.

Доля містобудівної та архітектурної спадщини доби Гетьманщини в розвиткові архітектури України ХІХ–ХХ століть (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
269 4279
Скачать документ

Реферат на тему:

Доля містобудівної та архітектурної спадщини доби Гетьманщини в
розвиткові архітектури України ХІХ–ХХ століть

В історії української архітектури останнього тисячоліття виділяється
доба з 1648 р. по 1781 р., яку нами прийнято називати Гетьманщиною. Вона
визначена часом існування Української держави у формі Гетьманату –
своєрідного державно-автономного утворення, пов’язаного з Московським
царством та Російською імперією. Архітектурний процес 1648–1780-х рр.
став завершенням семивікового розвитку середньовічної української
архітектури. Саме ця доба дала архітектурні й містобудівні витвори, в
яких найяскравіше відбилася своєрідність архітектурної творчості
українського народу. Засвоєння світової архітектурної спадщини (класичні
архітектурні ордери, хрестово-купольні структури) й розвиток автохтонних
об’ємно-просторових композицій дозволили синтезувати неповторний
національний архітектурний стиль доби Гетьманщини, який став чи не
найвагомішим внеском України до скарбниці світового зодчества.

Результатом архітектурно-містобудівного розвитку за доби Гетьманщини
стало формування містобудівного каркасу й основних рис архітектурного
середовища українських міст з притаманною їм структурою, розплануванням,
об’ємно-просторовою композицією, гармонійним зв’язком з природним
ландшафтом, естетичною виразністю. Просторовий устрій міст, сформований
у розглядувану добу, обумовив їхню своєрідність і нині становить
невід’ємну складову національної архітектурно-містобудівної спадщини.

Після остаточної ліквідації української автономії у 80-х рр. XVIII ст.
архітектура та містобудівне мистецтво підросійської України розвивалися
в річищі загальноімперських тенденцій до побудови “добре упорядкованої
поліцейської держави”. Найголовнішою з них було “регулярство”, тобто
регламентація та уніфікація всіх сторін суспільного життя, а особливо –
у новоприєднаних землях, таких, як Україна (Малоросія), Польща,
Фінляндія і Прибалтика, щоб вони, за словами Катерини ІІ, “перестали
глядеть, как волки в лес”. Одним із методів імперської уніфікації стало
перепланування історично сформованих міст на території всієї держави, у
тому числі й на теренах України.

Найлаконічнішу образну характеристику долі визначних міст Гетьманщини в
ХІХ ст., за панування Російської імперії, дав Тарас Шевченко в поемі
“Гайдамаки”:

“Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,

Встали, подивились на той Чигирин,

Що ви будували, де ви панували!

Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали

Козацької слави убогих руїн”.

У своїх подорожах по Україні Т. Шевченко відвідав усі колишні
гетьманські столиці – Чигирин, Батурин, Глухів, інші провідні міста
Гетьманщини – Лубни, Переяслав, Прилуки, Полтаву, Чернігів, Ніжин,
Козелець тощо. І скрізь шукав одного – слідів “козацької слави”. Шукав і
не знаходив. Це викликало його знамениті інвективи на адресу Богдана
Хмельницького:

“Якби то ти, Богдане п’яний,

Тепер на Переяслав глянув!

Та на замчище подививсь!

Упився б! Здорово упивсь!

І препрославлений козачий

Розумний батьку!.. і в смердячій

Жидівській хаті б похмеливсь

Або в калюжі утопивсь,

В багні свинячім”.

А ось що поет побачив у Глухові: “…улицы были почти сухи и я пошел
шляться по городу, отыскивая то место, где стояла знаменитая
Малороссийская коллегия и где стоял дворец гетмана Скоропадского (…)

Но где же эта площадь? Где этот дворец? Где коллегия с своим кровожадным
чудовищем – тайною канцеляриею? Где все это? И следу не осталось!
Странно! А все это так недавно, так свежо! Сто лет каких-нибудь
мелькнуло, и Глухов из резиденции малороссийского гетмана сделался самым
пошлым уездным городком.

Благовест к обедне прервал мои невеселые вопросы, и я, перекрестяся,
пошел в Николаевскую церковь, один-единственный памятник времен
минувших”.

У цьому фраґменті з повісті “Капітанша” автор дуже точно підмітив суть
містобудівної політики імперії стосовно головних міст колишньої
Гетьманщини, як і інших міст на теренах імперії: перетворити їх на
рядові адміністративні центри найнижчого рангу (Чигирин і Глухів –
повітові міста) або навіть на позаштатні містечка, як Батурин (до речі,
Батурин і дотепер лишається “селищем міського типу”, навіть попри те, що
заповідник, створений у ньому, має гучне найменування “Гетьманська
столиця”).

Що ж стосується Глухова – столиці Гетьманщини впродовж семи десятиріч
XVIII ст., то йому нищiвного удару завдала адмiнiстративна реформа 27
жовтня 1781 р., за якою в тодiшнiй Малоросiї вводились загальноiмперськi
форми управлiння i судiвництва. Глухiв утратив столичний статус,
перетворившись із 1782 р. на рядове повiтове мiстечко
Новгород-Сiверського намiсництва. Справу довершила катастрофiчна пожежа
7 серпня 1784 р., яка знищила всю дерев’яну забудову i пошкодила
муровану. Провiднi будiвлi мiста, які були мурованими і не могли згоріти
дощенту, пiсля пожежі не вiдновлювались, бiльше того – було кiлька
розпоряджень iмперської влади про розбирання їх на цеглу. Так загинули
Михайлiвська церква, весь ансамбль дiвочого монастиря і навіть така
значна адміністративна будівля як Малоросiйська колегiя. Причини цих дiй
iмперського уряду, на наш погляд, лежали як у господарськiй сферi, так і
в полiтичнiй: адже всi мурованi споруди, пошкодженi пожежею, можна було
вiдремонтувати, як це неодноразово робилося i в Глуховi, i в iнших
мiстах України. Натомiсть Катеринi II i її наступникам необхiдно було
знищити iмпозантний архiтектурний ансамбль гетьманської столицi як
наочне, матерiалiзоване нагадування про колишнiй державний статус
України.

Втрата архiтектурних домiнант супроводжувалася зламом iсторично
сформованої розпланувальної мережi: згiдно з проектом перепланування
Глухова, затвердженим імперською владою 1802 р., усе мiсто мало отримати
перехресно-рядове розпланування з квадратними в планi кварталами 50 х 50
м у центрi та 200 х 200 м на периферiї. На відміну від перепланувань
Глухова доби Гетьманщини, здійснених під керівництвом архітектора А.
Квасова, у 1802 р. нові вулиці прорізалися через сформовану забудову
буквально “по живому”, що викликало цілком зрозумілий опір населення.

У цілому з 1780-х рр. більшість міст України зазнала перепланувань на
засадах класицистичної регулярності. Ці перепланування, як показав
проведений нами аналіз, були різної міри радикальності – від повного
перепланування (Путивль) до тактовного регулювання історично сформованої
вуличної мережі (Лебедин). Зрештою, на зміну попереднім органічним
містобудівним структурам утвердився принцип правильного (регулярного)
міста. При цьому ідея регулярності розумілася як засіб централізації,
упорядкування міста, спрощення орієнтації в ньому та уніфікації
забудови. Для кожного міста наперед обирався певний розпланувальний
прийом, а ступінь складності міського плану був обумовлений чисельністю
мешканців та площею сельбища. У малих повітових та позаштатних містах
Наддніпрянщини й Лівобережжя зі Слобожанщиною застосовувався єдиний
містобудівний прийом, здебільшого – ортогональна мережа вулиць (Чигирин,
Путивль, Городня, Любеч, Прилуки, Переяслав), зрідка – регулярна
віялоподібна (Остер, Козелець, Миропілля, Недригайлів) чи
радіально-концентрична (Охтирка). У великих містах – Чернігові, Ніжині,
Новгороді-Сіверському, Полтаві, Лубнах, Ромнах, Сумах, Харкові –
застосовували кілька розпланувальних прийомів з прив’язкою до існуючих
трас головних вулиць. Вулиці були прямолінійними й орієнтувалися на
архітектурні домінанти у вигляді строго вісьових перспектив. Головні
міські площі розплановувалися поблизу берегів річок, а на місці знесених
фортечних валів прокладалися бульвари (Чернігів, Полтава, Ромни,
Переяслав).

До кінця XVIII ст. було затверджено нові плани Чернігова (1786 р.),
Харкова та більшості повітових міст. На початку ХІХ ст. вони були
частково реалізовані, проте виявилися їх суттєві недоліки, головним
чином, внаслідок ігнорування проектувальниками конкретних ландшафтних
особливостей. Тому в 1803–1805 рр., після організації губернських
креслярень (1802 р.), була розроблена друга серія проектів
перепланування міст на основі попередньої. 1802 р. затверджено план
Глухова, 1803 р. – Ніжина, 1805 р. – Чернігова, Новгорода-Сіверського,
Остра, Коропа, Лубен, Миргорода, Хорола, інших повітових міст
Полтавської губернії. 1810 р. затверджено новий план Переяслава. Проекти
розроблялися в губернських креслярнях за участю архітекторів М.
Амвросимова, Ф. Плотникова та А. Карташевського; затверджував ці проекти
імператор Олександр І. Прийоми розпланування стали дещо
різноманітнішими: створювалися анфілади площ (Чернігів), з’явилося
чимало замкнутих перспектив, чим завершився перехід від давньоруської
ландшафтної системи орієнтації, заснованої на об’ємних орієнтирах, яка
була панівною за доби Гетьманщини, до лінійно-вісьової системи
“вулиці-коридору”. Уніфікувалося згідно з типовими проектами все – від
фасадів будинків до малих архітектурних форм і навіть парканів. Ця друга
серія проектів перепланування була реалізована частково – з огляду на
слабкий економічний стан більшості міст.

Найповніше нові містобудівні засади були реалізовані в проектах
перепланування Полтави й Ромен 1803 р. На складну топографічну підоснову
накладалася абстрактна вулична мережа, але робилося це не механічно, а з
деяким урахуванням трасування давніх ліній укріплень, вулиць і шляхів,
розташування храмів і монастирів доби Гетьманщини. Забудова в перші
десятиріччя ХІХ ст. велася за проектами тих же архітекторів, котрі
опрацьовували проекти розпланування міст з використанням “зразкових
фасадів”, що регулярно надсилалися з Петербурга. Так були споруджені в
стилістиці російського класицизму губернські й повітові остроги,
губернські й повітові “присутствені” місця, будинки губернаторів,
гімназії та училища, лікарні тощо.

1836 р. почалося розроблення третьої серії проектів перепланування міст.
На цьому етапі більше уваги надавалося вивченню інженерно-геологічних
умов території, повніше й ощадливіше враховувалася наявна забудова,
точніше намагалися визначити перспективи розвитку поселень. При цьому за
зразок правили проекти, розроблені для Київської губернії архітектором
В. Гесте. Саме за його проектом колишній гетьманський Чигирин, Черкаси,
інші міста Наддніпрянщини отримали однакове прямокутно-прямолінійне
розпланування.

Загалом мистецький рівень цих розпланувань був невисоким. А у зв’язку з
передачею цієї роботи повітовим землемірам рівень реалізованих планів
іще знизився. Але, внаслідок здійснення цих заходів до середини ХІХ ст.,
центри більшості українських міст було так чи інакше переплановано. Це
нове розпланування призвело до радикальної зміни об’ємно-просторової
композиції міст, зокрема, і внаслідок розкриття в довкілля панорам
ансамблів середмість Полтави, Чернігова, Переяслава, Прилук, Ніжина,
Новгорода-Сіверського, Харкова та багатьох інших міст після знесення
фортечних земляних валів. А околиці міст, колишні слободи й передмістя
(форштадти) в багатьох випадках перепланувати не вдалося, тож їхні старі
вулиці механічно підключалися до регулярного розпланування центрів.
Виняток становлять тільки деякі повітові й позаштатні міста, які не
зазнали реконструкції, а тому зберегли розпланування XVII ст. (Батурин,
частково – Лебедин).

Розглянуті нами вище містобудівні заходи йшли в загальноєвропейському
річищі й мали певне прогресивне значення, достатньо відображене у
фаховій літературі6. Проте одержавленість цієї сфери і явний імперський
диктат викликали несприйняття не тільки в Т. Шевченка. Ось як
поціновували ці класицистичні перепланування в порівнянні з
містобудівним мистецтвом доби Гетьманщини інші сучасники, зокрема
правнук останнього гетьмана К.Розумовського, видатний російський поет
граф О. Толстой:

“Ревенный цвет и линия прямая –

Вот идеал изящества для нас.

Наследники Батыя и Мамая,

Командовать мы приучили глаз

И, площади за степи принимая,

Хотим глядеть из Тулы в Арзамас.

Прекрасное искать мы любим в пошлом –

Не так о том судили в веке прошлом”.

У цьому радикальному несприйнятті казенного російського класицизму
нащадка К. Розумовського підтримав нащадок ще одного українського
наказного гетьмана – Євстафія (Остапа) Гоголя. У знаменитій статті М.
Гоголя “Об архитектуре нынешнего времени” зроблено присуд імперським
тенденціям містобудівної уніфікації: “…новые города не имеют никакого
вида. Они так правильны, так гладки, так монотонны, что, прошедши одну
улицу, уже чувствуешь скуку и отказываешься от желания заглянуть в
другую. Это ряд стен, и больше ничего (…) Прочь этот схоластицизм,
предписывающий строения ранжировать под одну мерку и строить по одному
вкусу! Город должен состоять из разнообразных масс, если хотим, чтобы он
доставлял удовольствое взорам”.

Доба стилізаторства (з середини ХІХ ст.), на відміну від
раціоналістичності класицизму, привнесла багато нового, романтичного у
сприйняття архітектурно-містобудівної спадщини доби Гетьманщини.
Звернемося знову до Т. Шевченка: “Посетите (…) полуразрушенный
монастырь Густыню, по ту сторону реки Удая, верстах в трех от г.
Прилуки. Могу вас уверить, что раскаиваться не будете. Это настоящее
Сен-Клерское аббатство. Тут все есть. И канал, глубокий и широкий,
когда-то наполнявшийся водою из тихого Удая. И вал, и на валу высокая
каменная зубчатая стена со внутренними ходами и бойницами. И бесконечные
склепы, или подземелья, и надгробные плиты, вросшие в землю, между
огромными суховерхими дубами, быть может, самим ктитором насажденными.
Словом, все есть, что нужно для самой полной романтической картины,
разумеется, под пером какого-нибудь Скотта Вальтера (…)”9. Так Т.
Шевченко описав свої враження від Густинського монастиря в повісті
“Музыкант”. Дослідниками давно відзначена документальна точність Т.
Шевченка – і в словесних описах, і в малюнках. Його рисунки та акварелі
з зображеннями архітектурних ансамблів – Густинського, Почаївського,
Межигірського, переяславських Вознесенського й Михайлівського
монастирів, полтавського Успенського собору започаткували
історико-мистецьке студіювання цих пам’яток. І зараз ці малюнки є
незамінними й неоціненними джерелами інформації для українських
реставраторів.

Містобудівна ситуація, що створилася в результаті перепланувань міст
протягом першої половини ХІХ ст., реконструкції ансамблів доби
Гетьманщини та капітальної забудови ХІХ – поч. ХХ ст., послужила основою
розвитку українських міст за радянської доби. Цей розвиток був вельми
специфічним. Хоч як би ми критикували класицистичні реконструкції,
мусимо визнати, що в цілому вони забезпечували розвиток міст на засадах
спадкоємності, а директивність цих заходів не йшла ні в яке порівняння з
нормативною невблаганністю радянської доби. Стара імперська влада
все-таки зважала на потреби й інтереси обивателя.

З перемогою більшовизму в 1920-х рр. перед його провідниками постала
проблема: як забезпечити “переворот” у містобудуванні, адекватний
здійсненому соціальному перевороту? Її намагалися вирішити такі діячі,
як А. Луначарський зі своєю ідеєю соціалістичного міста, що складалося б
із будинків-комун на 1–3 тисяч душ із суворою сегрегацією мешканців за
віковими та виробничими ознаками. Академік С. Струмілін пропонував
об’єднати міста з селами в єдині аграрно-індустріальні комбінати з
чисельністю населення 10–20 тисяч чоловік. Великі міста з населенням
понад 100 тисяч чоловік оголошувалися безперспективними. А голова
Урядової комісії з будівництва нових міст М. Мілютін взагалі вважав, що
старі міста, які були результатом діяльності капіталістичного
суспільства, не можуть бути використані за нових умов. Л. Сапсович
пропонував протягом 15–20 років замінити існуючі міста і села цілком
новими поселеннями соціалістичного типу на 50–60 тисяч чоловік із повним
усуспільненням побуту й відмиранням інституту сім’ї.

Петербурзький архітектор І. Фомін, винахідник “пролетарської класики”, у
1920 р. в афористичній формі сформулював основні засади архітектури й
містобудування радянської доби:

“Мы разрушим, мы отстроим – вся сила в нас самих.

На развалинах старого строя мы воздвигнем новый, лучший мир.

Мы превратим весь мир в цветущий сад.

Мы разрушим старое, убогое, чтобы строить новое, прекрасное.

Мы разрушим старое гнилое, чтобы созидать новое здоровое”.

Цей текст (написи на проектах споруд ленінської монументальної
пропаганди) дуже місткий. Його можна розлого коментувати, або й зовсім
не коментувати. Sapienti sat. Але звертає увагу чотирикратне, як
заклинання, акцентування руйнації (у п’яти лише рядках тексту!). До
речі, схожі ідеологічні установки були властиві й західному
функціоналізму 1920 – 1930-х рр.

Отже, багатовікова ідеологія спадкоємного розвитку архітектури та
містобудівного мистецтва була повалена більшовизмом, що його “влюбленную
ненависть к прошлому” діагностував ще М. Бердяєв. Звідси вже недалеко до
політичних постулатів професора М. Ладовського про те, що
“социалистический город – это только город промыш–ленного пролетариата”
(цілком логічна теза, оскільки всі інші класи, згідно з більшовицькою
доктриною, підлягали ліквідації), а також тверджень архітекторів
О.Іваницького про “преодоление архитектурного наследия прошлого”, та
А.Власова про те, що необхідність гармонійного поєднання нової забудови
з пам’ятками архітектури – “давно отброшенная, политически
несостоятельная идея”.

На практиці протягом 70-річного комуністичного експерименту було
порушено рівновагу між двома складовими культурного процесу –
збереженням і запереченням. “Пролетарська культура”, у широкому сенсі,
заперечувала всю попередню і намагалася створити щось зовсім небувале.
Спроба перетворити старовинні міста на нові, соціалістичні, призвела до
небаченого у світовій історії за мирних часів руйнування міст по всій
території СРСР. В Україні ж це обернулося найбільшою після
монголо-татарської навали культурно-історичною катастрофою.

Відтак провідним напрямком державної політики в СРСР упродовж майже
цілого ХХ ст. стало нігілістичне заперечення архітектурно-містобудівної
спадщини. Передусім системи архітектурних домінант доби Гетьманщини –
собори, церкви і дзвіниці – були цілковито неприйнятними для
комуністичного режиму з ідеологічних міркувань. Це обернулося свідомим
руйнуванням містобудівної композиції таких визначних міст, як Київ,
Полтава, Новгород-Сіверський, Кролевець, Суми та інші. Показово те, що в
першу чергу нищилися пам’ятки доби Гетьманщини, які мали виразні риси
національно-культурної своєрідності. Лідери більшовизму, при всій своїй
малокультурності, цілком адекватно трактували пам’ятки, приміром,
“мазепинського бароко”, як вибухонебезпечне сховище українських
національних почуттів. Саме тому найбільшого удару було завдано по
пам’ятках Києва – “цитаделі різних контрреволюційних націоналістичних
угруповань”.

Після знищення архітектурних домінант другим важливим аспектом
деструкції образної системи міст Гетьманщини стала ліквідація
ландшафтної своєрідності поселень (приміром, внаслідок багатоповерхової
забудови річкових заплав), особливо прикра там, де її було досягнуто
внаслідок цілеспрямованих антропогенних дій. Не менш руйнівними
виявилися й зміни розпланувальної системи: так зване укрупнення
кварталів, розширення старих вулиць та прорізування нових прямо через
історичну забудову, поширення в 1970-х рр. принципу мікрорайонування на
історичні середмістя. Усе це необоротно порушило масштабні
співвідношення в “інтер’єрі” міста: зменшилася кількість архітектурних
домінант, і водночас різко збільшилися габарити рядової забудови.
Особливо потерпіли від цього малі й середні історичні міста Лівобережжя
і Наддніпрянщини з їхніми дискретними композиційними структурами (той
самий Глухів), які виявились уразливішими на деструктивні впливи, ніж
замкнуті, самодостатні ансамблі міст Західної України.

Розглянуті нами процеси у сфері композиційного устрою українських міст
відобразилися й на архітектурі будівель і споруд. Ще на початку ХІХ ст.
розвиток української національної архітектури було перервано не новим
стилістичним спрямуванням зодчества – класицизмом – а в неприродний,
насильницький спосіб: 1801 р. петербурзький Синод заборонив будувати в
Україні церкви “в малоросійском вкусє”. З того часу всі адміністративні,
громадські, церковні будівлі вимагалося зводити тільки за “зразковими
проектами”, які розсилалися з Петербурга. Їх головною прикметою була не
класицистична стилістика, а “казарменний” образ, який створювався під
час реалізації на місцях цих, безумовно, якісних проектів, виконаних
найкращими тогочасними зодчими (М. Казаков, А. Захаров). Більшість міст
України забудовувалася саме за такими проектами. Найвизначніші,
найякісніші в архітектурному сенсі реалізації цих типових проектів маємо
в Полтаві (забудова Круглої площі, шпиталь, інститут шляхтянок тощо).

У приватному будівництві панських садиб чи міських будинків класицизм
запанував як явище архітектурної моди. Про це гарно написав уже
згадуваний нами граф О. Толстой:

“В мои ж года хорошим было тоном

Казарменному вкусу подражать,

И четырем или восьми колоннам

Вменялось в долг шеренгою торчать

Под неизбежным греческим фронтоном.

Во Франции такую благодать

Завел, в свой век воинственных плебеев,

Наполеон, в России ж – Аракчеев”.

Отже, сучасників знеохочували не так самі класицистичні форми, як їхня
загальнообов’язковість, насаджувана по всій імперії. Пізню, так звану
миколаївську фазу класицизму вдало схарактеризував М. Гоголь: “Всем
строениям городским стали давать совершенно плоскую, простую форму. Дома
старались делать как можно более похожими один на другой, но они более
были похожи на сараи или казармы, нежели на веселые жилища людей.
Совершенно гладкая их форма ничуть не принимала живости от маленьких
правильных окон. И этою архитектурою мы еще недавно тщеславились, как
совершенством вкуса, и настроили целые города в ее духе! (…) В публичных
огромных зданиях мы показываем такую архитектуру, которую вряд ли можно
назвать особенным родом: в ней столько безмыслия, такое негармоническое
соединение частей, такое отсутствие всякого воображения, что недостает
сил назвать ее имеющею свой характер архитектурою”.

Зрозуміло, що в ХІХ ст. архітектурні об’єкти доби Гетьманщини
сприймалися цілком чужорідними класицистичному архітектурному
середовищу. Але проникливі, небайдужі та ще й національно налаштовані
спо–стерігачі, до яких можемо залічити передусім Тараса Шевченка й
Пантелеймона Куліша, сприймали й оцінювали архітектурні пам’ятки доби
Гетьманщини як свідчення не тільки принципово іншого архітектурного
напрямку, а й зовсім іншої культури, більше того – протилежної
політичної традиції. Звернімося знову до Т. Шевченка, для якого храми
доби Гетьманщини були живими представниками козаччини:

“А онде, онде за Дніпром,

На пригорі, ніби капличка,

Козацька церква невеличка

Стоїть з похиленим хрестом.

Давно стоїть, виглядає

Запорожця з Лугу…

З Дніпром своїм розмовляє,

Розважає тугу.

Оболонками старими,

Мов мертвець очима

Зеленими, позирає

На світ з домовини,

Може, чаєш оновлення?

Не жди тії слави!

Твої люде окрадені,

А панам лукавим…

Нащо здалась козацькая

Великая слава?!

І Трахтемиров геть горою

Нечепурні свої хатки

Розкидав з долею лихою,

Мов п’яний старець торбинки.

А он старе Монастирище,

Колись козацькеє село,

Чи те воно тойді було?..

Та все пішло царям на грище:

І Запорожжя, і село…

І монастир святий, скарбниця, –

Все, все неситі рознесли!..”

Цей вірш-спогад про колишнє називається “Сон” (“Гори мої високії”).
Написаний він 1847 р. на засланні, в Орській кріпості. Якщо згадана в
ньому церковця є ніби узагальненим, типологічним образом козацького
храму, то суботівська Іллінська церква-усипальниця Богдана Хмельницького
у вірші, написаному на два роки раніше, виступає конкретніше –
уособленням політичної програми засновника гетьманської держави (як
розумів ту програму сам поет) та результатів її реалізації:

“Стоїть в селі Суботові

На горі високій

Домовина України,

Широка, глибока.

Ото церков Богданова.

Там-то він молився,

Щоб москаль добром і лихом

З козаком ділився”.

Т. Шевченко підмітив одну дуже характерну особливість: технічний стан
пам’яток архітектури доби Гетьманщини (добрий, незадовільний чи
аварійний) завжди, в усі епохи і за всіх політичних режимів,
найадекватніше відображав реальний, а не декларований чи удаваний стан
України та її державності:

“Отак-то, Богдане!

Занапастив єси вбогу

Сироту Украйну!

За те ж тобі така й дяка.

Церков-домовину

Нема кому полагодить!”

Поетову увагу привертали й пам’ятки останнього періоду Гетьманщини,
пов’язані з родиною Розумовських. Показово, що Т. Шевченко не любив
згадувати про гетьманство К. Розумовського. Для нього Розумовський –
передовсім граф Російської імперії. Тим-то маємо тільки глуху й
недоброзичливу згадку, “як Кирило з старшиною пудром обсипались”. А
ближче до нашої теми, у повісті “Княгиня” знаходимо текст про храм у
Козельці й будинок у Лемешах, навіть зі спробою атрибуції: “Город
Козелец не отличается своею физиономиею от прочих своих собратий,
поветовых малороссийских городов (…). Словом, городок ничем не
примечательный; но проезжий, если он только не спит во время перемены
лошадей или не закусывает у пана Тихоновича, то непременно полюбуется
величественным храмом грациозной архитектуры растреллиевской,
воздвигнутым Наталией Розумихою, родоначальницею дома графов
Разумовских.

У шести верстах от г. Козельца, в селе Лемешах, в бедной хатке на
сволоке, или балке, читаешь: “Сей дом соорудила раба Божия Наталия
Розумиха 1710 року Божого”. А в г. Козельце в величественном храме
читаешь на мраморной доске: “Сей храм соорудила графиня Наталия
Разумовская в 1742 году”. Странные два памятника одной и той же
строительницы!”

У добу стилізаторства (з середини ХІХ ст.) в Україні з’являється
зацікавленість своєю історичною архітектурою. Це засвідчує такий
хрестоматійно відомий об’єкт як вирішений у старосвітських формах
“будинок для гостей” у садибі Г. ґалаґана в с. Лебединцях на Прилуччині
(1854–1856 рр., архітектор Є.Червінський). Це починання дістало
схвалення Т. Шевченка, який залишив лаконічий запис у своєму “Журнале”:
“Барская, но хорошая и достойная подражания затея”.

Архітектурно-конструктивні особливості храмів доби Гетьманщини знайшли
розвиток у формах церков так званого єпархіального стилю другої половини
ХІХ ст. Особливо наочно це в дерев’яних храмах, де, попри наявність
“знакових” московських елементів (декоративних кокошників, цибулястих
бань, на–скрізного різьблення причілкових дощок тощо), структури храмів
здебільшого традиційні – хрещаті й тридільні. Єпархіальною новацією були
тільки повсюдно влаштовувані на західних фасадах церков дзвіниці,
увінчані наметовим дахом чи, точніше, російським “шатром”. Цікаво, що у
всіх цих храмах перехід від четверика основного зрубу до восьмерика
верху здійснювався за допомогою конструктивного прийому, генетично
пов’язаного з традиційним українським заломом, з уживанням плоских
трикутних пандативів та зрізаних пірамід. Такі храми трапляються по всій
Україні. Зводилися вони аж до часів більшовицького перевороту (церква
Різдва Богородиці 1906 р. у с. Дептівка поблизу Конотопа, Троїцька
церква 1895 р. у с. Грабові на Чернігівщині). Нам під час дослідницьких
експедицій вдалося встановити ще один дуже важливий і промовистий факт:
після падіння Російської імперії і скасування синодальних обмежень в
Україні, навіть за більшовицького правління, сільські громади почали
зводити дерев’яні храми в дещо модернізованих архітектурних формах доби
Гетьманщини. Деякі з таких храмів збереглися донині, як-от церква
Параскеви П’ятниці 1922 р. у с. Макарівка Бобровицького району
Чернігівської області.

Не менш промовистим прикладом притягальності архітектурних форм
храмового зодчества доби Гетьманщини є історія спору–дження Покровської
церкви у с. Плішивці на Полтавщині. 1902 р. архітектор І. Кузнецов
запроектував цю споруду в неокласицистичних формах. Згодом, під впливом
смаків замовника – єпископа Парфенія (Левицького) і за порадою історика
козацтва Д. Яворницького, архітектор звернувся до структури і форм
дерев’яного Троїцького собору в Новомосковську, трансформувавши їх для
спорудження мурованого храму. Проект було радикально перероблено,
внаслідок чого 1906 р. по–стала визначна пам’ятка українського
національного стилю ХХ ст., взорована на спадщину доби Гетьманщини.

У перших десятиріччях ХХ ст. найбільшим пропагандистом архітектури
Гетьманщини під назвою “український барокко” був Г. Лукомський, котрий
цю стилістику як елітарну й аристократичну протиставляв мистецьким
пошукам В. Кричевського, К. Жукова, П. Фетисова та інших майстрів
українського модерну початку ХХ ст. Г. Лукомський сам опрацював кілька
проектів будинків у пропагованій ним стилістиці (будинок
художньо-промислової школи в Києві 1913 р.), які лишилися
нереалізованими, проте вплинули на творчі пошуки в цій стилістиці
архітекторів П. Альошина (прибутковий будинок по вул. Володимирській, 19
у Києві, 1914 р.), Д. Дяченка (комплекс Української
сільськогосподарської академії в Києві, 1925 – 1930 рр.).

Але передусім Г. Лукомський був мистецтвознавцем, дослідником і
охоронцем архітектурних старожитностей. У його книжці “Киев”, виданій
1923 р. у Мюнхені, проводиться лінія однозначної “бароковості”
архітектури доби Гетьманщини: він визнає, щоправда, типологічну і
конструктивну новизну храмів XVII ст., але “Внешний убор – всегда
барокко и во всем: в куполах, в орнаметах, в карнизах”. Хоча далі, з
захватом описуючи “найцінніші й найбагатші власне українські пам’ятки”
кінця XVII – початку XVIIІ ст., він не втримується в межах своїх же
стильових ви–значень: “Это – богатейшее художественное возрождение –
настоящий Украинский ренессанс, давший не один десяток отличных
памятников искусства”. У цій книзі Г. Лукомський одним із перших дав
систематизований архітектурознавчий опис багатьох київських споруд доби
Гетьманщини.

Проте високі оцінки Г. Лукомського поділяли не всі. Відомий російський
історик, філософ і публіцист Г. Федотов 1926 р. на еміграції опублікував
статтю “Три столиці”, в якій побіжно розглядає архітектуру Гетьманщини з
імперських російських позицій: “… на землі точиться й донині боротьба
двох культур: візантійсько-руської і польсько-української. На чолах
старожитніх церков археолог читає літопис цієї боротьби (…). Милуючись
широкими викрутасами київського бароко, як не пошкодувати, що воно
обліпило, немов шаром жиру, стрункі, скромні стіни княжих храмів? Хоч
які дорогі спогади про національне пробудження України-Малоросії, вони
щезають перед пам’яттю про велику, єдину добу Київської слави”. Саме
такі міркування через вісім років послужили для більшовицького режиму
“науковим” обґрунтуванням знесення багатьох київських храмів XII–XVIII
ст.

Більш зважену позицію з цього питання подибуємо у визначного “євразійця”
П. Савицького, котрий 1937 р. у відповідь на більшовицькі руйнації видав
у Празі книгу про втрачені пам’ятки Києва. Про Михайлівський
Золотоверхий собор у “барокових шатах” він пише: “Та це нітрохи не
зменшило його архітектурної краси та виразності. Можна навіть думати, що
пізніші прибудови підвищили його мальовничість. Це живо відчував глядач,
що мав нагоду милуватися собором у садибі колишнього Михайлівського
монастиря. Це враження й тепер здатна справити будь-яка добра світлина
собору. З цілковитою підставою М. Сичов і Ф. Ернст називали цю будівлю
“казково-мальовничою”.

Практичний інтерес до архітектури доби Гетьманщини найяскравіше
проявився в архітектурній творчості Д. Дяченка. Крім уже згаданого
комплексу споруд Української сільськогосподарської академії в
Голосієвому, йому ще належать реалізовані проекти будинку земської
лікарні в Лубнах 1914 р. та будинку Климова у с. Круглику 1913 р., а
також багато нереалізованих проектів. Його ж творчому впливу ми
завдячуємо прекрасно прорисований фронтон на чолі залізничного вокзалу в
Києві, який без цього “знакового” елемента залишився би безликою
конструктивістською будівлею початку 1930-х років.

Для московсько-комуністичного режиму стилістика архітектури доби
Гетьманщини була неприйнятною як з ідеологічних, так і з державницьких
міркувань. Вона суперечила політиці імперської денаціоналізації. Цим ми
пояснюємо той факт, що саме Д. Дяченко став одним з небагатьох
архітекторів, хто був репресований і знищений. Цим же пояснюються й
масові руйнування церков, соборів та цивільних пам’яток XVII–XVIIІ ст. у
Києві, Полтаві, Глухові, Ромнах, а фактично – по всій території України
з 1930-х до 1960-х років. Усі ці моменти заакцентував ще 1937 р. уже
згадуваний П. Савицький: “З непомильним чуттям і знанням справи нищиться
властиво найкраще з того, що створено минулим українського народу. Не
безобличні будівлі, а найцінніше замінюють “гаражами”. Далеко заходить і
боротьба проти “мазепинства”. Знесено, серед іншого, дві найкращі
споруди самого Мазепи (…). Найбільш “ударними” темпами Україна
обертається в країну “без роду, без племені”. Розвалюють храми
великокняжої доби. Вже майже нічого не лишається й від київських
пам’яток часів найбільшої самобутності українського зодчества (XVII –
XVIIІ ст.)”.

Проте ці руйнації викликали хоча й запізнілу, але вельми промовисту
реакцію архітектурного співтовариства. Вона проявилася в повоєнній
відбудові Києва, Чернігова та інших міст України. У конкурсах на проект
відбудови Хрещатика в Києві позиції українських і запрошених до конкурсу
російських архітекторів радикально розійшлися. Якщо росіяни пропонували
важкі неокласицистичні композиції, то українські архітектори явно
віддавали перевагу стильовим формам так званого українського бароко.
Попри те, що найрадикальніші пропозиції такого кшталту не могли бути
реалізовані в умовах сталінського режиму (проекти В. Заболотного),
здійснена забудова Хрещатика стилістично тяжіє до архітектурних форм
доби Гетьманщини. Ще більшою мірою це стосується повоєнної забудови
Чернігова – площі Куйбишева (готель “Десна”) і вулиці Леніна, а також
району “Соцмісто” у Дарниці (Київ). Особливо плідно в цьому напрямку
працював архітектор А. Добровольський. Однак хрущовська “перебудова”
радянської архітектури поклала край цим стильовим пошукам, які
відродилися тільки після здобуття Україною незалежності.

Підсумовуючи, доходимо таких висновків. Визначальними в розвитку міст
Гетьманщини протягом ХІХ ст. були властиві Російській імперії тенденції
до регулярності, які проявилися в класицистичних переплануваннях міст.
При цьому значною мірою зберігалися засади спадкоємного розвитку. На
відміну від цього радянська доба характеризується свідомою та
широкомасштабною руйнацією містобудівної та архітектурної спадщини
попередніх епох, а особливо доби Гетьманщини.

Архітектурна спадщина доби Гетьманщини за панування в Україні Російської
імперії зазнала заборони й спотворення, хоча й впливала, здебільшого
опосередковано, на розвиток архітектури протягом ХІХ ст. Для діячів же
українського національного відродження саме архітектурна спадщина доби
Гетьманщини засвідчувала не тільки наявність в Україні автохтонної
архітектурної традиції, архітектурного напрямку, принципово відмінного
від загальноімперського, але й живу присутність зовсім іншої культури,
більше того – політичної традиції, протилежної російській. Зокрема,
храми доби Гетьманщини виступали в цьому контексті ніби зацілілими
представниками української козаччини. Тому в добу національного
відродження кінця ХІХ – початку ХХ ст. саме на архітектуру доби
Гетьманщини орієнтувалися у своїх стилістичних пошуках провідні
тогочасні архітектори. Аналогічна тенденція проявилася і в повоєнній
(1940–1950-х рр.) забудові деяких українських міст. Ставлення ж
російського комуністичного режиму до архітектурної спадщини доби
Гетьманщини було різко негативним. Свідченням цього стали радикальні
методи нейтралізації історико-культурного потенціалу цієї спадщини:
замовчування, фальсифікація і зрештою – масове руйнування пам’яток
упродовж тривалого історичного періоду (з 1930-х по 1960-ті рр.).

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020