка вбила свого чоловіка
і тому приречена блукати й поневірятись. За іншими повір’ями, на чайку й
зозулю перетворено дівчат, які наважились лякати Спасителя за його
земного життя.

Люди вірили, що всі перетворення відбуваються за волею Бога. Проте
припускається, що таку силу мають і чорти, а також чарівники, відьми та
ін.

Люди по-різному тлумачили походження тварин. Уважалось, що кінь — це
перевтілений диявол, ведмідь — лісова людина, яка колись не впустила до
хати на ночівлю ченців. За повір’ями, зайця і козу створив чорт, а вовки
самі їдять чортів. За добру істоту визнавався кіт, якого створив Бог як
друга людини. Деякі тварини наділялись чародійними властивостями. До
таких належали ящірки, оскільки їхні яєчка допомагають дівчатам і жінкам
причаровувати чоловіків.

Цікаві вірування нашого народу пов’язані з конем, поява якого сягає
часів початку хліборобства вигнаних з раю Адама і Єви. Посланий ангел
перетворив на коня диявола, що заважав Адамові працювати в полі. Кінь не
може наїстися за провину, оскільки під час народження Ісуса Христа їв
сіно з його ясел. Так ще в минулому столітті вважали на Харківщині,
Поділлі й Волині.

На відміну від коня, воли створені Богом, який благословив їх за те, що
вони зігрівали своїм диханням народжену Божу дитину в яслах. Волів не
дозволяється бити коромислом. Лагідно й шанобливо ставились у давнину до
корови. На Слобожанщині з коровою навіть христосились на Великдень,
підкурювали, давали їй свячене тощо. Побутувала думка, що корова
відчуває «лихе око». її можна зурочити, але люди здавна знали засоби як
цьому протидіяти.

Уважалось, що вівці створені Богом, який благословив їх для їжі людям за
те, що вони зігрівали народженого Спасителя. У той же час до кози і цапа
виробилось протилежне ставлення. Мешканці Поділля і Харківщини вірили,
що це диявольські сотворіння: коза — невдала спроба створити, за
прикладом Бога, корову, а цап — відтворення дияволом власного образу й
подоби.

Різні повір’я народились у нашого народу про диких звірів. Як не дивно,
вовк — ворог диявола. На Полтавщині розповідали, що вовків, собак,
лисиць, диких кіз, кабанів зайців та інших звірів виліпив чорт з глини.
Коли Бог прийшов подивитись на роботу чорта, той вигукнув: «Гужа!».
Проте вовки і собаки не послухали — за повелінням Бога вони накинулись
на чорта. З того часу вовки їдять чортів.

Вовками опікується святий Юрій, який призначає їм у поживу не лише
тварин, а й людей. В Олександрійському повіті ще в минулому столітті
вовків називали «Юріївими собаками». Подібні повір’я про вовків існують
також серед естонців та албанців.

Існували різні погляди на походження ведмедя. Як уже зазначалось, люди
вірили, що ведмідь — це перетворена лісова людина, яка не хотіла
впустити до хати ченців. Так колись розповідали на Київщині, у
Житомирському повіті твердили, що ведмідь виник з людини-чаклуна. На
Харківщині вважали, що ведмеді це перетворені чоловік і жінка, які були
надмірно жадібними.

Певне місце в уявленнях українського народу посідають залежні тварини,
які перебувають у розпорядженні нечистої сили або навіть стають її
посланцями, охороняють різні скарби. Це коні, вовки, ведмеді, леви,
козенята, квочки та ін. Подібні уявлення виникли, мабуть, тому, що гроші
нерідко ховали в шкури тварин. Інколи на скарби клали забитих тварин, що
навмисне забивались для зароку. Над заклятим скарбом замордовували
тварину, переважно барана, бо така ж смерть мала чекати й того, хто
наважиться поцупити скарб.

Скарби могли з’являтись на місці, де їх заховано, у вигляді тварини або
її голови. За деякими повір’ями, тварини-скарби могли приходити самі до
того, кому вони суджені.

Чимало повір’їв пов’язувалось з птахами та їх походженням. Причому вони
різнилися навіть у межах одного району. Наприклад, у слободі
Біло-Куракиній Старобільського повіту на Луганщині курку шанували як
Божу птицю, а вже в слободі Мікільській того ж повіту її вважали за
прокляту Богом. Проте курка благословенна вже за те, що несе яйця й вони
освячуються з паскою. Щоби курка неслась, треба її погодувати на Новий
рік і Водохреща кутею та ще на друге свято окропити свяченою водою.

З птахами пов’язувалися й різноманітні прикмети. Так, сороки, ворони,
синиці, горобці, пугачі, лелеки приносять людям новини. Коли скрекоче
сорока, стукає у шибку синиця — будуть гості. І навпаки, якщо б’ється в
шибку горобець або закряче ворон чи закричить над хатою пугач, треба
чекати мерця. Навіть спів соловейка пізньої пори року люди сприймали за
велике нещастя. Натомість півень шанувався як охоронець господарства від
нечистої сили. Про релігійний характер світогляду українського народу
свідчать повір’я щодо походження різних птахів. Одні з них вважаються
Божими (лелека, дятел, іноді зозуля), інші — зловісними або проклятими
(крук, сова, пугач).

Аналогічне ставлення й до рослинного світу. Так, походження лісу
пов’язується з Божим прокляттям змія після гріхопадіння прабатьків. На
Поділлі вірили, що проклятий змій пішов під землю: де він лазив, там
виростав ліс. У Старобільському повіті вважали, що фруктові дерева
створені Богом, а шипшина — лукавим. У сухій вербі та очереті, за
повір’ями, сидять чорти. Дивне ставлення виробилося до капітана: якщо
дерево досягає зросту людини, що його посадила, то вона, мовляв, умирає.

Благословенні дерева — липа й сосна. Липа відвертає прокляття, які жінки
посилають чоловікам; а сосну шанують тому, що її деревина є не придатною
для вироблення цвяхів, якими прибивали Спасителя до хреста.

На такі ж групи, як і дерева, можна поділити квіти, трави і злаки. Усе
те, що корисне людині, насадив Бог, а все шкідливе — від лукавого. Цілий
ряд рослин наділявся цілющими властивостями, що тепер підтверджується
наукою.

Вогонь і вода були для наших предків святими. Плювати у вогонь чи воду,
як і вживати лайливі слова, вважалось за тяжкий гріх.

Вода з деяких джерел була цілющою. У Галичині такі джерела називались
«криничками». В усіх місцевостях України біля води здійснювались різні
обряди, насамперед, на свято Купали. На Йордан на берегах річок і озер
відправлялись богослужіння з освяченням води. Така вода зберігалась у
кожній хаті, а в деяких місцевостях (приміром, на Харківщині) її ніколи
не давали сторонньому. Крім йорданської, цілющої сили, за народними
віруваннями, набирала також святвечірня і стрітенська вода. Свяченою
водою скроплювали хату, господарські будівлі, двір, аби вигнати з них
«нечисту силу».

( F

?????&???????a?ісцевостях на Харківщині та Поділлі люди вірували, що
така вода рятує від хвороби і використовували її для купання недужих
дітей.

Аби набрати води «Єлена», треба йти по неї натщесерце, а повертатись
так, як і з «непочатою водою». У Літинському повіті на Поділлі люди
примовляли: «Водо Єлено! Очищаєш луги й береги, очисть мене від усього
злого, болісті й слабості». Така вода мала допомагати від пристріту,
курячої сліпоти, «підвію вихра» та інших хвороб.

Різні уявлення поширювались про джерела, ріки, озера, ставки та моря. На
Холмщині вважали, що всі вони беруть початок з морів, а в Луцькому
повіті вірили, що ріки починаються з криниць. Цікаве повір’я було в
Грубешівському повіті на Волині. Там ріки порівнювались з жилами людини,
а також казали, що вночі перед Водохрещами у цілому світі вода на якийсь
час стає вином. На Поділлі вірили, що море має у дні отвори, через які
йде дощ у підземному світі. У деяких місцевостях Поділля і Лівобережжя
України твердили, що ставки та озера утворюються на місці, де скоєно
тяжкий злочин.

Як уже згадувалось, вогонь вважався святим, але мстивим. Павло
Чубинський записав від людей такі слова: «Ми шануємо вогонь як Бога. Він
— наш дорогий гість. Він як розгнівається й візьме, то другому вже того
не дасть». У народі не існувало єдиного погляду щодо походження вогню.
Так, мешканці Житомирського повіту ставились до вогню як до ангела і
казали, що він походить від каміння. На Поділлі в одних місцевостях
винахід вогню приписували чортові, в інших — староєврейському царю
Соломонові. За деякими повір’ями, виникнення вогню пов’язували із земним
життям Христа (Луцький повіт).

Вогонь посідав важливе місце у віруваннях гуцулів, прикладом чого є
ватра, її запалювали біля хати напередодні всіх великих свят. Вогонь
використовувався у різних обрядах як охоронний засіб від чарів. Він
вважався талісманом, опікуном дому. Неодмінним ритуалом у різних заходах
був «живий вогонь», що добувався тертям шматків дерева.

У деяких селах Галичини вогонь і досі запалюється біля церкви у суботу
перед Великоднем і горить упродовж усіх свят.

Від вогнів треба відрізняти вогники, які з’являються на кладовищах і
болотах. Пояснюють їх по-різному. Наприклад, в Ушицькому повіті блукаючі
вогники на цвинтарях одні приписували чортам та упирям, інші — ангелам,
які запалюють їх на могилах праведників. На Поділлі казали, що такі
вогники спалахують на могилах дуже великих грішників. Вогники на
болотах, вважали жителі різних регіонів України, запалюються дияволом і
вказують на місце його проживання. Проте найпоширенішим серед нашого
народу було повір’я, що ці вогники спалахують на місці закопаних
скарбів.

Наші предки не могли не цікавитись Землею, на якій вони жили. Про неї
говорили різне. Її уявляли круглою, як корж, що плаває на воді. Гуцули
вірили, що Земля створена Богом з ґрунту, який винесений з морських
глибин, стоїть на воді, оточена нею з усіх боків. У деяких повітах на
Лівобережжі України та Волині Землю порівнювали з жовтком яйця, навколо
якого — вода (білок). Тому Земля ніколи не сходиться з небом. На краю
Землі розташована Америка, де живуть такі багаті люди, що покривають
дахи будинків сріблом і золотом.

Площиною вважали Землю у переважній більшості районів України, хоча в
різних місцевостях були певні відмінності в уявленнях.

Оригінальні погляди побутували в минулому столітті на Холмщині. Тут
Землю уявляли півкулею, на краю якої живуть люди, що харчуються лише
рибою, назбираною на березі моря.

За деякими повір’ями (Холмщина, Київщина), у середині Землі знаходиться
пекло, де у вічному вогні — аж до Страшного Суду — мордуються грішники.
У Грубешівському повіті вважали, що в надрах Землі існує інший світ,
мешканці якого мають нас за богів.

У різних регіонах України були поширені погляди щодо рахманів —
особливого християнського народу, який не знав відліку часу, а тому не
орієнтувався, коли треба святкувати Великдень. З віруванням у країну
рахманів було пов’язане святкування гуцулами «Рахманського Великодня»,
який відзначався через місяць після найбільшого християнського свята. На
Великдень гуцули кидали у хвилі потоків і рік писанки, на яких зображено
хрести, церковні бані, образи Кальварійської гори тощо. Ці гуцульські
посланці мали потішати добрих святих істот — рахманів, посередників між
небом і Землею. Приклавши вухо до землі, гуцули слухали рахманські
дзвони. У цей день рахмани начебто благословляли ниви, хати і худобу
селян. На «Рахманський Великдень» заборонялося працювати — щоби земля не
спливла кров’ю.

Гуцули мали свої уявлення щодо розташування пекла й раю. Брама до пекла
знаходиться далеко на Сході, в краю сироїдів. На противагу їй інша брама
до раю — далеко за морем, коло Риму, від якого небесні сходи ведуть на
гору Сіон, до небесного міста Єрусалима. На найвищих горах, між небом і
землею, лежить Рахманська земля, країна досконалості. За іншими
повір’ями рахмани, живуть під землею. Так стверджують, зокрема, на
Волині та Поділлі.

Повсюдним в Україні є вірування у множинність небес. Ми бачимо не небо,
а лише оболонки, їх налічується сім, і лише за ними знаходиться справжнє
небо. Воно червоного кольору і вже цим відрізняється від синіх оболоків.
За іншими повір’ями, ангели й святі населяють видиму частину неба, яке
закриває невидиму частину — імперське небо, де є Бог. Бувають ночі, коли
імперське небо «відкривається» і його можуть побачити щасливі люди.
Імперське небо таке яскраве, як Сонце.

Сонце — цар неба, око або обличчя Бога. Здавна воно сприймалося як
вогняна куля, велике коло або колесо. Повсюдно, лише за деякими
поодинокими винятками, наші предки в XIX столітті вважали, що Земля
стоїть непорушне, а Сонце рухається і ввечері йде відпочивати,
сховавшись за Землю.

Місяць, за повір’ями, нагадує людину, яка народжується, росте і вмирає.
Так розпорядився Бог, бо на місяцевій поверхні зображено вбивство Каїном
Авеля. Місяць має безпосередній вплив на долю людей, на тварини і
рослини. Аби улестити Місяця, у Вінницькому повіті радили молитись
молодикові. Місяць наділявся цілющими властивостями: зібрані при
молодику лікарські рослини і коріння мали чудодійні сили.

Зірки також трактувались людьми по-різному. Так, на Волині їх називали
дітьми Сонця, в Літинському повіті сприймали як свічі, запалені Богом
після народження людини, в Грубешівському повіті на них дивились, як на
ангелів, на Холмщині у них вбачали душі померлих безгрішних людей, а в
Ушицькому повіті (подекуди — і в Житомирському) — навпаки, грішні душі,
які спокутують свої гріхи. Українські назви сузір’їв мають суто земне
походження (Віз, Квочка, Чепіга, Косарі, Пасіка і т. ін.). Усі народні
повір’я передають, що Чумацький Шлях — це дорога. На Волині, Лівобережжі
України, на Поділлі та Холмщині вважали, що він показує, як дістатися з
Москви до Єрусалима, до якого тече ріка Дунай.

Отже, навіть побіжний аналіз світоглядних уявлень і вірувань українців у
різні часи та в різних регіонах підтверджує, що осереддя світогляду
нашого народу становить людина, її душа, доля, життя. Через таку призму
сприймається і довколишній світ.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019