.

Досвід та уроки військово-освітнього та виховного реформування армії Української Держави (1918 р.) для Збройних сил України (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
317 2952
Скачать документ

Реферат

не тему:

Досвід та уроки військово-освітнього та виховного реформування армії
Української Держави (1918 р.) для Збройних сил України

В історії кожного народу є такі періоди, що ставлять перед ним
доленосні завдання, від яких залежить ціла епоха його подальшого
розвитку та існування. Саме тоді надзвичайно актуальним стає звернення
до історичного досвіду минулого. Його знання не лише відкриває
перспективу у практичній діяльності, а й дає можливість врахувати і
уникнути помилок, допущених у той час. Ми є свідками становлення
Незалежної України. Це важкий, але неминучий процес. Підтвердженням
незворотності його стало прийняття Конституції України 28 червня 1996 р.
та обрання В.Ющенка Президентом України у грудні 2004 р. Проте
незалежність без національної армії неможлива. Тому необхідно всебічно
вивчати, аналізувати й оцінювати документи та матеріали щодо розбудови
Збройних сил України на різних етапах її розвитку, враховуючи позитивний
та негативний досвід.

Від розбудови власної національної армії залежить безпека
державотворення. Допомогти в цьому нам можуть знання і розуміння
історичного розвитку українського війська та суті процесів його
відродження, що розгорнулись у наш час. Адже без міцної боєздатної армії
жодна країна не лише не може гарантувати свого суверенітету, але і
проводити незалежну міжнародну політику. Дуже важливим є виявлення
закономірностей, тенденцій військового будівництва в Україні у період
створення Української Держави на початку ХХ ст.

Велику цінність має досвід гетьмана П.Скоропадського та його Ради
Міністрів, які за дуже короткий термін досягли вагомих організаційних
успіхів у будівництві Збройних сил України. Водночас аналіз прорахунків
та недоліків у їхній діяльності допоможе уникнути цих невдач в умовах
структурного скорочення, перебудови та реформування сучасних Збройних
сил України.

До недавнього часу з політичних причин найменше вивченою лишалася саме
військова політика Української Держави 1918 р. Часткові спроби були
зроблені у працях тих державних і політичних діячів, які опинилися в
еміграції. Зокрема, П.Скоропадський [13], Д.Дорошенко [4] і В.Левицький
[8] у своїх спогадах та історичних дослідженнях стверджують, що період
Гетьманату був найпродуктивнішим для розбудови Української Держави і
відповідно для військового будівництва. Крім глави в “Історії
українського війська” (1936), яка належала Ф.Стефаніву [5], в той період
з’явилася лише одна спеціальна праця, яка висвітлювала військову
діяльність Гетьманату. Це стаття М.Плечка в монархічному часописі [12].
Дослідник, використовуючи документальні джерела, з’ясував загальну
організацію збройних сил, подав приблизний реєстр корпусів, дивізій,
полків та особливих формацій армії Гетьманату, навів деякі дані стосовно
гетьманського офіцерського корпусу.

На початку 90-х років ХХ ст. відбулися значні зміни у дослідженні
державної діяльності Гетьманату щодо створення Збройних сил.
С.Кульчицький [7] у 1992 р. розглянув окремі проблеми державної політики
Гетьманату у галузі військового будівництва. Історики Р.Пиріг та
Ф.Проданюк досліджували державно-політичну діяльність гетьмана
П.Скоропадського як окремої особистості і вищої посадової особи
Української Держави, причому частково розглядали і діяльність його Ради
Міністрів по створенню збройних сил країни [11]. Історичний матеріал
періоду Гетьманату частково є у роботі Б.Якимовича [14].

У науковому збірнику “Останній Гетьман” [10] містяться матеріали І
Міжнародної наукової конференції з нагоди 120-ої річниці від дня
народження П.Скоропадського і 75-ї річниці проголошення Української
Держави 1918 року. У науковому збірнику «Гетьман Павло Скоропадський та
Українська Держава 1918 року» [2] зібрані тези доповідей та повідомлень
учасників ІІ Міжнародної наукової конференції. Частково у цих двох
збірниках розглядалися проблеми становлення П.Скоропадського як
військового професіонала, а також створення Збройних сил у період його
гетьманування.

Значний науковий інтерес становлять змістовні наукові статті з
використанням нових, раніше невідомих широкому загалу, джерельних
матеріалів сучасних вчених М.Кравчука [6], Г.Гаврилюка [1] та В.Горєлова
[3].

Зупинимося детальніше на позитивних та негативних моментах
військово-освітнього та виховного процесу реформування армії під час
правління гетьмана П.Скоропадського (29 квітня – 14 грудня 1918 року).
Йому діставсь у спадщину від Центральної Ради УНР розроблений її
Генеральним штабом проект створення регулярної армії у складі восьми
армійських корпусів, чотирьох кінних дивізій та окремої кінної бригади.
В умовах повної демобілізації Українського фронту були залишені як кадри
майбутньої армії штаби шести армійських корпусів, тринадцяти піхотних та
двох кінних дивізій. З цих залишених штабів гетьману П.Скоропадському як
Верховному Головнокомандувачу армією та флотом і Раді Міністрів під
керівництвом Ф.Лизогуба потрібно було розгорнути в необхідній кількості
боєздатні регулярні військові підрозділи, частини та з’єднання.

Для розуміння концептуального задуму військово-політичного керівництва
Гетьманату щодо будівництва національних Збройних сил особливе значення
має аналіз доповіді начальника Генерального штабу  військового старшини
О.Сливинського (21 травня 1918 р.) військовому і морському міністру,
генеральному бунчужному О.Рогозі про загальні основи і напрямки
перспективного будівництва та комплектування майбутньої регулярної армії
та флоту молодої держави з урахуванням тогочасних вимог військового
мистецтва і бойового досвіду Першої світової війни.

Влітку 1918 р. велика організаційна робота гетьмана П.Скоропадського,
Ради Міністрів під головуванням Ф.Лизогуба, військового і морського
міністерства під керівництвом генерального бунчужного О.Рогози та
Генерального штабу під керівництвом військового старшини О.Сливинського
по створенню постійної штатної структури військових частин та
підрозділів сухопутних військ Збройних сил Української Держави призвела
до конкретних результатів : ці штати були обговорені, ухвалені та
затверджені.

Умови вступу до армії, вимоги тогочасних військових документів,
положення двох військових присяг та однієї обітниці (згідно з
віросповіданням військовослужбовців) давали можливість укомплектувати
штатні посади військових частин та кораблів Збройних сил кращими
представниками офіцерського та унтер-офіцерського складу, відданими
Батьківщині козаками і матросами строкової служби.

Під керівництвом Верховного Головнокомандувача армії та флоту
Української Держави гетьмана П.Скоропадського була проведена велика
робота по створенню та реформуванню військово-морського флоту, по
демобілізації торговельного флоту. Була також створена штатна структура
і почалося комплектування наземних військових частин бойової підтримки
та тилового забезпечення флоту.

Згідно з гетьманським Універсалом про відновлення українського козацтва
від 16 жовтня 1918 р., козацтво мало стати окремою верствою суспільства,
провідником національної ідеї і великою кадровою основою майбутньої
іррегулярної Української козацької армії (106 повітів України могли дати
приблизну штатну чисельність 26-ти кінних дивізій козаків).

Відповідно до вимог Комісії по створенню постійних військових шкіл та
академій під головуванням Генерального штабу, генерального значкового
професора М.Юнаківа, вся система військової освіти і професійної
підготовки старшин Української Держави розподілялася на п’ять рівнів: 1)
юнацькі військові школи; 2) обер-старшинські (тобто для молодших
офіцерів) фахові курси; 3) старшинські класи у Військовому і
Артилерійському політехнікумах; 4) Військова академія; 5) Вищі курси для
штаб-старшин (тобто для старших офіцерів) та генеральних старшин.

Турбота про осіб у погонах, поліпшення їх матеріально-побутового стану,
підвищення їх соціального захисту було обов’язковою, необхідною
складовою частиною діяльності вищих органів державного керівництва того
історичного періоду (у кінцевому рахунку, це сприяло підвищенню престижу
та авторитету військової служби).

Проте варто зазначити, що військова політика Гетьманату значною мірою
успадкувала як позитивні, так і негативні риси політики попереднього
уряду УНР. До позитивних характеристик республіканської спадщини
відноситься провідна ідея створення регулярної армії на засадах
загального військового обов’язку з територіальною системою
комплектування та організаційною схемою на основі восьми корпусів. До
негативних – тенденція до русифікації офіцерського складу та певна
невідповідність принципів військобудування прагненням населення країни.

При гетьмані П.Скоропадському створили законодавчу базу, яка недвозначно
регламентувала організаційну структуру війська, штабів і місцевих
органів військової влади, принципи управління збройними силами в мирний
і воєнний час, функції армії, права й обов’язки військовослужбовців та
військову організацію населення країни.

Військове міністерство Української Держави реально сформувало кадровану
армію та значною мірою укомплектувало її офіцерським і підофіцерським
складом. Вперше був складений реєстр піших і кінних полків українських
збройних сил. Усі частини отримали відповідні назви й нумерацію. Вже до
1 листопада 1918 р. більшість з’єднань, частин і підрозділів армії
зайняли постійні місця дислокації, згідно з планом стратегічного
розташування збройних сил і відповідно до завдання захисту державного
суверенітету. В період Гетьманату відбулася перша реорганізація армії, у
рамках якої здійснився перехід до триполкової структури пішої дивізії,
до складу кожного корпусу додали кінний полк. Ці заходи поліпшили
керованість та підвищили ступінь тактичної самостійності корпусу.
Розроблялися не тільки поточні, але й перспективні плани розвитку
військової організації країни. Головними проблемами військовобудування
були невлаштованість справи постачання і озброєння армії, матеріального
й грошового утримання особового складу, труднощі з призовом на дійсну
військову службу. Ці проблеми обумовлювалися невдалою фінансовою й
майновою політикою Ради Міністрів, позицією німецького та
австро-угорського командування в Україні, прорахунками гетьмана в оцінці
перспектив державотворення та зростанням загальної нестабільності в
країні.

Негативно на хід військового будівництва вплинули зміни в кадровій
політиці військового міністерства. Відступ від політики підтримки і
просування по службі небагатьох патріотично настроєних офіцерів на
користь принципу фаховості зруйнував баланс в армії між “чистими
фахівцями” і патріотами. Натомість ревізія політики УНР у галузі
створення системи військової освіти, перехід від інструкторських шкіл до
схеми “кадетський корпус – спільна юнацька школа – Академія генерального
штабу” були доцільним і плідним заходом.

???????¤?¤?$??????? ?Наголошуючи на негативних моментах військового
будівництва, треба мати на увазі, що воно здійснювалося під суворим
контролем німецької і австро-угорської окупаційної влади. Саме вона
давала дозвіл на формування нових військових частин та їх дислокацію.

Навіть пересування війська або військових вантажів могло відбуватися
лише з відома німецьких або австро-угорських військових начальників.
Командування українських частин, як свідчать документи, дуже боялося
ускладнити стосунки з окупантами. Коли один із представників Київської
губернської комендатури у відповідь на заяву якогось німецького офіцера
про вчинену в нього дрібну крадіжку порадив облишити цю справу, відразу
з’явився суворий наказ самого військового міністра О.Рогози про
нетактовну поведінку по відношенню до представників дружніх держав, у
якому відкрито говорилося, що треба робити все, щоб у чужоземного
військового представництва не складалося неприємного враження про
український уряд.

30 травня 1918 р. було затверджено військову присягу. Ось її повний
текст: “Я, нижчепідписаний, обіцяю і клянусь власним Богом перед Святою
Євангелією в тім, що бажаю і повинен вірою й щиро сприяти Українській
Державі і Ясновельможному Пану гетьманові як найвищому вождю українських
армій і флоту, не дбаючи про життя своє до останньої краплі крові.
Ворогам Української Держави у всіх військових випадках хоробрий і міцний
буду чинити опір; всьому, що користі державній сприяти може, старатимусь
допомогти і кожну довірену мені по службі таємницю хоронити буду. До
поставленого надо мною начальника з боку мого, що до користі служби й
держави торкатиметься, належним чином безумовно слухатися і обов’язки
свої по совісті виконувати буду і для своєї користі нічого проти служби
й присяги чинити не буду. Від своєї частини і прапору ніколи не
відходитиму і у всіх випадках так себе поводити і робити буду, як
чесному, вірному, слухняному, хороброму і дотепному (старшині чи козаку)
належить. В цих справах нехай допоможе мені Господь Бог Всесильний. На
кінці своєї присяги цілую Святі Слова та Хрест Спасителя мого. Амінь”
[9, 365].

Якщо присягу приймав військовий нехристиянської віри, то перші й останні
слова наведеного тексту, де мова йшла про Бога, виключались. Для осіб
іудейського сповідання 23 серпня було затверджено текст військової
присяги окремо. Він нічим не відрізнявся від тексту 30 травня, за
винятком слів про Бога. Євреї присягали іменем не Христа, а Бога
Ізраїлевого Адоная [9, 366].

Уряд Української Держави у липні – вересні, як і напередодні,
продовжував щедро фінансувати військове відомство. Ці величезні кошти
йшли, головним чином, на комплектування восьми корпусів та створення
Сердюцької дивізії, що розпочалося 31 липня, коли, за вказівкою
гетьмана, до відбуття військової повинності, навіть без ухвалення
відповідного закону, було залучено 5 тис. новобранців.

Значних витрат вимагала і розпочата влітку робота по створенню замість
колишніх військових училищ так званих основних юнацьких шкіл. До них
приймалися громадяни України із середньою освітою, віком до 25 років,
одружені і неодружені, здоров’я яких відповідало вимогам особливої
інструкції. У першочерговому порядку до шкіл зараховувалися випускники
кадетських корпусів, у другу чергу – ті, що мали вищу освіту, у третю –
ті, що мали середню освіту і вчилися вже у військових школах, у четверту
– всі інші з середньою освітою, за більшістю балів у атестаті. Протягом
першого місяця навчання юнаки могли залишати школу за власним бажанням,
а починаючи з другого – вже вважалися військовослужбовцями.

При юнацьких школах відкривались особливі 10-місячні курси для
закінчення військової освіти. До них на навчання зараховувалися старшини
армії, котрі закінчили під час війни скорочені курси російських
військових училищ або школи прапорщиків, старшини, що мали бойові
нагороди, колишні юнкери шкіл прапорщиків і військових училищ, які не
встигли отримати ранг прапорщика, та колишні юнкери кінних шкіл. У першу
чергу, на курси зараховувались старшини – випускники кадетських
корпусів, у другу – старшини з вищою освітою, у третю – юнкери –
випускники кадетських корпусів, у останню – всі інші колишні юнкери.
Слухачами особливих курсів могли стати лише українські громадяни з
середньою освітою. Як виняток – старшини, нагороджені орденом Св.
Георгія чи Георгієвською зброєю, могли зараховуватися на курси і з
неповною середньою освітою. Слухачам дозволяли жити не лише в
інтернатах, а й на приватних квартирах. Якщо вони прибували на курси з
військових посад, то отримували під час навчання свої оклади і
сплачували за нього 150 крб. на місяць. Юнкерам виплачувалась стипендія
45 крб., і вони перебували на повному державному утриманні [9, 366].

За кожен місяць навчання у школі старшин юнаки мали відслужити у війську
два місяці. Юнакам одразу надавався ранг хорунжого. Ті, хто при випуску
отримували незадовільні оцінки, від військової служби звільнялися. Тоді
ж у Миколаєві відкрилася гардемаринська школа, до якої зараховувалося 75
юнаків віком від 17 до 21 року із середньою освітою, що пройшли
відповідний медичний огляд. Навчання мало тривати три роки, після чого
випускникам школи присвоювалося звання мічмана флоту.

З метою заохочення громадян до служби у війську, уряд Української
Держави постійно дбав про матеріальну допомогу старшинам, козакам,
військовим урядовцям, військовим священикам, сестрам-жалібницям,
демобілізованим воякам. 25 травня рішенням Кабінету Міністрів було
створено комісію військового міністерства на чолі з отаманом О.Лігнау у
справі розгляду потреб вояків, які зазнали втрат протягом війни та під
час панування більшовиків. Комісія повинна була розробити «Статут
комітету поранених», «Статут про опіку скалічених», «Статут про опіку
хворих», а також вирішувати питання про влаштування на службу вояків,
які залишились без посад, про відновлення документів про службу,
послугових списків, загублених атестатів на утримання і т.ін. Значна
грошова допомога надавалася сім’ям військових, старост, службовців
Державної варти, загиблих на своєму посту, вдовам померлих генералів.
Багатьом з них призначалась довічна пенсія [9, 366].

В армії все діловодство мало перекладатися на державну українську мову.
У військових установах та частинах організовувалися курси
українознавства. Допускалася служба у війську і людей неукраїнського
походження, за умови їх вірності самостійній Україні.

З метою заохочення юнаків до служби в армії, при військовому
міністерстві розпочала діяти орденська комісія, завданням якої було
внесення пропозицій про військові відзнаки. Але ці наміри, як і багато
інших, залишилися на папері.

Вже під час антигетьманського повстання 30 листопада 1918 р.
П.Скоропадський доручив уряду закласти Військову академію Української
Держави, асигнував на цю справу 127 тис. крб. і навіть затвердив штат:
начальник академії – генеральний старшина, посада якого за правами
дорівнювалася директорові департаменту, 9 осіб
професорсько-викладацького складу – штаб-офіцерів чи генеральних старшин
та ще 46 службовців керівного і допоміжного рангу.

Після поразки у Першій світовій війні і повалення монархії в Німеччині,
стрімкого розпаду Австро-Угорщини режим П.Скоропадського опинився
фактично без дієвої підтримки окупаційних військ. Це поставило його в
надзвичайно скрутне становище, а після створення Директорії і початку
антигетьманського повстання у листопаді 1918 р. гетьман у грудні цього ж
року був змушений зректися влади і таємно виїхав до Німеччини. Після
приходу Директорії до влади була відновлена Українська Народна
Республіка (УНР).

Отже, закладені саме гетьманом П.Скоропадським підвалини сучасної
державної військової організації були найвищим досягненням української
військової політики в 1917–1918 роках. Саме за Гетьманату були зроблені
найбільш реальні й рішучі кроки на шляху створення сучасної досконалої
системи військової організації України. На жаль, ті досягнення, в силу
несприятливого розвитку політичних подій, не були належним чином
використані в інтересах українського національного та державного
відродження.

Формування регулярної армії гетьмана П.Скоропадського, на відміну від
“революційного романтизму” Центральної Ради, здійснювалося на правовій
основі, при запровадженні державної української мови у війську, де вона
стала “мовою команд”. Будівництво Збройних сил України проводилося на
основі принципів та єдиних підходів докорінної реорганізації армії по
всіх напрямках, на професійній основі, а не тільки за партійною
приналежністю, на основі використання історичних народних традицій,
високої професійної підготовки, на базі розвитку широкої мережі
військових шкіл та шляхом важливих організаційних і правових заходів,
розробки реального плану військового будівництва, запровадження
військової повинності, відновлення військових звань та рангів,
вироблення обґрунтованих штатно-організаційних структур всіх військових
механізмів і затвердження їхнього реєстру. З усього цього випливає
висновок, що у сучасних Збройних силах України необхідно використати
досвід армії Української Держави П.Скоропадського при розробці
військових статутів, уніформи, атрибутики, взяти все позитивне з досвіду
національно-військової освіти і виховання, використати традиційну для
українського війська термінологію (сотня, курінь), що у психологічному
плані відігравало б певну роль, а кожний військовик відчував би себе
належним саме до Збройних сил України, а не до невідомо яких т.зв.
“пострадянських” військових формувань.

Література

Гаврилюк Г.І. Кадрова політика військового міністерства Української
Держави і проблеми комплектування армії в травні – листопаді 1918 р. //
Вісник Харківського ун-ту: Історія України. Вип.2. – Харків: Основа,
1998. – № 401. – С. 110 – 119.

Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року: Наук. зб.,
присвяч. 125-річчю від дня народження Гетьмана П.Скоропадського та
80-річчю проголошення Української Держави 1918 року. – К., 1998. – 242
с.

Горєлов В.І. Павло Скоропадський – Гетьман Української Держави: Навч.
посібник. – К.: Київський військовий гуманіст. ін-т, 1995. – 60 с.;
Горєлов В.І. Релігія в житті армії Української Держави Гетьманату Павла
Скоропадського // Проблема свободи совісті у Збройних силах України:
Матер. наук. конф. – К.: Київський військовий гуманіст. ін-т, 1997. – С.
82 – 85; Горєлов В.І. Історичний досвід створення системи військової
освіти у Збройних силах Української Держави під керівництвом Гетьмана
П.Скоропадського у 1918 році та сучасність // Проблеми і задачі воєнної
історії в сучасних умовах: Зб. матер. Міжнарод. наук.-практ. конф., 27 –
28 січня 1998 р. – К.: Академія Збройних сил України, 1998. – С. 134 –
142.

Дорошенко Д. Історія України 1917 – 1923: У 2-х т. – Ужгород, 1930. – 
Т.2. –424 с.

Історія українського війська (Перевид. 1936 р.). – Львів: Світ, 1992. –
С. 421 – 433.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020