.

До проблеми вивчення українського кіномистецтва останньої чверті ХІХ – початку ХХ ст. (1896-1920 рр.) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 4648
Скачать документ

Реферат на тему:

До проблеми вивчення українського кіномистецтва останньої чверті ХІХ –
початку ХХ ст. (1896-1920 рр.)

Найскладніше питання, що виникає при здійсненні будь-якої історичної
розробки, яка охоплює не одне десятиліття, – проблема періодизації. Не є
винятком і кіномистецтво. Доцільно, однак, відмовитися від дрібного
розподілу історії української кінематографії на маленькі періоди, бо це
обмежує і схематизує висвітлення явищ кіно, що аж ніяк не вкладаються в
тісні, жорсткі межі штучно визначених часових відрізків.

Періодизація історії української кінематографії має відображати
закономірності саме її розвитку як самостійного предмета й об’єкта
вивчення. Тому в основу періодизації мають бути покладені не зовнішні
події, а внутрішня логіка й специфіка історичного розвитку
кіномистецтва, обумовлені як його власними потребами, так і
суспільно-політичними умовами часу, всією історико-культурною
атмосферою.

Вітчизняні видання починали зазвичай історію українського кіно з 1917
року, обмежуючи ранній період його розвитку 1929-м або 1930-ми роками.
Дореволюційні фільми взагалі відсікали від національного кінопроцесу.

Було б неправильно гіперболізувати здобутки дореволюційного кіно в
Україні. Та не можна погоджуватися з московським кінознавцем М.
Лебедєвим, який вважав, що 1917 тут створювали тільки “малоросійські
фільми”, де поверхово втілювалися сюжети з “малоросійського життя”.

Вітчизняне кіно викристалізувалось із засвоєння й плідної абсорбації
саме національних видів мистецтва, демонструючи згодом власні закони,
техніку й способи вислову.

Найвдумливіше підійшов до періодизації початкового етапу розвитку нашого
кіно американський дослідник українського походження Борис
Коваль-Берест, який виділив такі три цикли: Початок українського кіно
(1896-1907); Зародження національної кінопродукції (1907-1917); Перша
українська кінопродукція (1917-1921).

Важко погодитися, проте, з тим, що зародження національного кіно
відбулося вже 1907 року, коли фактично лише з’явився перший ігровий
фільм. Водночас кінопродукція 1917-1923 рр. – доби визвольних змагань –
не становила одного цілого. Це були стрічки, зняті часом людьми, які
опинилися на різних політичних полюсах. Доцільніше сприймати цей період
як єдиний етап розвитку українського кіномистецтва, де в різні роки
виявилися спільні тенденції. Між цими кінозйомками так чи інакше
простежується взаємозв’язок, бо за всіх складних обставин їх часто
здійснювали одні й ті ж митці, що використовували не тільки набутий уже
в кіно досвід, але й ту ж апаратуру й кіноательє.

Приблизно такої періодизації дотримується певною мірою й французький
дослідник українського походження Любомир Госейко в книзі “Історія
українського кіно 1896-1995”, де фахово й об’єктивно, без соціологічних
ярликів викладено дані про фільми й діячів українського екрана.
Щоправда, саме період 1891-1921 рр. в нього найстисліший, позбавлений
якихось цікавих спостережень.

Нам видається доцільним завершити перший етап розвитку вітчизняного кіно
громадянською війною, кінець якої створив нові умови для зйомок і
прокату фільмів. Адже увесь зміст, соціальні й виробничо-організаційні
засади нашого кіномистецтва 1896-1920 років збігаються в часі зі
складним процесом його народження й становлення, що триває до кінця
братовбивчої війни в Україні, коли з’явились нові вимоги до
кіновиробнитцва завдяки споживацькій ленінській політиці в галузі кіно.

Це найменш досліджена галузь нашої культурної історіографії. У вирі
тотальної розрухи, що стала наслідком Жовтневого перевороту, а згодом
“чистки” кінодокументів у 30-ті роки, не збереглися ані більшість творів
дореволюційного кіно, ані копії перших агітфільмів, де часом фігурували
“вороги народу”.

Існують поодинокі розвідки, що торкаються цієї теми (Журов Г. В. З
минулого кіно на Україні. К., 1950; Корнієнко І. С. Українське радянське
кіномистецтво 1917-1929. – К., 1959; Шимон О. О. Сторінки історії кіно
на Україні. – К., 1964 та ін.). Фактично тільки С. Безклубенко зробив
спробу у збірнику лекцій “Українське кіно: Начерк історії (К., 2001)
осмислити з нових позицій деякі моменти раннього періоду розвитку
українського кіно, хоча запропонована ним періодизація далеко не
бездоганна.

Виходячи із сучасних наукових знань, доцільно ширше окреслити й виявити
хоча б у загальних рисах найважливіші проблеми, що й досі замовчуються
або залишаються спотвореними в ряді досліджень. При цьому бажано
уникнути безсторонньої емпіричної описовості та довільних суб’єктивних
оцінок, які суперечать суспільно-політичним умовам доби, тодішньому
історико-культурному середовищу.

Без урахування цих моментів неможливо уявити своєрідність української
кінематографії в період її виникнення, розвиток кінопроцесу в цілому,
розкрити роль перших здобутків вітчизняного кіно, спроби митців різних
напрямків та ідейних орієнтирів художньо осмислити дійсність та
пов’язані з нею перетворення. Настала потреба ґрунтовно осмислити
значення піонерів екрана у формуванні естетики десятої музи, що знайшло
вияв у вагомих своєю тематикою, авторськими й операторськими здобутками,
увагою до літературної класики творах. Такі явища доцільно аналізувати
не відокремлено, а в контексті кращих надбань вітчизняного письменства,
театрального та образотворчого мистецтва початку ХХ століття. Це
дозволить розкрити роль молодої української кінематографії
дореволюційних і перших пореволюційних літ, її намагань протидіяти,
звертаючись до досвіду національної культури, низькопробним мелодрамам і
кінобойовикам, які заполонили тодішній прокат. Також час викрити
поширену донедавна серед наших кінознавців концепцію, внаслідок якої
справді національні й реалістичні твори “з’явились” тільки після
Жовтневого перевороту.

Ще 1957 року в Будинку кіно в Москві відбулася наукова сесія, присвячена
російському дореволюційному кінематографу. Її учасники виступили проти
однобічного підходу до цього самобутнього, творчо багатогранного явища
тільки як до розважального видовища, реакційного за духом і змістом.
Московські дослідники зробили відтоді кілька суттєвих кроків у напрямку
корекції й поглиблення уявлень про дореволюційне кіно, але погляди на
українське кіномистецтво не змінилися.

Намагаючись всіляко возвеличити тоталітарний режим, радянські кінознавці
зазвичай викривлено трактували виникнення української кінематографії.
Спрацьовували хибні теорії, покликані розвінчувати український
буржуазний націоналізм, використовуючи для цього будь-який привід для
дискредитації нашої культури, мови й національної свідомості.

Як і в образотворчому мистецтві, підносився ленінський план
монументальної пропаганди, що в реальності поклав початок знищенню
багатьох пам’ятників минулого, кінознавці пов’язували зародження
вітчизняної кінематографії включно із створенням технічної бази тільки з
більшовицьким переворотом 1917 року, хоч у цей період митці
використовували весь арсенал дореволюційного кіно: техніку, плівку,
павільйони, а головне, його досвід, кадри.

“Лише Велика Жовтнева соціалістична революція відкрила можливості для
широкої організації і розгортання кінематографічної справи на Україні”,
– стверджував І. Корнієнко. Кінознавець обстоював цю думку в усіх своїх
численних роботах. Він не був поодиноким у такому підході.

“Як чужинецькі, так і українські мистецтвознавці до цього часу починали
історію українського кіна від 1917 року. На жаль, ця глибоко хибна
теорія знайшла своїх послідовників навіть в еміграції, – визнає Б.
Коваль-Берест.

У світлі аналогічних заяв важливо дати оцінку тенденційній антихудожній
політиці в галузі кіномистецтва, яка знайшла вияв у пропагандистській
діяльності агітпароплавів і агітпоходів, в усій ідеологічній
спрямованості радянського кіно.

Особливої актуальності набуває сьогодні один важливий момент – питання
про те, кого вважати причетним до творення українського кіно в колишній
імперській Росії, що, як відомо, асимілювала культуру малоросів,
білорусів та інших залежних від неї народів. Адже перша російська
кіностудія почала функціонувати саме в Одесі, перші кінозйомки й
кіносеанси проведені в Харкові, перша кінозірка народилась у Полтаві, а
померла в Одесі.

Згаданий уже Б. Коваль-Берест виявив кінематографістів українського
походження, які працювали в Голлівуді (Джон Годяк, Майк Мазуркі та ін.).
Такий підхід не вирішує справи. Важливо не те, де митець народився, а
його внесок в українську кінематографію.

Кінознавці С. Гінзбург, М. Лебедєв, Г. Журов та ін., які розподілили
твори дореволюційного кіно на російські й українські, не враховували
однієї прикметної обставини: ринкові відносини, що одразу ж склались у
виробництві й прокаті фільмів, постійно порушували географічні межі.
Велика група кінематографістів знімала свої фільми у студії на Сирці,
орендованій у швейцара готелю “Континенталь”, що побудував свій особняк
на чайові, або в одеському павільйоні “Мірограф”. Вони нерідко
звертались до акторів-українців, широко використовували місцеву масовку,
технічний персонал. За таких умов не варто обмежувати українське
кіновиробництво початку минулого століття лише стрічками, створеними
трупою М. Садовського, Д. Сахненка й О.Олексієнка. В Україні працювали й
такі непересічні особистості, як А.Лундін, П. Чардинін, В. Гардін, Ч.
Сабинський та багато інших, що згодом активно співробітничали в нашому
пореволюційному кіно, зумовивши його перші творчі здобутки. Ідеться,
таким чином, про внесок українських тогочасних кінодіячів у
загальнонародне інтелектуальне господарство. Цей аспект, який поки що не
був досліджений, повинен стати об’єктом уваги. Потрібен вдумливий підхід
до мистецьких цінностей, створених завдяки історичним умовам під одним
загальнодержавним дахом.

Давно настала потреба порушити питання про вітчизняне кіновиробництво й
кінопрокат, що відіграли неабияку роль у становленні національного
фільмотворення. Його необхідно вирішувати з урахуванням географічних
кордонів України. Адже до цього часу кінознавці обминали кіномережу на
Галичині, Волині, Закарпатті та Буковині.

І останнє. Оскільки майже не збереглися стрічки, які давали б уявлення
про кінопродукцію 1896-1920-х років, особливу увагу варто приділити
фільмографії, її доробці й уточненню, що допоможе осягнути тематичне й
жанрове розмаїття тодішніх кінокартин. Велику роль при цьому мають
відіграти матеріали бесід з Й. Гарбером, В. Демуцьким, О. Долею,
І.Кавалерідзе, А. Кордюмом, І. Мар’яненком, П. Нечесою, Л. Нікуліним,
М.Перегудою, М. Таут-Корсо, С. Уейтін-Радзинським та іншими кінодіячами,
які й досі лежать недоторканими в архівах.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019