.

Діяльність органів по українізації вищих ланок державного апарату УРСР (20-ті роки ХХ ст) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
380 3181
Скачать документ

Реферат

на тему:

Діяльність органів по українізації вищих ланок державного апарату УРСР
(20-ті роки ХХ ст).

Спроби вирішення національного питання в період перших років
становлення радянської влади на Україні показують, що існуючі протиріччя
не могли бути вирішені за умов тогочасної суспільно-політичної системи.
І дійсно, чи могло суспільство, засноване на принципах пролетарської
єдності та інтернаціоналізму, на ствердженні пріоритету класових
інтересів над загальнолюдськими цінностями досягти національної злагоди?
Категорично відповісти ні – не можна, адже здобутки доби коренізації
вказують на те, що проблема була поставлена вірна й шляхи її вирішення
були окреслені адекватні. Нащадки можуть використовувати досвід,
вивчаючи здобутки того періоду. Взагалі всі протиріччя політики
українізації найбільшою мірою можна проілюструвати на взаємовідносинах
двох стовпів тогочасного політикуму: Л.Кагановича й О.Шумського. Один
українізатор за наказом, інший – за потягом душі й свідомості. Засоби й
методи, які використовували ці два представники керівного
партійно-державного проводу України, їх різність та взаємосплетіння, все
ж таки доводять, що спиралися вони на існуючу систему, а звідси – й
наслідки.

Саме система, штучно підштовхуючи українізацію, гальмувала її розвиток,
цькувала “націоналістів”, декларуючи правомірність політики. Протиріччя
породжували проблеми, а ті, в свою чергу, або вирішувались, або ні, що
свідчило про неспроможність керівництва виконати поставлені завдання.
Дуже гостро стояло питання про необхідність існування й діяльність
керуючого та координуючого органу для проведення цієї політики в життя.
В перші два роки українізації в системі державної влади не існувало
відомства, яке безпосередньо займалося б організацією та контролем за
виконанням декретів та настанов щодо українізації державного апарату.
Хибно вважалося, що заклик партії українізуватися буде з ентузіазмом
сприйнятий всіма прошарками українського суспільства. Але час показав,
що великий процент тогочасного населення України не лише байдуже й без
натхнення ставився до кампанії українізації, але й проявляв відкриті
українофобні настрої. Процес українізації, наштовхнувся на труднощі й
майже захлинувся. Постало питання про необхідність створення органу,
який би взяв на себе відповідальність і весь тягар поточної роботи щодо
українізації радянського й партійного апаратів. Перші спроби покласти цю
роботу на якесь відомство вже були, був і перший досвід, що давав
зрозуміти, яким має бути цей орган, кого він має представляти, які мати
законодавчі права й організаційні функції, чим безпосередньо займатися,
та кого притягувати до відповіді.

Щодо стану наукової розробки українізуючої тематики, то слід зазначити,
що як вітчизняна, так і зарубіжна історіографія торкалися лише загальних
її проблем, а глибоке наукове дослідження, було відсутнє, хоча загальна
наукова спадщина у сфері українізації представлена такими
істориками-науковцями, як: В.Лозицький [1], Я.Дашкевич [2], Г.Касьянов
[3] та ін. Позате українська історична наука ще не знає окремих
монографій, які безпосередньо були б присвячені українізації у всіх її
виявах, тим більше якщо мова йде про окремі, важливі проблеми.

Мета даної наукової розвідки – на основі зібраного й вивченого
матеріалу, висвітлити картину організації та діяльності перших керуючих
та координуючих органів у царині українізації, органів державної влади й
управління. Одне з конкретних завдань – вивчити позитивні та хибні
моменти в роботі цих органів.

Найпершим органом, який можна назвати керівним у сфері українізації,
була комісія Раднаркому УРСР по проведенню в життя директив XII
партійного з’їзду з національного питання, створена у червні–липні 1923
р. Очолив комісію тогочасний голова РНК X.Раковський. Комісія мала
вивчати питання про шляхи й темпи українізації, розробити й подати на
затвердження декрет (він був прийнятий 1 серпня 1923 р.). На другому
засіданні 3 липня 1923 р. члени комісії заслухали повідомлення про те,
що за попередніми підрахунками, співробітників, які потребують навчання
українській мові, в радянських установах України близько 50 тисяч (це
при тому, що по Україні радянських службовців всіх рівнів було не більше
75 – 80 тисяч). Комісія розрахувала, що потрібно організувати приблизно
500 курсів із загальною кількістю персоналу в 1500 чоловік [4, – Ф.166,
– Оп.2, – Спр.ЮОЗ, – Арк.22 – 23]. Ці розрахунки були покладені в основу
розробки декрету “Про заходи забезпечення рівноправності мов і про
допомогу розвитку української мови”. Але саме в ньому було закладено
найбільші помилки, які стали причиною невиконання цього документу.
По-перше, цифри загальної кількості службовців та курсів були взяті
абсолютні та середні, в той час, коли треба було провести порівняльний
аналіз вже існуючих факторів. Цю проблему треба було розглядати під
кутом регіонально-географічним, порівнюючи тогочасний стан поширення
української мови в різних містах і регіонах. Не можна було не брати до
уваги й несхожість культурних і мовних рівнів різних прошарків
службовців та специфіку їх роботи. По-друге, за прямі матеріальні
витрати бралися лише кошти, що йшли на організацію курсів української
мови, а треба було враховувати й витрати на українізацію паперів,
документів, преси, книжкової продукції тощо. По-третє, члени комісії
вважали, що вистачить 500 курсів, таким чином на кожні курси припадало
100 слухачів і 3 викладачі. І знову розрахунок проводився за оптимальним
варіантом. Виходило, що кожен з викладачів мав підготувати з української
мови групу з 33 осіб у 4-місячний термін, щоб, як вимагав закон,
українізація могла закінчитися 1 січня 1924 р. Але на практиці це було
нереальним. Не всі слухачі могли українізуватися за такий короткий
термін, курси з української мови були організовані в різних місцях не
одночасно, а викладання в таких великих групах не могло бути якісним.
Таким чином, комісія, поверхово вивчивши існуючи умови та фактори
реального життя, від самого початку зробила неправильні наголоси на
деяких проблемах українізації, особливо, щодо терміну.

На вищезгаданому засіданні комісії викликав суперечки вислів: “дві
державні мови”, який був записаний у проекті декрету. Мабуть,
передбачаючи неможливість існування в тих умовах однієї державної мови в
Україні, члени комісії прийшли до висновку, що більш реальні, як
державні, “дві найбільш поширенні мови (українська та російська)” [4].
Згідно постанови того засідання, планувалося протягом року перевести
ВУЦВК, РНК, НК освіти, НК земельних справ, НК юстиції, НК фінансів, НК
внутрішніх справ на українське діловодство. Члени комісії вважали за
доцільне розробити інструкцію, згідно якої, відповіді на ділові папери,
що були написані українською мовою повинні були даватися теж виключно
українською мовою. Відповідно, на російськомовні запити виключно
російською мовою, а міжвідомчу переписку передбачалося вести переважно
українською мовою. [4, – Арк.24]. На наступному засіданні 9 липня 1923
р. комісія все ж визнала за необхідне, щоб усі центральні органи вели
своє діловодство переважно українською мовою, а зносини цих центральних
органів між собою та з губернськими органами також мали базуватися на
україномовному діловодстві. Коли виникла дискусія з приводу пільгового
віку для вивчення української мови, всі присутні проголосували за вік 50
років як такий, після якого службовець має пільги при вивченні мови,
хоча, дехто пропонував визнати за такий вік 40 років. На одному із своїх
засідань комісія розглянула й питання про Харків як столицю України.
Було вирішено розробити план зосередження у Харкові українських
культурних споруд. Це рішення було дуже слушним, адже майже повна
зросійщеність столиці УРСР негативно впливала на процес українізації.

Проіснувавши близько місяця, Комісія Раднаркому постановила просити РНК
запропонувати НК юстиції розробити, на основі протокольних постанов
комісії, проект загального декрету та представити його на затвердження
РНК. Таким чином, ця комісія була першим державним органом, який
безпосередньо займався проблемами українізації, і хоча її функції
обмежилися лише розробкою проекту декрету, все одно це було великим
здобутком, адже завдяки роботі цієї комісії з’явився документ великої
важливості.

Для українізації по партійній лінії діяла комісія ЦК КП(б)У з
національного питання, яка в травні 1923 р. виступила з постановою про
декретування обов’язкового знання всіма державними службовцями двох мов.
Пропонувався термін – 1 рік. Але, виходячи з того факту, що комісія була
партійним органом, цілком ясно, що вона не повинна була займатися
питанням українізації центральних органів державної влади, хоча
зрозуміло, що партійні постанови торкалися майже всіх сторін
суспільно–політичного життя. До цієї комісії, а іноді до бюро
Секретаріату ЦК КП(б)У надсилалися звіти про стан загальної українізації
в держапараті. Так, у жовтні 1923 р. в ЦК КП(б)У надійшов документ від
ВУЦВК, в якому зазначалося, що робота ВУЦВК щодо українізації
розподіляється на дві частини: українізацію власного апарату ВУЦВК і
українізацію підлеглого апарату, головним чином в Губвиконкомах. ВУЦВК
підкреслював, організував курси української мови для співробітників у
своїх стінах. Всього на курсах навчався 41 співробітник. Далі у звіті
зазначалося: “Для того, аби надати роботі по українізації апарату ВУЦВК
більшої важливості і для того, щоб зміцнити ту частину апарату, яка вже
перейшла на українську мову, вжито такі заходи: а) призначено нового
керуючого справами ВУЦВК, що знає мову; б) встановлений прийом нових
співробітників, виключно таких, що знають мову; в) взята на службу
українська стенографістка” [4, – Ф.1. – Оп. 2, – Спр. 940, – Арк. 113].
Іншим органом, куди надходили документи щодо українізації і звідки
чекали на допомогу, був Народний комісаріат освіти. НКО методологічно
керував українізацією і разом з НК робітничо–селянської інспекції
здійснював перевірку цього процесу. Цей наркомат був унікальною
інституцією: “одночасно міністерство освіти та супер міністерство, якому
було доручено контроль над культурними справами республіки та
українізацію в усіх сферах життя” [5, 111]. За браком єдиного керуючого
органу, НКО мав очолити цю роботу, тим більше, що в керівництві
Наркомосу майже завжди знаходились активні українізатори. З 1923 р. НКО
очолював боротьбист Г.Гринько, якого зняли в 1923 р. за “надмірну
українізацію” [6, 111]. З 1924 по 1927 р. НКО керував О.Шумський, якого
теж було знято з посади за надто активну, на думку Москви, позицію у
справі національного відродження. У 1927 р. до керівництва справами НКО
прийшов М.Скрипник, який “не тільки підсилив авторитет партійного
керівництва українізації, а й посилив та підніс на вищий, так би мовити,
державний рівень і сам процес українізації” [7, 69]. Протягом всього
періоду українізації НКО не втратив свого впливу на цей процес. Навіть
коли вже була організована Центральна комісія українізації, НКО залишив
за собою методичні, контрольні й дещо організаційні функції щодо
українізації центральних органів державного апарату.

Ще у 1923 р. саме на НКО було покладене завдання зібрати інформацію та
матеріали щодо українізації держапарату. Так ЗО липня того року Наркомос
видав обіжник, в якому просив негайно надати такі відомості про хід
кампанії по українізації: а) які установи будуть українізуватися у першу
чергу, які у другу і т.д.; б) в який термін передбачається провести
українізацію; в) як проводиться українізація (організація курсів, прийом
робітників, які знають українську мову) [4, – Ф.Р–166, – Оп.З, –
Спр.ЮЗЗ, –Арк.83]. Відповіді на ці питання треба було надіслати не
пізніше 31 липня, а вже наступного дня був затверджений декрет “Про
заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвитку
української мови”.

?????¤?¤?$????обітник цього відомства К.Мушастий за мандатом НКО
здійснив перевірку загального стану українізації Найвищого Суду УРСР.
Результати, подані до НКО, виявилися вкрай незадовільними. Як
з’ясувалося, всі співробітники НС УРСР непартійці проходили перевірку і
їх було зараховано до відповідних категорій, але майже всі співробітники
члени партії виявили мало бажання вивчати українську мову, мотивуючи це
різними причинами. Курси української мови працювали в стінах НС УРСР з
вересня 1923 р. по 26 квітня 1926 р. Перевіряючий особливо підкреслив
той факт, що адміністрація “порушувала волю Уряду, приймаючи службовців
на посади без знання української мови” [4, –Ф,166, –Оп.5, –Спр.408,
–Арк.185]. 40 таких осіб було зараховано до установи після 15 липня 1925
р. І хоча, на думку перевіряючого, НС був українізований на твердих 60%,
це ще не доводило свідомого ставлення до політики українізації. Він
підкреслював, що урядові службовці, боячись втратити посаду, активніше
ставилися до українізації, а відповідальні ховалися за мур партійності й
перевантаження роботою. Враховуючи ці моменти, співробітник Наркомоса
досить категорично пропонував за незнання української мови звільняти з
посад працівників, незалежно від характеру роботи.

На підставі липневої (1925 р.) постанови Раднаркому при НКО було
створено підвідділ ліквідації української неписьменності (Укрлікнеп),
який централізовано приступив до організації курсів і методичного
керівництва справою українізації [8, – 4.56, – Арт.332]. На цей орган
покладалася вся відповідальність за нормальне і якісне функціонування
курсів. ЦК по українізації радапарату при РНК УРСР так зверталася до
Укрлікнепу: “…Одержано з місць декілька повідомлень про відсутність в
достатній мірі на місцях українських книжок при книгозбірнях, а також
про недостатність вказівок, програм та інструкцій. ЦК по українізації
пропонує вжити заходи щодо усунення вищезазначених хиб і забезпечення
нормального ходу роботи курсів” [4, – Спр.78, – Арк..46]. Таким чином,
Укрлікнеп був підлеглим Центральній комісії по українізації радянського
апарату при РНК УРСР, хоча до Укрлікнепу НКО й надсилалися загальні
відомості про стан українізації службовців.

В тісному контакті з НКО на терені українізації працював Народний
комісаріат робітничо–селянської інспекції, на який згідно п.17 постанови
ВУЦВК та РНК УРСР від ЗО квітня 1925 р., покладався обов’язок допомагати
установам у роботі щодо українізації [8, – 4.26, – Арк.202]. НКРСІ
підтримував та допомагав Укрлікнепу вказівками, інструкціями і своїм
авторитетом. Контролюючи центральні установи, НКРСІ примушував останні
до вироблення календарних планів українізації своїх установ, заснування
курсів, збільшення відсотку листування українською мовою в межах України
та утворення україномовного оточення, яке б допомагало співробітникам
радянського апарату зрозуміти необхідність цієї політики і свідомо її
сприймати. Так, НКРСІ звертався до НК внутрішніх справ, ВРНГ,
Уповноваженого НК пошт і телеграфів, Уповноваженого НК шляхів у справі
вживання співробітниками української мови в розмовах із відвідувачами.
Уповноваженим НК пошт і телеграфів та НК шляхів було зауважено, що
необхідно українізувати написи, штемпелі, печаткиобливо на
кореспонденції, що йде з–за кордону [4, – Ф.1,– 0п. 2, – Спр.3879, –
Арк.115].

Цей наркомат найбільше уваги приділяв перевіркам та контролю. Доповіді,
звіти та службові записки, які НКРСІ подавав у різні інстанції, були
дуже критичні й гострі. “Українізація держапарату до цього часу дала
невеликі наслідки: а) короткотермінові курси не могли дати належного
знання; б) не було централізованого керування та обліку наслідків роботи
курсів у Всеукраїнському масштабі; в) несвоєчасний та надто обмежений
відпуск коштів. …Партійців, що знають мову 18%, позапартійців – 43,7%;
відсутність гострих вказівок та натиску з центру та з боку
відповідальних працівників” [4, – Арк..171]. Такі висновки були типовими
при перевірках, які здійснював НКРСІ. Але цей наркомат приділяв контролю
за надто велику увагу, нехтуючи іншими формами роботи. Так, Народний
комісаріат охорони здоров’я в одному зі звітів вказав: “…НКРСІ ні
інструктивних, ні практичних порад не подано” [4, Ф.324, – Оп.2, –
Спр.1525, – Арк.1]. В той час, коли ще не було спеціального керуючого
органу в сфері українізації, це було дуже великою помилкою з боку НКРСІ.
Були й інші хиби. Наприклад, у січні 1927 р. Наркомат РСІ, помилково
проаналізувавши стан загальної українізації державного апарату та шляхи
подальшого розвитку цієї кампанії, видав постанову, згідно з якою
відомчі комісії по українізації підлягали розформуванню як такі, що
виконали своє призначення. Лише після засідання комісії ПБ ЦК КП/б/У,
яка не підтримала цього рішення, НКРСІ на своїй Колегії у червні 1927 р.
був змушений скасувати цю по станову [4, –Ф. 166, – Оп.6, – Спр. 10840,
– Арк.70].

І все ж таки, треба відмітити велику роботу, яку проводив НКРСІ у сфері
українізації. Комісаріат працював плідно й оперативно, підкреслюючи
необхідність процесу, стверджуючи його безповоротність. НРСІ разом з НКО
протягом, особливо 1923 – 1925 рр. були тими органами, які несли на собі
всю вагу поточної роботи з українізації, підтримували цю політику, не
даючи їй підупасти. Необхідно підкреслити, що на протязі перших двох
років доби коренізації, на Україні так і не було організоване відомство,
яке б одноосібно керувало цим процесом, відповідаючи за нього,
оформлюючи та скеровуючи його хід. Як вважає Дж. Мейс, “поки партію
очолював Квірінг, українізація залишалась справою культурною. Але баланс
сил у КП/б/У змінився у квітні 1925 р., коли на посаді генерального
секретаря Квірінг був замінений Л.Кагановичем – вірним прихильником
Сталіна, який був надісланий з Росії з наказом енергійно продовжувати
українізацію партії та держави” [9, 222 – 223]. Щоб практично очолити
роботу у царині коренізації, 21 квітня 1925 р. була сформована комісія
Політбюро ЦК КП/б/У. План передбачав завершення основної роботи комісії
ПБ з українізації до початку вересня, але комісія працювала навіть і в
1928 р. На своєму другому засіданні комісія розглянула питання про план
роботи та організацію підкомісій, а саме: підкомісії по українізації
партії й парторганізаційних заходів, підкомісії з народної освіти,
українізації державного апарату, підкомісії з українізації преси, з
українізації профспілок і та ін. [10. – Ф.1, – Оп.20, –Спр.1876, –
Арк..85]. До складу комісії входили такі відомі державні та партійні
діячі, як В.Затонський, Л.Каганович, В.Чубар, М.Скрипник, Д.Лебідь,
О.Шумський, О.Шліхтер. Такий авторитетний склад давав їй змогу швидко
вирішувати різні поточні проблеми, без огляду на будь–який орган влади,
принаймні на території України. Так, на одному з перших засідань ця
комісія постановила відмінити існуючі перешкоди у справі видачі дозволів
на видання словників приватними особами й установами, встановивши лише
контроль НКО за методологічними питаннями. Крім цього, Наркомос отримав
дозвіл закупити за кордоном російсько–український словник Уманця та
українсько–російський словник Грінченка, кожний у кількості 5000
екземплярів.

Починаючи зі свого шостого засідання у серпні 1925 р., комісія проводила
свою роботу українською мовою. Засідання її проходили досить
нерегулярно: по 2 засідання на місяць, а іноді одне на 2 місяці. Але,
завдяки авторитетності своїх членів та вагомості посад, які вони
займали, ця комісія була останньою інстанцією у справі українізації. В
той же час, комісія ПБ поточною роботою не займалася, розглядаючи лише
важливі загальнодержавні питання у цій сфері. Мабуть, цим і була
обумовлена нерегулярність її засідань, тобто члени комісії збиралися на
її засідання лише в разі накопичення серйозних проблем. Вищезазначене
пояснює й підлегле становище Центральної комісії по українізації
держапарату стосовно до комісії ПБ. Наприклад, комісія ПБ по
українізації на своєму засіданні від 6 грудня 1926 р. ухвалила дозволити
ЦКУР розіслати на місця розпорядження про те, що обов’язковому вивченню
української мови підлягають робітники, яким не більше 50-ти років. Таким
чином, і в цій ситуації партійний орган займав зверхню позиці. Коли
виникла проблема з неможливістю швидко українізувати російськомовних
відповідальних співробітників через їх “обтяженість” працею та нестачею
україномовних заступників, це питання також розглядала комісія ПБ.
О.Шумський висловив думку, що слід дати дозвіл по лінії рад витрачати
потрібні суми на оплату вчителів для відповідальних співробітників. Але
члени комісії проголосували за протилежну редакцію постанови: “Маючи на
увазі, що деякі установи за свій рахунок засновують спеціально для своїх
відповідальних та кваліфікованих робітників додатково курси української
мови, підтвердити директиву по радянській лінії в справі заборони
установам, при яких існували курси української мови в установлений
термін, витрачати кошти на додаткові курси” [10, – Ф.1, – Оп.20, –
Спр.2247, – Арк..86].

На початку 1927 р. постало питання про доцільність подальшого існування
відомчих комісій по українізації та Центральної комісії по українізації
державного апарату. Розглянувши це питання, комісія ПБ визнала, що
відомчі комісії треба залишити, але з тим щоб відповідальність за
проведення українізації покласти на керівників установ. Стосовно питання
про ЦКУР на засіданні від 31 січня 1927 р. з протилежними думками
виступили В.Чубар та М.Скрипник. Перший зазначив, що проведення
українізації – це державний захід, і тому не слід залишати комісію. Він
підкреслював, що час оперативного керівництва вже минув і залишилося
лише стежити за перебігом подій й виправляти ті чи інші хиби. На це
М.Скрипник зауважив, що “…коли ми зараз скасуємо комісії по
українізації, то це буде мати психологічне та політичне значення –
поворот в справі українізації” [10, – Там само. – Арк.40]. Перемогла
думка М.Скрипника, і комісії були залишені. Вони проіснували до початку
30–х років, аж поки процес українізації не був згорнутий безповоротно.

Таким чином, зрозуміло, що у перші два роки проведення в життя
українізаційної політики, однією з найбільших хиб у цій важливій сфері
суспільного життя тогочасної України була відсутність єдиного й
авторитетного державного органу по керівництву та координації
українізаційного процесу. Перекладання керуючих та інших функцій на
різні державні органи порушувало цілісність політики, розпорошувало
сили, вносило дезорганізацію до цієї справи. Незважаючи на попередній
період достатньо плідної роботи, активна українізація як
загальнодержавна політика розпочалася лише після створення у квітні 1925
р. Всеукраїнської комісії українізації радянського апарату при РНК УРСР.
Саме після цього почався новий етап українізації всіх органів державної
влади й управління.

Література:

Лозицький В. Політика українізації в 20 – 30-х роках: історія, проблеми,
уроки // Український історичний журнал. – 1989. – №3.

Дашкевич Я. Українізація: причини і на слідки // Слово і час . – 1990.
–  №8.

Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920-х – 1930-х років: соціальний
портрет та історична доля. – К.,1992.

Центральний державний архів вищих органів влади України.

Кравченко Б. Національне відродження та робітничий клас на Україні в
1920-х роках // Сучасність. – 1984. – № 1 – 2.

Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття /1000
– 1941/. Стан і статус. – Мюнхен, 1987.

Гришко В. Український націонал-комунізм на історичній пробі доби
українізаці /1923 – 1933/ // Сучасність. – 1978. – № 12.

Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського Уряду України. –
Харків, 1925. – № 1.

Mace J. Communism and the dilemmas of National liberation: National
Communism in Soviet Ukraine. 1918 – 1933. Cambridge-Massachusetts, 1983.

Центральний державний архів громадських об’єднань України.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020