Реферат
не тему:
До питання про сутність реформи як системи
Трансформаційний розвиток, перспективи модернізації держави і
суспільства значною мірою обумовлюються дієвістю механізму здійснення
реформи в єдності двох її базових тенденцій – інерційної й інноваційної.
Міра оптимальності цього поєднання, що знаходить своє відображення у
соціальних результатах життєдіяльності об’єкта, який реформується
(галузь, сфера, суспільство в цілому), дає підстави говорити про
ефективність реформи.
Мета реформування освіти як соціальна потреба за своєю сутністю є
системотворчою. Однак ця мета суб’єктивно неоднаково сприймається
різними соціальними суб’єктами і навіть індивідами (учні, студенти,
вчителі, викладачі тощо), що знаходить своє відображення в різних формах
відношення до освітньої реформи – від сприяючого, до такого, що чинить
опір. Об’єктивно сам освітній процес, так само, як і освітня реформа, є
єдністю стійких або інерційних явищ, з одного боку, і нових,
інноваційних процесів, сутність яких обумовлює структуру та функції
освітньої реформи. Саме тому освітній реформі притаманні конфлікти,
колізії як внутрішня суперечність нового й старого, того, що виникло з
уже існуючим, стійким, інерційним, рутинним. І це є цілком природно.
Адже без передачі стійких форм соціального досвіду у вигляді інформації,
знань або уявлень формувати новий соціальний досвід навряд чи можна. В
іншому випадку буде втрачатися наступність, стійкість процесу,
можливість його відтворення на більш високому рівні. Звідси інерційний
характер освіти багато в чому пояснюється потребами подальшого розвитку
суспільства, обумовлюється відповідним типом суспільства, його
характером – відкритим або закритим, перехідним або модернізаційним.
Звідси можна зробити висновок, що співвідношення інерційності та
суб’єктності як здатності змінювати соціальне середовище може
розглядатися як відправна методологічна підвалина осягнення сутності
освітньої реформи, ЇЇ структури, етапів проведення, результатів та
наслідків її втілення.
Поняття «реформа» онтологічне й гносеологічне пов’язується з соціальним
розвитком, його стадіями – стабілізацією, модернізацією, історичним
поступом (див. про це докладніше: Гавриленко І.М., Мельник П.В., Недюха
М.П. Соціальний розвиток. – Ірпінь, 2001. – С.424 – 468).
Немає потреби доводити, що в умовах перехідних суспільних станів
розробка й відпрацювання оптимального механізму здійснення реформ є
водночас і засобом розвитку, інструментом утвердження громадянського
миру, зняття соціальної напруги, подолання конфліктів у суспільстві, від
яких, як відомо, потерпає насамперед економіка, соціальна сфера,
міжнародний імідж країни.
Своєрідність ситуації в Україні полягає в тому, що політична й
інтелектуальна еліта продукують на достатньому рівні сутність, напрями,
варіанти та способи здійснення, корекції реформ, але останні, як відомо,
не йдуть належним чином. У чому ж причина? Хотілося б викласти з цього
приводу декілька міркувань. Стримуючим, а то й гальмуючим чинником
виступають управлінці середнього рівня, а також певна частина
адміністрації на місцях у силу їх інерційного способу мислення,
командного стилю прийняття та виконання рішень. Кваліфікаційний рівень,
стиль управління більшості державних службовців порівняно з так званим
радянським періодом практично не змінився і не відповідає ні характеру
перехідного періоду, ні тим більше ринковим відносинам. Нині потрібний
інший стиль державного менеджменту – прагматичний, зорієнтований на
логіку з’ясування сутності тієї чи іншої ситуації та в разі необхідності
її оперативної корекції. А це означає, що, по-перше, необхідно здійснити
перехід від адміністративно-командно-розпоряджуючого типу управлінського
апарату до функціональної моделі його побудови з чіткою орієнтацією на
здійснення ринкових перетворень. Для цього необхідне радикальне
оновлення апарату щодо змісту діяльності з визначенням його
функціональних можливостей, формулюванням чітких критеріїв кадрового
добору (щось на зразок «Сертифікату компетентності» в Англії), розробки
критеріїв оцінки державних службовців (рівень знань, особистісні якості,
професійна й персональна мотивація, фізичні та сенсомоторні здібності
тощо). По-друге, відповідно до функціональної моделі системи управління
потребують перегляду відносини «центр – регіони» в бік налагодження
рівноправних, партнерських, однаково зацікавлених в успіху стосунках. На
зміну диктату центральної влади та її атрибутам має прийти діалог і
співпраця, технологія партнерського досягнення успіху на засадах
особистої (політичної) відповідальності за прийняті рішення та характер
їх виконання, доцільного витрачання коштів як головного показника
ефективності господарювання структури та її керівника. Варто при цьому
зазначити, що децентралізація повинна здійснюватись таким чином, щоб
держава залишалась головною діючою особою у реформуванні країни й
виступала гарантом національної єдності та соціальної злагоди,
запровадженні відносин соціального партнерства.
Для ефективного здійснення політики ринкового реформування потрібні, як
відомо, чотири якості: по-перше, вона має бути максимально простою,
доступною для розуміння; по-друге, реформа має бути інформаційно
забезпечена; по-третє, – соціальне справедливою і, по-четверте, ставити
жорсткі перепони від спроб уникнення сплати податків та передбачати
санкції в разі їх несвоєчасної сплати. На перших двох позиціях хотілося
б зупинитися докладніше.
Ue
??¤?¤?$???????U
Ue
ту його мети, шляхів, механізмів та технологій, методології здійснення
(концепція, ідеологія, утопія), ініціаторів та суб’єктів реформування з
урахуванням їх мотивів та дійсного відношення до реформи, а також
механізмів винагороди за співучасть у реформаторській діяльності.
Аналіз співвідношення інерційності й суб’єктності різних структурних
компонентів, що беруть участь у процесі реформування освітньої галузі в
Україні, дає змогу виявити основну тенденцію саморуху змісту освіти та
організаційних форм ЇЇ здійснення, яка фактично виявляється у вигляді
двох складових.
З одного боку, це процес реструктуризації освіти як стрімке збільшення
спеціалізованих закладів освіти з поглибленим вивченням предметів –
гімназій, ліцеїв, коледжів, становлення навчальних закладів приватної
форми власності, так само як і не критичне перенесення західних зразків
освіти в своєрідні соціокультурні умови України, що певною мірою можна
розглядати як один із показників втрати внутрішньої інерційності освіти,
а, значить, і досягнень попередньої школи – особливо у частині
всеохопності контингенту навчання.
З другого боку, зазначений процес може свідчити про перекоси, слабкі
ланки реформування, зокрема слабке впровадження компенсаторної освіти
для дітей-інвалідів, реабілітаційної освіти для колишніх в’язнів тощо,
ставка на «швидку», прагматичну освіту, що дає роботу і заробіток і т.
ін. , але не завжди знання і професійну підготовку.
Мета реформування освіти має бути осягнута насамперед як системотворча,
як проект соціального розвитку життєво важливої галузі суспільства в
єдності двох базових тенденцій, що визначають зміст освіти та
організаційні форми її здійснення, мотивів, місця та ролі основних
суб’єктів у реформаторському процесі, етапів його проведення. У
контексті мети реформування як системотворчої має бути проаналізована
ситуація стійкої рівноваги двох зазначених тенденцій – інерційності та
інноваційності як засобу розвитку системи. Адже безперечним є той факт,
що занадта інерція обертається завжди застоєм і рутинізацією освіти, а
гіпертрофована ставка на інновації може загрожувати втратою вже
завойованих позицій, статусу, престижу освіти тощо. Це по-перше.
По-друге, осягнення мети реформи як системотворчої передбачає, що її
(мета) сутність не може бути зведена до функцій кожного з суб’єктів
реформаторського процесу або навіть усіх їх, разом узятих. Як
уявляється, це дає змогу чіткіше визначитися з роллю та завданнями
діяльності кожного суб’єкта в його підпорядкуванні системній меті,
визначити рольове або функціональне місце кожного суб’єкта, його
можливості у системі реформаторського процесу, розглянути міжсуб’єктні
зв’язки, їх підпорядкованість по вертикалі та горизонталі.
По-третє, для успіху реформи доцільно класифікувати суб’єктів
реформаторського процесу не тільки за їх різновіддаленістю від мети
реформування освіти, а й за їх потребами й можливостями відтворити себе
засобами освіти, могутності впливу на характер та інтенсивність
протікання освітніх реформ. Розгляд цього питання є нагальним і в
контексті аналізу соціальної зумовленості освітніх реформ, адже освіта є
інструментом соціальної селекції, відтворення й посилення соціальної
нерівності в українському суспільстві і, як наслідок, може сприяти
посиленню або послабленню явищ соціальної напруги й конфліктності
соціуму.
Значення освіти важко переоцінити у контексті соціального розвитку,
реалізації можливостей людини, її самореалізації, утвердження більш
справедливого й гуманного суспільства, творенням, за висловом Івана
Павла II, «нової історичної ери», підвалини якої – технології,
продуктивність і ефективність не можуть бути досягнуті поза сферою
освіти.
І, нарешті, по-четверте, системотворчі можливості реформування освіти
передбачають налагодження моніторингу про стан справ у галузі, хід
реформи, причини та наслідки можливого гальмування перетворень,
діяльність суб’єктів реформаторського процесу, об’єднань громадян,
вивчення громадської думки тощо.
У країнах з перехідною економікою справедливо вважається формула:
«Ринкові перетворення здійснюються в такій мірі й ідуть з такою
швидкістю, в якій вони визріли в громадській думці». Що ж стосується
населення України, то більшість населення знаходиться в своєрідному
суперечливо-невизначеному соціальному стані щодо курсу на ринкове
реформування суспільства, оскільки, з одного боку, прагне якомога
скоріше пройти болісний етап перетворень на засадах самоорганізації, а з
іншого, – виступає, попри суб’єктивні прагнення, в ролі об’єктивного
сповільнювача трансформаційних процесів. А це означає, що на рівні
масової свідомості відсутнє необхідне в таких випадках розуміння
сутності трансформаційних перетворень, у тому числі дій влади й
опозиції, низький рівень довіри до них. Успіх же реформ, особливо в
умовах неструктурованого суспільства, яким є Україна, значною мірою
залежить від того, наскільки вони сприймаються населенням, пересічними
громадянами країни. Виходячи з цього твердження, можна зазначити, що
існує нагальна потреба в широкому інформуванні населення про
необхідність, сутність та цілі реформування суспільства, його окремих
сфер і галузей, обговорення можливих результатів з метою формування
адекватної соціально-політичної атмосфери, достатньої соціальної бази
для проведення реформ, зокрема в освітянській сфері. Цей крок можна
вважати доречним з метою сприяння налагодженню діалогу влади і народу,
знаходження певної рівнодіючої подальшого здійснення реформ, а, значить,
і визначення вектора розвитку країни. Необхідність цього заходу
пов’язується ще й з тією обставиною, що інформаційне забезпечення
реформи обумовлюється загально цивілізаційними чинниками, зокрема
формуванням інформаційного суспільства, на створення якого працюють
сучасні технології. Україна, як країна з потужним інтелектуальним
потенціалом і поки що остаточно не втраченою перспективою зростання, не
може залишатися осторонь цього планетарного явища.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
