Реферат на тему:
Диспозиція начал українознавчого дослідження
Провідна ідея: Українознавче дослідження у початковій точці
зосередження уваги дослідника представляється осягом (феноменом)
“України”. Таке зосередження інтелектуальних спроможностей визначається
як диспозиція наукового дослідження, або ж “начало” українознавчого
дослідження. Феномен “Україна” дається у сув’язі вражень
інтелектуального, моральнісно-звичаєвого, почуттєвого та осязанного
характеру, що і складає джерельну чи емпіричну основу українознавчого
дослідження. Спроможності українознавчого сприйняття України людиною є
наслідком етнозосередженої освіченості та культурності.
Проблема визначення ознак та властивостей українознавчого дослідження
полягає у застосуванні методологій, які тривалий час зумовлювали та
зумовлюють наразі освітній та науковий простір України. Так звані
“діалектичні” методології сформували дослідницькі “звички” за часів
радянської освітньо-наукової школи.
Щонайперше – це застосування опозиційних складових, які мають привести
до мети дослідження. Така мета обов’язково є не диспозиційною,
висхідною, а невідомою, очікуваною. Відтак, предмет дослідження
обов’язково перебуває у недоконаному стані і є предметом пошуку.
По-друге, у таких методологіях та методах завжди наявні шляхи сходження
чи складання частин у ціле – індукція, чи розкладання цілого на частини,
які мають укласти в наслідок очевидне та зрозуміле ціле – дедукція.
Подібні методології складання чи розкладання у власному еволюційному
розвитку породжували комбінаторні методи (із сильною аналітичною
складовою) та синтетичні діалектичні методи, до яких належить і
діалектична методологія, яка переважає у сучасних дослідженнях України.
Українознавче дослідження передбачає власним “началом” те, що ми могли б
наіменувати “Осягом”. Це є та беззаперечна сув’язь вражень людини, яка
представляється Україною. Україна постає у сув’язі вражень
інтелектуального, моральнісно-звичаєвого, почуттєвого та осязанного
характеру, що і складає джерельну чи емпіричну основу українознавчого
дослідження. Наголосимо на тому, що джерельну базу українознавчого
дослідження складають тим чи іншим чином утілені феномени, які
спираються на безпосередні властивості людини – сприймати, розмислювати,
осязати, мати емоційний світ.
У зазначених методах дослідження існує основна вада щодо українознавчого
дослідження. Гіпотетичне, вона постає як неспівмірність сукупності
властивостей частин складання та розкладання із властивостями цілого.
Тобто, у дедуктивних методах дослідник мусить описувати розокремлені
властивості частин сходження, які потім необхідно звести до властивостей
певного цілого, які б не були тотожні властивостям шуканого цілого.
?????¤?¤?$?????A? українознавство начебто має постати як наука наук “про
Україну”. Саме цього вже тривалий час українознавча наука і не отримує.
Відбувається органічний розклад такого поєднання, оскільки іманентний
(внутрішній) розвиток наук, які уклали піраміду сходження до науки наук
постійно руйнують підвалини висхідних позицій.
Зворотній шлях спостерігається, проте, з тими ж наслідками, коли такий
погляд на українознавство мусить зумовити внутрішню організацію
“підрядних” наук. Тобто, коли висувається вимога можливості заміни
українознавством інших наук “про Україну” та умова обов’язкового пошуку
в інших науках-складниках українознавчого змісту чи й сутності.
Такі обставини методологічного характеру є руйнівними не лише для
наук-складників українознавства, але й власне щодо українознавства.
Неможливість застосування методів складання-розкладання (індуктивних чи
аналітичних методик) полягає у тому, що кожна наука “про Україну”, як
правило, засновується на певному провідному засобі формування джерельної
бази людини та її спроможностей.
Історик застосує методики розмислювання над історичними пам’ятками,
природничник-натураліст використає методики накопичення емпіричного
знання на основі відчуттєвих сприйняттів та спостереження,
природничник-практик буде вимагати створення експериментальних умов
дослідження природи та упорядкування саме такого типу (екпериментальним
чином досягнутого) матеріалу, етнограф, етнолог, філософ чи мораліст
будуть спиратися на власні засоби і форми утримання джерельних набутків.
Звести частинами цю сукупність знань у ціле неможливо, оскільки щоразу
кожна наука у власній еволюції має нові надходження.
Є сенс переосмислити саме визначення висхідної точки українознавчого
дослідження чи визначити диспозицію українознавчої методології. Така
вимога буде полягати в тому, що ми не мусимо застосовувати методи
складання чи розкладання в українознавчому дослідженні чи орудувати
властивостями предметів інших наук. Унікальність українознавства полягає
в тому, що воно є не наукою “про Україну”, не однією з наук “про
Україну”, а наукою України – українознавчої України. Предметом
українознавчого дослідження постає осяг України у засобах її осязання,
вихованої в українознавчих дослідженнях цілісної спроможності людини до
цілісного сприйняття України. Вірогідно, що такий тип сприйняття не є
вродженим, але є наслідком етнозосередженої освіченості та культурності.
Відтак, ми ведемо мову про необхідність виховання та набуття людиною
тієї сприйняттєвої спроможності, яка сформує “начала” українознавчої
науки та дасть можливість осягати Україну не у частинах, а в
безпосередній етнічній цілісності. Осяжність України мусить поставати у
властивостях, щодо яких не йдеться в інших науках, відтак, формувати
неподібну до інших наук науку України.
Побудуємо низку властивостей України як цілісного осягу, які б не
розкладалися до належності до інших наук! Україна – осяг, терен України,
український світ, мова України… прошу далі.
Ключові слова: Україна, диспозиція, начала українознавчого дослідження,
українознавча методологія, осязання, наука України, осяг України у
засобах її осязання, методи наук, українознавча Україна, етнозосереджена
освіченість та культурність.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
