.

Добрим людям на здоров’я! (Різдвяна розповідь) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1767
Скачать документ

Добрим людям на здоров’я! (Різдвяна розповідь)

На вулиці тихо, хоч мак сій. Сизий димок невпоспіх точиться з димарів,
неначе із дідусевих люльок. Ранній зимовий вечір огорнув оселі терновою
опинанкою. То там, то там чути покрики криничних корб і журавлів та
зрідка доноситься лункий скрип нрипізнілих перехожих, котрі поспішають
битим сніговим путівцем до своїх домівок.

Так уже повелося, що в переддень різдвяних та новорічних свят кожен
намагається вчасно повернутися до своєї родини, бо казали: «Хто
одіб’ється від сім’ї, той цілий рік блукатиме манівцями…»

В селі нараз поночіє. Лишень вікна покліпують яскравим освітом, і
жовтогарячий місяць-пастух, усміхнувшись на крайнебі, освітив безмежний
овид, щоб видко було, як пасуться його отарні вівці — зорі.

Святе почуття наповнює дитячу душу непідвладною високістю. Я поспіхом
вичищаю сніжок з валянок і поспішаю до хати. Скоро до нас, тішу сам
себе, завітає справжня празникова казка.

В оселі затишно й урочисто. Над вікнами палахкотять рукомесні мамині
рушники. На покуті поважно гостює в кубельці з пахучого сіна горщик із
кутею, котрого я щойно прилаштував. Поруч з ним розсусідився дідух.
Тугий сніпок, обрамлений кольоровими стрічками, нагадує мені гарячий
серпень. Починаючи зажинки, мама зготували першого снопа і однесли його
до комори.

—З цього зажину,— сказали опісля,— ми зробимо дідуха.

—А що воно таке —дідух? — поцікавивсь я.

Ненька, вискіпавши хвильку на перепочинок, розповіли, що віддавна наші
пращури готували на різдвяні та новорічні свята обрядову прикрасу —
сніпок із житнього або пшеничного колосся. Називали його дідухом.

Назва ця, очевидно, йде від дідів. З ними — патріархами родоводу —
пов’язували всю етнічну історію, оскільки «дідівський закон» вважався
найвищою формою передачі традицій, їх утвердження і закріплення. У
ширшому значенні це означало духовне життя народу і його культури. Це,
зокрема, підтверджували й обряди «Пам’яті дідів», котрі чотири рази на
рік відзначали як пам’ять предків. Відтак дідух символізував духовні
начала етнічної самосвідомості.

І ось він, дідух, зготовлений із пшеничного снопа, як повноправний
господар, зайняв почесне місце на покуті. Я, було, хотів поставити поруч
ще і ялинку, але мама сказали:

—І тобі не шкода, синку, нівечити лісову красуню? Нехай вона краще живою
буде!

Справді-бо, позбавляти життя деревцю заради тимчасової забаганки —
невдячна затія. І чим більше я дивлюся на дідуха, тим симпатичнішим він
здається мені: золотаві колосочки, обрамлені стрічками, мовби
усміхаються до мене; так і праглося доторкнутися до них долонею…

—Може, зодягнеш празникового костюмчика? — звертаються до мене мама.—
Незабаром прийдуть віншувальники, а ти й досі не прибрався як слід.

Дивлюся на тата й неньку. Вони вже одягнені у святкове вбрання, і їхні
очі яскравіють приємним неспокоєм. Отже, чекають гостей.

Поспіхом витягую зі скрині кортові, майже не ношені штанці та
вишиваночку, то їх зготували напередодні мамуся. Ненька підходять до
мене, поправляють сорочечку, причісують неслухняного чубчика.

—Подивися, батьку, який у нас вже синок виріс!

Тато обдивляються мене з голови до ніг і ледь помітно усміхаються. Але
жодним словом не обмовилися; вони, знаю це добре, вельми скупі на
похвалу.

У цей час з обійстя доносяться веселі погуки. Біля вуличного вікна
кілька дужих хлопчачих басів заспівали:

Ой чи є, чи нема

Пан господар вдома?

Решта відповіли:

Щедрий вечір, добрий вечір,

Пан господар вдома?

Заспівувачі продовжили:

Ой нема, ой нема—

Він поїхав до млина,

Пшениченьки спетлювати,

Меду-пива купувати,

Меду-пива купувати.

Щедрівників частувати.

Тато, поспіхом накинувши наопаш кожушину, вийшли на вулицю. Крізь
прочинені двері донеслися погуки дзвіночків.

—А ось і пан господар! — басуватим голосом сповістив ватаг.— Чи
дозволите у вашій хаті заколядувати?

—Красно прошу, заходьте! — припрошують тато.

Невдовзі оселя оживає гучним багатоголоссям. Під супровід троїстих музик
— сопілки, скрипки і бубна — хвацько похитується над головами колядників
багатокутна зірка, прилаштована на палиці. її яскравий малиновий колір
створює особливий настрій. Я вже знаю, що звізда — неодмінна власність
ватага, себто провідника (а по-нашому — берези) колядників. На цю роль
сільські хлопці ще заздалегідь обрали найдотепнішого Мишка Компаня. Він
справді вартує того — гострий на слово, вміє невимушено вести діалоги,
знає безліч пісень і користується авторитетом.

Слідом за березою, розмахуючи передніми ніжками, прошкує невгамовна
Коза. У неї розчепірений писок та гостроверхі роги, якими намагається
буцати своїх сусідів. Зодягнена вона у вивернутого кожуха, а тому важко
мені впізнати, хто ж це з парубків перевдягся у таку чудернацьку одіж.
Козу, як і годиться, тримає на ланцюжку Циган.

Неподалік, приткнувшись до печі, німкує Міхоноша. У нього перекинута
через плече торбина для віддарунків. На цю роль цілком підходить Грицько
Кримчук; здається, сама природа наділила його відповідними якостями —
повнотілий, вайлуватий, з постійною усмішкою на вустах…

А ось Ведмедя я таки не впізнав. Хто ж це з хлопців так удатливо
перевтілився у тварину? Невеликий на зріст, він перевальцем тупцювавсь
на місці, час од часу подаючи глухе ревіння.

Доки я роздивлявся колядників, ватаг вийшов поперед гурту, тричі
стукнувши ув долівку звіздою, мовив:

—Ми завітали до вас, щоб завіншувати оселю та її господарів з Різдвом
Христовим та з наступаючим Новим роком!

—Дякуємо за увагу,— відказали мама й тато і низько вклонилися.

Ватаг непомітно змахнув рукою, і дуже багатоголосся заповнило хату
розлогою мелодією:

Прийшли щедрувати до вашої хати.

Щедрий вечір, добрий вечір!

Тут живе господар — багатства володар.

Щедрий вечір, добрий вечір!

А його багатство — золотії руки.

Щедрий вечір, добрий вечір!

А його потіха — хорошії діти.

Щедрий вечір, добрий вечір!

Тато уважно вислухали подаровану йому колядку і доброчинно подякували за
таку увагу. Натомість закучерявилась інша — се вже особисто для мами.

А в Дядька Тимоша гарная жона:

На дворі ходить, як місяць сходить,

У хату ввійшла, як зоря зійшла.

За стіл сідає, як золото сяє.

— Не садіть, дядьку, жінки коло віконця,

Коло віконця, коло дірочки,

Бо вкрадуть жінку замість дівочки.

Мамця, бачу, вдоволено усміхаються. Ще б пак: такої похвали їм,
здається, ніхто не висловлював. Тато хоч і вдають, що їх ця тема не
стосується, але ревнощів не позбавлені.

Та мене щонайбільше цікавить, яку ж віншанівку приготували гості. Я ж бо
знаю: якщо колядники відвідують оселю, то неодмінно мають ощедрити
піснею і дітей…

Прискіпливо стежу за ватагом, намагаюся не прогавити жодного його
поруху. Мишко Компань зненацька піднімає над головою звізду, і хористи
заспівують:

joe

Ой у полі овес рясний,

Там Василько коня пасе.

Пасе, пасе, припасає,

Кінь до нього примовляє:

-Ти, Василю, Василечку,

-Візьми мене під вуздечку

-Та поїдем до дівчини.

-В мене коні не ковані,

В мене сани поломані.

Добрий вечір!

Тато з мамою розцвіли в усмішках. Не відстав од них і я. Тим часом
колядники зробили півколо; на середину вийшов ватаг і заспівав:

Добрий вечір тобі, пане господарю!

Гурт відповів урочистим приспівом:

Радуйся! Ой радуйся, земле,

Син Божий народився!

Ватаг продовжив:

Застеляйте столи та все килимами.

Та кладіть калачі з ярої пшениці.

Та прийдуть до тебе три празники в гості.

Ой перший же празник — святеє Рождество.

А другий же празник — святого Василя.

А третій же празник — святе Водохреща.

– Ой людоньки! — нагло скрикнув Циган.— Щось наша Кізонька захворала!

Усі, в тому числі і я, кинулися до тварини, обступили її. Кізка і
справді, так мені здалося, почувалася зле: голова в неї повисла на
тулуб, схилилася як нежива, опустилися ратиці, а потім бубуць — і впала
на долівку.

Циган, що тримав її на ланцюжку, схопившись за голову, почав бігати
довкруж, припадати до тіла, прислуховуючись, чи дихає вона.

—Да така ж добра тварина була,— звернувся співчутливо до присутніх,
немовби виправдовуючись,— і розумна, і вдатлива, і до харчів
невибаглива. Ой батечки, що ж тепер будемо робити?!

Колядники сумно захитали головами і лишень розвели руками.

—Дохтора треба, дохтора! — кинувся Циган до.тата.— Покличте дохтора!

Неньо стенув плечима, мовляв, де ж його взяти в таку пізню пору? Власник
Кізки знову зайойкав, бігаючи довкруж тварини. Але сіра, відкинувши
ратиці, лежала нерухомо. Мені нараз стало шкода тварини. А якщо й
насправді загине, що тоді робитимуть колядники?

—Може, їй води принести? — не втримався я од розпуки.— Зачекайте, зараз
принесу кухлика…

Тільки-но я сказав, як хтось з гурту сповістив:

—А ось і доктор з’явився…

—Ведіть його мерщій сюди! —замахав руками Циган.

Колядники розступилися. Поправляючи пенсне, погордно прошкував
справжнісінький лікар у білому халаті з шапочкою на голові. Він
зупинився і мовив, картавлячи:

—Я лєкар-аптекар. Що тут у вас скоїлося?

—Кізка наша захворіла,—слізно припадав побіля нього Циган.— Ледве
дихає…

—Зар-га-аз перевіримо,— гордо ствердив лікар-аптекар і пошився до свої і
похідної валізки, витяг звідтіля слухавку та й почав обстежувати хвору
тварину.

—Ов-га,— похитав головою.— Надії на виздоровлення ніякої — мусите Кізку
дорізати!

Циган і всі присутні почали слізно впрошувати лікаря, аби той допоміг
якось врятувати життя Кізоньці.

Виждавши хвилину-другу, доки вгомоняться люди, він змахнув правицею:

— Гаразд, спробую!

Діставши з валізи великого шприца, лікар наповнив його рідиною і
заповзявся робити укол. Попервах Кізонька лежала нерухомо, але згодом
заворушилася, звела голову.

—Ожила!—скрикнув на радощах Циган.

—Наша Кізонька жива! —звеселився гурт.

Подякувавши лікареві-аптекареві, Циган хвацько стьобнув тварину
пужалном, і вона тут же звелась на ноги, почала пританцьовувати. Коло
нараз розширилося. Троїсті музики вдарили величальної, і всі присутні
почали танцювати, приспівуючи:

Го-го-го, коза,                       Встрелили козу

Го-го-го, сірая,                      В правее ушко.

Го-го, білая,                           В правее ушко,

Ой розходися,                       В саме сердечко.

Розвеселися,                         Пуць! Коза впала,

По сьому дому,                     Нежива стала,

По веселому!                         А міхоноша    ‘

Де коза ходить,                     Бере дудочку,

Там жито родить,                 Надима козі

Де не буває,                           Та й у жилочку.

Там вилягає.                         Надулась жила,

Де коза ногою,                      Коза ожила.

Там жито копою,                  Та й пішла коза

Де коза рогом,                       Та стрибаючи,

Там жито стогом.                 Та гасаючи,

А в Михайлівні                     Своїх діточок

Всі хлопці стрільці—            Та шукаючи.

Кізка, наче нічого з нею й не трапилося, буцалася до присутніх,
намагаючись залякати своїми гостроверхими рогами. Потім, побачивши мене,
кинулася стрімголов, приказуючи:

—Та я тебе ріжками заколю, та я тебе ніжками притопчу!

Еге, думаю собі, її оживили, а вона ще й конозиться. Та що тут вдієш!
Аби не потрапити під загальний осміх, миттю вискакую на лежанку, потім
на піч і ховаюся за комин.

—Я тебе і на печі дістану! — пригрозила гостророга бешкетниця і замекала
на всю хату.

—Вгомонися, Кізонько,—заспокоює її Циган, накидаючи ошийника. —Ти краще
з господарем хати май справу!

Тварина тут же сікається до батька.

—Зачекай, сіра.— Тато призупиняють долонями її бунтівний дух.— Я
відкуплюся,— і поспішають дістати зі скрині заздалегідь приготовлені
віддарунки.

Тут як тут з’являється і Міхоноша. Тато вкидають у його лантух яблука,
кільце домашньої ковбаси, смаковите печиво, що наготували мама.

—А ось такого ви ще ніколи не куштували! — і подають чудернацької форми
сулію.— Посмакуєте, як завершите колядувати.

Береза підняв посудину і просвітив її крізь каганець.

—Чи, бува, не чародійницькі ліки? — усміхнувсь ватаг.

—Майже,— відповіли тато.— Але, щоб не інтригувати вас, скажу: це
медівка, виготовлена за рецептами старокиївських медоварів. Таким напоєм
користувалися ще за Володимира Великого. Виготовлений він з меду і
лікарських трав. А вистоював я його двадцять п’ять літ…

—Ого-го! За такий віддарунок,— передаючи напій Міхоноші, мовив ватаг,—
мусимо піснею завіншувати.

—Давайте попервах повечеряємо,— звернулися до присутніх ненька.

—Дякуємо красно! — відповів Береза.— У нас ще роботи й роботи — півсела
треба обійти.

Нараз подала голос скрипка. її підтримали бубон і сопілка. Хор заспівав:

Слава нашим господарям.

Що так гречно нас приймали.

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров’я!

Що так гречно нас приймали,

Медом-пивом пригощали.

Всі ми раді в цьому домі

Веселенько погуляти.

Та на цей раз вибачайте—

Нам пора вже вирушати!

Ватага колядників під супровід пісні полишила нашу оселю. На душі було
воднораз радісно і сумно. Радість — од веселої вистави, що її подарували
нам сільські колядники, а сумно — від того, що так швидко скінчилася
обрядодія.

Повечерявши дванадцятьма стравами, я ліг спочивати. Одначе сон довго не
приходив до мене. Перед очима змінювали один одного святкові персонажі —
Ватаг, Циган з Козою, Ведмідь, добрий Лікар і вайлуватий Міхоноша. Які
гарні, думалося мені, в нас народні звичаї. Жити б їм та й жити! Адже що
є краще, коли в оселю напередодні різдвяних та новорічних свят приходять
колядники з найшляхетнішими побажаннями:

Щедрий вечір, добрий вечір,

Добрим людям на здоров’я!

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019