.

Діяльність київських мистецтвознавців 1917-1920 рр. у справі збереження художніх колекцій та збірок старовини (за архівними документами та літературни

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3792
Скачать документ

Реферат на тему:

Діяльність київських мистецтвознавців 1917-1920 рр. у справі збереження
художніх колекцій та збірок старовини (за архівними документами та
літературними матеріалами)

В останнє десятиріччя було видано цілу низку ґрунтовних досліджень з
історії охорони пам’яток в Україні, в яких є цікава, але різноманітна
інформація про київські художні колекції та збірки старовини. Це праці
В. Акуленка, С.Заремби, О. Нестулі та ін. На жаль, і досі немає
фундаментального мистецтвознавчого дослідження, в якому було б зібрано
матеріали про художні колекції і збірки старовини Києва ХІХ – початку ХХ
ст., про їхній характер, склад, про самих колекціонерів. Мистецтвознавці
в першу чергу вивчають визначні київські колекції: Міського музею (зараз
Національний художній музей), Ханенків, О. Гансена, сім’ї Терещенків.
Між тим для з’ясування, врешті, для осмислення колекційного руху,
загального культурного контексту мистецького життя міста при нагоді
стають деякі матеріали з історії діяльності київських мистецтвознавців
упродовж 1917-1920 рр. Саме в ці роки змінився напрямок у роботі
мистецтвознавців: від наукової праці необхідно було переходити до
практичної – врятувати й зберегти художні та історико-культурні
пам’ятки. Слід підкреслити, що саме в 1910-1920-ті рр. сформувалася
славетна київська школа мистецтвознавства, представлена видатними
вченими: Дмитром Володимировичем Антоновичем (1876-1957), Миколою
Федотовичем Біляшівським (1867-1926), Сергієм Олександровичем Гіляровим
(1887-1945), Федором Людвиговичем Ернстом (1891-1949), Поліною
Аркадіївною Кульженко (1901-1982), Миколою Омеляновичем Макаренком
(1877-1936), Григорієм Григоровичем Павлуцьким (1861-1924), Миколою
Івановичем Петровим (1840- 1921), Миколою Адріановичем Праховим
(1873-1957), Стефаном Андрійовичем Таранушенком (1889-1976), Костянтином
Віталійовичем Широцьким (1886-1919), Федором Івановичем Шмітом
(1877-1942), який упродовж 1921-1924 рр. працював у Києві, Вадимом
Михайловичем (1876-1957) і Данилом Михайловичем (1877-1927)
Щербаківськими та інші. Завдяки цим ученим українське мистецтвознавство
перетворилося в респектабельну (самодостатню) дисципліну, яка мала свої
традиції, розроблену термінологічну систему, цілий ряд
загальнотеоретичних концепцій. Ученими було визначено об’єкт
українського мистецтвознавства, розширено галузі українського мистецтва,
визначено періоди й стилі, введено до наукового обігу багато мистецьких
творів, проведено їх наукову експертизу та художній аналіз, створено
музейний фонд України. Протягом 1917-1920 рр. київські мистецтвознавці,
художники та діячі мистецтва, переважно старої формації, рятували від
нищення і розкрадання музейні та приватні художні колекції й збірки
старовини міста. Вони працювали в надзвичайно важких і вкрай
несприятливих умовах – безперервних фронтів громадянської війни та
іноземних інтервенцій, вторгнень, розрухи, численних змін влади.
Науковці здебільшого вважали, не без підстав, цю свою діяльність дещо
“нейтральною”, поза політикою, в якій вони, по суті, працюють як
професіонали. Треба сказати, що працювали вони бездоганно, з великим
запалом, відданністю своїй справі. Це люди, часто далекі від радянської
влади як наприклад, М. Глоба, Г.Лукомський та ін.

Документи вукопису, чока, губкомісу, особливо фонд Ф. Ернста, містять
унікальні й цінні свідчення про художні колекції та збірки старовини
України і в першу чергу Києва. Вивчення цих свідчень дає нам можливість
усвідомити, що було втрачено назавжди, що було вивезено з України, які
приватні, музейні, церковні колекції були поставлені на облік і описані,
які садибні збірки чи окремі твори мистецтва були перевезені до Києва й
потрапили до Музейного фонду і як потім усе це було розподілено між
музеями. За роки революції й громадянської війни було втрачено чимало
колекцій, особливо садибних, історія загибелі яких потребує окремого
дослідження.

Має сенс дати коротку характеристику основних колекцій, що знаходилися в
Києві на початку ХХ ст. чи були перевезені до міста в 1920-ті рр. З 80-х
років ХІХ ст. в Києві була накопичена достатня кількість творів
образотворчого мистецтва в приватних колекціях і музеях, на основі яких
і було утворено в 20-ті роки ХХ ст. великі музейні збірки міста. Так,
завдяки зусиллям М. Біляшівського, Д. Щербаківського, Б. Ханенка була в
основному сформована колекція Міського музею. Дякуючи особистості й
діяльності М.Петрова, укладена наукова колекція Церковно-археологічного
музею (ЦАМ), відома своїми найціннішими експонатами давньоруського,
староукраїнського мистецтва й синайськими іконами із збірки Порфирія
Успенського. Колекція ЦАМ утворилась з відомих приватних колекцій:
Філарета (колишня збірка купця Сорокіна), А. Муравйова, М. Леопардова,
В. Фальковського, кн. О.Демидової-Сан-Данато, Вел. кн. Володимира
Олександровича та багатьох ін. Експонати ЦАМ в 1923 році були передані
до Музею культів і побуту (Києво-Печерський заповідник). 1917 року
Богдан Іванович Ханенко заповів Києву свою велику першокласну колекцію
західноєвропейського і східного мистецтва. Василій Щавинський зібрав для
Києва колекцію нідерландського, фламандського, голландського живопису,
яку і заповів місту в 1917 році. Ця колекція зберігалася в Державному
Ермітажі з 1917 р. і поповнила Музей Ханенків у 1925-1926 роки. Графічна
ж частина колекції В. Щавинського – західно-європейська гравюра,
здебільшого нідерландська, голландська і фламандська, була продана його
вдовою Музею мистецтв ВУАН тільки в 1931 році (назва музею Ханенків на
той час). Збірки російського мистецтва сім’ї Терещенків, О. Гансена та
колекція давньоруської ікони XV- XVIII ст. Ханенків заклали фундамент
Київського музею російського мистецтва. Художньо-історичні збірки
культових речей Києво-Печерської лаври, Михайлівського, Флорівського,
Братського, Видубицького, Микільського, Слупського монастирів,
Софійського собору, київських церков, а також друкарня і літографська
майстерня Києво-Печерської лаври, що володіли великою збіркою естампів
українських, російських і західноєвропейських майстрів, колекцією
гравірувальних дощок (6 тисяч) в 1920-ті рр., заклали основу музеїв
Києво-Печерського державного історико-культурного заповідника. Київський
університет св. Володимира мав збірки живопису, західно-європейської й
російської гравюри XVIII-XIX ст., визначні нумізматичну та археологічну
колекції, славнозвісну в Європі збірку польського короля
Станіслава-Августа Понятовського. Взагалі, основу художньої колекції
Київського університету склали збірки Віленського університету,
Волинського (Кременецького) ліцею, Уманського Базиліканського монастиря.
Відома колекція сучасного українського й російського мистецтва була
забрана до музею М. Мурашка і його школи. У Києві знаходилися визначні
колекції української старовини М.С. Грушевського, В. Г. Кричевського, П.
Я. Дорошенко, Г. І. Нарбута, в яких були високохудожні твори
українського ужиткового мистецтва, живопису, гравюри.

Перед Першою світовою війною до Києва були перевезені деякі садибні
колекції, зокрема збірки польської старовини і західноєвропейського
мистецтва графів Радзімінських, графів Ржевуських, графа Собанського та
ін.

1915 року під час наступу німецьких військ на Київ було евакуйовано
найкращі експонати Міського музею і приватного музею Ханенків до Москви,
колекцію Київського університету св. Володимира і Центрального архіву до
Саратова, Церковно-археологічний музей до Казані, які повернулися в
Україну в 1920-ті рр. Збірку О. Гансена в 1915 році було перевезено до
Сум, де в 1919 році частина цієї колекції загинула. У Києві залишились
переважно пізніші придбання О. Гансена.

Таким чином, у 1917 р. в Києві було зібрано велику кількість творів
мистецтва, яким судилося сформувати художні музейні збірки міста в 20-ті
роки ХХ ст. У такому ж складі вони перебувають і нині, за винятком
великої кількості творів мистецтва, що загинули чи були вивезені німцями
під час Великої Вітчизняної війни, і тих, що розпродав радянський уряд в
1920-1930-х роках.

Упродовж 1917-1920 рр. під час громадянської війни в Україні
грабіжництво і нищення панських маєтків, колекцій, художньо-історичних
пам’яток досягло свого апогею. В Україні науковою, творчою інтелігенцією
створюються пам’яткоохоронні товариства, зокрема, наприкінці 1917 року в
Києві при українському Міністерстві освіти було утворено відділ охорони
пам’яток старовини й мистецтва, який узяв під свою опіку й музеї. Відділ
очолив Микола Біляшівський. Восени 1918 року (вже за гетьманської влади)
цей відділ увійшов до складу Головного управління справами мистецтв і
національної культури, де головою став П. Дорошенко, власник відомої
колекції української старовини (його колекція в 1919 р. частково
загинула). У цей же час виходять перші декрети радянської влади щодо
охорони пам’яток мистецтва і старовини в Україні, а саме: “Про
повернення українському народові його історичних пам’ятників” (1917, п.
5, ст. 76), “Про пам’ятники республіки” (1918, п. 31,ст. 416), “О
регистрации, приеме на учет и охране памятников искусства и старины,
находящихся во владении частных лиц, товариществ и организаций”(1918, п.
73, ст. 794), “Про історичні та художні цінності” (3.ІV.1919) та ін.

У січні 1918 р. Київ від жорстокого бомбардування зазнав значних жертв.
Загинуло багато цінних художніх колекцій і збірок старовини. Повністю
були знищені колекції В. Г. Кричевського, М. С. Грушевського, частково –
збірки І.М. Терещенка, майже повністю загинули експонати
Військово-історичного музею та багатьох інших. Докладно про події 1918
року в Києві та про колекції В. Кричевського і М. Грушевського, їх тип і
склад розповідає Ф. Ернст у статті “Художественные сокровища Киева,
пострадавшие в 1918 году”. Гинули і розкрадалися великі садибні колекції
по Україні, далеко не всі збірки вдавалося врятувати чи перевезти до
Києва. Так, про визначну колекцію В. П. Кочубея, що мала у своєму складі
твори українського, російського, західноєвропейського мистецтва і
старовини, Федір Ернст писав: “Ще значно гіршою була доля іншої збірки –
куди входило теж чимало творів Шевченкових, що разом з Терещенківськими
частково експонувалися на київській виставці 1911 року з усією колекцією
В. П. Кочубея, яка поділася невідомо куди. Маєтки В. П. Кочубея, що були
цілими музеями – Згурівка Прилуцької округи та Ярославець Глухівської
округи – були сплюндровані під час горожанської війни”.

У 1919 році комісаріат з головного керування мистецтв був ліквідований і
замість нього організований Всеукраїнський комітет охорони пам’ятників
мистецтва і старовини (ВУКОПИС). До першого його складу входили видатні
вчені: проф. Ф. Шмідт, мистецтвознавці С. Таранушенко, Ф. Ернст, С.
Гіляров, Г. Лукомський, музейні працівники – М. Біляшівський, М.
Макаренко, В.Модзалевський та інші. ВУКОПИСу на місцях підлягали
ГУБКОПИСи. При ВУКОПИСу була організована т. зв. ЧОК – надзвичайна
комісія з охорони старовини і мистецтва, що займалася систематичним
оглядом усіх будинків, де могли знаходитися твори мистецтва і старовини,
яким загрожувала небезпека. Комісія перевозила твори мистецтва в
Музейний фонд, робила їх облік та опис. Якщо власник колекції був у
місті, то колекцію описували і видавали охоронний лист. Як свідчать
архівні документи, багато власників збірок (різних за якістю) зверталися
за охоронними листами. Тоді ж, у червні 1919 року, було засновано
Державний музейний фонд, куди звозились врятовані речі старовини й
мистецтва. Очолив музейний фонд М. О. Макаренко. Ф. Ернст у своєму
щоденнику записав: “На поч. липня налагоджена робота муз. фонду – голова
Макаренко, пом. Красицький, під ним – А. Грабар, Моргілевський,
Родзянко. Робота іде добре”.

Так, у 1919 р. до Музейного фонду Києва надійшли збірки князів Репніних
(Яготин), Браницьких (Біла Церква), Ярошинського, графів Ржевуських.
Наприклад, останні мали в Києві дві збірки – обидві вивезені під час
війни й революції з родинних маєтків. Перша з них, що належала графові
Адамові Ржевуському, була в його помешкані на вул. К. Лібкнехта
(Левашівський) № 16, друга, братові Леону Ржевуському – на тій самій
вулиці, в будинку № 36. Перша, після виїзду власника 1919 року,
опинилась спочатку в руках афериста Болотіна. До музею майже нічого з
цієї збірки не надійшло. Друга, разом з усім будинком, опинилась в 1919
році в руках кінної частини. Картини, гравюри й частину порцеляни з цієї
збірки кінна частина видала представникам музею.

Особливо велику роботу проробив ВУКОПИС за короткий час січень-серпень
1919 р., до захоплення Києва, а згодом і всієї України денікінськими
військами. За цей час була проведена колосальна робота: врятовано від
загибелі та взято на облік та охорону приватні, державні й громадські
колекції та окремі предмети мистецтва, що в цей час грабувалися,
вивозилися, конфісковувалися. 1921 року Федір Ернст писав про події
1919-1920 рр. у Києві: “В січні-лютому 1919 р. тому, що війська були
розквартировані по приватних квартирах і особливо по всіх палацах і
особняках, власники яких утекли, загинуло дуже багато художніх
цінностей. Старовинні меблі йшли на паливо, картини рубались на шматки
та прострілювались, рідка порцеляна, шкло, цінний посуд розбивались й т.
ін. Відділ охорони старовини напружував усі сили, щоб урятувати, що
можна, й перевезти до музею, але це вдавалось не завжди”. І далі: “В
цілому за минулі роки, не дивлячись на страшні обставини – як 16 змін
влади в Києві, повну байдужість мас і адміністрації всіх влад без
винятку, зажерливість голодних солдатів, грабіжницькі й спекулянські
інстинкти населення, повну відсутність коштів – зроблено все-ж таки
багато. Музейні діячі працювали як пожежна команда, часто в небезпеці,
завжди таскали речі на власній спині, не дивлячись на голодне існування
і на старцівську оплату їхньої праці”18. Про плідні результати
діяльності ВУКОПИСу свідчать його звіти: по м. Києву за один лише
червень 1919 р. музейна секція зробила 35 великих обстежень та 6
перевезень предметів старовини і мистецтва до Музейного фонду, серед них
було перевезено великі колекції, як було зазначено вище кн. Репніних та
Ярошинського. У щоденнику Ф. Ернста знаходимо такі записи: “7 VІ. Був у
Чичериної у супроводі голови дом. комітету (розшукував збірку Репніних)
– повела нас до флігелю, де показала біля 50 картин, переважно франц. та
італ. шкіл. Четверг 12-го призначив скласти списка й докласти Вукопису
[ВУКОПИСу – О. С.], в пятницю-суботу перевезти до Муз. Ханенко. 7-го
перевозили речі Гудим-Левковича – три підводи з 12 ящиками картин,
гравюр та книг, крім того Яшвіль-Філіпсон – картину розпяття Бенв.
Челліні, трохи порцеляни, скриня з картинами й гравюрами, 1 скр. з
книгами. Наступними днями попалась нумізматична колекція Артштема,
чудова шкатулка з бронзов. окрасами й порцелянов. вставками з
малярством, шкатулка повна була мініатюр, табакерок, монет т. і.
(поміщика Рудницького). Низка єврейських культових речей Рабінерзона,
ящик порцеляни Кочубея, срібло кн. Яшвіль, Гудим-Левковичей, Давидовича,
Ржевуського, кількох полків (піднесено з нагоди ювілею). Золота шпага з
бріліянтами Н. І. Іванова”.

Крім справ, пов’язаних з художніми колекціями та збірками старовини,
було проведено архітектурним відділом при ВУКОПИСу та Поліру під
керівництвом Г. Лукомського і Ф. Ернста реєстрацію 160 пам’ятників
архітектури і старовини Києва із зарисовками, обмірами тощо.

Діяльність ВУКОПИСу була дуже обширною, охоплюючи такі галузі, як
музейно-виставочну, архітектурну, археологічну, архівну й етнографічну.
Наприклад, музейна секція розпочала організацію державного історичного
музею релігійного культу в кол. Митрополичому будинку в Києві, для чого
було перевезено велику кількість предметів церковної старовини.

В обов’язки ВУКОПИСу та його місцевих органів входило складання
путівників по музеях, сприяння опису і виданню цілих колекцій або
окремих пам’яток, улаштування пояснювальних екскурсій, лекцій з питань
історії мистецтва тощо.

У 1919 році ВУКОПИС порушив клопотання перед НКО УСРР про націоналізацію
Київського художньо-промислового і наукового (Міського) музею, а також
зібрань українських меценатів В. Н. і Б. І. Ханенків і О. Г. Гансена. У
червні 1919 року були націоналізовані Міський музей, перейменований на
I-й Державний, приватний музей Б. І. та В. Н. Ханенків (під назвою II-ий
Державний) і збірка О. Г. Гансена (III-ій Державний)20. Ось спогади Г.
К. Лукомського – першого консерватора (хранителя) музею Ханенків, його
відношення до націоналізації колекції. “Наступало время окончания
упорядочения собрания. Надо было,- власть торопила (в штатах не было
урезки), власть хотела осуществления работы, допуска для осмотра. Пришла
пора и объявления декрета о национализации. Я убеждал В.Н.Ханенко, что
это лучшее средство – лекарство для незыблемого сохранения и
индивидуализации ее коллекции. Что любопытно отметить в характере В. Н.
Ханенко, это – эгоистическая любовь к каждому предмету наравне с
совершенно искренним филантропическим желанием весь музей предоставить
народу”.

В офіційному оголошенні про відкриття ІІ-го Державного Музею Української
Радянської Соціалістичної Республіки (колишній Музей Ханенко)
повідомлялося про те, що 4 рази на тиждень від 5 1/2 до 71/2 год. вечора
в музеї читатимуться такі лекції: 1) про художні меблі і обстановку; 2)
про картини; 3) про археологічні колекції; 4) про скло і фарфор. Лекції
мають читати Г.К.Лукомський, А. С. Дахнович, археолог М. О. Макаренко.

У липні 1919 року Наркомфін створив комісію з відкриття банківських
сейфів, в яку входили працівники ВУКОПИСу. Останнім вдалося відкласти, з
числа конфіскованих предметів, багато речей великої художньої цінності,
а саме: нумізматичні колекції, старовинні медалі, картини, мініатюри,
церковну старовину, рідкісні зразки тканин, порцеляну, раритетні
видання, рукописи, ювелірні вироби, табакерки, старовинне срібло й
металевий посуд та ін. Через спішну евакуацію Нарбанку відкладені речі
художньої цінності були залишені у спеціальних сейфах ВУКОПИСу, де вони
зберігалися до 1920 року. Того ж року вони були відправлені до Москви.
Як проходила процедура відкриття банківських сейфів, знаходимо у Федора
Ернста: “8 VІІ. Почали відкривати прив. сейфи у Нарбанку. Декрет не
зовсім ясний, деякі суперечки між комісією й комісаром Нарбанку
Гуревичем. З 5. VІІ. до 12. VІІ. відкриваємо виключно в присутності
власників. Відкривали лише у явно відсутніх власників – як Бродського,
Кочубея, Гальперина,… 11-го привезено силу цінностей з Криму. Багато
бріліантів, перлів, колець, обручок, кольє, сережок, ланцюжків,
годинників, стар. монет і т. д. … 15. VІІ в комісії Нарбанку відкрито
речі Андр. церкви – серед них кілька цікавих кипарисних крестів дуже
тонкої різьби й чудова цер. дароносиця 1754 р. Всі цікаві речі одібрані
ВУКОПИСОМ…В перших числах серпня несподівано почалась евакуація
Нарбанку. Біля 6. VІІІ. наші шафи оглядали комісари банку Корольов й
Гуревич. Хочуть відпр. одібрані речі до Москви, де вони будуть
переховуватись як Фонд Укр. рад. республіки… То на 10-е призначена
евакуація банку. ВУКОПИС ліквідується, грошей на перевозку неможливо
добути, всі співробітники по банках, в муз. фонді або на розкопах, не
мають платні 11/2 місяця. 11-го ранком все з банку вивезено, крім речей
ВУКОПИСу. Повідомив Макаренка, Шумського”.

26 серпня 1919 року був ліквідований ВУКОПИС. Функції охорони старовини,
за наказом Наркомосу, перейшли до Української Академії наук. Одночасно
при Київському університеті був організований комітет з охорони
пам’яток, де головою був проф. Довнар-Запольський. Комітет проіснував
три місяці і запровадив політику повернення власникам їхніх речей,
підтримував “Комиссию по реализации военной добычи”, створену
денікінською владою. Усі художні предмети, що були перевезені до музеїв,
вважалися “военной добычей Добрармии” і поверталися власникам за гроші –
30% від вартості речі, на користь Добрармії. Але з того майже нічого не
вийшло.

Протягом 1917-1920 років загинуло та постраждало багато художніх
колекцій та збірок старовини. У Києві загинули колекції В. Г.
Кричевського, М. С. Грушевського, значною мірою постраждали зібрання
польської старовини гр. Собанського, Чечель, експонати
Військово-історичного музею, колекції Дорошенка, Терещенка, Бродського,
кн. Яшвіль, Львової, гр. Ржевуських, Ледоховських, бар. Штейнгеля, проф.
Васильєва, кн. Любомирських і Замойських, гр. Монтрезор, Мазараки,
Святополк-Четвертинського, Дурнова, Червинського, кн. Радзівіла,
Муравйова, Тарновського та ін. Цікаві свідчення про долю київських
колекцій знову ж таки знаходимо у Ф. Ернста: “Під час плюндрування
злочинними елементами збірки І. М. Терещенка у січні 1918 року звідти
врятована дорогоцінна акварель “Старий костьол у Києві” (Т. Г. Шевченка
– О. С.). Нарешті року 1919-го коли виникла загроза загибелі також і
відомій київський збірці Г. П. Шлейфера, остання була врятована
енергійними заходами небіжчика Д. М. Щербаківського. Таким робом до
Музею вступили величезної цінності олійні портрети кн. Кейкуатової та
Горленкової. Цей вступ був пізніше закріплений за Музеєм спеціальним
актом спадкоємців Г. П. Шлейфера”. І далі, підсумовуючи, Федір Ернст
пише: “Проте в цілому треба визнати, що перші революційні роки, які
такою великою мірою збагатили наші музеї та музейні фонди творами
західного та російського мистецтва – особливо щодо малярства, меблів,
порцеляни тощо – порівнюючи мало дали матеріалу спеціально українського.
Навіть ті твори Шевченкові, що були по деяких приватних збірках І. М.
Терещенка лише невелика частина попала до нашого Музею й Київської
Картинної Галереї. Більша й найкраща частина цієї збірки, яка збиралася
власником спеціально для Києва й з якої І. М. Терещенко бажав утворити
тут прилюдну картинну галерею – була вивезена вже під час
імперіалістичної війни чи на початку революції сином збирача –
М.І.Терещенком (відомим міністром уряду Керенського) до Петербурга.
Серед цієї вивезеної з Києва частини було понад 5 000 одних лише
рисунків, у тому числі твори Шевченка, Штернберга, Жемчужникова т. ін.
Уже після Жовтневої революції мати М. І. Терещенка передає всю цю
дорогоцінну збірку на схованку до Державного Російського музею в
Ленінграді, де вона й перебувала досі”.

Слід підкреслити, що грабіжництво та знищення художніх колекцій і збірок
старовини було при всіх владах у Києві впродовж 1917-1920 рр. Можна
сміливо стверджувати, що, завдяки київським мистецтвознавцям,
художникам, діячам культури, музейним працівникам, було врятовано чимало
творів образотворчого мистецтва і старовини. Так, доречно буде привести
один архівний документ “Матеріали про порушення норм вилучення церковних
цінностей з Києво-Печерської лаври, Софійського собору і Михайлівського
монастиря, які мають велике художнє та історичне значення.” (26 квітня
1922 р.). Це лист до Раднаркому УРСР від Київського Губернського
Комітету охорони пам’яток мистецтва і старовини (ГУБКОПИС). Лист
підписали голова ГУБКОПИСу художник Ю. Михайлов, неодмінний секретар
Академії наук А.Кримський, академік С. Єфремов, проф. А. Лобода, голова
археологічної комісії ВУАН Ф. Шміт, проф. О. Грушевський, голова комісії
енциклопедичного словника Академії наук П. Стебницький, В. Кричевський,
В.Мєллер, директор Музею мистецтва Української академії наук М.
Макаренко, товариш голови археологічної секції Українського Наукового
Товариства К.Антонович, завідуючий музеєм мистецтв при Українській
Академії наук (б. Українського наукового товариства) і Музеєм собора св.
Софії Г. Красицький, консерватор І Державного музею В. Козловська,
хранитель І Державного музею Д. Щербаківський, завідувач Музею
Української Академії наук Ф. Ернст, зав. Музею культу і побуту
Києво-Печерської лаври Ф. Морозов, М. Прахов та інші. Ось текст листа:
“Мы, нижеподписавшиеся деятели искусства и науки г. Киева, горячо
приветствуем мобилизацию всех сил на помощь голодным. Мы приветствуем
изъятие личных материальных ценностей и обращение их в хлеб для
страдающего народа. Но мы считаем своим нравственным долгом обратить
внимание правительства У.С.С.Р. на то, что это изъятие необходимо
провести без существенного ущерба для другой стороны вопроса – чисто
культурной.

Ни одна страна в мире не пострадала в такой степени от импералистической
и гражданской войны, как Украина. Ни в одной стране не погибло за
короткое время такой массы культурных памятников, столько музеев,
частных коллекций, библиотек, архивов, старинных усадеб и отдельных
художественных предметов.

Единственными сокровищницами старинного народного искусства,
сравнительно мало пострадавшими, являлись до сих пор церкви и монастыри.
Правда, и в них масса старины погибла в последние годы из-за нелепых
эвакуаций 1915 года, из-за невежества духовенства, грабежей и
бандитизма. И вот теперь мы видим, что при недостаточно осмотрительном
проведении в жизнь дела изъятия материальных ценностей – могут погибнуть
редчайшие, невосстановимые памятники искусства, материальная ценность
которых ничтожна по сравнению с ценностью художественной. Произведение
искусства, раз погибнув, не может быть более восстановлено. Ясно, что
крест Богдана Хмельницкого, изъятый из Музея Культа и Быта
Киево-Печерской лавры, или подарок Мазепы – царские врата, изъятые из
Чернигов-ского собора – не смогут быть сделаны наново. Ясно, что
византийский браслет, взятый из Черниговского музея, в тысячу раз дороже
того серебра, из которого он сделан. Сплавить в слитки или продать эти
вещи за-границу было бы тяжким преступлением перед народом, которое
темным пятном ляжет на имена деятелей, допустивших подобный акт.

Мы просим Совнарком Украины обратить внимание на эту сторону изъятия,
просим возвратить музеям изъятые из них художес-твенные ценности. Мы
просим распоряжения об обязательном привлечении в состав Губкомиссий
компетентных в искусстве лиц и о непременном исключении из числа
изымаемых предметов памятников, представляющих высокий художественный и
исторический интерес. Ибо если подобные факты происходят в Киеве и
Чернигове, то кто же поднимет голос за редчайшие памятники старины,
заброшенные в провинцию. Мы просим также о том, чтобы в Харькове и во
всех областных и губернских городах были образованы специальные
комиссии, которые тщательно осмотрели бы все вывозимые предметы и
выделили из их числа для будущего грандиозного Всеукраинского Музея
Культа и Быта – все выдающееся, что характеризует собой прошлую жизнь и
культурное творчество украинского народа”. До листа додається список
“исторических предметов, изъятых из музеев Культа и быта Киево-Печерской
лавры, Софиевского Собора и Михайловского монастыря”.

Цей лист один із багатьох свідчень про трагічні часи для української
культури – вилучення художніх цінностей з музеїв, церков, монастирів і
переплавлення високохудожніх творів мистецтва з дорогоцінного металу в
зливки, розпродаж музейних експонатів і т. ін.

Таким чином, звернення до персоніфікованої історії колекціювання,
формування приватних, державних художніх колекцій Києва, зокрема у 20-ті
роки ХХ ст. повинно показати значимість і перспективність подібного
підходу до теми. Це дає розуміння – чиїй праці, талантам, чиїм знанням й
енергії, самопожертві і безкорисливості зобов’язана Україна у створенні
музейного художнього фонду.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2019